§ 4. Основні положення досудового ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРУ

Частиною 1 ст. 19 ГПК України встановлено, що сторони вжи­вають заходів для досудового врегулювання спору за домовленіс­тю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов'язковими згідно із законом.

Важливим фактором досудового врегулювання спору є можли­вість застосування цього порядку лише за бажанням сторін. Водно­час закріплення в договорі обов’язкового досудового порядку вре­гулювання спору не позбавляє будь-яку сторону права одразу звер­нутися до суду, не врегулювавши свої суперечки в досудовому по­рядку. Цьому сприяло прийняття Пленумом Верховного Суду Украї­ни Постанови «Про застосування судами Конституції України» № 9 від 01.11.1996, де у п. 8 з посиланням на ч. 2 ст. 124 Конституції Укра­їни зазначається: «Суд не вправі відмовити особі у прийнятті позов­ної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку».

Закріплення на рівні закону можливості вжиття заходів до врегулювання спору перед зверненням до суду слід розглядати як важливий елемент у правовому регулюванні відносин фізичних та юридичних осіб, держави. Вирішальним для розвитку інституту досудового врегулювання стало рішення Конституційного Суду України. Зокрема, Конституційний Суд України в рішенні від 09.07.2002 № 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) зазначив, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо по­ширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішен­ням спору не може бути обмежено законом, іншими нормативно- правовими актами. До того ж Конституційний Суд України вказав, що встановлення законом або договором досудового врегулюван­ня спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обме­женням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Вимоги ст. 124 Конституції України про поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, слід розуміти як припис, яким реалізуються принципи поділу державної влади в Ук­раїні на законодавчу, виконавчу, судову й виняткові повноваження судів зі здійснення правосуддя. Що стосується судового розгляду вимоги про право, то досудовий порядок жодним чином не пору­шує згаданої норми Конституції України, оскільки зберігається можливість судового захисту в разі відхилення вимоги в межах процедури досудового розгляду.

Можливість звернення особи до сторони, яка є порушником прав, свобод чи інтересів, з метою вирішити претензії, що виникли у неї до кредитора, і становить найголовніше значення досудового врегулювання спорів. При цьому, вирішуючи таким чином спір, позивач охороняє й інтереси відповідача. Отже, якщо вони в ре­зультаті досудового врегулювання у добровільному порядку вирі­шать розбіжності, то відповідача буде позбавлено від непередба­чених додаткових витрат, у разі якщо спір буде передано на розг­ляд суду. Сторони застосовують заходи досудового врегулювання спору за домовленістю між собою.

Разом із цим ч. 3 ст. 124 Конституції України встановлено, що законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.

Особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобо­в’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення претензії чи позову.