Усвідомлення сторонами конфлікту (спору) необхідності взаємного його вирішення

У попередньому підрозділі монографії нами було продемонстровано, яким складним та проблематичним процесом є досягнення розуміння себе та Іншого сторонами медіації. З'ясувалося також, що взаєморозуміння сторін медіації завжди буває тільки відносним.

То що ж саме змушує сторони конфлікту (спору) до усвідомлення необхідності його врегулювання власними (спільними) зусиллями? Які фундаментальні чинники лежать в основі цього явища? Уже попередній аналіз його переконує, що ключовими серед цих причин є наявність спільних потреб у

сторін конфлікту (спору), потреба кожної із них самореалізуватися та особлива природа самого конфлікту (спору) як спільної власності його сторін. Як переконливо довів відомий український та американський феноменолог Дам'ян Федорика, людина - невільник власних потреб^[579]. На тісний зв’язок самосвідомості особистості з її потребами і мотиваціями життєдіяльності вказують й інші дослідники^[580]. Усвідомлення цієї даності зумовлює також розуміння двох інших її складових: 1) усвідомлення наявності кожною зі сторін конфлікту (спору) власних потреб та інтересів і потреб й інтересів Іншого у ньому; 2) взаєморозуміння потреби Я в Іншому та потреби Іншого в Я для врегулювання конфлікту (спору).

Збагнути даність саме вищезазначених феноменів сторонам конфлікту (спору) під час медіації, а також потреби кожної з її сторін в Іншому для вирішення відповідного конфлікту (спору) можливо тільки за умови застосування відповідного методологічного інструментарію їх пізнання.

Д. Федорика націлює суб'єктів пізнання вищезазначених інтерсуб'єктивних стосунків розглядати їх з пізнавальних підходів дару і дарування. «Дар для Федорики, - резюмує В. Турчиновський, - є не просто об'єктом раціоналізування та концептуалізації, а й глибоко єкзистенційною категорією і модальністю сповнення людини в просторі міжособових стосунків. Дар в інтерпретації цього філософа стає основним герменевтичним ключиком (виділено нами. - Р.Г., П.П.), що

297 прочиняє двері в таїнство людського буття і є критично важливим смислоутворюючим моментом, коли йдеться про сенс людського життя та покликання людини»^[582]. Цей підхід уможливлює сприйняття сторонами конфлікту (спору) його не лише як проблеми, але і як можливості і навіть необхідності поліпшити стосунки його сторін.

Окреслюючи в такий спосіб наш методологічний підхід у даному підрозділі, вважаємо також за необхідне зазначити, що він був би непослідовним та однобічним, якщо б ми не здійснили спроби пояснення виклику прийняття, володіння й управління дарами, тобто їх багатогранної дійсності, до чого і закликає Д. Федорика. Визнання дійсності дару зумовлює особливе сприйняття інтерсуб’єктивного простору в цілому, передусім його суб'єктів як ціннісних центрів. Прийняти буття Іншого як дару означає утвердитись у відповідальності за нього, відчути свою невіддільність від Іншого. «Єдиний спосіб прийняти себе як дар, - резюмує він, - це відповісти взаємністю, віддавши себе як дар»^[583].

Проте така абсолютизація Я та Іншого, цілком допустима у пізнанні інтерсуб'єктивного відношення, у парадигмальній матриці медіації може стати на заваді успішного вирішення конфлікту (спору).

Інший, а якою мірою - суспільство, і навпаки»^[585]. Адже життєвий простір, в який вступає індивід, як зазначає С. І. Щербак, уже завжди є «спільний простір; а обмеження і відокремлення цього простору як корелятивного моїй свідомості здійснюється уже постфактум, як пізніша абстракція»^[586].

Як ми мали змогу переконатися, у сторін конфлікту (спору) є спільний життєвий простір, у якому реалізується їх інтерсуб’єктивне відношення, спільні проблеми, які виявилися у реалізації їх життєвих проєктів, спільна потреба вирішення цієї проблеми, яка за великим рахунком не цікавить у суспільстві нікого іншого, а тому й розв’язання конфлікту (спору) може бути тільки їх спільним.

До цього підштовхує ще одна потреба, яка гостро стоїть перед кожною стороною конфлікту (спору) - потреба у їх самореалізації. Вона для кожного своя, не спільна за її природою, проте у конкретному конфлікті (спорі) ці потреби кожної її сторони стають спорідненими, потрапляють у взаємозалежність, отже, взаємозумовлюються.

Що ж це за феномен - самореалізація? Уже найперше, на рівні зовнішніх ознак, ознайомлення з ним переконує, що це явище невіддільне від усвідомлення людиною самої себе та оприявлення нею внутрішнього потенціалу свого Я.

299 себе»^[587]. А безперечний авторитет у цій царині знань А. Маслоу у праці «До психології буття» назвав прагнення до самореалізації «вершиною людських потреб»^[588].

З огляду на проблематику нашого дослідження вважаємо за необхідне особливу увагу звернути на розуміння і тлумачення самореалізації представниками пізнавальної традиції діалогічності, які вбачали суть самореалізації у стосунках між Я і Ти. Зокрема, М. Бубер наголошував на особливій ролі міжособистісного зв'язку для самореалізації. Підхід М. Бахтіна до розуміння самореалізації полягав в акцентуванні ціннісного ставлення індивіда до себе як рушійної сили самореалізації. К. Ясперс вважав засадничою характеристикою самореалізації комунікацію індивіда з Іншим як полем розгортання самореалізації обидвох сторін^[589]. Вищезазначені автори є представниками так званого діяльнісного підходу до самореалізації, який у ХХІ ст. піддається чимраз аргументованішій критиці як такий, що обмежує людську свободу. Один із цих критиків український філософ В. Малахов як альтернативу діяльнісному підходу пропонує парадигму любові, що базується на розумінні особистості як її здатності зміщувати центр власного буття^[590]. Екстраполюючи цей підхід на сторін медіації, можна зазначити, що відбувається поступове зміщення від очікування однаково активної участі кожної з її сторін від Іншого у вирішенні конфлікту (спору) до дедалі більш асиметричного проявлення такої активності.

Це стає можливим завдяки повнішому прояву свободи кожної сторони конфлікту (спору). Свобода, як відомо, постає особливим

способом детермінації особистісної, передусім духовної реальності. Оскільки духовність є особливою властивістю людської екзистенції (буття), то свобода безпосередньо проявляє себе у людській життєдіяльності загалом, у нашому випадку - в самореалізації особистості. Зокрема, це виливається у взаємодію духовних і матеріальних чинників, індивіда з Іншим та соціумом загалом. Тому свобода передусім завжди є усвідомленням імовірних меж людської поведінки, а останні залежать від конкретної буттєвої ситуації індивіда. В медіації квінтесенція таких меж детермінується потребами й інтересами іншої її сторони. Проте зовнішнє проявлення цих інтересів та потреб не непорушне, а перебуває в динаміці, однак не безмежній. Крайньою точкою поступливості під час вирішення кожною стороною конфлікту (спору) є реальна загроза позбутися можливості самореалізації. Таку свободу у філософії прийнято називати усвідомленою необхідністю.

Водночас вона не є «фаталістичною» свободою чи «контингентною» свободою або ще якоюсь детермінацією свободи, яка не залежить вирішальною мірою від суб'єкта - її носія, тобто це не «квазісвобода». Але це й не «емпірична» свобода суб'єкта, яка базується тільки на його виборі. В протилежному випадку це суперечило б природі медіації, яка являє собою не сольний, а парний «танець», у якому її сторони приречені щомиті відчувати ритм один одного. Інакше проєкт самореалізації у медіації не зуміє здійснити жодна її сторона. Найважчим завданням у цьому випадку для кожної сторони медіації, як показав Ф. Лерш, вважають потребу впоратися з власними емоціями та гіпертрофованим сприйняттям себе, свого ego^[591].

Дехто з мислителів сучасності взагалі не відносить потребу в самореалізації до найфундаментальніших людських потреб. Зокрема, В. Франкл пише: «те, що називають самореалізацією, зовсім не має бути метою для досягнення з простої причини: що більше її прагнеш, то більше шансів її проґавити.

301 самотрансцендентності»^[592]. Але в такому випадку і зникає perpetum mobile для сторони медіації, а також разом з ним і необхідність витрачати чимало фізичних і духовних сил, життєвої енергії для того, щоб залишитися у власному бутті собою. Такий індивід - не типовий персонаж для медіації і його найімовірніше влаштує зовсім інший сценарій буття: довірити власну долю випадку. Проте величезній більшості людей, як переконує історичний досвід, така життєва позиція не властива. Навпаки, для них самореалізація є насправді тим, про що писав А. Маслоу - однією з найфундаментальніших та найдовершеніших людських потреб. А тому медіації не загрожує небажання її сторін спільно вирішувати їх конфлікт (спір), сповна покладаючись на себе та Іншого його учасника.

Ще однією фундаментальною причиною, яка змушує сторін конфлікту (спору) усвідомити необхідність взаємного його вирішення, є особлива природа такого конфлікту (спору) як їх спільного надбання (власності). Найбільш повно та послідовно концепція конфлікту як власності його сторін викладена професором кримінології Університету м. Осло Нільсом Крісті стосовно кримінальних конфліктів та відновного правосуддя як інструменту їх подолання самими сторонами цих конфліктів^[593]. Однак слід зазначити, що природа конфлікту (спору) одна й та ж сама для всіх їх різновидів, як і природа власності суб'єкта на будь-який об'єкт власності.

У зв'язку із вищевикладеним вважаємо за необхідне, перш ніж приступити до безпосереднього аналізу концепції конфлікту як власності Н. Крісті та її значення для усвідомлення сторонами конфлікту (спору) необхідності вирішення його спільними зусиллями цих сторін, проаналізувати парадигмальну матрицю власності. Передусім зазначимо, що власність - це складний

економічний, юридичний, моральний та етичний феномен водночас. Загальноприйнято вважати, що з економічної точки зору вона являє собою історично зумовлений певний спосіб привласнення людьми предметів виробничого та невиробничого (особистого) споживання. Практичній реалізації цієї економічної формули власності нараховується стільки ж часу, як і вік людської цивілізації^{[594] [595].}

Юридична конструкція права власності з'явилася незрівнянно пізніше. Вона стала надбанням Античної цивілізації. Своєї класичної форми набула завдяки римським юристам, відповідно до якої право власності означає (включає у себе) володіння, користування і розпорядження суб'єктом певним об'єктом власності. Її квінтесенція успішно пройшла перевірку всіма наступними правовими системами і дійшла сучасності. Стосовно юридичної конструкції права власності слід зазначити, що її зміст та світоглядне наповнення, методологічний потенціал зазнавали безперервних трансформацій. Тривалий історичний період часу їх спільною парадигмальною матрицею була приватна форма власності. На початку Нового часу європейської історії на це звернув увагу Дж. Локк, віднісши до трьох основних природжених прав особи разом із правом на життя та правом на свободу також і право на власність¹. Він розглядав це право в його атрибутивному взаємозв'язку зі справедливістю.

Так, Дж. Локк резюмував стосовно вищезазначеного: «Положення «де немає власності, там немає і справедливості» так само вірогідне, як і будь-який доказ у Евкліда, бо, якщо ідея власності є правом на будь-яку річ, а ідея, якій дано назву «несправедливість», є зазіханням на це право або порушенням його, то зрозуміло, що я можу пізнати істинність цього положення так само вірогідно, як і те, що три кути трикутника рівні двом прямим»^[596].

Висновок Дж. Локка про органічний взаємозв’язок і взаємозумовленість права власності і справедливості набув свого подальшого розвитку у знаменитому трактаті Девіда Г’юма «Про людську природу». Зокрема, він зазначив, що «походження справедливості пояснює і походження власності»^[597]. До трьох основних природних законів Д. Г’юм відносив: потребу людини у стабільності власності; вимогу передання останньої іншій особі тільки за згодою власника; виконання власниками чи користувачами власності даної обіцянки у відносинах власності^[598].

З появою держав субстанційного типу природне право власності стало тотально порушуватися ними у формах захоплення цієї власності, відчуження її у природних власників, неправомірної передачі приватної власності іншим особам. З точки зору права це звичайний оксюморон, адже не можна когось наділити тим, чого не маєш у власності сам. Американський дослідник Р. А. Епстайн, відомий фахівець з питань права власності, дійшов висновку, що жодні розумні уявлення про власність, «жодна система права власності не базуються на тому, що держава може наділяти приватних осіб правами на речі чи позбавляти їх цих прав на будь-яких умовах, які вважатиме доцільними для неї»^[599].

Інший американський правознавець, Джеремі Уолдрон, ще більш категоричний: єдиною справедливою мірою права власності є верховенство права, яке постає людським правом та обов’язком для держав. Він на основі аналізу концепції права Дж. Локка та сучасної практики регулювання державами права власності переконливо демонструє, що тільки інструментальні держави спроможні стати дієвим засобом охорони та захисту права приватної власності. Субстанційні держави, навпаки, - її руйнівники і навіть крадії (у термінології Прудона)^[600].

Нігілістичне ставлення до власності не лише субстанційних держав, але й інших суб'єктів на доктринальному рівні чи не найглибше розкрив Еріх Фромм у своєму трактаті «Мати чи бути». Він же одним з перших серед мислителів нового часу не з так званих «партійних» позицій, а неупереджено та глибоко проаналізував різні підходи до розуміння соціальної функції власності і заново привернув увагу до давньоримської максими власність зобов’язує^[601].

Необхідно зазначити, що іще у ХХ ст. дану максиму було возведено у конституційний принцип. Зокрема, у ст. 152 Конституції Веймарської Республіки (Німеччина) власність розглядалася бінарно - як право та обов'язок власника і наголошувалося, що від власника вимагається, аби його власність «служила загальному благу»^[602]. В Основному Законі ФРН 1949 р. ця конституційна конструкція набула свого подальшого розвитку: «Власність зобов'язує. Її застосування має водночас служити благу всіх»^[603].

Ідейно та змістовно близьку до вищезазначеної конституційну конструкцію містить і ч. 3 ст. 13 Конституції України: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству»^[604]. Ця конструкція разом із Законом України «Про медіацію» і є методологічною основою для з'ясування правової природи власності на конфлікт (спір), що виникає між сторонами інтерсуб'єктивного відношення та зумовлює необхідність медіації.

Генетичний аналіз такого конфлікту (спору) засвідчує, що він з'являється між сторонами вищезазначеного відношення у процесі взаємної реалізації кожною з них власних життєвих проєктів,

305 задоволення власних потреб та інтересів внаслідок взаємного порушення ними співмірності задоволення таких потреб й інтересів, їх природного балансу. Системний аналіз цих же конфліктів (спорів) переконує, що інші суб'єкти не мають безпосереднього стосунку до їх появи. Нарешті, функціональний аналіз конфліктів (спорів) сторін інтерсуб'єктивного відношення підтверджує, що поява вищезазначених конфліктів (спорів) різко ускладнює або зовсім зупиняє співпрацю цих сторін зі спільної реалізації життєвих проєктів кожної з них. Цим самим локалізується суб'єктна сфера проявлення відповідного конфлікту (спору) - він є конфліктом (спором) саме даних сторін інтерсуб'єк-тивного відношення. Проте чи виступає він водночас їх власністю?

Юридична конструкція права власності як способу привласнення людьми предметів та/чи їх властивостей виробничого і невиробничого характеру зобов'язує до позитивної відповіді на дане питання, оскільки конфлікт (спір) сторін інтерсуб'єктивного відношення є атрибутивним продуктом реалізації ними їх же життєвих проєктів. Водночас вітчизняний законодавець уник прямої та однозначної відповіді на це питання. Проте він висловився щодо цього у п.1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про медіації» езопівською мовою: «договір про проведення медіації - угода про надання послуг з проведення медіації з метою запобігання виникненню або врегулювання конфлікту (спору), укладена сторонами можливого або наявного конфлікту (спору) (виділено нами. - Р.Г., П.П.) та медіатором (медіаторами)...»^[605].

Розгадка такої позиції вітчизняного законодавця, законодавців більшості інших держав світу щодо визначення правової природи конфліктів (спорів) сторін інтерсуб'єктивного відношення лежить на поверхні: причиною цього явища є всюдисущий патерналізм^[606]. Субстанційні держави та їх ідеологи століттями укорінювали у суспільній свідомості думку, що

конфлікт (спір), де б він не проявлявся, це завжди «зло». І держави «великодушно» перебирали на себе це «зло», звільняючи від нього своїх підопічних (громадян та осіб без громадянства). Таке привласнення конфліктів (спорів) допомагало їм раніше і сприяє наразі поділу суспільства на конкуруючі між собою групи і владарювання над ними всіма. Привласнюючи людські конфлікти, держави не дають їх справжнім носіям проявити власну суб'єктність, стати незалежними ні від кого ковалями власного благополуччя і щастя. І єдиним ефективним запобіжником такій «державницькій» політиці постає, з одного боку, трансформація субстанційних держав в інструментальні, а першим кроком на цьому шляху є визнання сторонами інтерсуб'єктивного відношення своєї власності на їх же конфлікти.

Виявляється, що й за право власності на конфлікт необхідно боротися. Адже це право - частина (або складова) права бути собою. Конфлікт насправді не зло, а природна річ, неминучість життя. Його поява щонайменше сигналізує про необхідність корегувань стратегій і тактик реалізації власних життєвих проєктів. А наявність конфлікту (спору) відкриває можливість цих змін, слугує неодмінною перепусткою до них.

Повертаючись до концепції конфлікту як власності Н. Крісті, вважаємо за необхідне передусім звернути увагу на його резюме до однієї зі статей у «Британському журналі кримінології», у якій він переконливо доводить, чому їх природним власникам потрібно боротися за своє право на конфлікт - «щоб професіонали (котрі діють від імені держави. - Р.Г., П.П.) не монополізували повноваження з їх врегулюван­ня» ^[607]. І тут же додає: «Конфлікти потрібно використовувати, а не залишати їх в руйнівному стані (таким стає відчужений від природного власника конфлікт. - Р.Г., П.П.). І використовувати та отримувати з них користь мають особи, які безпосередньо були в них залучені»^[608]. На превеликий жаль, цьому ремеслу і мистецтву водночас людей ніхто і ніде не навчає, а таке навчання повинно б розпочинатися зі школи і продовжуватися в освіті дорослих.

Заслуговує на особливу увагу усвідомлення і практичне застосування пояснення Н. Крісті природи конфлікту як власності. Розкриваючи її квінтесенцію, вчений підкреслює, що тут взагалі не може бути застосована юридична конструкція матеріальної компенсації за відчужений державою конфлікт. Це має місце тому, на думку Н. Крісті, що «відібраною власністю, яка має найбільше значення, є сам конфлікт, а не речі, які відібрали в потерпілого або повернули йому»^[609].

Розвиваючи вищезазначене положення, Н. Крісті зазначає, що конфлікти цінні для їх природних власників з кількох причин. Насамперед «конфлікти є можливістю для діяльності та для участі»^[610] у його вирішенні самого носія конфлікту. По-друге, якщо держава привласнює собі конфлікт (спір), а його природному власнику виплачує за нього компенсацію, то останній «втрачає можливість участі у власній справі. У центрі уваги опиняється держава, а не сторона конфлікту»^[611]. По-третє, внаслідок привласнення конфлікту державою його природні власники «втрачають можливості для кристалізації норм», важливих для запобігання конфліктам та їх конструктивного вирішення^[612]. Нарешті, вінцем цих втрат для природних власників конфлікту є втрата інтересу ними до вирішення даних конфліктів, адже тільки право власності на них зобов’язує сторін конфлікту (спору) до особистого їх вирішення у власних інтересах та інтересах всієї спільноти^[613].

Отже, усвідомлення сторонами конфлікту (спору) необхідності взаємного його вирішення власними силами зумовлюється передусім такими чинниками: 1) наявністю спільних потреб у сторін конфлікту (спору) та необхідності подальшої співпраці задля реалізації кожною з них власних життєвих проєктів; 2) потребою кожної зі сторін конфлікту (спору) самореалізуватися як однією із найпіднесеніших людських потреб; 3) особливою природою самого конфлікту (спору) як спільної власності його сторін, оскільки власність зобов’язує. Саме вищезазначені причини лежать в основі тріумфального ходу медіації як позасудової процедури врегулювання конфлікту (спору) у всіх цивілізованих суспільствах світу.

5.5.