Сприяння досягненню взаємного визнання сторонами медіації їх екзистенційно відмінних між собою потреб та інтересів у конфлікті (спорі) як правомірних

У попередньому підрозділі цього розділу монографії ми вже зазначали, що в інтерсуб'єктивному відношенні Я і Ти кожна з його сторін атрибутивно потребує Іншого та комунікативної солідарності з ним, щоб самореалізуватися.

Водночасдоречно зауважити, що, як засвідчив досвід суспільного розвитку після комунікативного повороту^[864], у вищезгаданій незалежності особи - сторони інтерсуб'єктив-ного відношення прихована суперечність. З одного боку, саме вона уможливлює творення такою особою власних життєвих проєктів та пошук Іншого як запоруки їх реалізації. З іншого боку, реалізуючи власний життєвий проєкт, Я повністю розкриває свій внутрішній потенціал, мимовільно, а інколи і свідомо, вивищує себе над Іншим, починає розглядати його не як мету саму по собі, а як засіб досягнення власних цілей в інтерсуб'єктивному відношенні.

Однак унаслідок підміни діалогічності де-факто монологічністю такого спотвореного власними зусиллями Я суб'єкт-суб'єктне відношення фактично трансформується у суб'єкт-об'єктне відношення між Я та Іншим, втрачається двобічний характер взаємодії. Керуючись тільки власними егоїстичними намірами, таке Я фактично нівелює свою конструктивну місію в інтерсуб'єктивному відношенні, внаслідок чого комунікація між Я та Іншим перестає залишатися цілераціональною, оскільки її сенсом уже не є пошук

419 взаєморозуміння між ними, а стає прагнення до задоволення особистих потреб Я за рахунок потреб Іншого.

Останнє не просто суперечить категоричному імперативу І.Канта та спричинює руйнування суспільної моралі, а стає міною сповільненої дії. «Вибух» цієї міни через нагромадження критичної маси фактів сприйняття Іншого як засобу досягнення особистих цілей Я і породжує екзистенційний за його природою конфлікт (спір) між сторонами інтерсуб'єктивного відношення.

Медіатор, даючи згоду на власну участь у врегулюванні такого конфлікту (спору), повинен насамперед виходити із функціональної мети посередництва. Це означає, що йому належить пояснити сторонам медіації атрибутивну необхідність кожній із них іншої сторони для їх особистої самореалізації та здійснення їх життєвих проєктів.

Більше того, медіатор у межах цієї ж мети має допомогти сторонам конфлікту (спору) усвідомити їх повну рівність між собою у свободі самореалізації. Ця свобода не абсолютна, а відносна, взаємозумовлена, як зазначає М. Бубер, «актуалізована», «діалогічна», «зустрічна», «особистісна». «Ти зустрічається мені з милості, - зазначає М. Бубер, - через пошуки його не знайти. Але те, що я промовляю до нього засадниче слово, становить учинок мого єства, мій істотний учинок»^[865]. Після цього Інший сприймається уже не як один із ряду можливих споріднених суб'єктів, а як дарунок долі, який заслуговує на адекватне його сприйняття. У відкриванні Ти, на думку М. Бубера, неодмінно настає і глибше розуміння самого себе, а у зіткненні Я із Ти проявляється духовність Я.

Квінтесенція ж функціональної цілі посередництва у медіації полягає у всебічному сприянні медіатором її сторонам у

досягненні ними їх взаємного визнання їх же екзистенційно відмінних між собою (тих, якими не можна поступитися) особистих потреб та інтересів у конфлікті (спорі) як правомірних. На це резонно звернув увагу ще Т. Крум, зазначивши, що «врегулювання конфлікту рідко відбувається через визнання чиєїсь правоти. Воно досягається через повагу до відмінностей та їх прийняття»^[866]. Таке визнання вищезазначених відмінностей і є тим методологічним ключем посередництва у медіації, оволодіння яким відкриває шлях до реалізації інших його цілей. Реальною допомогою йому у цьому може стати вищевикладений нами стислий анатомічний аналіз зародження та розвитку екзистенційного конфлікту (спору) сторін інтерсуб'єктивного відношення.

7.2.3.