4. Суб’єкти делегованих повноважень та закордонні суб’єкти у публічному адмініструванні
Серед носіїв делегованих повноважень необхідно розрізняти:
1) суб’єкти публічної влади, яким делеговані повноваження інших владних суб’єктів (органами місцевого самоврядування, їх асоціації);
2) підприємства, установи, організації;
3) фізичні особи, що не являються службовцями органів публічної влади, але в певних випадках наділяються владними повноваженнями.
Публічна влада реалізується не виключно державними і муніципальними органами, але й закордонними утвореннями: іноземними, наддержавними, міжнародними. На перший погляд може здатися, що закордонні суб’єкти не мають відношення до національної адміністративної діяльності. Проте, аналіз законодавства дозволяє виявити численні випадки, які підтверджують протилежне, та виділити серед закордонних суб’єктів: 1) органи іноземних країн; 2) міжнародні організацій.
Відмітимо, що адміністрування з боку органів іноземних держав та міжнародних організацій не носить безпосереднього правового характеру. Навіть якщо розглядати нечасті випадки нормативного врегулювання взаємного визнання результатів правових процедур (наприклад, митних), все одно відомості, отримані від іншої сторони набувають юридичного значення для України після «визнання», що і являється власне юридичним фактом для конкретного випадку правозастосування. Разом з тим, «визнання» часто передбачене міжвідомчим договором та, окрім прямо встановлених випадків, являється неодмінним. Таким чином, обов’язковість підсумків адміністративних заходів іноземного носія повноважень і водночас набуття ними сили у національному правовому просторі лише після вітчизняної легалізації дозволяє зарахувати їх до неправових форм владно-впорядковуючої діяльності. Закордонні утворення є, хоча й виключно через неправову форму, суб’єктами публічного адміністрування.
5. Правонаступництво між суб’єктами публічного адміністрування: сутність та процедура здійснення
Процедура передання (набуття) адміністративної компетенції від одного суб’єкта владних повноважень (суб’єкта публічної адміністрації) до іншого іменується публічним (позапроцесуальним, адміністративним за своєю сутністю) правонаступництвом.
Оскільки публічне правонаступництво можливе щодо всіх без винятку суб’єктів владних повноважень (суб’єктів публічної адміністрації), то виділяються різні його види:1) за суб’єктом (після суб’єктів владних повноважень – юридичних осіб; після колективних суб’єктів владних повноважень без статусу юридичних осіб; після індивідуальних суб’єктів владних повноважень;
2) за сферою поширення (зовнішнє та внутрішнє);
3) за обсягом (абсолютне та часткове);
4) за підставою виникнення (внаслідок припинення існування суб’єкта владних повноважень; внаслідок припинення певної компетенції суб’єкта владних повноважень);
5) за способом закріплення (закріплене законом або підзаконним актом).
Нагальність уведення в науковий обіг і законодавство інституту публічного правонаступництва зумовлено потребою забезпечення логічного завершення виконання обов’язків конкретного суб’єкта владних повноважень (суб’єкта публічної адміністрації) перед фізичними (юридичними) особами, які (обов’язки) сформувалися в межах певних адміністративно-правових відносин. Саме в логічному завершенні виконання обов’язків суб’єктів владних повноважень (суб’єктів публічної адміністрації) перед фізичними (юридичними) особами й полягає призначення такого правонаступництва. Слід зауважити, що законодавець певним чином нормативно закріпив необхідність виконання обов’язків суб’єктами владних повноважень (суб’єктами публічної адміністрації) перед фізичними (юридичними) особами.
Також відсутність розуміння публічного правонаступництва, його процедури ускладнює здійснення адміністративними судами правосуддя в адміністративних справах, коли відповідач – суб’єкт владних повноважень (суб’єкт публічної адміністрації), припинивши своє існування чи позбувшись частини своєї компетенції, фактично позбавляється правомочностей виконати судове рішення, яким щодо нього встановлені зобов’язання. Тож передання компетенції суб’єкта владних повноважень (суб’єкта публічної адміністрації) будь-яким способом, припинення діяльності суб’єкта можуть зумовлювати ускладнення чи унеможливлення здійснення фізичними (юридичними) особами їх прав чи інтересів.
Відсутність обґрунтування публічного правонаступництва в адміністративно-правовій науці й законодавстві, практиці його здійснення суб’єктами владних повноважень (суб’єктами публічної адміністрації) є невиконанням конституційних приписів про відповідальність держави та її органів перед людиною (ст. 3 Конституції України).Отже, публічне правонаступництво – це повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб’єкта владних повноважень (суб’єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб’єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції; це вступ у чинні адміністративно-правові відносини нового суб’єкта владних повноважень (суб’єкта публічної адміністрації) на місце суб’єкта, що або припинив своє існування, або повністю чи частково позбувся адміністративної компетенції.
Слід зазначити, що засади процедури правонаступництва нормативно передбачені тільки для центральних органів виконавчох влади, а саме – Порядком здійснення заходів, пов’язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074.[27]