Принцип людиномірності медіації

Як зазначає інший дослідник доктрини шалом, Говард Зер, вона у первісному задумі Господа - це мир і замирення. Відповідно до цієї доктрини, благополуччя, на думку Г. Зера, стосується матеріальних умов життя людини, сфери її міжособистісних, соціальних та політичних відносин, її внутрішнього світу. Там, де цього немає, немає і місця для шалом. Саме відхилення від світогляду і практики шалом з боку Богом обраного народу, допущені ним на певному етапі його еволюції, на переконання Г. Зера, і були покладені в основу головних звинувачень цього народу пророками Старого (Ветхого) Завіту^[651].

Цей міфічний чи дійсний історичний урок, як резонно зазначає Г. Зер, є нагадуванням людям про те, що хоча вони приречені відповідно до їх людської природи на замирення (медіацію), воно не стається само по собі, а вимагає системних фізичних і моральних зусиль від кожного члена спільноти для постійного залагодження самими ними при допомозі посередників їх же конфліктів (спорів). У цьому їх не може

замінити навіть сам Господь. У цій даності й полягає квінтесенція буттєвого принципу людиномірності медіації.

Окремі аспекти цього принципу медіації аргументовано обґрунтовують і розкривають також й інші її дослідники. Так, відомий вітчизняний дослідник медіації Андрій Гусєв резонно зазначає, що принцип людиномірності медіації як один із ключових її буттєвих принципів проявляється і в тому, що конфлікт є природною частиною людського життя, оскільки «основу конфлікту складає наша відмінність один від одного»^[652]. На його думку, конфлікт має розглядатись як можливість поважати і приймати зазначені відмінності. Достатньо промовисте і резюме А. Гусєва у вищезазначеній публікації: «...медіаційні підходи до вирішення конфліктів виходять з певних апріорних положень стосовно того, що людині, по-перше, притаманна здатність вирішувати конфлікти, спираючись на загальнолюдську систему цінностей, яка, в свою чергу, забезпечує універсальну людську мотивацію (прагнення) до вирішення конфліктів саме мирним шляхом»^[653].

На людиномірності медіації як одному із її буттєвих принципів зупиняє увагу і німецький вчений Ед Ватцке. Він зазначає, зокрема, що у парадигмальній матриці конфлікту (спору) медіатор щоразу має справу «з різними конструктами дійсності, з різними результатами спостережень, поглядами, життєвим досвідом, способом життя людей, задіяних у конфлікті. Ці люди випадково залучені до однієї події. Але вони по-різному ставляться до неї чи взагалі по-різному вбачають стосунки між людьми»^[654].

Кріста Пелікан ще по-іншому розкриває буттєвий принцип людиномірності медіації - через людську «причетність» до неї.

327 Під цією причетністю вона розуміє «визнання автономії сторін конфлікту»^[655]. Цей феномен є самостійним буттєвим принципом медіації, а саме принципу верховенства прав сторін медіації, і дещо пізніше буде розкритий нами спеціально.

Численна література про медіацію містить і чимало інших переконливих прикладів, за допомогою яких дослідники розкривають різні грані принципу людиномірності медіації, а окремі з них - і саму сутність цього принципу медіації. На одному з останніх ми вважаємо за необхідне зупинитися детальніше. Мова іде про оригінальну практику кіл примирення, яка сягає своїми витоками сивої давнини. Принагідно зазначимо, що кола примирення є одним з найдревніших способів вирішення конфліктів (спорів) і властиві культурам багатьох народів світу. Уже цей факт, взятий навіть сам по собі, спонукає до того, щоб з практикою кіл примирення ознайомитися детальніше. Залишаючись у своїй суті одним і тим самим способом вирішення конфліктів (спорів), у культурах різних народів вони мають суттєві особливості. Зокрема, такі особливості кіл примирення, що ґрунтуються на традиціях північноамериканських індіанців і поширені головно у Північній Америці, ґрунтовно дослідили Кей Праніс, Баррі Стюарт та Марк Уедж у книзі «Кола примирення: від злочину до співавторства»^[656].

Вже у передмові до свого дослідження вони зазначають, що кола примирення є однією з найбільш діалогічних практик, причому власне діалог у них відбувається не тільки між сторонами конфлікту (спору), але й між ними, з одного боку, та усією громадою, яка залучена до його врегулювання, - з іншого.

навіть простий перелік ключових елементів кіл примирення переконує у людиномірності медіації.

Вищезазначені дослідники також звернули увагу на те, що найяскравішими зовнішніми ознаками кіл примирення північноамериканських індіанців, які відразу кидаються у вічі, є їх конфіденційність, що спонукає всіх учасників кіл примирення до відкритості та співпраці, а також ідеологія і філософія миротворчості, які, разом взяті, створюють простір конструктивної взаємодії та взаємної довіри, особливо загострюють почуття відповідальності за себе та за іншого партнера у конфлікті (спорі). Унаслідок цього, як показано у дослідженні, відбуваються глибокі внутрішні зміни у кожної зі сторін медіації, а також у цілого ряду інших учасників відповідного кола примирення^[657].

Проте найглибші - сутнісні зміни - стаються на рівні основоположних властивостей медіації, яка проходить у формі кіл примирення. К. Праніс, Б. Стюарт і М. Уедж констатують, що внаслідок цього відбувається перехід на парадигмальному рівні: від примусу сторін конфлікту (спору) до певної поведінки до їх зцілення; від особистої відповідальності кожної сторони конфлікту (спору) до їх спільної особистої та колективної відповідальності общини в цілому; від переважання залежності сторін конфлікту (спору) від держави (якщо спір вирішується судом) до їх більшої впевненості у власних силах завдяки долученості общини; від правосуддя за принципом «зведення рахунків» до правосуддя, заснованому на спільному блазі^[658]. Парадигмальні переваги кіл примирення як різновиду медіації забезпечується передусім ширшим долученням до вищезазначеної процедури значно більшого кола осіб, зацікавлених у вирішенні конфлікту (спору) його сторін, а також відкритим визнанням наших відмінностей один від одного, що є наслідком таких же відмінностей людських потреб, зіткнення яких і породжує конфлікти (спори).

За свідченням самих учасників кіл примирення, ключовою їх перевагою як інструменту вирішення конфліктів (спорів) є

329 постійне домінування під час їх проведення людських цінностей, людиномірного сприйняття дійсності, передусім самоповаги та поваги до Іншого як основи людської гідності сторін конфлікту (спору), а також аналогічних якостей усіх інших їх учасників. Зокрема, автори ще одного авторитетного дослідження кіл примирення зазначають: «У колах [примирення] завжди на першому місці перебуває повага. Ми можемо не завжди погоджуватися один з одним, але ми зобов’язані завжди поважати один одного. Повага означає передусім поважне ставлення до самого себе, коли ми діємо відповідно до наших цінностей. Повага до інших досягається визнанням їх права бути собою (іншими). Ми виражаємо нашу повагу не лише тим, як ми розмовляємо чи діємо, але й нашими емоціями, мовою нашого тіла. Повага починається із визнання самоцінності кожного...»'.

У термінології відомого дослідника антропосоціо- культурних засад функціонування людських спільнот Ф. Гаєка це називається кооперативним підходом до розв’язання проблеми, у даному випадку - врегулювання конфлікту (спору)^{[659] [660]. Чудовий приклад кооперативного підходу до вирішення конфліктів (спорів) у сучасних умовах наводить Роберт Ч. Елліксон у своєму дослідженні «Порядок без права. Як сусіди врегульовують спори», де автор обґрунтовує загальну теорію взаємодії людей для взаємної вигоди на основі застосування неформальних норм міжлюдської комунікації в конкурентних середовищах, зокрема, осіб, зайнятих у землеробстві та у випасі сільськогосподарської худоби. При цьому базовою моделю для побудови своєї теорії він обрав так звану теорію ігор. Перевага теорії ігор для аналізу феномену кооперації людей, на його думку, полягає в тому, що вона змушує її користувачів робити певні припущення щодо мотивації та здібностей людини, а також щоразу задавати}

відповідні характеристики «ігор», тобто міжособистісних стосунків, спроможних впливати на міжлюдську поведінку^[661].

Прихильники теорії ігор, чи не найбільш поширеної наразі серед учених-позитивістів у суспільних науках, зазвичай застосовують евристичну модель раціонального актора. Вона містить два базових положення: по-перше, кожен індивід діє у власних інтересах; по-друге, кожен індивід вдається до раціонального вибору між різними способами досягнення цих інтересів. При цьому переслідування власних цілей не зводиться до егоїстичних дій при кожній нагоді. Наприклад, індивід може відмовитися від досягнення неістотної вигоди у даний час на користь задоволення свого суттєвішого інтересу у віддаленій перспективі. До речі, саме така філософія лежить в основі кіл примирення. Цей феномен - врахування конкуренції тактичних і стратегічних цілей при вирішенні конфлікту (спору) його сторонами - Р. Ч. Елліксон назвав «загадкою кооперації»^[662]. Саме завдяки їй (цій загадці) рішення кожної зі сторін конфлікту (спору) при його врегулюванні щоразу непередбачуване (спонтанне), що прийнято пояснювати у всіх сферах взаємодії людей, зокрема й у медіації, людським фактором. Як резюмує автор вищезазначеного дослідження, «природа людини завжди однакова, незалежно від обставин місця і часу»^[663]. Саме вона і чинить вирішальний вплив на всі людиномірні феномени.

Серед українських авторів, які розглядають медіацію не стільки як продукт позитивного (офіційного) права, скільки як результат та одну з форм виявлення «неофіційного» (буттєвого) права, на особливу увагу заслуговує стаття відомої дослідниці медіації Н. М. Крестовської та Д. В. Шамбура^[664]. Уже у постановці проблеми дослідження її автори справедливо звертають увагу на те, що тільки в «поодиноких роботах» українських вчених по- справжньому ставиться питання «про природу регулювання

331 медіації» й діяльності, пов’язаної з її здійсненням^[665]. Вищезазначені автори обґрунтовано зазначають «про необхідність чіткого розмежування державного регулюван-ня та саморегулювання у сфері медіації»^[666]. Більше того, Н.М.Крестовська та Д.В.Шамбура обґрунтовано резюмують, що у регулюванні медіації де-факто переважає «неофіційне право», а саме «норми організацій та союзів, мораль, традиції, звичаї, етика і правосвідомість різних соціальних груп та колективів»^[667] - усе те, що вищезазначені нами європейські та інші зарубіжні вчені позначають, як буттєве право.

Автори монографії повністю поділяють і підтримують інноваційну для досліджень правового регулювання медіації позицію Н.М.Крестовської та Д.В.Шамбура про те, що неофіційним правом є правила поведінки, які мають загально- соціальне походження і можуть існувати без формального закріплення їх як легальних. Однак ці правила, як резонно зауважують автори вищезазначеної статті, завжди легітимні, виконуються відповідними суб’єктами добровільно та забезпечуються глибокими їх внутрішніми переконаннями, суспільною думкою, ментальністю. Вони як ніякі інші правила ефективно сприяють формуванню неофіційного правового порядку на засадах ціннісно-нормативної системи зразків (архетипів) та моделей поведінки, поширених у суспільстві^[668].

Вищезазначена стаття Н.М.Крестовської та Д.В.Шамбура є послідовно концептуальною, світоглядно та методологічно інноваційною і потребує незрівнянно більшої уваги вітчизняних дослідників медіації щодо проблем, вчасно та обґрунтовано поставлених у ній. Водночас не з усіма висновками її авторів, на нашу думку, можна погодитись.

Так, ми поділяє резюме авторів статті про те, що так зване неофіційне правове регулювання медіації «володіє ознаками нормативності, легітимності, легальності, чинності»^[669]. Проте не

можемо прийняти іншого, надзвичайно, на нашу думку, гіперболізованого їх висновку про те, що творцем цього права виступає лише «медіаторська спільнота як на національному, так і наднаціональному рівнях». Щонайменше медіаторська спільнота є співтворцем цього права, а ключовим його творцем є основні герої медіації - її сторони. Саме вони у вирішальній мірі творять медіацію та правила її здійснення.

Також світоглядно та методологічно хибним ми вважаємо висновок авторів вищезазначеної статті про те, що: «Офіційне та неофіційне право у регулюванні діяльності медіаторів не є конкуруючими системами норм»^[670]. Навпаки, на нашу думку, ці дві системи норм хоча й взаємодіючі, тим не менше відверто конкурентні. Адже якщо перша з них репрезентує публічний інтерес, то друга - приватний інтерес. Медіація - це приватний спосіб врегулювання конфліктів (спорів).

Отже, ключовим буттєвим принципом медіації як інструменту врегулювання конфлікту (спору) його сторонами є людиномірність медіації. Він є парадигмальною матрицею для розкриття: буттєвих витоків медіації - квінтесенцію даного явища являє собою зіткнення людських потреб та інтересів індивідів або їх груп в процесі реалізації ними особистих життєвих проектів; цілей медіації - ними є врегулювання конфлікту (спору) її сторін та уможливлення подальшої їх кооперації заради реалізації ними їх життєвих проєктів; основного інструменту медіації - діалогу сторін медіації між собою при сприянні медіатора й інших учасників медіації; інших структурних елементів медіації.

6.2.2.