Діалогічність медіації

У попередній частині дослідження ними з'ясували, що гуманізм є атрибутом медіації і виступає по суті проявом суб'єктності індивідів, їх взаємодії як самореалізації цієї суб'єктності.

137 Я, інтерсуб’єктивних відносин з Іншим і пізнавальної та перетворюючої об’єктивну реальність їх діяльності^[288].

Філософська традиція пізнання суб’єктами навколишнього світу та свого місця у ньому сягає Давньогрецької Античності. Першим її системним об’єктом був світ, що оточував людину - універсум (космос, за іншим його найменуванням). Чи не єдиним методом його пізнання було пасивне спостереження суб’єкта за цим світом та фіксація одержаної інформації.

Після перемоги Особистісної революції у середині І тисячоліття до нашої ери центр пізнання філософії змістився на людину. Першим фундаментальним способом пізнання людини став метод діалогу. Він був загальнодоступним і виявився високоефективним, оскільки дозволяв набути важливих знань не тільки про окремих індивідів, їх незначні групи і більш широкі спільноти, але й про родові людські якості. Цей метод у філософії та інших пізнавальних традиціях ще нерідко називають сократичним методом, оскільки саме давньогрецький філософ Сократ був першим серед тих, хто розвинув цей метод до його досконалості та доклав великих зусиль для його поширення серед усіх співгромадян.

Багатогранність та невичерпний потенціал цього методу в пізнанні людської природи та особливостей її проявів чи не найкраще розкрив ще один давньогрецький філософ Платон у власних діалогах, які зазвичай велися від імені вчителя цього філософа легендарного Сократа. Так, Володимир Кондзьолка у передмові до праці «Платон: філософія добра» до другого видання україномовного перекладу «Діалогів» Платона зазначає: «...Сократ практично нікого й нічому не навчає, не виголошує «готових істин», не поводиться і як пророк. Він просто втягує (виділено нами. - Р.Г., П.П.) кожного співбесідника у своєрідний

інтелектуальний «агон» (змагання), аби виявити не фізичну силу, могутність його м'язів, а продемонструвати його суто духовну, інтелектуальну міць, непоборні логічні аргументи, що здатні подолати будь-які перешкоди. І тут свою роль Сократ бачить у тому, щоб лише допомагати в пошуках істини, спрямовувати людину на шлях, що веде до неї, вселити віру в можливість відкриття того, що здавалося б, є неприступним. Його роль є насправді роллю духовної повитухи, покликаної допомагати народити істину, тобто, дати змогу дійти до неї власним розумом, а не подати в готовому вигляді як одкровення»^[289].

Отже, метод ведення діалогу Сократа видається прекрасною античною пам'яткою, справжньою методичною «швидкою допомогою» медіатору ХХІ ст.

Античність тлумачила діалог як метод знаходження істини за допомогою взаємоузгодженого алгоритму певних запитань суб'єкту-співбесіднику та оцінок його відповідей на ці запитання. Такий пошук істини мав право називатися діалогічним, якщо він здійснювався за умови рівності сторін. Остання ж надавала їм можливість повністю зануритися у певну проблему та побачити внаслідок цього ті її грані, про які перед початком діалогу навіть здогадуватися було неможливим. Цей метод пізнання суб'єкта - виявлення суперечностей у його судженнях під час діалогу з ним - Сократ називав майєвтикою («повивальним мистецтвом»). Він став базовою парадигмальною матрицею діалогічності як феномену, в різних його модифікаціях дійшов до нашого часу і продовжує перебувати в арсеналі найдієвіших методів пізнання людини.

Даючи характеристику діалогічності філософії Платона, одна з провідних вітчизняних фахівців з окресленої проблематики Людмила Озадовська у спеціальному монографічному дослі-дженні дійшла такого висновку: «Форма діалогу виявилась найбільш вдалою для пошуку нових істин, коли вони ще не досягли усталеної та систематичної, навіть застиглої, форми. Ставлячи все нові і нові запитання та одержуючи на них різні, аж до взаємовиключних, відповіді, персонажі діалогу втягують читача в лабораторію власної думки, розкриваючи перед ним свої сумніви і свої аргументи,

139 демонструючи йому не тільки результати своїх роздумів, але й шляхи, якими відшуковують загальний принцип у розмаїтті суперечливих думок, в сум'ятті різноголосся. Тому саме філософію Платон ототожнює з діалогом, тобто, з самою сутністю людського мислення, яке прагне пізнання істини»^[290], - резюмує вона.

Останнє твердження Л. Озадовської стосовно оцінки Платоном пізнавального потенціалу філософії вважаємо щонайменше дискусійним, оскільки Платон був обізнаний тільки з давньогрецькою філософією, з одного боку, а з іншого - Платон сам ніколи не зводив філософію до діалогу. І невдовзі це підтвердила також філософська і не тільки практика пізнання. Так, з початку Середньовіччя і до кінця Нового часу філософська пізнавальна традиція, а також, зокрема, пізнавальна практика теології швидко та рішуче відійшли від діалогу як системоутворюючого методу пізнання, тоді як чимало інших пізнавальних традицій подовжили успішно його розвивати. У них цей метод набув рис інтелектуальної гри, засобу досягнення конкретних (практичних) цілей у людському співбутті, він сам став об'єктом рефлексії мовознавства, літературознавства та гуманітаристики загалом. Так тривало до межі ХІХ - ХХ століть, коли до діалогу як форми мислення та пізнання дійсності знову вдалися основні пізнавальні традиції, в тім числі така нова фундаментальна традиція, як наукове природознавство, а також некласична та постнекласична філософія як його світоглядна та методологічна рефлексія.

Які ж саме причини насправді лежать в основі цього на перший погляд парадоксального факту історії наукознавства та пізнання в цілому, оминути який без відповідного пояснення було б справжнім оксюмороном? Іншими словами, що ж саме зробило діалог як метод пізнання впродовж усього Середньовіччя та Нового часу по суті незатребуваним основними пізнавальними традиціями того часу - філософією, теологією, наукою, передусім природознавством? І внаслідок яких саме причин фундаментальні науки про природу та філософія на межі минулого і позаминулого століть знову повернулися до діалогу як одного з основоположних

методів пізнання світу, виявили до нього справжній бум інтересу, який не стихає по наш час?

Серед найбільш відомих підходів до осмислення вищезазначеного факту чи не найпереконливіше, на нашу думку, намагання пояснити його типом системних об'єктів вивчення цих пізнавальних традицій. Його вироблено спільними зусиллями багатьох видатних мислителів передусім ХХ ст.: науковців Альберта Ейнштейна, Нільса Бора, Ервіна Шредінгера, Людвіга фон Берталанфі, Іллі Пригожина, Ізабелли Стенгерс, Германа Хакена та інших; філософів Едмунда Гуссерля, Теодора Адорно, Джона Сьорла, Моріса Мерло-Понті, Жана-Поля Сартра, Жіля Дельоза, Жанна Бодріяра, П'єра Тейяра де Шардена, Мераба Мамардашвілі та інших; методологів науки Томаса Куна, Імре Лакатоса, Поля Фейєрабенда, Ларрі Лаудана, Стівена Еделстона Тулміна та інших. Вони довели, що в кожного такого системного типу об'єктів пізнання є тільки їм притаманні правила їх пізнання, які згодом дістали назву стандартів науковості. Застосування цих стандартів поза відповідним типом системних об'єктів не тільки не забезпечує приросту нового наукового знання щодо відповідних сегментів реальності, а навпаки, веде до спотворення наукової картини світу. Цей принцип стосується всіх пізнавальних традицій.

Якщо ж повернутися до Середньовіччя, то європейська філософія цього періоду, яка розвивалася у системі християнської культури, а також тогочасна теологія зосередилися на обґрунтуванні кожна по-своєму гранично узагальненої картини світу та місця людини у ньому.

141 одкровення^[291], а у філософії - метод схоластики^[292]. Діалог в обох випадках виявився при цьому не затребуваним.

Із появою у другій половині XVI - в XVII століттях наукової пізнавальної традиції, яка розвивалася надзвичайно швидко, системним типом предметів її пізнання стали макрооб'єкти природи механістичного типу, а також закономірності їх будови і взаємодії. За інерцією мислення цей світ також сприймався вченими спершу як статичний і незмінний. Згодом були зроблені уточнення, що об'єкти цього типу взаємодіють за принципом жорсткого детермінізму, не залишаючи місця ймовірності. Невипадково однією з рефлексій знаменитого Р. Декарта щодо природи цих об'єктів стала така ж відома максима: «Якщо світ - механізм, то наука про нього - механіка». Методами пізнання цього світу він вважав арифметику й геометрію^[293]. Це кардинально вплинуло на зміну світогляду й усієї культури Нового часу^[294].

Основоположник наукової картини світу Нового часу

І. Ньютон порівнював цей тип системних об'єктів наукового пізнання із надійним швейцарським годинником, який відраховує час без будь-яких відхилень (закономірно). Світ І. Ньютона такий самий закономірний. У ньому все пізнається експериментально та обчислюється математично^[295]. Отже, і для філософії та науки Нового часу діалог як метод пізнання світу та місця людини у ньому виявився зайвим, тому що його не

потребував досліджуваний ними на той час тип об'єктів дійсності, а також цілі відповідного пізнання.

Запит на парадигму діалогічності з'явився наприкінці ХІХ

- на початку ХХ століть, коли наука здійснила перехід до системного вивчення принципово іншого типу об'єктів пізнання

- мікрооб'єктів, способом існування яких була їх природна процесуальність.

Відкриває перелік цих випробувань курйоз, пов'язаний із застосуванням до вивчення властивостей атома (цей термін на давньогрецькій мові означає неподільний) рентгенівських променів, відкритих на схилі ХІХ ст. Перед цим застосування їх же дозволило суттєво приростити нові наукові знання в анатомії, медицині, матеріалознавстві, у багатьох класичних галузях природознавства. У даному ж випадку під дією рентгенівського опромінення атом «зникав». Це явище породило миттєво цілі міфи про наукове доведення неминучості «кінця світу», адже «матерія зникає», що стало серйозним світоглядним випробуванням для всієї науки того часу. Як з'ясувалося згодом, атом під дією рентгенівських променів просто розпадався на свої

143 ще менші складові - електрони, позитрони і нейтрони, яких впродовж певного періоду часу наявними у тодішньої науки засобами не вдавалося зафіксувати. До речі, перший принциповий крок по шляху до розгадки явища «зникнення» атома внаслідок опромінення його рентгенівсь-кими променями зробив емпіріокритицизм - перехідний різновид від класичної до некласичної філософії^[298].

У медіації зовні подібного ефекту, а насправді повної її анігіляції як способу вирішення конфліктів (спорів), можна досягти у разі передачі права здійснювати її від сторін медіації до медіатора (медіаторів) безпосередньо, під приводом «підвищення результативності медіації», а також права ухвалювати ним же рішення щодо результатів медіації, як це інколи пропонується окремими «вболівальниками» за долю медіації. Насправді, це суперечило б її справжній природі.

Однотипний вищезазначеному випадку, пов’язаному зі «зникненням» атома, випадок з історії становлення квантової механіки як нової галузі некласичної науки. Так, на початку 1920­х років для її спеціального дослідження данським фізиком Нільсом Бором була створена у його ж Інституті теоретичної фізики у Копенгагені спеціальна лабораторія, у якій він зібрав молодих європейських вчених з інноваційним мисленням та світоглядом. Наукові репортажі з цієї лабораторії, зазвичай Н.Бора, з’являлися регулярно і звихрювали уми та серця усієї зацікавленої європейської наукової спільноти. Аж раптом несподівано настало тривале мовчання, яке породило різноманітні міфи. Як згодом зазначив сам Н. Бор, йому як вченому довелося пережити справжню драму пізнання внаслідок того, що об’єкт пізнання - квант світла - виявляв парадоксальні властивості: то матеріальної елементарної частинки з всім набором її атрибутів, то електромагнітної хвилі. І тільки згодом з’ясувалося, що така суперечливість, навіть протилежність, властивостей є для кванта світла проявом його істинної природи. Ця розгадка була знайдена за допомогою застосування

методологічного інструментарію парадигми діалогічності^[299]. За це відкриття Н. Бор був нагороджений Нобелівською премією.

Можливо, саме методологію обґрунтування цього відкриття взяв до уваги інший лауреат Нобелівської премії за наукові досягнення у галузі квантової механіки В. Гейзенберг, який згодом зазначав, що у зв'язку з вивченням об'єктів процесуального типу змінилася сама природа пізнавальної діяльності. Якщо наукове пізнання інтерпретувати як постановку питань, на які природа дає відповіді, резюмував він, то характер цих відповідей залежить не тільки від властивостей природи, але й від способів нашої постановки питань природі^[300]. Останнє має не менш фундаментальне значення і в медіації. Адже саме від способів постановки питань сторонам медіації з приводу їх конфлікту завжди залежить міра адекватності з'ясування його глибинних причин, вияснення справжніх потреб та інтересів сторін конфлікту (спору) у відповідній сфері їх відносин, а також їх істинних життєвих намірів щодо подальшої їх співпраці.

У системі об'єктів пізнання процесуального типу особливе місце займає людина як феномен. Це зумовлено безліччю чинників, але завперш тим, що людина вмістила у собі методом діалектичного зняття та синтезу всі інші типи процесуальності, що зробило її природу надзвичайно суперечливою. Як було з'ясовано ще наприкінці ХХ ст. німецькою практичною філософією, в основі цієї суперечливості лежать «смислові умови її життя», які «конституюють призначення людини» - це «автономія і комунікативна солідарність» кожного індивіда^[301]. Ключовою особливістю цих обидвох смислових умов людського життя є те, що вони постають рівнозначними цінностями з точки зору значення кожної з них для реалізації людиною своєї унікальної місії у світі. Разом з тим кожна з них у певній конкретній ситуації чи у певних

145 проявах людського буття може стати провідною, залишивши в такий спосіб іншій смисловій умові людського життя допоміжну роль.

До прикладу, ще у середині ХХ ст. видатний французький антрополог П'єр Тейяр де Шарден науково довів, що вже первісні люди були колективом і що стати людиною у прямому розумінні цього поняття поза людською спільнотою неможливо^{[302] [303]. У найрізноманітніших філософських пізнавальних традиціях ця проблема належить до їх одвічних тем і розв’язується по-різному.}

З огляду на реалізацію смислових умов людського життя у повсякденні дуже цінні результати багаторічних досліджень цієї проблеми відомим американським вченим М. Олсоном. Свої найвагоміші висновки він сформулював так: «... індивіди у групах діють у власних інтересах; 2) поведінка, спрямована на досягнення власного інтересу, зазвичай є правилом; 3) допоки не застосовувати-меться примус чи інший спеціальний механізм, що змушував би індивідів діяти у спільних інтересах, раціональні, егоїстичні індивіди не діятимуть задля досягнення спільних або групових інтересів»¹.

Вищевикладене дозволяє зробити обґрунтований висновок, що вже основоположні смислові умови людського буття відзначаються суперечливим характером їх взаємодії, мультиплікують цю суперечливість на інші людиномірні феномени. Внаслідок цього відзначається суцільною фактичною суперечливістю і буттєвий устрій людського світу, зокрема, людські статуси, людські потреби^[304], функціональні соціальні ролі індивідів^[305]. Саме тому їх пізнання можливе лише з методологічних підходів парадигми діалогічності.

У цьому переконують також уже одержані різними пізнавальними традиціями знання про людину як про особливий об'єкт їх вивчення. Зокрема, ця проблема «вічна» по суті для всіх

течій філософської думки. За кілька тисячоліть ними напрацьовано цілі монблани найрізноманітніших положень, узагальнень, максимів, оцінок та висновків у сфері людинознавства. Більшість із них зазвичай суперечливі, а значна частина має взаємовиключний характер. У науці людина як окремий цілісний об'єкт активно та цілеспрямовано вивчається, починаючи з другої половини ХІХ ст. Якщо спробувати узагальнити спільні здобутки людинознавства, то передусім слід відзначити, що жодна із вищезазначених пізнавальних традицій, за оцінкою, до прикладу, авторитетного європейського філософа- антрополога Е. Агацці, так і не змогла запропонувати певного інтегрального визначення людини як феномену, у якому були б «схоплені» хоча б основоположні властивості людини^[306]. Аналіз цих здобутків також свідчить, що до пізнання людини ними вироблено принаймні чотири конкуруючих підходи: 1) місце людини у природній систематиці живих істот; 2) людина як суще, що не тільки виходить за межі живого світу, але й до певної міри протистоїть йому; 3) людина як родовий феномен (людський рід); 4) людина як індивід, особистість. Цими ж пізнавальними традиціями вироблено щонайменше три найпоширеніші способи відповідей на питання, що таке людина^[307].

У світлі вищевикладеного сприймається як закономірний та достатньо обґрунтований висновок відомого німецького філософа М. Бубера про онтологічну (укорінену у бутті) діалогічність людського. Він був зроблений у його книзі-бестселері «Я і Ти», написаній ще на початку ХХ ст^[308]. У ній М. Бубер у яскравій художньо-метафоричній формі виклав комплексне вчення про онтологічну діалогічність людського. У некласичній філософії цю книгу нерідко називають «філософською поемою про людину»^[309].

Окрім того, що онтологічна діалогічність усього людського зумовлюється людською природою, вона, згідно з М. Бубером, є також наслідком двоїстого відношення людини до світу. З одного

147 боку, це ставлення може бути суто функціональним. М. Бубер називає його раціоналістично-сцієнтистським відношенням. Воно має місце тоді, коли людині для задоволення власних потреб доводиться користуватися різними предметами. У цьому випадку людина пізнає світ як об'єкт, а останній при цьому залишається непричетним до процесу пізнання. Він тільки «дозволяє» вивчати себе, проте не бере співучасті у цьому. Тобто, за М. Бубером, таке відношення людини до світу не діалогічне і здійснюється поза межами парадигми діалогічності^[310].

Проте у людському бутті в світі має місце й інше відношення до світу - опосередковане Іншим Я. Він називає таке відношення по- різному - актуалізуючим, зустрічним, особистісним і навіть діалогічним. Це відношення типу Я - Ти. Воно має універсальний характер і реалізується не тільки між людьми. М. Бубер виділяє, зокрема, три найважливіші сфери, у яких проявляється зв'язок між Я і Ти. Перша сфера - «фізична», стосунки з природою. У ній предмети або істоти відповідають нам зустрічним рухом, але він не досягає нас і взаємність не виникає. Друга сфера - «психічна», відносини з людьми. Тут взаємність Я - Ти очевидна і набуває зазвичай мовної форми, повноцінного діалогу: ми можемо звертатися до Ти й одержувати відповідь. Це і є справжнє інтерактивне відношення. Третя сфера - «ноетична», життя з духовними субстанціями чи предметами культури. Це відношення реалізується мовчазно, проте породжує мову. Ми не чуємо ніякого Ти, пояснює М. Бубер, але все ж відчуваємо поклик і тоді ми відповідаємо, думаючи, діючи, створюючи образи і т.д.^[311]

При цьому М. Бубер наголошує, що з усього вищевикладеного головне відношення Я і Ти як людини з людиною, оскільки саме кожна людська особистість в її неповторній унікальності має незаперечну цінність. У цьому діалозі партнер постає як Інший. Як зазначає Е. Фромм, діалог для М. Бубера є радикальним досвідом інаковості Іншого, визнання цього Іншого «своїм Іншим», упізнаванням його. Інший при цьому з чужого, стороннього, з не-Я стає Ти^[312]. Квінтесенція

відношення Я - Ти, як резюмує М. Бубер, це цілісна спрямованість, устремління чийогось життя та волі до Іншого, відчуття нездоланної потреби в ньому, моральна і вольова концентрація чийогось буття на Іншому, котрий розуміється як такий, що відповідає взаємністю на цю відданість і турботу про нього. Називаючи когось, зазначає М. Бубер, ми відділяємо його від себе і водночас просимо цим актом відділення від себе відповісти нам. «Ти», таким чином, у концепції онтологічного діалогу М. Бубера існує «для мене», але при цьому не стає мною. Аналогічно «я» існую «для нього», але не стаю ним^[313].

Концепція онтологічного діалогу М. Бубера знайшла свій подальший розвиток у практичній філософії Поля Рікера. У ній враховано та глибоко переосмислено трагічний досвід ХХ ст., тоталітарні режими та інші не менш жорстокі явища якого доклали максимальних зусиль для викорінення людської суб'єктності та інтерсуб'єктності як форми її буття. Поки Я міг пасивно спостерігати за розгортанням подій, зазначає П. Рікер, вони нищили Іншого, позбавляючи тим самим укорінення і мене. Я існую тільки завдяки тому, резюмує П. Рікер, що мене прагне Інший, а Інший живе моїми стараннями та молитвами. Тому що людська природа та людське буття діалогічні^[314].

У вищевикладеному міститься, на нашу думку, вичерпна відповідь на питання, чому після досить тривалої навіть з історичної точки зору перерви - майже через дві тисячі років - більшість пізнавальних традицій знову взяли на своє озброєння діалогічний підхід. Його своєрідне відродження пов'язане з переходом філософії та науки до вивчення об'єктів процесуального типу, способом існування яких є їх іманентна діалогічність. Але якщо у період Античності, починаючи із Сократа, цей підхід був переважно інтуїтивним, являв собою, за словами Сократа, певне «пригадування» кимось вкладених істин у людиномірні об'єкти пізнання, то сучасна діалогічність як метод пізнання має у своїй основі наукове обґрунтування і набула універсальної форми.

Медіація є особливим випадком відношення «Я і Ти», а тому вже внаслідок цієї її властивості вона не тільки онтологічно діалогічна, але й гуманістична.

Діалогічний підхід до пізнання Світу Процесу і Людини та її місця у цьому світі постає своєрідним запереченням однобічності герменевтики, екзистенціоналізму, критичного реалізму, структуралізму, сцієнтизму та ряду інших однотипних теорій або концепцій, які людинознавство багатьма узагальненнями, оцінками і властивостей людини і навіть окремих сторін людського буття, все ж не змогли виробити інтегральної концепції Людини, яка б охоплювала та пояснювала її основні суперечливі і навіть взаємовиключні сторони. Діалогічний підхід є спробою подолання вищезазначеної однобічності у пізнанні Людини та людиномірних об'єктів. Його найбільш авторитетні представники, до числа яких, окрім вищезазначених, належать також М. Бахтін, Е. Левінас, Ф. Розенцвейг та ряд інших, визначають діалогічний підхід як спосіб пізнання сутності людини, її справжнього призначення у світі як досягнення істинної свободи. Уже згадувана нами вище Л. В. Озадовська визначає діалогічний підхід як «пошуки третього шляху» між нездійсненним ідеалом об'єктивності в дослідженнях про людину і картезіанським зведенням власної індивідуальності до певного «Я», абсолютно не пов'язаного з іншим «Я»^[315].

хоча й зуміли збагатити значущими положеннями, висновками щодо окремих

У медіації, навпаки, одне «Я» атрибутивно пов'язане з іншим «Я», оскільки медіація є вирішенням їх конфлікту (спору) його сторонами за допомоги медіатора як нейтрального посередника. Тобто, медіація за її природою безперечно належить до людиномірних об'єктів. Більше того, медіація - класичний приклад втілення у феномені дійсності онтологічного діалогу, який проявляється у ній неприховано на кожному етапі медіації. Звідси адекватним інструментом пізнання та реалізації сторонами медіації цього діалогізму у власних (спільних!) інтересах постає парадигма діалогічності.

Нам можуть справедливо заперечити, що сторони медіації - не науковці, покликанням яких є аналітичний розбір явища, що ними пізнається, до найменших, неподільних далі складових частин для того, щоб у його пізнанні не залишилося чогось прихованого чи неврахованого, що зберігає свій вплив на властивості цього явища. Проте не слід забувати, що стосовно конфлікту (спору) саме його сторони найбільш зацікавлені в його досконалому осмисленні та пізнанні задля його ж вирішення, оскільки саме від останнього залежить перспектива здійснення кожною з цих сторін своїх певних життєвих проєктів, задоволення ними власних потреб та інтересів. Отже, не буде перебільшенням твердження про те, що ціна конфлікту (спору) для кожної з його сторін щоразу близька до максимальної. Інакше б в інтерсуб’єктивному відношенні двох «Я» не відбувся якісний стрибок від взаємовигідної співпраці до конфлікту (спору). Причому така безперечна зацікавленість кожної зі сторін конфлікту (спору) у його успішному вирішенні зазвичай зберігається впродовж усієї процедури медіації, що і є perpetum mobile цього процесу.

Медіація за її природою являє собою пластичну (гнучку) і водночас цілісну процедуру вирішення конфлікту (спору). Вона включає в себе внутрішньо взаємоузгоджену систему елементів, поетапна реалізація яких і забезпечує ненасильницьке вирішення конфлікту (спору) його сторонами за допомогою медіатора. Проте офіційного визначення або загальноприйнятого підходу до виокремлення обов’язкових елементів процедури медіації немає, оскільки це заперечувало б її приватно-правову природу. При цьому не перестає бути необхідним певний внутрішній (змістовий) алгоритм вирішення конфлікту (спору) його сторонами. Із врахуванням об’єктивної наявності такого алгоритму фахівці зазвичай виділяють у процедурі медіації ряд атрибутивних її складових. Останні, своєю чергою, в залежності від різних чинників, можуть поділятися на внутрішні елементи вищезазначених складових. Їх виокремлення залишається розумним і має відповідний сенс до тих меж, поки між ними зберігається відносна самостійність змісту процедури вирішення конфлікту (спору).

Найбільш поширений у країнах, в яких медіація набула глибокого укорінення та розвитку, підхід до виділення у ній етапу премедіації, етапу власне медіації у вузькому

151 (спеціальному) розумінні цього поняття як системоутворюю­чого у всій процедурі альтернативного судочинству вирішення конфлікту (спору) й етапу постмедіації. Така періодизація зазвичай відображає погляд на неї безпосередньо сторін конфлікту (спору), які під час медіації стають її головними суб’єктами, оскільки медіація здійснюється в їх інтересах ними самими при допомозі медіатора. Таке структурування медіації на етапи відоме у літературі як внутрішнє^[316]. Ця періодизація має деякі вади, особливо з врахуванням того, що медіація є певною технологією, процесуальною реальністю, якій атрибутивно властива певна внутрішня впорядкованість. Сторони медіації, зазвичай нефахівці у цій сфері суспільних відносин, неспроможні завчасно виділити у ній якісно відмінні між собою змістові етапи, дотримання яких, передусім їх послідовності, має важливе значення для успішного проведення медіації в цілому. Це є однією з вагомих причин необхідності медіатора у медіації.

В Україні, навпаки, домінує підхід до структурування медіації на етапи з погляду на неї медіатора. У системному тлумаченні з попереднім підходом його можна назвати зовнішнім. Він так само передбачає етапи премедіації й постмедіації та виділяє медіацію у вузькому розумінні цього поняття, яку, в свою чергу, поділяє на: підготовчий до неї етап; етап збору інформації про зміст конфлікту (спору) та визначення проблем для спільного обговорення; етап виявлення істинних (глибинних) потреб та інтересів сторін медіації; етап пошуку та оцінки версій вирішення конфлікту (спору); етап оформлення досягнутих домовленостей. Якщо брати за критерій зміст кожного етапу - а саме такий підхід маніфестується більшістю вітчизняних фахівців з медіації^[317] - то підготовчий до медіації етап за цим критерієм стосується де-факто премедіації та завершується укладенням між сторонами конфлікту (спору)

медіаційної угоди. Саме у такому розумінні ми розглядатимемо в подальшому структурованість медіації як певної процедури.

На кожному з вищезазначених етапів медіації онтологічно укорінена діалогічність інтерсуб'єктивного відношення її сторін між собою має власні особливості буття та її прояву назовні, характеризується, як зазначалося вище, власним змістом. Для того, щоб медіація реалізовувалася її сторонами згідно із її природою вирішення конфлікту (спору), необхідно, щоб вони за допомогою медіатора усвідомили ці особливості її змісту і на кожному етапі діяли відповідно до них.

У всіх без винятку видах і моделях медіації щоразу її початком стає премедіація, якщо вона навіть не виокремлюється формально як самостійний етап або навіть не згадується. Це пояснюється тим, що саме на даному етапі розвитку конфлікту (спору) відбувається перехід від суто емоційного сприйняття його сторонами до змішаного емоційно-раціонального сприйняття ними конфлікту (спору); завершується особистісне усвідомлення Я та Іншим (сторонами конфлікту (спору)) їх потреби в медіації як способі його вирішення; відбувається маніфестація Я цієї потреби Іншому, а Іншим - маніфестація її Я; проявляється їх відповідне, зазвичай обопільне (взаємне) волевиявлення у формі звернення до медіатора за допомогою. Кожною зі сторін конфлікту (спору) останній починає сприйматися як реальна загроза їх благополуччю та їх майбутнім життєвим проєктам, оскільки він порушує крихку рівновагу онтологічно укоріненої діалогічності співбуття. Як свого часу зазначав один зі співавторів цієї монографії, у межах премедіації здійснюється «визначення запиту сторін (конфлікту (спору). - Р.Г., П.П.) на медіацію»^[318]. Саме тому їй і належить «ключове значення при врегулюванні конфліктів»^[319] - премедіація дає старт усій процедурі медіації.

Першою пізнавальною традицією, яка спромоглася науково пояснити природу задоволення (чи незадоволення) конкретних потреб та інтересів таких же конкретних сторін інтерсуб'єктивного відношення - Я і Ти, а також причин появи та особливостей прояву щодо цього міжособистісних та групових

153 конфліктів (спорів), виявився маржиналізм. У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» укладача і головного редактора В. Т. Бусела пояснюється: «Маржиналізм. 1. Один із напрямків економічної науки та її методологічний принцип, що базується на теорії граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається потребою в ньому.// Використання граничних величин в аналізі економічних процесів. 2. Точка зору, принцип розгляду та аналізу процесів, явищ, виходячи з граничних величин та граничних станів. 3. Перебування у крайньому, граничному стані, біля деякої межі»^[320]. За основу вищенаведеного тлумачення поняття маржиналізму взято його визначення автором цього поняття економічної науки швейцарським вченим-економістом Л. Вальрасом^[321].

Поява маржиналізму як наукової доктрини і пізнавальної традиції мала своїм наслідком повну переоцінку цінностей в економічній теорії, методах її пізнання та привела невдовзі до справжньої наукової революції. Її квінтесенція полягала у переході від класичної до некласичної економічної науки, яка стала вивчати економічні процеси. Найхарактернішими властивостями маржиналізму як доктрини є передусім: перехід від аналізу макрооб’єктів економічної дійсності до вивчення її мікрооб’єктів, насамперед сфери міжсуб’єктних економічних відносин; суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу природи економічних явищ (сучасний маржиналізм тотожний поняттю людиноцентризму в економічній сфері); пізнання і тлумачення перебігу економічних подій та явищ на основі їх суб’єктивної оцінки домогосподарствами та господарюючими індивідами; трансформація політичної економії в науку про поведінку первинних суб’єктів господарювання в її найрізноманітніших проявах^[322]. Маржиналізму також було притаманним перенесення центру уваги у пізнанні економічної дійсності зі сфери виробництва благ на сферу обміну ними та їх споживання; визнання пріоритету споживання над виробництвом; першочергове дослідження проблем попиту та поведінки

споживачів; аполітичність у її найрізноманітніших проявах. Очевидно, саме тому в радянський період вітчизняної історії маржиналізм піддавався злісним перекручуванням і нападкам з боку ідеологічних опонентів.

Маржиналізм пояснює економічні інтерсуб'єктивні відносини як взаємообмін індивідів та їх груп рівноцінними благами. Природним (нормальним) станом такого обміну є динамічна ціннісна рівновага інтерсуб'єктивних послуг. У випадках її порушення, незалежно від причин останнього, між сторонами вищезазначеного обміну благами стає неминучою поява конфліктів (спорів). Отже, маржиналізм не лише демонструє атрибутивний гуманізм економічних інтерсуб'єк- тивних відносин між індивідами та їх групами, не тільки розкриває онтологічну діалогічність природи цих стосунків, але й оголює причини появи конфліктів (спорів) у стосунках між індивідами та/чи їх групами з приводу задоволення ними їх потреб та інтересів. Тобто маржиналізм є по суті одним з тих ефективних інструментів, який може допомогти кожній зі сторін конфлікту (спору) ухвалити для себе на етапі премедіації екзистенційне рішення про необхідність або непотрібність для неї медіації у відповідному конфлікті (спорі).

Оскільки порятунок утопаючого, як гласить народна мудрість, зазвичай справа його власних рук, то з азами маржиналізму як принципу мав би заздалегідь бути ознайомленим кожен пересічний індивід особисто, оскільки це один із життєво необхідних елементів практичного знання. У гіршому випадку йому може допомогти заповнити відповідну прогалину у знаннях медіатор, для якого опанування основами маржиналізму є уже професійною потребою.

Століттям пізніше, у порівнянні з появою маржиналізму, з'явився ще один ефективний інструмент пізнання причин появи та особливостей прояву протиріч (конфліктів) з приводу порушення справедливості обміну благами між сторонами інтерсуб'єктивного відношення Я і Ти. Ним стала так звана формула трансцендентального обміну благами між суб'єктами, обґрунтована представниками німецької практичної філософії. Ця формула також найбільш затребувана на етапі премедіації для прийняття сторонами виваженого рішення щодо потреби чи її відсутності вступу у процедуру медіації у конкретному конфлікті

155 (спорі). Метою цієї формули є захист не будь-яких інтересів^[323] особи, а тільки трансцендентальних інтересів сторін конфлікту (спору). Ці інтереси може порушувати, як переконує багата суспільна практика, не тільки суб'єкт публічного права, чого у даному дослідженні ми не розглядатимемо, але й приватні особи, зокрема, індивіди під час реалізації інтерсуб'єктивного відношення типу Я і Ти. Обґрунтування практичною філософією формули трансцендентального обміну благами між людьми стало ще однією коперниканською революцією в антропології.

Поняття трансцендентальності ввів у філософію ще І. Кант для позначення обов'язкових (атрибутивних) для кожної людини її властивостей та таких самих елементів її буттєвого статусу^[324]. Звідси ці властивості та елементи буттєвого статусу людини тлумачаться практичною філософією як такі, що є для людини вродженими та невід'ємними, на які кожна особа має право вже внаслідок своєї приналежності до людського роду. Оскільки ж права людини атрибутивно пов'язані з її корелятивними обов'язками, то тут їх онтологічна діалогічність в інтерсуб'єктивному відношенні Я і Ти постає особливо очевидно^[325].

Зокрема, один із найавторитетніших представників сучасної німецької практичної філософії Отфрид Гьоффе зазначає: «Оскільки права людини спираються на вимогу, вони жодним чином не є чи то взаємним подарунком, чи то подарунком з симпатії, співчуття чи на прохання. Йдеться про дію, що може відбутися лише за умови дії у відповідь; права людини можуть бути легітимізовані на засадах взаємності, тобто обміну. Накладає на себе людський обов’язок той, - резюмує він, - хто приймає від інших певні послуги, виконані лише за умови послуг у відповідь; і навпаки, він володіє людським правом, оскільки надає послугу, що надається лише за умови послуги у відповідь»^[326].

При цьому О. Гьоффе уточнює, що така «ситуація є наявною там, де певний незаперечний інтерес може бути реалізований лише через взаємність. Отже, людина є у своєму виборі обмеженою там, - робить О. Гьоффе ще один висновок, - де трансцендентальний момент пов'язаний з певним соціальним моментом, тобто там, де має місце вроджена взаємність або внутрішньо їй властива соціальність. Там, де інтереси стають такими, що ними не можна поступитися, і при цьому вони пов'язані із взаємністю, неможливість поступитися переходить і на взаємність; свобода вибору тут закінчується і не можна уникнути обміну»^[327].

Тобто, якщо конфлікт (спір) виникає під час інтерсуб'єктивного відношення між Я і Ти щодо порушення у процесі трансцендентального обміну однією стороною трансцендентального інтересу іншої сторони, то в такому випадку екзистенційна свобода вибору сторонами конфлікту (спору) медіації як способу його вирішення поступається місцем свободі як усвідомленій необхідності. Особливо гостро та зримо це проявляється, коли відповідний конфлікт (спір) зачіпає також трансцендентальний інтерес третьої сторони. Зазвичай це має місце під час сімейної медіації щодо розлучення та роз'їзду подружжя, встановлення батьківства або влаштування опіки, сімейних спорів щодо спадщини або власності в цілому, де такою третьою стороною виступають діти чи інші близькі родичі^[328]. Аналогічні випадки можуть виникати і в інших видах та моделях медіації. Це необхідно щоразу брати до уваги на етапі премедіації, коли здійснюється вибір медіації як способу вирішення конфлікту (спору) його сторонами, закладається алгоритм її подальшого перебігу.

Звичайно, відповідно до приватно-правової природи медіації - її добровільності для сторін конфлікту (спору) - вона може бути припинена останніми на будь-якому з її етапів, навіть після підписання угоди за результатами медіації. Але оскільки сторони медіації зазвичай діють у власних інтересах і

157 принципове рішення щодо розуміння цих інтересів кожною з них у конкретному конфлікті (спорі) вже зроблено на етапі премедіації, то малоймовірно, щоб їх погляд на власні інтереси так легко і часто змінювався на протилежний. Тому після екзистенційного або усвідомленого обрання ними медіації як способу вирішення їх конфлікту (спору) на етапі премедіації подальша свобода сторін у ній, висловлюючись термінами П. Рікера, зазвичай, «є чисто інструментальною»^[329].

Ще більш очевидно постає діалогічність медіації як вияв її гуманістичної природи на етапі збору інформації про зміст конфлікту (спору) та визначення проблем для спільного обговорення та вирішення. По-перше, є аксіомою, що носіями конфлікту (спору) виступають його сторони - Я і Ти. П.Рікер пояснює, що можливість конфлікту в інтерсуб'єктивному відношенні виникає тоді, коли Інший стає за певних умов «над універсальністю правил, які підтримують ідею людяності», «співмірністю ставлення сторін даного відношення одна до одної»^[330]. І неважливо, які причини штовхають його до порушення універсальних правил. Для зародження конфлікту має значення порушення онтологічної діалогічності інтересів Я і Ти. А таким порушником можуть бути як одна зі сторін інтересуб'єктивного відношення, так і вони обидві, разом взяті.

По-друге, зміст конфлікту (спору) також стосується безпосередньо цих же сторін, точніше кажучи - їх потреб та інтересів. Розкрити цей зміст дозволяє та ж сама формула універсалізації, обґрунтована ще І. Кантом. Ця формула дозволяє передусім з'ясувати, чи баланс обов'язків Я перед собою та його ж обов'язків перед Іншим порушено кожною зі сторін інтерсуб'єктивного відношення, чи такі обов'язки порушено тільки однією з його сторін? В чому саме виявилися ці порушення і наскільки глибоко зачеплено ними відповідні потреби й інтереси Я і Ти? Джерелом цієї інформації виступають на етапі її збору та визначенні проблем для спільного обговорення самі сторони конфлікту (спору), а тому на цій стадії медіації така інформація зазвичай надто емоційно забарвлена й неадекватно репрезентує відповідний конфлікт (спір).

Як зазначає нідерландський суддя-медіатор Махтельд Пель, ця інформація переважно представляє позиції й погляди сторін медіації, але не їх істинні потреби й інтереси. А конфлікт (спір) може бути вирішений тільки його сторонами самостійно, причому на основі саме їх потреб та інтересів^[331]. Роль медіатора на цьому етапі переважно зводиться до належної фіксації одержаної інформації.

Кардинально відрізняється від попереднього етапу - етапу своєрідної інвентаризації позицій і точок зору сторін медіації її наступний етап - етап виявлення і така ж інвентаризація істинних (глибинних) потреб та інтересів сторін медіації. Як і на попередніх етапах, залишається атрибутивною вимога, щоб бачення таких потреб й інтересів належало саме сторонам конфлікту (спору), а не, до прикладу, медіатору чи ще комусь іншому. Хоча роль медіатора на цьому етапі особливо важлива.

У вітчизняній літературі, присвяченій дослідженням цього етапу, основну увагу автори зазвичай звертають на техніки і технології такої «інвентаризації» потреб та інтересів сторін конфлікту (спору), що в цілому заслуговує бути оціненим як раціональний підхід. Але поза увагою дослідників залишається аспект дотримання при цьому балансу потреб й інтересів сторін конфлікту (спору)^[332].

Ми у своєму дослідженні маємо на меті до певної міри заповнити цю прогалину у знаннях про медіацію, а також розкрити особливості прояву онтологічної діалогічності істинних потреб та інтересів сторін інтерсуб'єктивного відношення Я і Ти. Для цього такі потреби й інтереси необхідно передусім з'ясувати. За загальним визнанням фахівців у сфері медіації, що трапляється рідко, одним з найефективніших інструментів такого з'ясування є спосіб перефразування медіатором (інколи він називається способом перейменування) конкретних висловлювань сторін конфлікту (спору). Він допомагає суттєво зменшити емоційну складову висловлювань сторін медіації, а інколи зовсім позбутися її й оголити тим самим потреби та інтереси конфліктуючих сторін. Для конфліктуючих сторін перефразування створює можливість подивитися на свою

159 проблему з іншої точки зору, а також почути іншого учасника конфлікту (спору). Внаслідок цього відбувається зсув акцентів у діалозі сторін конфлікту (спору) з минулого і сьогодення (що сталося і чия вина у цьому) на майбутнє: що потрібно мені і що я можу зробити для подолання конфлікту (спору).

Як зазначає Махтельд Пель, метод перефразування сприяє кардинальній зміні контексту діалогу сторін конфлікту (спору) й уможливлює, зокрема, перехід у ньому до такої ефективної процедури, як особисте складання кожною стороною медіації списку власних інтересів та потреб у відповідному конфлікті (спорі) в порядку спадання їх важливості для даної його сторони. Після одержання таких інвентаризаційних списків потреб та інтересів від обидвох сторін конфлікту (спору) вони методом накладання один на одного стають своєрідною матрицею «узгодженого списку взаємних потреб та інтересів»^[333], поява якого може стати містком переходу до наступного етапу медіації. Зазвичай за процедурою накладання вищезазначених списків й одержання першої версії узгодженої матриці потреб та інтересів сторін конфлікту (спору) йде процедура подальшого спільного корегування сторонами медіації першої версії вищезазначеної матриці. Таке коригування здійснюється відповідно до принципу подальшого справедливого балансування потреб та інтересів сторін медіації. При цьому даними сторонами спільно реалізуються, висловлюючись мовою П. Рікера, «два їх обов'язки: обов'язок саморозвиватися і самореалізуватися й обов'язок приходити на допомогу Іншому», що є загальним принципом гуманізму^[334].

Таке спільне корегування та доповнення взаємних обов'язків, когерентних потреб й інтересів, як переконує набутий великий суспільний досвід, можливе тільки за умови добровільного утвердження сторонами медіації як під час її здійснення, так і в постмедіаційний період принципів діалогу, дотримання динамічної рівноваги взаємних обов'язків, а також урівноважених потреб та інтересів кожної зі сторін медіації. Цей етап медіації, будучи де-юре рівноцінним іншим її етапам, де-

факто є епіцентром медіації, її системоутворюючим ядром. Роль медіатора у ньому важко переоцінити.

Основний зміст етапу пошуку та оцінки версій вирішення конфлікту (спору) зводиться по суті до усвідомленого вибору взаємоприйнятної моделі (чи моделей) практичної реалізації взаємоузгоджених потреб та інтересів сторін конфлікту (спору). У літературі про медіацію його нерідко поділяють на два самостійні етапи: пошук варіантів рішення та оцінку варіантів рішення^[335]. Однак такий підхід нам видається недостатньо обґрунтованим, оскільки він ще більше ускладнює і без того громіздку процедуру медіації і позбавляє запропоновану класифікацію єдності та визначеності її критеріїв. Адже пошук варіантів рішення уже містить в собі їх оцінку. В протилежному випадку поняття варіанта рішення втрачає сенс.

Не обґрунтована в належний спосіб й інша позиція щодо змістового наповнення цього етапу, яка є чи не найбільш поширеною у вітчизняній літературі. Її суть зводиться до того, що на першому етапі цієї стадії медіації необхідне напрацювання якомога більшої кількості варіантів вирішення кожного зі спірних питань конфлікту (спору) та обрання згодом із них найоптимальнішого, «що задовольняв би обидві сторони. Медіатор при цьому має стимулювати (як? яким способом? - Р.Г., П.П.) сторони до пошуку взаємовигідних та креативних рішень»^[336], наголошує авторка.

Не кажучи уже, що такий підхід до розв’язання проблеми прямо суперечив би методологічному принципу, відомому ще з середньовіччя, як «бритва Оккама»^[337], він у реальному житті нездійсненний. Адже зазвичай кожна зі сторін конфлікту (спору), як зазначає ця ж сама авторка, «бачить виключно один варіант вирішення проблемної ситуації, що склалася»^[338].

Очевидно, модель вирішення такого конфлікту (спору), який став предметом процедури медіації, належить шукати зовсім з інших методологічних підходів. Оскільки цей конфлікт (спір) виник як цілісне явище і саме у такій його якості він продовжує сприйматися його сторонами і під час процедури медіації, то і його вирішення повинно мати адекватний цілісний характер. Інакше це не буде моделлю вирішення конфлікту (спору), а стане пошуком вирішення окремих складових цього конфлікту, залишаючи реальною загрозу нерозв'язаним конфлікту в цілому. По-друге, такий «пакетний» (або модельний) підхід до вирішення конфлікту (спору) під час процедури медіації відкриває незрівнянно більші можливості для балансування інтересів його сторін, що і є методологічним ключем до вирішення конфлікту (спору).

Якщо ж іще врахувати, що авторами вирішення конфлікту (спору) у процедурі медіації можуть бути виключно самі ж його творці, то не залишається сумніву, що саме брати за основу спільної моделі врегулювання конфлікту (спору): пропозицію кожної з його сторін. Створена на цій основі за допомогою медіатора «інтегральна» пропозиція в подальшому підлягає обов'язковому її вдосконаленню аж до її безперечного прийняття сторонами за допомогою загальновідомих методологічних інструментів, чи в іншій термінології - критеріїв реалістичності та здійсненності спільно виробленої моделі вирішення конфлікту (спору). Призначення цих критеріїв полягає в тому, щоб допомагати сторонам конфлікту (спору) оцінити спільно вироблену інтегральну модель його вирішення на предмет відповідності її їх істинним потребам та інтересам, а також завчасно визначити потенційні ризики щодо практичної реалізації спільної моделі з метою запобігання їм або у гіршому випадку, зменшення імовірності їх настання та впливу на перспективи подальшої співпраці сторін інтерсуб'єктивного відношення Я і Ти.

Наразі зарубіжна та вітчизняна література з медіації пропонує для допомоги сторонам медіації найрізноманітніші набори інструментів для завчасної перевірки реалістичності обраної моделі (версії) вирішення конфлікту (спору): уже згадуваний нами вище тест на відповідність потребам та інтересам сторін медіації; тест на здійсненність угоди; тест на оцінку

потенційної сили угоди; тест на оцінку угоди з точки зору врахування у ній почуттів сторін угоди; тест на справедливість угоди і ще багато інших аналогічних інструментів^[339]. Спільним недоліком більшості з них є те, що вони претендують на об’єктивність своїх вимірювань, що в принципі недосяжно, коли це стосується процесуальних об’єктів пізнання. А медіація та її продукти є саме такими об’єктами.

Вважаємо за необхідне звернути окрему увагу на критерії оцінки результатів медіації, які запропонував К. Бесемер: ними є ефективність, справедливість, розумність і стабільність. До речі, він не наголошує на їх об’єктивності. К. Бесемер виходить з того, що успіх у реалізації сторонами медіації спільно виробленої ними моделі вирішення конфлікту (спору) найбільшою мірою залежатиме від того, чи вважають цю модель справедливою для себе обидві сторони конфлікту (спору). Інакше кажучи, чи справедливий зафіксований у ній баланс їхніх потреб та інтересів. Як резонно зауважив К. Бесемер, найголовніше правило справедливості запитує, чи сприймається як справедливий метод досягнення чогось тими, кого стосується певна проблема та хто бере участь в її вирішенні^[340]. Іншими словами, у медіації її сторони мають справу з процесуальною справедливістю, співтворцями якої виступають вони самі. Як наголошував П. Рікер, основою всього тут є «правила взаємності»^[341], а «ембріон зобов’язання міститься вже в самодотриманні»^[342].

Логічним завершенням етапу пошуку та оцінки версій вирішення конфлікту (спору) є укладання його сторонами угоди

163 за результатами медіації. Відповідно до Закону України «Про медіацію», ця угода «фіксує результат домовленості сторін медіації у погодженій між ними усній чи письмовій формі з урахуванням вимог закону»^[343]. У вітчизняній літературі за інерцією мислення, виробленою ще до появи вищезазначеного Закону, оформлення досягнутих сторонами медіації домовленостей зазвичай відносять до окремого (самостійного) етапу^[344]. Але у такому разі, по-перше, залишається логічно не завершеним (обірваним) попередній етап. По-друге, виділяючи оформлення досягнутих домовленостей в окремий етап, ми відходимо від єдиного для виокремлення кожного етапу критерію, а саме якісно відмінних між собою особливостей змісту медіаційної процедури на кожному етапі. Уже сама назва «угода за результатами медіації» виносить процедуру її укладення за межі власне медіаційної процедури.

Інколи у літературі зустрічаються висловлювання про те, що угоду за результатами медіації можна взагалі не укладати. Відповідно до загальноприйнятого підходу, це створює достатні підстави вважати медіацію нерезультативною, такою, що не завершилася врегулюванням конфлікту (спору). Якщо ж домовленості про вирішення конфлікту (спору) досягнуто, то укладання угоди за її результатами, у письмовій або усній формі, наразі в Україні є вимогою закону.

Якісно відрізняється від попередніх етапів медіації етап постмедіації. У вітчизняній та зарубіжній літературі^[345] його нерідко називають факультативним етапом, що до певної міри прояснює ситуацію. Адже, відповідно до семантики сучасної української мови слово, «факультативний» тлумачиться як «необов’язковий, такий, що дається на вибір; вільний»^[346]. До того ж саме поняття «постмедіація» вказує, що це явище локалізується десь після медіації. Але таке пояснення постмедіації мало що додає до розуміння її суті та місця у системі медіаційних процедур.

На нашу думку, методологічним ключем до розуміння природи постмедіації та її місця у системі медіаційних процедур є усвідомлення того безперечного факту, що медіація - це не просто процесуальна система, а відкрита процесуальна система. Її внутрішні процеси, в тім числі і процеси, пов'язані з виконанням угоди за результатами медіації, яка є невід'ємною частиною медіації, її квінтесенцією, зазнають постійного впливу на них зовнішнього середовища і внаслідок цього зазвичай суттєво деформуються у процесі взаємодії із зовнішнім середовищем. Це класика загальної теорії систем, насамперед систем соціальних^[347]. Для того, щоб повернути відкриту процесуальну систему після її взаємодії із зовнішнім середовищем до її попереднього стану рівноваги, необхідні періодичні коригування цієї системи^[348]. Постмедіація за її природою і є таким коригуванням угоди за результатами медіації вже в процесі її реалізації з урахуванням нововиявлених обставин чи перевірки її практикою як своєрідним впливом зовнішнього середовища. Зокрема, саме в цьому полягає квінтесенція такого явища, як постмедіаційний коучинг, який став у зарубіжних країнах досить популярним явищем^[349].

У світлі вищевикладеного оцінка етапу постмедіації як факультативного непереконлива, оскільки не розкриває його природи, а враховує лише деякі зовнішні ознаки. Постмедіація за її властивостями є легітимним корегуванням сторонами медіації за допомогою медіатора вже досягнутої ними раніше угоди за результатами медіації з урахуванням нововиявлених обставин, безпосередньо пов’язаних з предметом медіації, а також набутого досвіду реалізації вищезазначеної угоди. Звідси змістовно вона належить до процедури медіації, є її своєрідним відтермінованим етапом. Необхідність у ній настає в тому разі, коли реалізація угоди за результатами медіації розтягується на відносно тривалий відрізок часу. Хоча і в інших випадках може виникнути потреба у постмедіації.

Отже, гуманістичність медіації як способу вирішення конфлікту (спору) особливо глибоко та багатогранно проявляється в її буттєвій діалогічності. З останнім феноменом атрибутивно пов’язані передумови та конкретні причини появи медіації, її цілі та спосіб здійснення, безпосередній перебіг медіаційних процедур та її результати, як безпосередні, так і більш віддалені у часі. Зокрема, загальною передумовою медіації є наявність порушення однією або обома сторонами інтерсуб’єктивних відносин Я і Ти природного балансу їх потреб та інтересів і поява у зв’язку з цим конфлікту (спору) між ними. Безпосередня причина появи медіації як способу врегулювання цього конфлікту (спору) - укладання його сторонами медіаційної угоди. Метою медіації є відновлення порушеного балансу потреб та інтересів сторін конфлікту (спору). Способом здійснення медіації її сторонами виступає їх діалог. Кожен окремо взятий етап медіаційної процедури, як і вона в цілому, реалізується її сторонами за допомогою медіатора. Основним безпосереднім результатом успішної медіації буде відновлення динамічного балансу потреб та інтересів сторін медіації шляхом подолання ними конфлікту (спору), що виник через порушення такого балансу. Стратегічним результатом медіації як способу вирішення конфліктів (спорів) у суспільстві стане періодичне зняття конфліктності суспільних відносин та створення завдяки цьому на певний час замиреного соціального середовища як загальної передумови успішної реалізації індивідами та/чи їх групами власних життєвих проєктів.

3.4.