Методологія дослідження

Біля витоків філософії стоїть людина, яка хоче зорієнтуватися в загадках свого внутріш­нього та зовнішнього світу,...яка намагається в калейдоскопі особливостей віднайти основну лінію спільного і всезагазьного.

А. Леппле

Щойно помітивши навколо себе предмети, людина їх розглядає в їх відношенні до неї са­мої; і вона права, тому що вся її доля залежить від того, подобаються вони їй чи ні, приваблю­ють її чи відштовхують, приносять користь чи шкоду.

Й.В. Гете

Очевидно, що дослідження права поза антропологічним виміром втрачає сенс, оскільки саме людина, а не держава чи будь-який інший інститут є першореальністю [227, с.139]. Про­блеми антропологічного розуміння права належать до вічних вже тому, що право та людина піддаються зміні і, відповідно, мінливими є уявлення про право та людину [269, с.П]. Ще на початку XX століття Б.Кістяківський відзначав, що наука про право, як жодна інша наука, містить безліч суперечливих тео­рій [248, с.221]. І з огляду на сучасний стан юриспруденції до­водиться констатувати, що ця проблема зберігає актуальність й сьогодні.

Як відомо, об'єкт дослідження визначає вибір методів його пізнання. Щодо права як об'єкта, стверджує Р.Циппеліус, це означає: "які питання ставить право як об'єкт і якими міркуван­нями здобувається відповідь на ці питання... - випливає з функ­ції і сутності права " [585, с. 10]. Проте, як зазначив Ґ.Л.А.Гарт, "не багато запитань, які стосуються людського суспільства, ста­вилися з такою наполегливістю, а серйозні мислителі відповіда­ли на них такими різними, дивними та навіть парадоксальними способами, як це було із запитанням "Що таке право⁹ [575, с.9]. Дослідники права досі не дійшли спільної думки стосовно того, чим саме є об'єкт їхнього дослідження, які явища охоплю­ються поняттям "право, а, вивчаючи останнє, формуючи так звані моделі права [281, с.66-68], вони об'єктивно наповнюють свої дослідження властивою "свідомим ментальним станам і процесам ознакою - суб'єктивністю [486, с.

Дослідники права, використовуючи для своїх наукових роз­відок методологію, засновану на тих чи інших дослідницьких підходах, доходять різних висновків стосовно природи, сут­ності права та його ознак (слід пригадати й те, що, як відомо, право є не лише об'єктом дослідження юридичної науки). І з огляду на це, загальна дефініція права існує у "багатократній розчленованості'’ та "багатоступеневості” [242, с.355], внаслі­док чого в юриспруденції немає єдиного визначення права, як немає і єдиного визначення прав людини. А спроба "створити” таку дефініцію, яка б охоплювала всі властивості визначуваного явища, за словами С.Лисенкова, або ж призведе, до появи дуже об’ємного та незручного у користуванні формулювання, або ж взагалі не може бути здійсненою [297, с.5], зважаючи, зокрема, на багатоаспектність права як соціального явища, на наявність "межових феноменів”, які мають з правом багато спільних ознак [341, с.П]. Тому юристи ніколи не зможуть виробити єдиного розуміння і визначення права [547, с. 102]. На наш погляд, не зможуть цього зробити й філософи та представники будь-яких інших наук. До того ж, дефініція може стати предметом інтер­претацій, і як би автор не намагався все врахувати, передбачи­ти в змісті та дотриматися форми, він не зможе зупинити руху смислів у культурі [603, с.9].

Значним позитивом такої ситуації є можливість, вивчаючи окремі сторони права, розкрити закономірності, так чи інакше пов’язані з його поняттям, і в такий спосіб збагатити юридичну науку.

Відомо, що кожний новий етап у прогресивному розвитку науки ознаменований зростанням значення так званого методо­логічного порядку, свідченням чого, за словами Дж.Керімова, є поворот до інтенсивного розроблення проблем методології [242, с.21; 243, с.7]. У сучасній вітчизняній юридичній науці розв’язання методологічних проблем - об’єктивна вимога часу [554, с.26], оскільки поступ у розумінні права можливий завдя­ки гіпотезам, концепціям, теоріям, школам, неабияка частина яких сформована представниками, так би мовити, неюридич- них наук. І зважаючи на "демонополізацію” вітчизняної ме­тодології досліджень права та проникнення в юриспруденцію висновків таких наук, наслідком якого стала "плюралізація’’ філософсько-правових концепцій [439, с.38-39; 440, с.81-82; 445, с.20-21], можна констатувати, що саме завдяки неюридич- ним наукам можливий новий поступ вітчизняної юриспруден­ції. Свого часу П.Рабінович зауважив, що "через методологіч­ний канал вливаються... у "душу” теорії держави та права (як й інших юридичних наук) ті теоретичні цінності, котрими володі­ють інші науки” [434, с.36] (такої ж за змістом позиції дотриму­ються К.Жоль [203, с.27], Ю.Сорокіна [495, c.23]). І виконання "комунікативної” функції, ролі "медіатора” між неюридичними науками та юриспруденцією покладається на філософію права, оскільки саме розвиток евристичних і прогностичних компо­нентів філософського осмислення світу є необхідною умовою розвитку будь-якої науки [509, с.209].

Саме через філософію права в юридичній науці відбувається й відбуватиметься перегляд розумінь тих або інших явищ (у тому числі прав людини). І з огляду на визнання у науковій літературі, по-перше, необхідності такого перегляду в усіх гуманітарних на­уках, зокрема з антропологічного погляду [491, с.16; 521, с.40], а по-друге, визнання людини не тільки ключем до розуміння уні- версуму, а й ключем до розуміння та конструювання права [547, с.75, 195], вважаємо, що з’ясування антропних властивостей пра­ва та прав людини в юриспруденції, а також пошук антрополого- методологічних засад дослідження права та прав людини є сьо­годні актуальним [детальніше див.: 141, с.20-22; 553, с.266].

Як відомо, наукове пізнання відбувається на двох рів­нях - теоретичному й підпорядкованому йому емпіричному [185, с.237-241]. Не є винятком і наукове пізнання в соціально- гуманітарній сфері, зокрема, при філософсько-правових дослі­дженнях [203, с.14]. Проте у сучасній філософській літературі трапляється, що, окрім емпіричного та теоретичного рівнів на­укового пізнання, виокремлюється ще один самостійний рівень - Memameopemmmiu (за іншою термінологією - світоглядний, або парадигмальнии), який є передумовою як теоретичного, так і емпіричного наукового пізнання та визначається світоглядом дослідника [547, с.19-20; 557, с.274].

У цій монографії на рівні метатеоретичного та теоретич­ного пізнання розкрито поняття антропологічних дослідниць­ких підходів, визначено їхні різновиди й особливості, проана­лізовано поняттєвий апарат людинорозуміння у правовій на­уці, встановлено деякі зв'язки між обраним антропологічним підходом до розуміння природи та сутності людини і різними інтерпретаціями прав людини. А на рівні емпіричного пізнання у цьому дослідженні проведено збір, первинне узагальнення й, наскільки це можливо, систематизацію фактів стосовно визна­чення природи та сутності людини і її прав, а також щодо мето­дологічних засад дослідження цих явищ.

Виходячи з того, що методологія будь-якого філософсько- правового дослідження має трирівневу структуру (дослідницькі підходи, методи та прийоми) [441, с.618; 556, с. 16-21, 35-42], в основу цього дослідження було покладено антропологічні до­слідницькі підходи - засновані на висновках певних видів ан­тропології світоглядні ідеї про природу та сутність людини, які визначають особливості виявлення, добору і систематиза­ції науковцем досліджуваних фактів, а також їх інтерпретації та оцінки. Завдяки саме цим підходам, детермінованим орієн­тованим на людину світоглядом, наука отримує орієнтир "на людську реальність у всій її повноті, у всіх її духовно-душевно- тілесних вимірах, здійснює "пошук засобів і умов становлення повної - всієї людини; людини як суб'єкта власного життя, як особистості в її зустрічі з Іншими, як індивідуальності перед лицем Абсолютного Сенсу буття" [491, с.15-16].

Слід зазначити, що антропологічні дослідницькі підходи не є винятково антропоцентричними (тобто такими, які в основу досліджень ставлять одиничну людину [547, c.74]), оскільки за­вдяки їм вивчаються не тільки природа та сутність людини як родової істоти, а й біосоціального індивіда як невід'ємної час­тини певних людських спільнот, у дослідженнях яких людина розглядається тільки як елемент, частина цілого. З огляду на це, а також на низку інших ознак антропологічні методологічні під­ходи можна класифікувати для цілей нашого дослідження за та­кими критеріями: залежно від виду антропології, здобутки якої використовуються у дослідженні; за змістовою спрямованістю дослідження; залежно від типу праворозуміння дослідника; за­лежно від філософських понять і категорій, на яких ґрунтується антропологічний дослідницький підхід; за кількісним складом суб'єкта, який виступає об'єктом антропологічного аналізу; за­лежно від філософсько-світоглядної позиції дослідника стосов­но загального співвідношення матерії та свідомості; за змістом наукового підґрунтя інтерпретації досліджуваних явищ; за зна­ченням для розкриття предмета дослідження.

1. Залежно від виду антропології, здобутки якої викорис­товуються у дослідженні.

1.1. Філософсько-антропологічний (сприяє з'ясуванню приро­ди та сутності прав людини через пізнання у межах філософсько- антропологічних концепцій природи й сутності їх носія, а також через розкриття змісту категорій свободи та відповідальності, волі, розуму і віри, життя та смерті, добра і зла тощо).

1.2. Соціально-антропологічний (уможливлює пізнання природи та сутності прав людини через з'ясування природи й сутності людських спільнот, а також явищ, які мають соціальне походження).

1.3. Релігійно-антропологічний (дає змогу з'ясувати при­роду та сутність прав людини або через пізнання природи й сутності їх носія, визначених у священних книгах і релігійно- філософських доктринах, або через пізнання особливостей людських спільнот, природа та сутність яких визначається пев- ною релігією).

1.3.1. За видом релігії, крізь призму якої проводить­ся дослідження: іудаїстсько-антропологічний, індуїстсько- антропологічний, буддистсько-антропологічний, християнсько- антропологічний (і його підвиди - католицький, православний, протестантський), ісламсько-антропологічний тощо.

1.3.2. За орієнтацією (доктринальною чи діяльною), що домінує у релігії, в якій проводиться дослідження людини, - ортодоксально-антропологічний (застосовується, наприклад, у дослідженнях прав людини в християнстві) і ортопраксично- антропологічний (застосовується, зокрема, у дослідженнях прав людини в іудаїзмі й ісламі).

Залежно від держави кількість, види, найменування галу­зей антропології можуть варіювати (так, у США переважно виділяють фізичну, археологічну, культурну та лінгвістичну ан­тропології, а у Великобританії - лише перші три [274, с.15]). До того ж, згідно з поширеним у літературі підходом філософська та релігійна антропології не виділяються як різновиди наукової антропології, а становлять поряд з останньою (основним різно­видом якої є антропологія соціокультурна або, за іншою термі­нологією - соціальна чи культурна [556, с.53-79]), або самостій­ні галузі антропологічного знання [246, с.256], або ж релігійна антропологія розглядається як вид філософської [558, с.35]. Серед науковців побутує також і підхід, згідно з яким будь- яка галузева антропологія є різновидом філософської, а остан­ня постає універсальною наукою про людину (так, Б.Головко, Б.Григор ян, В.Табачковський як різновиди філософської ан­тропології розглядають соціальну, культурну, релігійну, педаго­гічну, політичну, історичну, лінгвістичну та інші антропології) [114, с.9-70; 123, с.104-144; 517, с.31; 550, с.703; 558, с.29-33]. Тому різновиди наукової антропології іноді вважають видами антропології філософської [див., наприклад, 547, с.192].

Передумови наведеного поділу антропологій на наукову, фі­лософську та релігійну можна знайти у М.Шелера, який у допо­віді "Становище людини у космосі'’ обґрунтував наявність цих антропологій трьома основними колами світоглядних ідей: при- роднонауковим, греко-античним й іудаїстсько-християнським^[XXI]. З цього приводу філософ писав: "Між цими трьома колами ідей немає ніякої єдності. Таким чином, існують природнонауко- ва, філософська та теологічна антропології, які одна одною не цікавляться, єдиної ж ідеї людини у нас немає. Спеціальні на­уки... скоріш приховують сутність людини, ніж розкривають її... ще ніколи в історії людина не ставала настільки проблема­тичною для себе, як в теперішній час’’ [598, с.31-32].

Шелерівський поділ антропології знайшов своє продовжен­ня, зокрема, в Е.Kaccipepa, який писав про три відмінні розумін­ня людини - наукове, філософське та релігійне [381, с.46-47], а також у певному сенсі в М.Бердяева, який наголошував на різниці між тією дійсністю, яку створює наука, і дійсностями, створюваними філософією й релігією [48, с.289-290; 50].

Саме, з огляду на визнання вченими поділу антропології на наукову (основним різновидом якої, як зазначалося, є соціо- культурна антропологія), філософську та релігійну, видалося за можливе антропологічні дослідницькі підходи поділити на соціально-антропологічний, філософсько-антропологічний і релігійно-антропологічний.

2. За критерієм змістової спрямованістю дослідження.

2.2. Екзоантропний (застосовується для дослідження прав людини як явищ, виникнення й існування яких зумовлене об­ставинами існування їхнього носія - "зовнішньою людиною' ).

2.3. Езоантропний (застосовується для дослідження прав людини як явищ, виникнення й існування яких зумовлене осо­бливими властивостями людської природи - "внутрішньою лю­диною") [образи "людини зовнішньої" (людини з тілом і душею, розтлінними гріхом) і "людини внутрішньої" (людини духовної, відродженої Благодаттю Божою через віру в Icyca Христа) виді­ляють, зокрема, у християнстві: 294, с.33-34].

3. Залежно від типу праворозуміння дослідника (класи­фікація актуальна для філософсько-правових досліджень тільки за умови визнання двох типів праворозумінь - позитивістського й природничого).

3.3. Позитивістсько-правовии (у широкому значенні - під­хід, що покликаний з'ясувати природу та сутність прав людини як фактів об'єктивної дійсності (результатів діяльності біосо- ціального індивіда, соціальних груп і всього суспільства), які можна пізнати за допомогою емпіричних методів пізнання; у вузькому значенні - підхід, що ґрунтується на визнанні історич­но зумовленої необхідності організації людським співтовари­ством держави, з огляду на що права людини пізнаються винят­ково як результат її діяльності).

3.4. Природно-правовий (передбачає визнання наявності універсальних, зокрема трансцендентальних, норм і принципів, з огляду на що права людини пізнаються як явища-властивості людської природи, які є наслідком божественного творіння лю­дини або еволюційного її розвитку).

4. Залежно від філософських понять і категорій, на яких грунтується антропологічний дослідницький підхід.

4.4. Потребовий (уможливлює пізнання прав людини че­рез з'ясування специфіки людських потреб, інтересів, цілей, а також мотивів і намірів діяльності; підхід ґрунтовно дослідже­ний П.Рабіновичем) [про деякі аспекти його застосування див.: 140, с.64-69; 148, с.9-13; 160, с.339-340; 435, с.8-37, 58-122; 438, с.3-13].

4.5. Аксіологічний (дає змогу розкрити природу і сутність прав людини через з'ясування їхньої цінності для самої люди­ни, соціальних груп і всього суспільства, а також через встанов­лення цінностей тих спільнот, в яких у певний спосіб визнають­ся людські права; обґрунтування цього підходу можна знайти, зокрема, у працях В.Бігуна [57]).

4.6. Комунікативний (дає змогу з'ясувати природу та сут­ність прав людини через встановлення їх ролі і значення у про­цесі повсякденної людської мовної комунікації, в якій відбува­ється становлення носіїв прав; підхід активно розробляється, зокрема, А.Поляковим [407, с.65-66; 422, с.316-320]).

4.7. Символічний (уможливлює пізнання людських прав як системи символів, наділених їх творцем певними значеннями; в одному з досліджень права цей підхід застосував В.Речицький [457]).

4.8. Герменевтичний (оскільки будь-який текст, у тому числі нормативно-правових актів, співвідноситься з певною комунікативною ситуацією та її антропоцентрами - автором і адресатом, суб'єктом мовлення та його партнерами по комуні­кації [590, с.12], цей підхід сприяє пізнанню прав людини че­рез інтерпретацію текстів, в яких вказані права закріплюються; його розробляють С.Максимов [312, с.253-274; 316, с. 125-127], П. Рабінович, Т. Дудаш та ін.).

4.9. Синергетичний (уможливлює пізнання прав людини як елементів складної нормативної системи, як частини світо­вого правового порядку) тощо.

5. За кількісним складом суб’єкта, який виступає об 'єктом антропологічного аналізу.

5.5. Індивідуалістичний (дає змогу з'ясувати природу та сутність людського індивіда як родової істоти, поширивши від­повідні висновки на всіх інших людей і досліджувані явища, зокрема, на права людини);

5.6. Колективістський, або комунітарний (уможливлює з'ясування природи та сутності прав людини через дослідження природи і сутності людських спільнот, в яких ці права визна­ються).

6. Залежно від філософсько-світоглядної позиції дослід­ника стосовно загального співвідношення матерії та свідомос­ті.

6.6. Ідеалістичний (пов'язує права людини або з об'єктивним розумом - об'єктивний ідеалістичний антрополо­гічний підхід, - або зі свідомістю людини, її переживаннями, суб'єктивними зусиллями - суб 'єктивний ідеалістичний антро­пологічний підхід).

6.7. Матеріалістичний (пов'язує природу та сутність прав людини з соціальними відносинами, в яких ці права реалізу­ються, а також з особливостями регулювання відносин між со­ціальними групами чи у таких групах).

7. За змістом наукового підгрунтя інтерпретації дослі­джуваних явищ.

7.6. Біологізаторський (ґрунтується на визнанні еволюцій­ної природи людини, природної зумовленості її сутності та біо­логічного характеру прав людини).

7.7. Соціологізаторський (ґрунтується на визнанні соці­ального характеру природи і сутності людини та її прав).

7.8. Трансценденталістський (ґрунтується на визнанні надприродного характеру природи людини, надприродній зу­мовленості її сутності, а отже, на надприродному, зокрема бо­жественному, походженні і сутності прав людини).

Крім цього, з огляду на значення для розкриття предмета дослідження всі антропологічні дослідницькі підходи в межах кожної з наведених класифікацій можуть поділятися на осно­вні (яким відведена провідна роль у дослідженні) та допоміжні (покликані сприяти повноті розкриття предмета дослідження).

Використанням у цій монографії антропологічних дослід­ницьких підходів зумовлюються відповідні процедури інтерпре­тації досліджуваних явищ, побудовані на використанні різних груп методів наукового пізнання [516, с.366] (їхнє застосуван­ня описано у вступі): філософських [185, c.290]: діалектично­го, метафізичного; загальнонаукових'. системного, структурно- функціонального, сходження від конкретного до абстрактного, сходження від абстрактного до конкретного; спеціальних (ви­роблених не юридичними науками): аналізу письмових джерел; окремих (вироблених юридичною наукою): догматичного ме­тоду, методів тлумачення юридичних норм, методу теоретико­правового моделювання, порівняльно-правового методу.

Використання у цій роботі антропологічних підходів і пере­лічених методів зумовили необхідність застосування, зокрема, таких прийомів дослідження [237, с.67, 69, 76-79, 125-126, 172- 173, 175, 290-295; 389, с.6-8]: індукція; дедукція; класифікація, аналіз (синхронний і діахронний), теоретичний синтез, екстра­поляція, абстрагування (визначення, обмеження, узагальнення та поділ понять); ідеалізація, опис, характеристика, порівняння, роз'яснення, доведення, спростування (їхнє застосування опи­сано у вступі).

1.3.