Принцип самовизначення та рівності прав сторін медіації

Принцип самовизначення та рівності прав сторін медіації звершує систему нормативних принципів за законодавством

391 України. Уже сама його назва засвідчує, що він належить до групи принципів, які визначають місце та роль, функції сторін медіації у процедурах цього типу вирішення конфліктів (спорів).

Так, один з наріжних каменів правової матриці європейського розуміння суті та значення цінності самовизначення сторін медіації було закладено ще у Рекомендаціях Ради Європи щодо сімейної медіації. У них, зокрема, йдеться про те, що «медіатор може надавати правову інформацію, а не юридичні поради (виділено нами. - Р.Г., П.П.). За прийнятних умов медіатор може поінформувати сторони про можливість проконсультуватися з юристом чи іншим спеціалістом»^[805]. Рішення ж щодо звернення за такою консультацією до фахівця, врахування чи неврахування її наслідків і навіть відмови від такої консультації, згідно з вищезазначеним актом права ЄС, приймає відповідна сторона конфлікту (спору) або його сторони разом.

Про ще один важливий аспект принципу самовизначення сторін медіації щодо всіх складових вирішення конфлікту (спору) йдеться у Рекомендаціях Ради Європи щодо медіації в цивільних справах: «Медіаційний процес повинен давати сторонам достатній час для обмірковування умов вирішення спору»^[806]. У ньому безпосередньо зазначено, що саме сторони медіації вирішують спір, іншими словами, самовизначаються у ньому. Ще більше переконує в цьому семантика терміна обмірковувати.

дод. і доповн.) укладача і головного редактора В. Т. Бусела цей термін тлумачиться так: «1. Те саме, що обдумувати. 2. Детально розглядати, розбирати що-небудь, обмінюватись думками, враженнями і т. ін.»^[807] (виділено нами. - Р.Г., П.П.). Саме це і відбувається між сторонами конфлікту (спору) під час медіаційного процесу та медіаційних процедур. Тоді як термін обдумувати цей самий словник тлумачить так: «У думках перебирати, всебічно зважувати що-небудь, намічаючи можливі варіанти дії, висловлення і т. ін.; обмірковувати, обдумувати// Детально розбирати, аналізувати в думках що-небудь побачене, прочитане, пережите і т. ін.// Створювати в уяві що-небудь; конкретизувати в думках попередній задум»^[808]. Усе вищевикладене, разом взяте, і означає самовизначатися.

Свого подальшого розвитку принцип самовизначення сторін медіації набув у Директиві №2008/52/ЄС Європейського парламенту і Ради про деякі аспекти посередництва (медіації) в цивільних та комерційних справах від 21 травня 2008 року. Зокрема, у ній розкривається взаємозв’язок цього принципу з іншим засадничим принципом медіації - принципом її добровільності: «посередництво, передбачене цією Директивою, - зазначається у ній, - має бути добровільним процесом у тому сенсі, що сторони самі є відповідальними за процес і можуть організовувати його так, як вони бажають, а також припинити його у будь-який час»^[809]. Вживаючи термін сторони у множині, вищезазначена Директива тим самим звертає увагу й на іншу атрибутивну складову цього принципу - рівність прав сторін медіації. В протилежному випадку медіація не могла б бути альтернативою ієрархічності судочинства, проявити свою диспозитивну (приватно-правову) природу.

Принцип самовизначення та рівності прав сторін медіації знайшов своє закріплення та ґрунтовне розкриття і в

393 міжнародних актах з медіації. Зокрема, в Коментарі до Типового Закону ЮНСІТРАЛ «Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру» йдеться про те, що його норми мають своєю метою підтримку і захист самостійності сторін у процесі вирішення конфлікту (спору), а стаття 3 даного Закону наголошує на принциповій важливості самовизначення сторін процесу і прямо дозволяє сторонам не застосовувати усі норми цього Закону, що регулюють медіацію, а лише ті, які безпосередньо допомагають їм врегульовувати конфлікт (спір).

Такими є ключові положення принципу самовизначення та рівності прав сторін медіації відповідно до вищезазначених нормативних актів ЄС і актів міжнародного права, зокрема Типового Закону ЮНСІТРАЛ «Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру». В узагальненій формі їх найбільш послідовно і стисло виклали у своєму монографічному дослідженні Д. Спенсер і М. Броган: «принцип самовизначення та рівності прав сторін медіації означає, що: а) сторона конфлікту (спору) чітко усвідомлює, чого саме (якої мети) вона прагне досягти у відповідному конфлікті (спорі), раціонально визначає найважливіші складові досягнення цієї мети; б) сторона конфлікту (спору) ґрунтовно розуміє можливі варіанти його вирішення, усвідомлює можливість вибору нею відповідного варіанта врегулювання конфлікту (спору), твердо знає свої повноваження

обирати участь в медіації або відмовлятися від неї, приймати чи відхиляти поради, які можуть надавати їй інші учасники медіації, погоджуватися із пропонованими іншою стороною умовами вирішення конфлікту (спору) чи не погоджуватися; в) сторона конфлікту (спору) під час його вирішення опановує мистецтвом його врегулювання - вчиться слухати і чути іншого, думати, аналізувати, аргументувати, вести діалог, пропонувати й оцінювати запропоновані іншим варіанти його вирішення; г) сторона опановує вміннями зважувати власні потреби й інтереси і співміряти їх зі своїми ж ресурсами; д) сторона конфлікту (спору) обмірковує, зважує найбільш оптимальні з можливих рішення, самокритично оцінює переваги та недоліки власної позиції у конфлікті (спорі) і тільки на основі всього вищевикладеного ухвалює своє рішення щодо конкретного конфлікту (спору)»^[812].

Більшість із вищезазначених нормативних положень актів ЄС та міжнародних актів у сфері медіації були творчо переосмислені вітчизняним законодавцем і взяті за основу при наповненні конкретним змістом принципу самовизначення і рівності прав сторін медіації у Законі України «Про медіацію». Особливо важливе світоглядне і методологічне значення з огляду на розуміння змісту цього принципу має ч. 1 ст. 8 Закону України «Про медіацію»: «Сторони медіації самостійно обирають медіатора (медіаторів) та/або суб'єкта, що забезпечує проведення медіації»^[813]. Вона, будучи системоутворюючою складовою всього принципу самовизначення сторін медіації, по-перше, демонструє парадигмальну протилежність статусів сторін конфлікту (спору) у медіації та в судочинстві. Останнє згідно зі ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», «будується за принципом територіальності, спеціалізації та інстанційності»^[814]. Відповідно до цього сторони конфлікту (спору), який вирішується судом, навіть теоретично позбавлені можливості обирати суд, який вирішуватиме відповідний спір, і суддю, який

395 його розглядатиме. У медіації навпаки, самі сторони конфлікту (спору) його вирішують, самі обирають і посередника, за допомогою якого вони залагоджують відповідний конфлікт (спір), тобто сторони медіації самовизначаються, як їм бути із їх же конфліктом (спором). Більше того, принцип самовизначення охоплює своїм змістом і фактичне обрання сторонами самого способу вирішення конфлікту (спору) - медіацію чи судочинство. Щоправда, вітчизняний законодавець цей аспект принципу самовизначення сторін не включив у зміст законодавчого принципу самовизначення та рівності прав сторін медіації. Очевидно, він діяв у цьому випадку як суб'єкт позитивного права.

Ще на один важливий аспект цього принципу звернув увагу вітчизняний законодавець у ч. 1 ст. 8 Закону України «Про медіацію» - він однозначно визначив як активне начало цього принципу сторони медіації: саме вони обирають медіатора або іншого суб'єкта, що забезпечує проведення медіації, а не навпаки.

Ще більше посилює парадигмальну матрицю законодавчого принципу самовизначення та рівності прав сторін медіації, робить її до кінця завершеною та однозначною ч. 2 ст. 8 вищезазначеного Закону: «Сторони медіації самостійно визнають перелік питань, які обговорюватимуться, варіанти врегулювання конфлікту (спору), зміст угоди за результатами медіації, строки та способи її виконання, інші питання щодо конфлікту (спору) та проведення медіації»^[815]. При цьому законодавець виокремив через абзац таке положення цієї ж частини вищезазначеної статті Закону: «Інші учасники медіації можуть надавати консультації та рекомендації сторонам медіації,

але рішення приймається виключно сторонами медіації»^[816] (виділено нами. - Р.Г., П.П.).

Цим самим він розставив усі крапки над «і» стосовно розподілу функцій та ролей у медіації між, з одного боку, сторонами медіації, а з іншого - рештою її учасників із медіатором включно.

Частини 3 і 4 ст. 8 Закону України «Про медіацію» однорідні й переслідують мету врегулювання особливих випадків, які можуть мати місце під час процесу та процедур медіації. Зокрема, ч. 3 передбачено, що в разі, «якщо стороною медіації є неповнолітня особа, вона приймає рішення з дотриманням вимог законодавства з урахуванням обсягу її дієздатності»^[817]. Усі ці випадки детально регламентовані у Цивільному кодексі України та деталізовані відповідною судовою практикою національних судів усіх рівнів, проте вони безпосередньо не стосуються предмета дослідження цієї монографії, а тому і не будуть піддані у ній спеціальному аналізу.

Частиною 4 ст. 8 Закону України «Про медіацію» передбачено особливості здійснення медіації у випадках, коли її стороною є особа, цивільна дієздатність якої обмежена у чинному в Україні порядку. В такому разі, як зазначив законодавець, така особа «приймає рішення з дотриманням вимог законодавства з урахуванням обсягу її дієздатності»^[818]. Знову ж таки усі відповідні випадки ґрунтовно врегульовані у Цивільному кодексі України та в іншому законодавстві України, а також знайшли широке відображення у рішеннях національних судів України всіх рівнів. Вони також не є безпосереднім предметом цього монографічного дослідження, а тому не будуть піддані у ньому спеціальному аналізу.

Принагідно зазначимо, що законодавець безпосередньо не передбачив, чи може мати місце процедура медіації, якщо обидві її сторони є особами, цивільна дієздатність яких обмежена. На нашу думку, в такому разі слід виходити з доктрини приватного права як права справедливого, яке переслідує як найголовнішу мету захист природних та позитивних прав особи і сприяє

397 відновленню порушених таких прав, не залежно від того, внаслідок яких причин вони були порушеними. Виходячи з вищевикладеного, медіація можлива й у випадку, якщо виявиться обмеженою цивільна дієздатність обидвох сторін медіації. І у цьому разі вона повинна здійснюватися відповідно до п. 4 ст. 8 Закону України «Про медіацію».

Ще один сутнісно важливий аспект законодавчого принципу самовизначення та рівності прав сторін медіації викладено у ч. 5 ст. 8 Закону України «Про медіацію». «Медіація проводиться на засадах рівності сторін, - ідеться у ній. - Сторонам медіації має бути надано рівні можливості під час проведення медіації. Зобов’язання медіатора повинні бути однаковими стосовно усіх сторін медіації»^[819]. Формулювання цієї частини законодавчого принципу самовизначення та рівності прав сторін медіації поступаються якістю усім чотирьом попереднім частинам розгляданого принципу. Передусім кидається у вічі певна суперечність між законодавчою назвою цього принципу, в якій йдеться про «рівність прав сторін медіації», та розкриттям обсягу позитивного змісту даного принципу у першому реченні п. 5 даної статті, яка вимагає буквальної «рівності сторін», а не їх прав. Очевидно, що це наслідок неналежного ставлення розробників даного закону і законодавця України в цілому до законодавчої техніки, внаслідок чого і виявилося пропущеним у першому реченні ч. 5 ст. 8 слово «прав», коли малася на увазі саме рівність прав сторін медіації.

Але не тільки цим хибує ч. 5 ст. 8 вищезазначеного Закону. У ній де-факто рівність прав сторін медіації зведена до гарантування рівності їх можливостей під час проведення медіації і зобов’язання із забезпечення цієї рівності покладено де-юре тільки на медіатора. Це надто непевна законодавча гарантія рівності прав сторін медіації як однієї із засад законодавчого принципу самовизначення та рівності прав сторін медіації. Щонайменше тут відсутні інституційні гарантії цієї важливої складової вищезазначеного принципу, а також законодавчо визначені критерії для встановлення фактів порушення цього принципу. Віддати все на суб’єктивний розсуд медіатора (чи навіть медіаторів) могли тільки надто

самовпевнені медіатори. У міру укорінення медіації в Україні саме цей недолік стане однією з причин появи складно вирішуваних колізій між сторонами медіації та серйозних перепон на шляху розвитку медіації.

Світоглядним та методологічним орієнтиром для вітчизня­ного законодавця при формулюванні ним законодавчого принципу самовизначення і рівності прав сторін медіації мав бути і продовжує залишатися факт того, що Закон України «Про медіацію», хоча з огляду на характер позитивного регулювання медіації він є рамковим законом, за іншим критерієм - характером норм, що містяться в ньому - належить не до загальних законів, а до законів спеціальних. Саме тому в ньому принаймні повинно бути зазначено, про рівність яких саме прав сторін медіації йдеться, а також законодавчо визначені критерії для оцінювання міри потенційного порушення цих прав передусім самими сторонами медіації та захисту своїх порушених прав у суді. Там, де йдеться про права, природні чи позитивні, дрібниць насправді немає.

До прикладу, навіть у такому найбільш загальному з усіх можливих законі, як Конституція України, коли у ній йдеться про те, що громадяни держави мають рівні конституційні права та свободи і є рівними перед законом (стаття 24 Конституції України), визначені конкретні критерії порушення такої рівності та механізми правового захисту вищезазначених прав і свобод громадян^[820].

Можливо, вищезазначений істотний недолік законодавця спричинений значно слабшою розробкою на доктринальному рівні цього позитивного принципу медіації у порівнянні з її іншими законодавчими принципами в Україні. Але для вищезазначеної законодавчої прогалини це взагалі не може бути хоча б якимось виправданням, оскільки йдеться про таку фундаментальну цінність, як права осіб у певній сфері. Водночас, слід зазначити, що питання рівності прав сторін медіації розглядалися рядом її дослідників.

Зокрема, С. Т. Йосипенко у спеціальному дослідженні «Принципи медіації у приватно-правових відносинах» так

399 визначає зміст цього принципу: «Принцип рівності сторін полягає у наявності рівних за змістом та обсягом суб’єктивних прав у кожної із сторін. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками»^[821]. Сторонам, продовжує вона, мають надаватися однакові права висловлювати свої думки, зауваження, визначати інші сутнісні аспекти медіації.

У цьому ж світоглядному та методологічному ключі висловлюється про рівність прав сторін медіації також і Н. Турман^[822] та деякі інші її дослідники^[823].

Отже, законодавчий принцип самовизначення та рівності прав сторін медіації є продовженням, конкретизацією та розвитком системоутворюючого законодавчого принципу медіації - її добровільності. Його ціннісною матрицею є також європейські цінності медіації. Особливо ґрунтовно та всебічно унормована в Законі України «Про медіацію» перша частина цього принципу, яка стосується самовизначення сторін медіації. Їй вітчизняний законодавець відвів чотири із п’яти частин ст. 8 вищезазначеного Закону, у яких врегульовано не тільки загальні питання самовизначення сторін медіації, але і його особливості у випадках, якщо стороною медіації є неповнолітня особа або особа, цивільна дієздатність якої обмежена. Разом з тим, друга складова цього принципу, яка стосується законодавчого регулювання рівності прав сторін медіації, у вищезазначеному Законі викладена фрагментарно, неповно. Передусім вона хибує тим, що у ній не визначено, про рівність яких саме прав сторін медіації йдеться, а також відсутні критерії для з’ясування міри порушення цих прав та активного захисту їх сторонами медіації

в суді. Із набуттям медіацією в Україні масовості це загрожує появою складних правових колізій між сторонами медіації та проблем у її поширенні в цілому.

Отже, до системи законодавчих принципів медіації в Україні належать: принцип добровільності; принцип конфіденційності; принцип нейтральності, незалежності та неупередженості медіатора; принцип самовизначення та рівності прав сторін медіації. При цьому принципу добровільності медіації належить системоутворююча роль, а принципу конфіденційності - водночас і роль основоположної презумпції медіації. Законодавчі принципи медіації достатньою мірою відображають її цивільно-правову природу, ключову роль у медіації її сторін, належно регламентують функції медіатора та інших учасників медіації. Взяті у сукупності, вони є достатньою світоглядною та методологічною основою для належного правового регулювання медіації в Україні.

Законодавчі принципи медіації в Україні генетично укорінені у європейській ціннісній матриці медіації. Їх безпосередніми джерелами є законодавчі акти ЄС в цілому та окремих інститутів Європейського Союзу, міжнародні акти права з медіації. Ці принципи, разом взяті, мають у своїй основі антропосоціокультурний код медіації, гарантують її людиномірність та високу ефективність. Особливо велика роль належить законодавчим принципам медіації у забезпеченні її пластичності та контекстуальності.

6.4.