Посередництво як архетип врегулювання конфлікту (спору) в медіації

Посередництво є неодмінним атрибутом врегулювання конфлікту (спору) в медіації. Це зумовлено тим, що сторони інтерсуб'єктивного відношення, реалізуючи у ньому свої екзистенційні (ті, якими неможливо поступитися у принципі) потреби та інтереси, неминуче потрапляють у нерозв'язне ними

самими протиріччя між собою.

Наразі ця форма прописана у законодавстві багатьох держав світу, в тім числі у Законі України «Про медіацію». Проте генетичні витоки цієї типової форми сягають глибинних пластів людської історії, коли джерелом її регулювання був не нормативно-правовий акт держави, а набутий історичний досвід, ментальність відповідних соціумів, їх певні міфічні уявлення, які згодом К. Юнг назвав архетипом та визначив його як колективне несвідоме.

То що ж таке архетип як феномен в цілому та архетип врегулювання конфлікту (спору) в медіації. Поняття архетипу у європейській пізнавальній традиції має давню історію. Воно сягає щонайменше давньогрецької цивілізації. Зигмунд Фрейд зазначає, що термін архетип найпершим вжив давньогрецький філософ Філон Олександрійський у значенні певного зразка, алгоритму практичної дії^[873].

Цілу концепцію уявлень про архетип залишив по собі Платон. Їх квінтесенція полягає в існуванні світу незмінних ідей. Базовими ідеями Платона були безвідносність, вічність, єдність, незалежність від простору і часу, самототожність, цілісність. Процес пізнання світу людиною Платон пояснював як пригадування нею відповідних ідей. Внаслідок такого пригадування певна річ відповідає її ідейному змісту, архетипу^[874].

У Новий час явище архетипу досліджували Р. Декарт, Г. В. Лейбніц, Г. Гегель та ряд інших мислителів. Квінтесенцію їх спільного доробку у цій сфері пізнання найбільш ємно відобразив Г. Гегель, зазначивши, що поняття архетипу належить

427 до найзагальніших категорій, які людина не виводить із конкретного знання, саме вони слугують для неї основоположними алгоритмами дій.

Чи не найбільший внесок у пізнання архетипу як феномену належить К. Г. Юнгу. Саме він обґрунтував висновок, що архетипи, передусім у формі міфів та легенд, існують незалежно ні від кого персонально як «колективне несвідоме» людства. Вони ментально успадковуються людиною, є частиною її антропосоціокультурного коду та душевної структури^[875].

К. Юнгу належить оригінальне метафоричне порівняння структури людської душі з будинком: «...нам потрібно подати опис й пояснити будівлю, верхній поверх якої був споруджений у ХІХ столітті, перший поверх датується XVI століттям, а уважне вивчення кам'яної кладки виявляє той факт, що воно було перебудоване з вежі ХІ століття, - зазначає він. - В льосі ми виявляємо римський фундамент; під льохом знаходиться засипана печера, у верхніх шарах грунту якої трапляються кам'яні вироби, а в глибоких - залишки фауни того часу. Цей образ дає уявлення про нашу душевну структуру: ми живемо на верхньому поверсі і лише невиразно усвідомлюємо, що нижній поверх є чимось дуже давнім. Те, що лежить під поверхнею, нами зовсім не усвідомлюється»^[876].

Л. Леві-Брюль у його дослідженнях міфології пояснював архетипи як мотиви вчинків людей та як «колективні уявлення» у світогляді первісних людей^[877].

Евристично конструктивні тлумачення терміну архетип знаходимо і в сучасних українських дослідників цього феномену. Зокрема, М. Варій стверджує, що архетип - «це несвідомі первинні, історично початкові образи та ідеї з життя, культури,

поведінки і діяльності первісного життя наших предків, «психоїди», які єднають матерію і психіку»^[878].

Є. Причепій наголошує на тому, що архетипи формують активність людської уяви, пропонують перевірені часом форми розв’язання злободенних проблем сьогодення, є містком між набутим досвідом та новітніми викликами людині^[879].

М. Моклиця стверджує, що термін архетип є синонімом терміну образ і він є способом зв'язку людини зі світом^[880].

На думку С. Коршунової, явище архетипу змістовно еволюціонує. Підтвердженням цього вона вважає появу «літературного архетипу» як своєрідної «варіантності інваріанта». Фахівці обґрунтовано ведуть мову, резюмує вона, про образ-архетип, сюжет-архетип, мотив-архетип тощо. Тобто, як стверджує С. Коршунова, архетип є моделлю певного процесу в цілому, виступає основою типологічної повторюваності та успадкування, його зміст обмежений контекстом, а останній не обмежений нічим^[881].

Такий самий панорамний підхід до тлумачення терміна «архетип» пропонує і «Великий тлумачний словник сучасної української мови (з додатками і доповненнями)» укладача і головного редактора В. Т. Бусела. При цьому він робить наголос на тому, що це гіпотетично реконструйована або фактична форма, «вихідна для пізніших утворень»^[882].

Тобто явище архетипу змістовно надзвичайно багатогранне, динамічне, охоплює собою найрізноманітніші аспекти буття водночас стосується його найфундаментальніших засад, постає парадигмальною матрицею певних процесів, станів, дій тощо. Квінтесенцію аналізованого терміна у його сучасному розумінні

429 досить влучно схопили та відобразили у своїх спеціальних дослідженнях І. В. Процик та О. С. Колесник.

Зокрема, І. В. Процик зауважує, що архетип здатний створювати, в ряду інших своїх властивостей, схильність суб’єктів до певного типу поведінки. Для сторін медіації це атрибут їх поведінки на всіх етапах вищезазначеної процедури - шукати врегулювання конфлікту (спору) з Іншим^[883]. Для медіатора таким архетипом поведінки стає постійне сприяння сторонам медіації у врегулюванні ними конфлікту (спору) власними зусиллями.

На думку ж О.С. Колесник, термін архетип застосовується для позначення «найзагальніших загальнолюдських мотивів, схем уявлень, що лежать в основі будь-яких... структур»^[884]. Мотивом сторін медіації є врегулювання ними конфлікту (спору) у їхньому інтерсуб'єктивному відношенні, оскільки від цього залежить як самореалізація кожної з них, здійснення ними власних буттєвих проєктів, так і стосунки з Іншим, потенційна втрата якого загрожує відповідній стороні конфлікту (спору) і втратою себе. Домінуючий мотив медіатора - сприяння сторонам конфлікту (спору) у врегулюванні його власними зусиллями.

Один з архетипних кодів посередництва у медіації надзвичайно ємно і влучно передає Соломонова притча «Материнська любов». У ній йдеться про те, що у будинку жили дві жінки. В кожної з них одночасно народилося по немовляті. Немовля однієї жінки вночі раптово померло. Тоді вона свою померлу дитину поклала в колиску поруч з іншою жінкою під час її сну, а собі забрала її здорове дитя. Коли ця інша жінка прокинулася зі сну, то побачила, що поруч із нею лежить не її мертва дитина, а її дитини немає. Жінки стали сперичатися чия саме дитина померла, а чия жива. Не дійшовши згоди, вони пішли на розсуд до самого царя Соломона. При ньому кожна з цих жінок стверджувала, що живою виявилась саме її дитина і що інша

намагається несправедливо її відібрати у матері. Соломон уважно вислухав обидвох жінок і сказав: «Мені достеменно не відомо, чиє дитя живе, а чиє мертве. Щоб не було прикро жодній із вас, я велю розрубати живу дитину навпіл і тоді кожній із вас дістанеться по її половині». Одна жінка на це відповіла: «Так буде краще». Інша в той же час закричала: «Не рубайте живого немовляти, а краще вже віддайте його іншій!». Тоді всі присутні зрозуміли істинні інтереси кожної з жінок і котра з них є матір'ю живої дитини, а яка - чужа для неї. Ця притча вчить, що під час посередництва у медіації потрібно створювати умови, аби сторони конфлікту (спору) могли виявити власні істинні інтереси, зазвичай приховані від першого погляду на них емоційними позиціями.

Усе вищевикладене, разом взяте, дозволяє аргументовано відповісти на питання, в чому ж саме полягає квінтесенція архетипу врегулювання конфлікту (спору) у медіації - вона полягає у обов'язковому застосуванні посередництва, оскільки сторони медіації самостійно не здатні врегулювати екзистенційний конфлікт (спір) між ними. Архетип спроможний створювати у суб'єктів суспільних відносин схильність до поведінки певного типу. Посередництво виступає парадигмальною матрицею медіації. Найголовніший мотив посередництва у медіації полягає у спонуканні сторін медіації до врегулювання конфлікту (спору) їх власними зусиллями. Це одна з найфундаментальніших властивостей посередництва, ядро його природи.

7.3.2.