§ 6. Шлюбний договір

Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених або по­дружжя щодо встановлення майнових прав та обов’язків подружжя, пов’язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням.

Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згідно зі ст. 94 CK шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного дого­вору, суб’єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення по­трібна письмова згода батьків або піклувальника неповнолітнього, засвідчена нотаріусом (ч. 2 ст. 92 CK).

Відповідно до ч. 1 ст. 92 CK суб’єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: по-перше, особи, які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені), по-друге, особи, які зареєстрували шлюб (подружжя).

Із специфікою суб’єктного складу шлюбного договору пов’язані й особливості дії цього договору у часі. Згідно із ст. 95 CK дія шлюб­ного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, почина­ється з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвід­чення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з момен­ту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п’ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений у період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відносини, що виникли раніше, — з моменту реєстрації шлюбу.

З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила щодо строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 CK у шлюб­ному договорі, по-перше, може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків по­дружжя та, по-друге, за бажанням сторін у договорі може бути вста­новлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Подружжя можуть укласти шлюбний договір лише на певний час, наприклад, на перші п’ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу вони при бажанні вправі укласти новий договір або погодити­ся із законним (легальним) режимом свого майна, який встановлено законодавством України. Важливим видається також правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов’язків, які виникатимуть після припинення шлюбу. У цьому відбиваються особ­ливості подружніх стосунків, коли навіть після припинення сімейних відносин особи відчувають потребу добровільно взяти на себе певні обов’язки щодо колишнього чоловіка або дружини.

Сімейне законодавство встановлює певні межі договірної ініціати­ви подружжя і визначає, які положення не можуть включатися до шлюбного договору.

Новий CK України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмета шлюбного договору. Відповідно до частин 2, 3 ст. 93 CK шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов’язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті від­носини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з по­дружжя на віросповідання, виховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення культурних та мовних пріоритетів тощо.

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені CK (ч. 4 ст. 93). Указана норма є відповідною гарантією майнових прав дитини.

Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзви­чайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 CK). Сутність такої оціночної категорії, як «надзвичайно невигідне становище» може мати різні конкретні прояви. Наприклад, таке становище може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухо­мість буде передаватися одному з них, натомість другий отримає ру­хоме майно незначної вартості або, наприклад, коли один із подружжя зобов’язується у разі розірвання шлюбу утримувати свого колишнього чоловіка/жінку, його дітей та близьких родичів тощо. Разом з тим до поняття «надзвичайно невигідне становище» слід ставитися дуже ви­важено. Тут виникає складне питання щодо майнової рівності подруж­жя в шлюбі. При його вирішенні слід виходити з того, що існують і такі домовленості, коли розмір часток кожного з подружжя не базу­ється на «формальному» моменті рівності. Однак самі ці домовленос­ті завжди віддзеркалюють саме «реальну» рівність, бо зафіксований у договорі розподіл спільного майна найбільш справедливо віддзерка­лює фактичний внесок кожного з них у спільно набуте майно^[181]. Крім того, умови шлюбного договору, які можуть стати вкрай обтяжливими для однієї сім’ї, можуть мати цілком реальний характер для іншої.

У новому CK України окреслено три основних види майнових від­носин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сторони у шлюбному договорі можуть визначити: а) правовий режим майна (ст. 97 CK); б) порядок користування житлом (ст.

Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна по­дружжя має за мету встановлення правил, які не збігаються з тими, які встановлені законодавчими нормами, або взагалі не передбачені за­конодавством. Наприклад, сторони можуть домовитися, що майно, набуте ними до шлюбу, буде входити до складу їх спільного, а не роз­дільного майна; у разі поділу майна частки кожного з подружжя будуть не рівними, а відповідно збільшеними або зменшеними; речі профе­сійних занять одного з подружжя не будуть підлягати поділу і переда­ватимуться тому з подружжя, який їх використовував, тощо. За новим Сімейним кодексом регулювання відносин подружжя щодо укладення шлюбного договору в цілому базується на диспозитивних засадах.

Сторони вправі включити до шлюбного договору умови щодо по­рядку користування житлом (ст. 98 CK). У даному разі йдеться не про перехід права власності на житлове приміщення від одного з подруж­жя до другого, а про користування житлом. Сторони шлюбного дого­вору можуть домовитися про порядок користування житлом, яке на­лежить на праві власності одному з них. У юридичному сенсі кварти­ра (житловий будинок, садиба), яка належить одному з подружжя, є чужою річчю для другого з подружжя незалежно від часу його про­живання в житловому приміщенні. Сторони можуть домовитися щодо користування або припинення користування житловим приміщенням у разі розірвання шлюбу. Відповідно до ч. 2 ст. 98 CK сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів.

Зміст шлюбного договору можуть також становити умови щодо права подружжя на утримання (ст. 99 CK). Сенс шлюбного договору полягає у встановленні правил, які відрізняються від тих, що визна­чені законом. Тому сторони можуть домовитися про надання утриман­ня одному з подружжя незалежно від тих умов, які передбачені законом, наприклад, непрацездатності одного з подружжя або його потреби у матеріальній допомозі (ст. 75 CK). Сторони можуть передбачити також конкретний порядок, розмір та строки надання утримання, ви­значити його натуральну або грошову форму тощо.

Характерною рисою шлюбного договору є тривалість його дії. Це може викликати необхідність зміни його умов. У CK закріплено за­гальне правило щодо цього. Згідно з ч. 1 ст. 100 CK одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Це можливо тільки, якщо на таку зміну дають згоду обидві сторони. У частині 2 ст. 100 CK сказано, що шлюбний договір може бути змінено подружжям. У зв’язку з тим, що шлюбний договір підлягає нотаріальному посвідченню, усі внесені до нього зміни також мають бути посвідчені нотаріально. Но­вий CK передбачає також можливість зміни умов договору за рішенням суду (ч. 3 ст. 100 CK). Слід вважати, що це можливо у виняткових ви­падках, якщо цього вимагають інтереси одного з подружжя, інтереси неповнолітніх або непрацездатних повнолітніх дітей, які мають особ­ливе значення.

Ще однією новелою концепції шлюбного договору, який закріплено в новому CK, є введення поряд із поняттям «розірвання шлюбного до­говору» такого теріміна, як «відмова від шлюбного договору». Як пер­ший, так і другий терміни стосуються ситуації, коли шлюбний договір припиняє свою дію на майбутнє при збереженні правових наслідків, які виникли під час його дії (у цьому полягає різниця між ними та визнанням шлюбного договору недійсним). Однак відмова від шлюбного договору здійснюється за бажанням сторін (ст. 101 CK), у той час як для його розірвання необхідно відповідне рішення суду (ст. 102 CK).

Як і інші подружні правочини, шлюбний договір у силу певних підстав може бути визнаний недійсним. Підстави для визнання шлюб­ного договору недійсним в основному ті ж самі, що і для інших цивільно-правових правочинів. Відповідно до ст. 103 CK шлюбний

договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інте­реси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України. Хоча в CK йдеться лише про ті підстави недійсності правочинів, які встановлені ЦК, обмежитися цим не можна, бо Сімейний кодекс міс­тить цілу низку власних умов, порушення яких, без сумніву, буде під­ставою визнання шлюбного договору недійсним.

Підсумовуючи вказане, можна виділити такі основні підстави ви­знання шлюбного договору недійсним: 1) порушення нотаріальної форми договору, а також укладення шлюбного договору неповноліт­німи неемансипованими особами, які беруть шлюб без згоди їх батьків або піклувальника; 2) неналежний суб’єктний склад (укладення до­говору недієздатними особами, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності); 3) зменшення обсягу прав дитини, які встановле­ні CK України; 4) включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище; 4) укладення дого­вору під впливом обману, насильства; 5) помилка однієї із сторін до­говору; 6) порушення шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в договір положень, що стосуються особистих прав і обов’язків подружжя або їх неповнолітніх дітей) тощо.

Слід зауважити, що визнання шлюбного договору недійсним не впливає на долю шлюбу: він продовжує своє існування незалежно від цього. І навпаки, визнання шлюбу недійсним тягне за собою недій­сність шлюбного договору. Це свідчить про залежність шлюбного договору від шлюбу та певну підпорядкованість першого другому.