Стаття 29. Заходи зовнішнього та самостійного врегулювання конфлікту інтересів

1. Зовнішнє врегулювання конфлікту інтересів здійснюється шляхом:

1) усунення особи від виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення чи участі в його прийнятті в умовах реального чи потенційного конфлікту інтересів;

2) застосування зовнішнього контролю за виконанням особою відповідного завдання, вчиненням нею певних дій чи прийняття рішень;

3) обмеження доступу особи до певної інформації;

4) перегляду обсягу службових повноважень особи;

5) переведення особи на іншу посаду;

6) звільнення особи.

2 Особи, зазначені у пунктах 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону, у яких наявний реальний чи потенційний конфлікт інтересів, можуть самостійно вжити заходів щодо його врегулювання шляхом позбавлення відповідного приватного інтересу з наданням підтверджуючих це документів безпосередньому керівнику або керівнику органу, до повноважень якого належить звільнення/ ініціювання звільнення з посади.

Позбавлення приватного інтересу має виключати будь-яку можливість його приховування.

1. Зі ст. 29 та інших статей Закону випливає, що конфлікт інтересів може бути врегульований як самостійно - самою особою, в якої він наявний, так і з зовніш­нього боку (примусово) - керівником такої особи, НАЗК, іншим визначеним законом органом.

На перший погляд, ч. 1 ст. 29 Закону містить вичерпний перелік заходів зовніш­нього врегулювання конфлікту інтересів. Насправді, для врегулювання конфлікту інтересів можуть використовуватися й інші, відмінні від вказаних у ч. 1 ст. 29 Закону заходи (див. коментар до ст. 35 Закону).

Судячи з формулювань, наведених у ч. 1 ст. 29 і статтях 30-34 Закону, передбачені ними заходи зовнішнього врегулювання конфлікту інтересів носять альтернативний характер. Застосування цих заходів буде правомірним за наявності потенційного або реального (але не уявного) конфлікту інтересів і за відсутності результативного самостійного врегулювання конфлікту інтересів.

Обрання того чи іншого заходу зовнішнього врегулювання конфлікту інтересів залежить, зокрема, від:

а) специфіки такого, що підлягає врегулюванню, конфлікту інтересів - його виду (потенційний або реальний) і характеру (тимчасовий або постійний);

б) виду суб'єкта, який ухвалює рішення про застосування заходу;

в) наявності (відсутності) можливості звернення до іншого (альтернативного) заходу;

г) наявності (відсутності) згоди особи на застосування щодо неї певного заходу.

Заходи, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 29 Закону, спрямовані на врегулю­вання тимчасового, а заходи, передбачені пунктами 3-6 ч. 1 ст. 29 Закону, - на врегулювання постійного конфлікту інтересів.

Якщо заходи, передбачені пунктами 1-4 ч. 1 ст. 29 Закону, застосовуються керівником як органу, підприємства, установи, організації, так і структурного підрозділу (залежно від підпорядкованості конкретного працівника), то заходи, передбачені пунктами 5, 6 ч. 1 ст. 29 Закону, - лише керівником органу, підприєм­ства, установи, організації.

Вибір заходу зовнішнього врегулювання конфлікту інтересів повинен здійсню­ватись із забезпеченням оптимальної моделі збалансування інтересів: 1) особи, в якої виник конфлікт інтересів; 2) безпосереднього суб'єкта врегулювання конфлікту інтересів; 3) суб'єктів, які вступають у правовідносини з безпосереднім суб'єктом врегулювання конфлікту інтересів; 4) держави або територіальної громади¹. У будь-якому разі обрання того чи іншого заходу має бути достатнім для врегулю­вання конфлікту інтересів (тобто впорядкування діяльності відповідних осіб) і водночас мінімально можливим втручанням у виконання ними своїх службових або представницьких повноважень.

Наприклад, якщо начальник органу ПФ підписує правову позицію (заперечен­ня на позовну заяву, пояснення, клопотання тощо) цього органу в справі за його позовом, то для врегулювання конфлікту інтересів може бути застосована проце­дура зовнішнього контролю (ст. 33 Закону) у вигляді підписання правової позиції відповідним заступником начальника за погодженням з вищестоящим органом.

Безпосередній керівник (керівник органу, до повноважень якого належить звільнення/ініціювання звільнення особи з посади), якому з різних джерел (у т. ч. з відповідного повідомлення підлеглого) стало відомо про наявність в останнього конфлікту інтересів, зобов’язаний вжити заходів для врегулювання конфлікту ін­тересів такої особи (частини 3 і 4 ст. 28 Закону) і не може обмежуватися вказівкою підлеглому врегулювати конфлікт інтересів самостійно^{[271] [272].}

2. Самостійне врегулювання конфлікту інтересів дозволяє особі уникнути не­гативних наслідків зовнішнього (примусового) врегулювання конфлікту інтересів, однак скористатись цим правом доцільно лише за наявності впевненості особи в результативності такого варіанту поведінки.

Незважаючи на те, що в ч. 2 ст. 29 Закону говориться про заходи, єдиним заходом самостійного врегулювання конфлікту інтересів згідно з цією нормою є документально підтверджене позбавлення відповідного приватного інтересу^[273].

Це може бути, наприклад, передача корпоративних прав, наявність яких викли­кає конфлікт інтересів, в управління (див. п. 2 коментарю до ст. 36 Закону), відчу­ження (продаж, дарування тощо) цих корпоративних прав (але не близьким осо­бам). З урахуванням природи приватних інтересів і вимоги того, що позбавлення приватного інтересу має виключати будь-яку можливість його приховування (абз. 2 ч. 2 ст. 29 Закону), навряд чи можуть вважатись позбавленням приватного інтересу, зокрема, дії щодо розлучення з подружжям, заяви (навіть і публічні) про розірвання особистих, дружніх чи інших стосунків з певними особами.

Конфлікт інтересів може бути самостійно врегульований і шляхом заявлення самовідводу (точніше його задоволення) при розгляді певного питання, однак цей варіант поведінки особи не має підстав визнавати позбавленням (усуненням) її приватного інтересу. Такий же висновок слід робити стосовно відмови особи взяти участь у прийнятті колегіальним органом певного рішення (ч. 2 ст. 35 Закону).