Виявлення спільних для сторін медіації їх потреб та інтересів у конфлікті (спорі)

Ще однією інституційною ціллю посередництва у медіації є його онтологічна ціль. Найбільш стисло її можна охарактеризувати як сприяння медіатором сторонам медіації у пошуку та виявленні ними спільних для останніх їх потреб та інтересів у конфлікті (спорі) та ініціювання і підтримка медіатором на основі цього їх діалогу між собою.

Зокрема, на це ще на зорі своєї появи як однієї зі світових релігій звернув увагу буддизм. Його дослідники підкреслюють, що, відповідно до аксіом буддистського вчення, «більше частину часу ми витрачаємо, досліджуючи наявні відмінності та розбіжності, тоді як необхідно зосередитись на спільностях та

421 подібностях, які зближують, поєднують носіїв протиріч та антагонізмів»^[867]. Буддизм закликає систематично застосовувати здатність людської свідомості порівнювати, інтегрувати й у такий спосіб долати протилежності^[868]. Подібні настанови властиві й іншим світовим релігіям.

То ж чи є у сторін екзистенційного конфлікту (спору) такі спільні потреби й інтереси, які можуть зіграти для медіатора роль своєрідного стартового майданчика для ініціювання ним та розвитку спільно зі сторонами конфлікту (спору) діалогу між ними, а якщо так, то які саме це потреби й інтереси. На це питання належить дати однозначно позитивну відповідь. Ще у попередньому підрозділі цього розділу монографії ми відзначали, що у кожної сторони інтерсуб'єктивного відношення є постійна потреба в Іншому, оскільки тільки через визнання ним Я уможливлюється самореалізація останнього. Без Іншого Я навіть не може стати особистістю.

Ще одну атрибутивну потребу Я в Іншому актуалізував людиноцентристський поворот середини-другої половини ХХ ст. Він ознаменував собою тотальний перехід у бутті індивідів від суб'єктивності до інтерсуб'єктивності та привів до появи у практичній комунікативній філософії парадигми взаєморозу­міння. Відповідно до останньої, монологічне буття особи та монологічна етика І. Канта вичерпали себе. Новим способом буття особи у свободі стала її трансцендентальна комунікація з Іншим або, як зазначав Ю. Габермас у своєму двотомнику «Теорія комунікативної дії», комунікативна дія. Він особливо наголошував на тому, що коли інструментальна дія особи має своєю метою її персональний успіх, то комунікативна дія є взаємодією принаймні двох діючих осіб, метою якої є досягнення консенсусу між ними, щонайменше повного взаєморозуміння між ними стосовно їх

спільних буттєвих викликів^[869]. «Комунікація визнається останнім підґрунтям і свідомості, і пізнання, і суспільного буття»^[870], - резюмує Л. А. Ситниченко.

Окрім вищезазначених екзистенційних потреб (таких, що ними неможливо поступитися) Я в Іншому, наявність яких може використати посередник для ініціювання та розвитку діалогу сторін конфлікту (спору) між собою, у кожному конкретному випадку медіації зазвичай є ще й унікальні їх спільні потреби, задоволення яких має принципове значення для обох її сторін. Усе вищевикладене потенційно містить у собі реальні перспективи успішної медіації у відповідному конфлікті (спорі), проте не гарантує її успіху.

7.2.4.