Поняття і роль принципу медіації в діяльнісній парадигмі

Чому саме діяльнісна парадигма? Відповідь на це питання, на нашу думку, корениться у природі медіації, в її сутності. Інакше кажучи, у тому, чим вона є в дійсності. Незважаючи на те, що медіація для цивілізованих країн світу вже давно перестала бути інновацією, що склалися певні усталені традиції її пізнання, та й для України вона наразі не terra incognito, раціональної єдності підходів до розуміння її природи, на перший погляд, не спостерігається.

Водночас більш ретельний аналіз їх переконує, що й великого розсіювання змісту в цих підходах немає. Їх усі без особливих труднощів можна об'єднати у три лише дещо відмінні між собою співмірні групи. Так, одні автори визначають медіацію як альтернативний судовому процес вирішення конфлікту (спору) його сторонами за допомогою медіатора^[614]. Інша група дослідників медіації вбачає у медіації структуровану, добровільну, конфіденційну процедуру позасудового врегулювання спору (конфлікту), у якій медіатор допомагає сторонам у розумінні їхніх інтересів і пошуку ефективних шляхів взаємоприйнятного рішення^[615]. Третя група авторів розуміє медіацію як спосіб альтернативного судовому вирішення конфлікту (спору) сторонами медіації за допомогою медіатора^[616]. Причому чимало авторів не мають чіткої та однозначної відповіді на питання, чим саме є медіація - процесом, процедурою чи способом, вживаючи ці поняття як синоніми.

Вітчизняний законодавець визначив медіацію як позасудову добровільну, конфіденційну, структуровану процедуру, під час якої її сторони за допомогою медіатора намагаються запобігти виникненню конфлікту (спору) чи врегулювати його шляхом переговорів^[617].

Якщо вдатися до семантичного аналізу термінів процес, процедура та спосіб, то з’ясовується наступне. Зокрема, «Великий тлумачний словник сучасної української мови» В.

Отже, медіація є діяльністю людей (сторін медіації та медіатора) по запобіганню виникненню чи врегулюванню конфлікту (спору), що може з’явитися або уже наявний між сторонами медіації як суб’єктами інтерсуб’єктивного

____________ Розділ 6. Принципи медіації: діяльнісна парадигма_________ 313 відношення. Звідси і постає потреба у діяльнісній парадигмі як способі пізнання медіації в цілому чи її окремих структурних елементів, зокрема принципів медіації. Останнім також властива діяльнісна природа.

Діяльність, як зазначають представники практичної філософії, є специфічною формою активного ставлення суб'єктів до оточуючого світу. Її змістом виступає його доцільне осмислене перетворення. Людська діяльність з неминучістю передбачає певне протиставлення суб'єкта та об'єкта діяльності. У медіації її ключовими суб'єктами є сторони медіації, а також медіатор як допоміжний, проте також атрибутивно необхідний суб'єкт. Щоправда, не так уже й рідко у літературі про медіацію можна зустріти твердження, що у медіації ключову роль відіграє медіатор^[623]. Проте це настільки суперечить великому міжнародному досвіду медіації, нормативним актам ЄС про медіацію, Закону України «Про медіацію», що вищенаведене положення як особиста думка авторів навіть не потребує додаткового спростування.

Будь-яка людська діяльність, в тім числі і діяльність по запобіганню появі конфлікту (спору) чи вирішенню його, включає у себе мету, засоби, результат, а також власне процес діяльності. Атрибутом людської діяльності є також її усвідомлення. У медіації метою діяльності є запобігання появі або вирішення конфлікта (спору), переговори як засіб досягнення мети, досягнуте замирення сторін конфлікту (спору) (суб'єктів інтерсуб'єктивного відношення) та атрибутивні процедури медіації, які репрезентують собою у даному випадку процес людської діяльності.

Проте все людське буття, як переконує аналіз суспільної практики, не може бути зведеним тільки до діяльності. Якщо основою людської діяльності виступає усвідомлена її мета, то буттєва укоріненість її мети перебуває поза межами людської діяльності. Вона сягає людських мотивів, ідеалів та цінностей. Їх статус специфічний. З одного боку, вони до певної міри

зумовлюються самою людською діяльністю, з іншого - є межею здійснення останньої.

У пізнанні поняття діяльності завжди відіграло і продовжує репрезентувати подвійну роль: по-перше, світоглядного, пояснюючого принципу. Без його врахування неможливо зрозуміти і пояснити жодної сфери людської діяльності; по-друге, методологічної засади усіх соціальних наук, в тім числі і науки про медіацію, де людська діяльність у її специфічних проявах стає безпосереднім предметом її пізнання. Методологічні засади пізнання відповідних явищ дійсності чи сфер діяльності також зазвичай набувають форми відповідних принципів.

Щодо поняття принципів і розуміння їх природи слід зазначити, що не тільки різні пізнавальні традиції тлумачать їх по- своєму, але й у межах однієї системи пізнання на різних етапах його розвитку має місце відмінне їх пояснення. Перед тим, як пояснювати причини цього явища, наведемо декілька прикладів його прояву. Так, відомий європейський філософ минулого століття Мартін Гайдеггер чітко виокремлював у межах античної пізнавальної традиції за критерієм розуміння нею основоположних категорій буття і пізнання давньогрецьку традицію та давньоримську (латинську) традицію^[624].

У межах окремо взятої давньогрецької традиції пізнання він виділяв за цим самим критерієм уже внутрішні, відмінні між собою, етапи її розвитку. Стосовно терміна принцип науковець зазначає, що найпершим достовірним уявленням стародавніх греків про нього, яке дійшло до сучасності, є термін архе давньогрецького філософа Анаксімандра. В Анаксімандра цей термін ще мав двоякий сенс - започатковувати щось та керувати чимось. Наслідками цього, як вважається наразі, першогрецького розуміння принципу, що дійшли нашого часу, є терміни (слова), до конструкції яких входить корінь арх: архаїзм, архетип,

315 архітектура та ряд інших^[625]. На пізніших етапах давньогрецького пізнання розуміння архе було розрізнено на власне принцип і на начало - на те, що керує, і на те, що започатковує (починає). Однак ще тривалий період часу вони вживалися синонімічно. Під ними зазвичай давньогрецька пізнавальна традиція продовжувала розуміти як породжувальний елемент буття, так і відправний пункт і напрям пізнання^[626].

Наступним кроком по шляху їх розрізнення стали Аристотелеві розмежування розгляданих феноменів на начала і принципи; начала й аксіоми або гіпотези. Ці розмежування дійшли нашого часу і продовжують залишатися визначальними у відповідній сфері знання. З огляду на вищевикладене цікаві спостереження залишив нам сам Аристотель у «Метафізиці»: «Спільне для всіх начал - це бути чимось першим, виходячи з чого [щось] існує або стає, або пізнається», - зазначає він^[627]. І додає там же: «всі причини є началами»^[628]. У «Другій аналітиці» Аристотель уточнює: «Ми думаємо, що пізнали кожну річ безумовно..., коли вважаємо, що знаємо причину, завдяки якій вона є, що вона дійсно є її причиною і не може бути інакше»^[629]. Тобто, на думку Аристотеля, начало і причина, безсумнівно, поєднані у науковому пізнанні, тому що пізнати щось - це пізнати його причину. Він переконаний, що причини об'єкта є засновками доведення, інакше кажучи, причинами висновків.

Прикметно, що у «Європейському словнику філософій» під керівництвом Барбари Кассен аналітика давньогрецького

тлумачення принципів та начал завершується своєрідним «м'яким» резюме: «Таким чином, філософія, що має предметом зачинання (origin), може спертись на спосіб, в який у грецькій мові розв'язано питання початку (commencement)»^[631].

Онтологічна і гносеологічна дихотомія терміну принцип не тільки збереглися, але й набули подальшого розвитку у давньоримській традиції пізнання. До прикладу, латинське principium, у множині principia, позначає перші лави війська, має значення елементів, з яких сформовано усе суще (principia rerum) або основ права (principia nature)^[632]. Не менш багаті на двозначності і їхні антоніми^[633].

В подальших європейських традиціях пізнання онтологічна і гносеологічна дихотомії принципу залишаються і водночас за ними починає закріплюватися як домінуюче значення якесь базове тлумачення: начала, аксіоми, постулати, вихідні ідеї, основоположення тощо. Ці різноманітні підходи можна поділити на два типи за критерієм розуміння їх природи: 1) вихідне, таке, що не потребує доведення певною теорією положення (аксіома чи постулат); 2) внутрішнє переконання (кредо), незмінна позиція, правило поведінки (рівнозначне максимі або заповіді). З позицій цього підходу принцип для Аристотеля - це першопричина; для І. Канта - це конститутивні і регулятивні правила чистого розуму; для практичної філософії - це людська автономія і комунікативна солідарність як конституенти сенсу людського буття; першопринципом для людинознавства в цілому є максима людина - міра всіх речей^[634]. Цей ряд першопринципів за потреби можна продовжити до безкінечності.

317 поглядів на основоположне у людському бутті: воно безмежне у своїх проявах, а тому і його трактуванню немає меж.

Серед відомих класифікацій принципів чи не найбільш поширений їх поділ за критерієм функціонального призначення на наукові принципи (принципи пізнання) та методологічні принципи (принципи діяльності). Між цими типами принципів китайської стіни немає. Нерідко наукові принципи стають запорукою раціональної практичної діяльності. Оскільки неможливо уявити успішного наукового пізнання без застосування методологічних (діяльнісних) принципів^[635].

Природу принципу можна порівняти з антропосоціо- культурним кодом. Це дозволяє пояснити поєднання у ньому як певних незмінних властивостей (констант), так і безперервної змінюваності у певних межах цих принципів. Основою незмінюваності констант принципу виступає парадигмальна матриця об'єктів пізнання чи сфер діяльності суб'єкта. Вона у кожного явища своя, неповторна. Проте, взаємодія явищ чи феноменів із їх зовнішнім середовищем так само неминуче веде до зміни частини властивостей принципу, які не являють собою складових його твердого ядра^[636].

Нас у даному дослідженні найбільше цікавлять саме методологічні принципи, оскільки, як було показано вище, медіація, по-перше, є однією із форм людської діяльності, по­друге, вона здійснюється саме на основі методологічних принципів. Нерідко навіть серед новітніх методологічних досліджень вельми серйозного гатунку можна зустріти хибні твердження, що методологічні принципи є продуктом ХХ ст. та що поява професійної методології атрибутивно пов'язана з появою високих технологій у всіх сферах людського буття. Їх авторами є переважно представники техніко-технологічної сфери знань та діяльності. У таких твердженнях, як засвідчує їх неупереджений критичний аналіз, незаперечне тільки одне - високі технології

насправді особливо актуалізували потребу у відповідних методиках, методологіях і навіть у методологічній культурі.

Проте насправді часом появи методології як явища та методологічних принципів зокрема є щонайменше середина першого тисячоліття до нашої ери. Саме тоді у Стародавній Греції з'явився сократичний метод (його появу більшість пізнавальних традицій пов'язують із легендарним Сократом), який успішно пройшов випробування тисячоліттями і набув у сучасних цивілізованих суспільствах повсюдного поширення у реалізації усіх антропосоціокультурних програм, в тім числі і такої програми, як медіація. Квінтесенцію сократичного методу, як відомо, складає принцип діалогічності. Цей принцип постає першопринципом усіх функціональних принципів медіації, включно з тими, які на законодавчому рівні легітимізував Український парламент.

Приблизно одночасно із сократичним методом у межах іншої пізнавальної та культурної в цілому традиції, даосизму, було сформульовано методологічний принцип недіяння. Вважається, що його автором є не менш знаменитий філософ стародавнього світу Лао-цзи. Квінтесенція цього принципу, як пояснює Лао-цзи, полягає у позиції запобігання зовнішньому втручанню у природне буття індивіда із самим собою та з Іншим. Буття за принципом невтручання є внутрішнім проявом ритміки і пластичності танцю Шіви - одного з найспонтанніших проявів людської особистості. Відповідно до цього принципу не кожен індивід спроможний здійснювати свій життєвий проєкт, а тільки наймудріший, оскільки йому слід віднайти Дао, приховане у безпосередній очевидності оточуючої дійсності й у власному єстві, та спромогтися слідувати йому шляхом відмови від власних усвідомлених та цілеспрямованих дій і прагнень. Лао-цзи застерігає, що принцип недіяння - не наказ до прямої особистої бездіяльності, він тільки застерігає від вчинків, спонукою яких є оточуюче середовище або власна людська тілесна природа. Тобто принцип недіяння правильно розуміти так, що треба діяти спонтанно, а не усвідомлено прагнути реалізації певної мети. Квінтесенція принципу недіяння полягає у тому, щоб залишатися природним, чинити спонтанно без умисних спонукальних зусиль, залишатися собою, тоді внутрішні суперечності із самим собою та зовнішні зі світом відійдуть за горизонт, відпадуть, оскільки,

319 за Лао-цзи, вони є наслідком порушення індивідом спонтанності власного буття^[637]. Це зовсім нова для нашої вітчизняної пізнавальної традиції парадигмальна матриця вирішення конфліктів (спорів). Вона щонайменше заслуговує бути вивченою поглиблено, особливо у контексті сучасного стану Українського суспільства.

Сукупність загальновизнаних сучасних методологічних принципів можна класифікувати за їх знову ж таки найголовнішим - функціональним - критерієм на дві якісно виокремлені групи: аналітико-критичну та проєктно-конструк- тивну. Перша група методологічних принципів дозволяє пізнавати явища та феномени дійсності, які стають чи можуть стати об'єктами суспільних перетворень. Цю діяльність зазвичай здійснюють філософи, представники гуманітарних і суспільних наук, в т.ч. правознавці, за допомогою рефлексив-ного пізнання особливого роду - критично-аналітичного. Саме такий підхід був і залишається характерним для значної частини вітчизняних досліджень медіації та умов і засобів її здійснення в Україні. Найважливішим результатом застосування цих принципів постає продукування деконструктивних, елементарних уявлень про медіацію як інструмент запобігання конфлікту (спору) чи вирішення останнього.

У межах проєктно-конструктивної групи методологічних принципів відбувається зворотна діяльність - виробляються техніки і технології вирішення відповідних конфліктів (спорів), моделюються необхідні підходи до цього та інноваційні конструктивні вирішення проблем. У порівнянні з кількістю досліджень проблем медіації з пізнавальних позицій першої групи методологічних підходів в Україні їх питома вага у межах даного (другого) підходу, як і в більшості цивілізованих країн світу, у декілька разів більша, що загалом пояснює причини відсутності достатньої кількості ґрунтовних теоретичних досліджень медіації. Воднораз такий прагматичний підхід у пізнанні медіації співмірний із загальноєвропейською тенденцією та в цілому відповідає діяльнісній природі медіації, її антропосоціокультурному коду.

Отже, методологічні принципи реалізуються, з одного боку, у формі парадигмальних матриць пізнавальних програм об’єктивної дійсності, з іншого - як аналогічна парадигмальна матриця конструювання нової реальності. Якщо у першому випадку використовуються, зазвичай комплементар-но, як загальнометодологічні, так і конкретні методологічні принципи, то на етапі проєктно-конструктивної роботи переважають конкретні (часткові) методологічні принципи. У медіації такими є передусім принципи добровільності, конфіденційності, нейтральності, незалежності й неупередже-ності медіатора, самовизначення і рівності прав сторін медіації та деякі інші.

Надмірна деталізація та конкретизація методологічних принципів діяльності окремих суб’єктів та їх спільнот породила у другій половині ХХ ст. так звану методологічну кризу. Її причини були ґрунтовно проаналізовані, зокрема, Томасом Ренчем. Так, у своєму фундаментальному дослідженні «Конституція моральності. Трансцендентальна антропологія і практична філософія», обґрунтовуючи методологічний статус філософії як критики смислу, він особливо наголосив, що філософія - це не типова емпірична наука і навіть не певний суто теоретичний концепт про природу та культуру для окремих предметних сфер знання. Філософія, на його думку, є радше спільним для всього знання дискурсивним способом прояснення щодо спільного загальнотеоретичного та практичного світорозуміння і саморозуміння та його рефлексій у суто філософських категоріях і поняттях.

У зв’язку з вищевикладеним Т. Ренч резюмує: «...результати філософської рефлексії і аналізи не можуть бути довідковою інформацією, а також інструментально використо­вуваним підручниковим знанням, які ми використовуємо як кухарську книгу або підручник з механіки»^[638]. То чим же саме має бути в такому разі філософська рефлексія? Т. Ренч пояснює, що передусім вона має бути критичною рефлексією засад, себто принципів, і повинна заторкувати критеріальні й нормативні передумови як людського пізнання, так і практичної діяльності людей без обмеження їх обраними сферами. Ця рефлексія має

321 здійснюватися у формі смисло-експлікативного й смисло- критеріального дискурсів^[639]. Зокрема, для практичної філософії, яку репрезентує у даному випадку Т. Ренч, діяльнісними принципами вищезазначених дискурсів є, як уже зазначалося вище, людська автономія й комунікативна солідарність. Вони, серед іншого, спроможні забезпечити всебічне розкриття принципів медіації у парадигмальних межах діяльнісної матриці.

Отже, принципи медіації є передусім породженням її природи. Оскільки, як було з'ясовано нами вище, медіація постає однією із форм людської діяльності, то принципам медіації також властива діяльнісна природа. Вони відіграють у медіації подвійну роль: по-перше, світоглядного, пояснюючого явище начала і, по­друге, методологічної матриці здійснення медіації. Інакше кажучи, принципи медіації являють собою квінтесенцію як її мети, так і засобів досягнення цієї мети, а також своєрідного путівника при її тлумаченні. Їх природу можна порівняти з природою антропосоціокультурного коду медіації. Це дозволяє пояснити поєднання у принципах медіації незмінних властивостей, своєрідних констант, та безперервної змінюваності їх у певних межах, їх пластичності, що зумовлено процесуальною природою медіації як виду об'єктивної реальності. Константи принципів медіації, взяті в сукупності, творять собою діяльнісну парадигму медіації. Існують різноманітні класифікації принципів медіації. У цьому дослідженні буде проаналізовано їх поділ на буттєві принципи медіації та законодавчі принципи медіації в Україні.

6.2.