Сучасний поняттєвий апарат людинорозуміння j правовій науці

Гамлет: Бачите ви он ту хмарку, що так нагадує верблюда?

Полоній: Далебі, чисто як верблюд. Гамлет: По-моєму, схоже на ласицю. Полоній: Справді, спина точнісінько як у ласиці.

Гамлет: Або яку кита?

Полоній: Достеменно яку кита.

УШекспір

Всі нещастя на земні відбуваються тому, що люди досі не з’ясували для себе, що таке людина, і не домовилися між собою, якою вони хочуть її бачити.

Д.М.Темплмор

Загальновідомо, що поняттєвий апарат науки не може за­лишатися незмінним, і будь-яка юридична наука (передусім філософія права) повинна, як зазначає О.Копиленко, творчо використовувати категорії філософії з урахуванням специфіки свого предмета [521, с.37]. Очевидно, що так само творчо слід використовувати й філософські поняття, оскільки як категорії, так і поняття філософії, узагальнюючи весь пізнавальний до­свід, за словами Дж.Керімова, "привносять у кожну конкретну науку методологічні знання всіх наук в їх синтезованому вигля­ді, примножуючи тим самим пізнавальні можливості як науки загалом, так і її окремої галузі'’ [242, с.23, 26]. Те ж стосується загальнонаукових категорій і понять, які можуть не мати ста­тусу філософських, однак використовуються у гносеологічній якості як методологічний засіб пізнання, хоч і більш обмежено, ніж категорії та поняття філософії [242, с.26, 29].

Категорії, якими оперує юридична наука, іноді називають категоріями права [601, с.275], або правовими категоріями [82, с.58; 522, с.766-767]. Однак, на наш погляд, саме по собі ви­користання в юриспруденції філософських і загальнонаукових категорій без надання їм юридичною наукою нових, особливих властивостей не дозволяє називати ці категорії власне категорі­ями права або правовими категоріями. Те саме, вважаємо, сто­сується й правових понять, якщо під ними розуміють "катего­рії, які відображають і закріплююють найбільш суттєві ознаки державно-правових явищ’’ [219, с.245], не надаючи цим кате­горіям (а правильно - поняттям) ознак того, що вони є власне правовими, а не іншими (історичними, соціологічними, політо­логічними тощо) [про класифікацію правових понять див.

Розвиток юридичної науки зумовлює виникнення (форму­вання) нових категорій, що нею послуговуються, зміну (уточ­нення, поглиблення) змісту раніше сформованих у ній по­нять, відкидання понять, що вичерпали себе [522, с.766-767; див. також 367, с.67]. У зв'язку з тим що для характеристики антрополого-методологічних засад дослідження прав людини вимагається застосування низки категорій і понять (які, хоч є філософськими та загальнонауковими, іноді мають особливе галузево-наукове значення), постає необхідність охарактеризу­вати ці категорії та поняття як з погляду філософії, так і з по­гляду інших соціальних наук, у тому числі науки юридичної.

1.3.1. Поняття та значення людинорозуміння у право­вій науці. Терміном "людинорозуміння у правовій науцГ ми позначаємо сформовану філософією права з урахуванням здо­бутків суспільних та інших наук систему соціальних значень й особистісних смислів тих понять, які відображають місце людських індивідів у процесі еволюції всього живого на Землі, закономірності їх соціалізації та життєдіяльності. Юриспру- денційна специфіка цього поняття полягає у тому, що завдяки філософсько-правовому дослідженню встановлюються систе­ми соціальних значень і особистісних смислів тих складових поняттєвого апарату людинорозуміння, які використовуються в юридичній науці.

Людинорозуміння в останній є відображенням людини у правосвідомості; воно призначене показати, як людина пред­ставлена на рівні правової ідеології, які її образи існують у теоретично осмисленій правосвідомості. Водночас людиноро­зуміння в юриспруденції не вичерпується рівнем правової ідео­логії, воно постає і з буденної юридичної практики, конкретних життєвих ситуацій (тобто конституюється й у правовій психо­логії).

Певне людинорозуміння (хоча, можливо, не завжди таке, яке можна вважати сформованим філософією права) відобра­жають, так чи інакше, міжнародні договори, внутрішньодер­жавне законодавство, юридична література, оскільки саме у них вживаються терміни, що позначають поняття, які завжди пов'язані з носієм певних можливостей (прав): "індивід, "іс­тота".

Для юридичної науки значущість вирішення означеної про-

¹ Таким чином, поняття "людинорозуміння” не обмежується ре­зультатами осмислення винятково поняття людини, а охоплює розу­міння й тих понять, з яких поняття людини виводиться або які, навпа­ки, випливають з останнього.

блеми вбачається у тому, що воно дає змогу, по-перше, з'ясувати зміст (значення, смисли) низки понять, які постійно використо­вуються юриспруденцією, хоча першочергово нею не розробля­ються; по-друге, знайти відмінності у філософському та юри­дичному їх тлумаченні; по-третє, наблизитися до з'ясування сутнісно-антропних характеристик права.

1.3.2. Загальна характеристика поняттєвого апарату людинорозуміння. Перш ніж перейти до аналізу поняття "лю­дина", слід з'ясувати зміст понять, які є родовими щодо нього, а саме понять "індивід" та "істота".

1.З.2.1. Індивід. Цим терміном (від лат. individuum - "не­подільне"; в англ, мові individual; синонім - "індивідуум") за­конодавство України не оперує, однак у наукових правових до­слідженнях вчені до нього зверталися. Для прикладу, М.Матузов розглядав індивіда як живу істоту, яка знаходиться у нерозривній єдності з умовами свого існування (середовищем) [332, с.67].

У філософії індивід визначається, зокрема, так: 1) одинич­не, на відміну від сукупності, маси; окрема жива істота, особа, людина, на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства загалом [552, c.212]; 2) одиничний, окремий, фіксований, тим чи іншим способом виділений, відмежований предмет; окрема сут­ність чи істота; особина, кожний самостійний організм; окрема людська особа. Аналогічні значення подають українські тлумач­ні словники [360, с.790; 492, с.467; 526, с.235] (хоча у "Новому тлумачному словнику української мови" поняття "індивідуум" також ототожнюється з поняттями "особистість", "персона", "суб'єкт", що видається невиправданим з огляду на змістову від­мінність останніх понять як з першим, так і між собою).

Отже, термін "індивід" вживається для позначення не лише окремої людини як представника людського року чи конкретно­го соціуму або соціальної групи, а й представників нелюдського роду, зокрема особин з царства тварин. Тваринні індивіди є, як прийнято вважати, біологічними індивідами. Водночас визна­но, що людині, крім біологічних, притаманні також соціальні якості. Тому як синонім терміна "людина" ми вживаємо терміни "біосоціальний індивід" і "людський індивід".

1.3.2.2. Істота. Тлумачні словники розкривають поняття "істота’’ через поняття "живий організм”, "людина”, "тварина”, "сотворіння”, "створіння” [360, с.798; 526, с.240], що свідчить про його змістову близькість (однак не ідентичність) з поняттям "індивід”.

Повертаючись до поняття "біосоціальний індивід”, заува­жимо, що воно може стосуватися і деяких тварин, а саме тих, яких відносять до соціальних (евсоціальних) [116, с.232-236; 216, с.83-88; 274, с.288-348], оскільки суспільність визнаєть­ся "законом природи’’ [278, с.17, 35, 68-69], і "кожна форма соціальної поведінки обов’язково має генетичну основу, яка "змушує” індивідів діяти так, аби забезпечити успіх для себе та родичів” [116, с.237].

1.З.2.З. Людина. Тепер звернемося до поняття “людина” (англ, man, human, human being). За критеріями зоологічної сис­тематики всі люди належать до виду Homo sapiens або Homo sapiens sapiens сімейства Homo підряду вищих приматів ряду приматів підкласу плацентарних класу ссавців підтипу хребет­них типу хордових. Цей вид розглядається як сукупність по­ліморфних популяцій, які довільно змішуються між собою та дають плодюче потомство [482, с.128]. Тобто, за будовою тіла, внутрішніх органів, способом розмноження людина належить до тваринного світу. Іноді вчені навіть стверджують, що зді­бності людини тільки за ступенем, а не за якістю відрізняються від здібностей вищих тварин [174, с.230].

Все ж людина явно для себе виходить за межі світу тварин і навіть протистоїть йому завдяки деяким своїм здатностям, у тому числі зумовленим генетично. За словами Р.А.Познера, "го­ловна "причина” того, чому "філософська” ідея, згідно з якою роботи або мавпи, навчені розмовляти, могли б мати більше прав, ніж новонароджені або розумово відсталі діти, видається нам дурною й відразливою, може полягати в тому, що наші гени змушують нас прокладати чітку межу між власним та іншими біологічними видами” [399, с.340].

Папа Іван-Павло II зазначав, що "людина - це єдина іс­тота в усьому видимому створеному світі, яка здатна не тільки знати, але й усвідомлювати, що знає, а тому прагне пізнати іс­тинну суть речей, які є предметом її сприйняття” [197, с.41]. І перед сучасною наукою ставиться завдання сформувати як за­гальне поняття людини ("людини загалом”), так і специфічні, умовно кажучи, галузеві поняття людини ("людини зокрема”) [57, с.П].

Зазвичай вчені виходять з того, що "людина загалом’’ - це істота, яка уособлює нерозривну єдність біологічної, соціально- історичної, культурної, духовно-моральної сторін її існування. В.Петрушенко стверджує, що для того, аби бути людиною, треба не тільки спочатку народитися нею (мати людський ор­ганізм), але й пройти певну послідовність "сходинок прилучен­ня до власне людського способу буття”, а саме: 1) включення у сферу соціально-культурних дій і процесів, в якій набуваються навички надбіологічної поведінки; 2) входження в оперативний або операціональний стан діяльності у соціокультурних проце­сах, ідентифікація та розвиток внутрішніх імпульсів людини до такої діяльності; 3) формування свого духовного стрижня, кон­ституювання себе як індивідуальності [390, с.255-256].

Проте, незважаючи на викладене, проблема розмежування людини і тварини в науковій (а точніше - історичній) антро­пології ще далека від остаточного розв’язку. Для розуміння цього достатньо навести два протилежні погляди: 1) морфо­логічної грані між найрозвиненішими людиноподібними мав­пами та першолюдьми не існує (Ж.Антоні, М.Урісон); 2) між людиною та твариною можна провести так званий мозковий рубікон, який становить 700-800 см³ (В.Якимов, В.Кочеткова) [482, с.143-144]. До того ж, еволюціоністським теоріям похо­дження людини активно (і не завжди безпідставно) протисто­ять концепції креаціонізму, космізму й інші [детальніше про це див.: 59, с.87-92, 134-140, 197-199; 116, с.240-241, 243-246; 169, с.488-495, 500-509; 173, с.11-24; 274, с.187-216; 464; 535, с.169- 171; 565, с.13-28].

Уже традиційно вважається, що людина - це суспільна іс­тота з динамічною природою [40, с.75-78; 485, с.31-33], най­більш досконала модель живої системи [34, с.25], найвищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, суб’єкт суспільно- історичної діяльності та культури [552, с.736], особа як втілен­ня високих інтелектуальних і моральних властивостей [526, с.302], яка відрізняється від усього матеріального світу якісно специфічним способом буття - практикою, що визначає такі людські ознаки, як свідомість, творчість, свобода [559, с.340], а також виразна мова [361, с. 115; 526, с.301-302], які перетворю­ють біологічного індивіда на суспільного. Проте людина є чи­мось "завжди більшим, ніж сукупність її соціальних властивос­тей. Це більше, ще не реалізоване, тут і там стає вирішальним для розуміння конкретної людини'’ [535, с.166].

З огляду на це, можна констатувати плюралізм підходів до розуміння людини, які залежать від співвідношення у ній біоло­гічного та соціального і узагальнено зводяться до чотирьох кон­цепцій: 1) людина - біологічна істота, підпорядкована законам природи; 2) людина - суто соціальна істота; 3) людина має ду­альну соціально-біологічну природу, є біосоціальною істотою; 4) людина має цілісну (інтегральну) соціальну природу, котра поєднує у собі закономірності фізичної, хімічної та біологічної форм матерії [377, с.71-74].

Наведені вище дефініції різнобічно, проте абстрактно підходять до визначення поняття людини, оскільки єдиний об’єктивний критерій для побудови "всеохопної” дефініції від­сутній. Якщо у визначенні поняття людини перелічити кілька притаманних останній ознак, то сутність її все ж залишиться не з’ясованою, та й дати повний перелік характеристик біосоці- ального індивіда неможливо, а то й, ідучи за логікою О.Гьофе, непотрібно [171, с.54]. Тому впродовж історії людина була "безперим двоногим з м’якою мочкою вуха та пласкими ніг­тями” (Платон), "політичною істотою”, "розумною твариною” (Арістотель), "душею, що керує тілом” (А.Августин), "мисля­чою річчю” (Р.Декарт), "служителем й інтерпретатором при­роди” (Ф.Бекон), "мислячим очеретом” (Б.Паскаль), "істотою, здатною підпорядковуватися суспільним нормам, робити вибір і нести за нього відповідальність” (І.Кант), "виробником зна­рядь праці” (Б.Франклін), "твариною з особливою зовнішньою організацією та здатністю користуватися зброєю і знаряддями праці” (К.А.Гельвецій), "людиною-машиною” (Ф.Ламетрі), "людиною розумною” (К.Лінней), "єдиною істотою, яка знає, що вона є” (К.Ясперс), "людиною-актором” (И.Гейзінге), "су­купністю всіх суспільних відносин” (К.Маркс), "синтезом” (С.К’єркегор), "канатом, закріпленим між звіром і Надлюди- ною’’ (Ф.Ніцше), "буттям, що має інтенції” (Е.Гуссерль), "запи­туючим Буттям’’ (М.Гайдеґґер), "охоронцем буття” (Ґ.Марсель), "єдиною істотою, котра не хоче бути самою собою” (А.Камю), "істотою символічною” (Е.Kaccipep), "сумою цінностей” (А.де Сент-Екзюпері), "громадянином трьох світів” (Р.Штайнер), "обездоленою твариною” (М.Шелер), "істотою дисципліни” (А.Гелен), "ексцентричною істотою” (ГПлеснер), "незаверше­ною істотою, яка прагне оптимального розвитку” (Е.Фромм), "архитипічною істотою” (К.Ґ.Юнг) тощо.

Кожен з усіх перелічених образів біосоціального індивіда характеризував лише певну сторону людської природи, оскіль­ки наша свідомість є, за словами В.Петрушенка, нічим іншим, як сукупністю різноманітних образів, а тому окремий образ постає її елементарною одиницею [390, с. 111]. Тому для фор­мування загальної дефініції поняття людини доцільніше визна­чити ті сторони її існування, "сума” яких і становить її сутність (біологічна, соціально-історична, духовно-моральна, культурна або єдність природного, соціального та духовного, у тому чис­лі душевного). Адже людське у людині зосереджене головно в освоєних нею формах і способах життєдіяльності, що завжди реалізуються у певному соціально-культурному контексті. Як зазначає А.Менегетті, "людину неможливо уявити без соціаль­ності: її біологічна природа розвивається тільки у соціодина- мічній інтенції, що володіє суворим порядком, який можна роз­крити за допомогою науки, не покладаючись на віру та надію” [333, с.226].

Ю.Федоров виокремлює такі історичні типи (образи) лю­дини:

1) астральна людина - наділений космоцентричним сві­тосприйняттям універсальний і цілісний ментальний тип, який завдяки особистій свободі підтримує гармонію світу (Космо­су) через підпорядкування Абсолюту (Богу, Духу, Ідеї тощо). З огляду на те, що, за твердженням багатьох філософів (зокрема, М.Бердяєва, П.Гуревича, Л.Шестова), біосоціальний індивід за своєю природою є мікрокосмом, у ньому приховано відображе­ні власне людське (родове), соціальне (норми і цінності куль­тури) та природне (тілесно-раціональне) начала. І в міру роз­гортання своїх сутнісних сил (основною з яких є свобода) лю­дина послідовно проявляє себе як родова, соціальна та тілесно- раціональна істота, яка як астральний суб'єкт гармонізує зо­внішній і впорядковує свій внутрішній світи [73, с.242-244];

2) родова людина - це людина, наділена антропоцентрич­ным світосприйняттям, яка усвідомлює себе частиною людства та в якій власне людське розкривається через аналіз культури і цінностей соціуму, членом якого ця людина є. Культура для неї - засіб налагодження відносин з собі подібними, а основна цін­ність культури - добро, за допомогою якого через спілкування стає можливим тісний зв'язок між людьми, з огляду на що до­бро отримує пріоритет над свободою. Родова людина розриває тісний зв'язок з Космосом і створює свої цінності, які забезпе­чують її авторитет у соціумі, можливість спілкування з іншими людьми та витісняють космічну людську сутність у сферу не­свідомого [73, с.255-257];

3) соціальна людина - це людина, залежна від суспіль­ства, в якої космічне та родове начала і пов'язані з ними ціннос­ті (свобода, добро) віднесені до несвідомого, а сутність виявля­ється у нормативно регламентованій, спрямованій на виконання обов'язків перед соціумом діяльності, в ході якої відбувається зміна суспільних ролей ("масок ) людських індивідів [73, с.271- 272]. Середовищем існування соціальної людини є не "нату­ральна природа ", не культура ("штучна природа "), а суспіль­ство, яке соціалізує природу та культуру, створюючи особливу систему цінностей, серед яких держава, її інститути, зокрема право як об'єктивне юридичне явище;

4) тілесно-раціональна людина - це людина, яка, проти­ставляючи свій науково-технічний потенціал природі та підпо­рядковуючи останню порядку необхідності, абсолютизує роль науки і раціоналізує світ [73, с.285-288]. Тобто цей тип людини завдяки найвищій цінності знань творить норми, які забезпе­чують функціонування соціуму на науковій основі та перетво­рюють самого творця на, так би мовити, слугу науки і техніки. Б.Юдін навіть стверджує, що наука та техніка настільки "огор­тають людину, затягують її у ними спроектований й облашто- ваний світ, що роблять людського індивіда своїм витвором [614, с.13]. Окремі результати діяльності тілесно-раціональної люди­ни позначилися і на юриспруденції: біологічний поділ людей на чоловіків і жінок поступово втрачає значущість у західній концепції права, зокрема з огляду на визнання беззаперечності права людини змінювати свій особистий статус (зі статусу жін­ки на статус чоловіка та навпаки). Так, у справі "Крістін Ґудвін проти Сполученого Королівства'’ Європейський суд з прав лю­дини вказав, що "у XXI столітті захист прав транссексуалів на фізичний і моральний розвиток не може гальмуватися”, а "сус­пільству й державі слід толерантно ставитися до такої категорії осіб, до їх гідності” [503, с.ЗОЗ]. До того ж, трапляється, що народжується людина, точно визначити стать якої відразу піс­ля народження лише за зовнішніми ознаками неможливо. Стать таких осіб - інтерсексуалів - визначається за допомогою гене­тичних досліджень, а також вивчення їхнього душевного ста­ну. Однак протягом життя інтерсексуалів ознаки, за якими було встановлено їхню стать, можуть змінюватися. І, як зазначає Л.Чантурія, у цих випадках рішенням суду таким людям може бути змінено стать [589, с.108].

Підсумовуючи наведені вище роздуми про поняття "люди­на”, зазначимо, що воно відображає загальні риси, притаманні людському роду. Однак усі філософські твердження, які містять термін "людина”, ніколи не обґрунтовуються, виходячи з яких- небудь антропологічних властивостей, з якогось конкретного образу людини, оскільки вони завжди мають на увазі можливу! людину, яка ніколи не є якимось попереднім чи майбутнім ста­ном, а завжди актуальним станом, хоча й таким, що не зводить­ся до жодного з сущих [322]. Тому сформулювати визначення поняття біосоціального індивіда, яке б претендувало на загаль­не визнання, неможливо. Кожен період розвитку суспільства зумовлюватиме виникнення нових (чи відродження "старих”) концепцій природи та сутності людини, але актуальною й до­стовірною повинна залишатися "антропопов'язаність” прав: "всі люди належать до одного і того ж виду та мають спільне походження. Вони народжуються рівними у гідності та в правах (хоча, звісно, не у всіх. - Д.Г.), й усі вони становлять невід'ємну частину людства " (п.1 ст.1 Декларації ООН про расу та расові передсуди від 27.11.78).

Отже, людина - жива істота, яка поєднує фізичне і духовне, природне та соціальне, успадковане і набуте при житті. При­чому момент його настання (зачаття, пологи тощо) достеменно визначити нікому поки що не вдалося [аналіз наукових підходів до визначення початку життя людини див.: 234, с. 158-160; 235, с.142-150; 276, с.П; 279, с.65-67] (тому й немає загальноприй­нятого уявлення, з якого ж моменту людину можна вважати саме такою). А це, до речі, є, так чи інакше, перешкодою для визначення моменту виникнення в особи прав і обов'язків.

Європейський суд з прав людини у Рішенні від 08.07.04 в справі “Во проти Франції дійшов висновку, що "питання про те, з якого моменту виникає право людини на життя, повинно вирі­шуватися на національному рівні, оскільки, по-перше, у більшос­ті держав... це питання однозначно не вирішене і залишається предметом публічних дебатів; по-друге, між європейськими дер­жавами загалом немає правового чи наукового консенсусу щодо визначення початкового моменту життя [501, с.36] (можемо при­пустити, що немає одностайної позиції стосовно вирішення цієї проблеми й у суддів цього Суду, оскільки зазвичай Європейський суд з прав людини людиною вважає живонароджену людську іс­тоту. Але у Рішенні від 02.06.05 у справі "Знаменська проти Росії Суд зазначив, що у жінки за час вагітності, ймовірно, встановлю­ється тісний природно-психічний зв'язок із плодом [502, с.ЗОО]. Це твердження може наводити на думку, що згаданий зв'язок є двостороннім (Суд на це прямо не вказав), у зв'язку з чим умож­ливлюється визнання психічної діяльності ембріона.

В Україні законодавець закріпив неспростовну презумпцію про те, що правоздатність людини виникає у момент її наро­дження, проте у випадках, встановлених законом, охороняють­ся й інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч.2 ст.25 Цивільного кодексу України). Цивільний кодекс УРСР у ч.2 ст.9 так само жодних винятків стосовно виникнення правоздатності в ненароджених не встановлював, а у ст.527 і ч.І ст.529 перед­бачав охорону інтересів ненародженої дитини щодо спадкового майна після смерті її батька. Така охорона передбачена і в ч. 1 ст.122 Цивільного кодексу України. Проблема, на наш погляд, полягає у тому, наскільки антропологічно обґрунтованим є за­конодавче визнання наявності у зачатої, але не народженої лю­дини інтересів і забезпечення їх державної охорони.

Відповідно до ч.І ст.6 Закону України "Про охорону дитин­ства'’, дитина має право на життя з моменту визначення її живо- народженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої орга­нізації охорони здоров'я. До них належать: 1) критерії живона- родженості: можливість новонародженого після відокремлення від організму матері дихати або проявляти інші ознаки життя, до яких відносять серцебиття, пульсацію пуповини, довільні рухи мускулатури, незалежно від того, чи перерізана пуповина та чи відокремилася плацента; 2) критерії життєздатності: маса тіла - 500 г і більше, або зріст - 25 см і більше, або народження за строку вагітності 22 тижні і більше^[XXII].

З огляду на наведене формулювання ч.І от.6 Закону Украї­ни "Про охорону дитинства’’ постає проблема: чи має право на життя живонароджена дитина, наприклад, з масою тіла до 500 г, зростом до 25 см, народжена на 21-му тижні вагітності, тобто нежиттєздатна за критеріями ВООЗ? Буквальне тлумачення на­веденої норми Закону дає підстави для висновку, що така дити­на права на життя не має. Однак цей висновок не узгоджується з положенням ст. 1 Конвенції про права дитини, яка визнає дити­ною будь-яку людську істоту до досягнення нею 18-річного віку (незалежно від формальних критеріїв життєздатності). Очевид­но, що недостатня маса чи зріст не є достатніми критеріями для віднесення чи не віднесення такої дитини до правоздатних людських істот. На наш погляд, для визнання дитини людською істотою достатнім має бути її походження від людей, для виник­нення правоздатності юридичне значення має живонародже- ність, а критерії життєздатності дитини (маса, зріст тощо) не можуть впливати на виникнення права на життя. Інакше можна дійти висновку про відсутність позитивного обов’язку підтри­мувати життя живонародженої, але нежиттєздатної за формаль­ними ознаками дитини, а отже, - про законодавчо визнану мож­ливість уникнення юридичної відповідальності лікарями, які б мали такий обов’язок виконувати. Тому вважаємо, що ч. 1 ст.6 Закону України "Про охорону дитинства” повинна бути змінена шляхом вилучення з її припису слів "та життєздатною”.

Крім того, вартими уваги законодавця є відомі випадки на­родження здорових дітей через певний час після смерті їх мате- pi [див. 465, с.47], оскільки, якщо право на життя виникає з мо­менту народження і обов'язку його забезпечувати до моменту народження у держави немає, отже, після смерті (припинення правосуб'єктності) матері, ненароджена до її смерті дитина не має права на забезпечення державою права на життя.

Повертаючись до проблеми визначення початку людського життя, зазначимо, що зарубіжний досвід дає приклади й інак­шого підходу, ніж вітчизняний. Так, Л.Воєводін наводить при­клад Китаю, де, за його словами, роки життя людини рахуються не з моменту народження, а з моменту зачаття [93, с. 192-193]. А Л.Чантурія, посилаючись на дослідження французьких юрис­тів, зазначає, що у Франції поширений погляд на людський заро­док не лише як на правоздатний, але і як на дієздатний суб'єкт, оскільки "з моменту зачаття наявним є вже personne humaine, яка є суб'єктом права, а все подальше - це розвиток суб'єкта права до екзистенціальної незалежності, котра остаточно утвер­джується народженням [589, с.100].

Визнання прав за ненародженою людиною знаходить об'єктивацію не тільки у теорії права. Так, у преамбулі Кон­венції про права дитини цитується положення Декларації прав дитини про те, що дитина потребує правового захисту як до, так і після народження (тобто дитиною є і ненароджена люд­ська істота). Згідно з п. 1 ст.4 Американської конвенції про права людини від 22.11.69, право на повагу до життя "захищається законом і, зазвичай, з моменту зачаття. А підпараграф 3" ст.40 Конституції Ірландії встановлює: "Держава визнає право на життя ненародженого та, маючи на увазі рівне право на життя матері, гарантує у своїх законах повагу і, наскільки це можливо, захищає та підтримує своїми законами це право. Подібне по­ложення закріплене й у ч.І ст.15 Конституції Словацької Респу­бліки, де проголошено охорону життя людини до її народжен­ня. Цікавою також є практика Австрії і Німеччини щодо права дитини на відшкодування шкоди, заподіяної, зокрема, діями чи бездіяльністю лікарів її здоров'ю у той час, коли ця дитина ще перебувала в утробі матері [детальніше про це див. 589, с.ІОЗ- 104]. Отже, непрямо визнається право ненародженої людини на розвиток, здоров'я та його охорону, а тому і на життя. Ця тен­денція до захисту останнього з моменту зачаття людини посту­пово знаходить підтримку і на пострадянському просторі. Так, ч.4 ст.6 проекту Федерального закону РФ "Про права пацієнтів передбачено, що дитина має право на охорону здоров'я з мо­менту зачаття. І така позиція знаходить підтримку в російській юридичній науці [251, c.428]. На підставі цього можна дійти ви­сновку, що у Росії передбачається формальне визнання дити­ною зачатої людини із закріпленням за нею певних прав.

Крім всього зазначеного, визначення людини залежить не тільки від того, чи вважати нею зародок у тілі жінки, але і від вирішення іншої проблеми: чи є людським ембріон, утворений внаслідок злиття чоловічих і жіночих статевих клітин поза ті­лом жінки. Однозначного наукового вирішення ця проблема не має, проте вчені-юристи стверджують, що у будь-якому разі та­кий ембріон не є річчю [589, с. 102-103]. На наш погляд, факт запліднення внаслідок злиття людських статевих клітин поза ті­лом жінки у жодному випадку не дає підстав для висновків про так би мовити "нелюдськість" утвореного поза жіночим тілом зародку, а після народження нової істоти - про неможливість віднесення її до людей.

Отже, питання про те, з якого часу людину вважати люди­ною, з якого часу її вважати живою та з якого моменту виникає право на життя - право, яке, за словами С.Алексєєва, реалізує самоцінність людини [12, с.253], - залишаються дискусійни­ми. У науковій літературі навіть стверджується, що теперішній "пафос прав людини межує в удавано безконфліктній гармонії з уставами, які легалізують спричинення смерті людей у почат­ковій та кінцевій фазі життя" [277, с.85]. Проте не можна не відзначити і того факту, що у забезпеченні права на життя з дру­гої половини XX століття спостерігається певний прогрес, який виявляється в розширенні меж цього права, у включенні в його обсяг не лише недопустимості свавільного позбавлення життя, заборони смертної кари^[XXIII], визнання неможливості неприродно- го припинення життя ні з яких підстав¹, а й обмеження тран­сплантації (пересадки) органів і тканин людини², дозволенос- іноді така кара розглядається не як межа права на життя, а як заборона реалізації цього права [324, с.98] чи як засіб ліквідації всіх прав [118, с.53].

¹ Див.: п.2-4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України №11-рп/99 від 29.12.99 (справа про смертну кару); преамбула II Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права; преамбули Протоколів №6 і №13 до Конвенції про захист прав людини та основоположних сво­бод; преамбула до Протоколу “Щодо скасування смертної кари” до Американської конвенції з прав людини. Детальніше див.: [42, с.551- 557; 417, с.27-42].

² Див.: ст.3-14 Правил, які є додатком до Резолюції Комітету Міністрів Ради Європи №(78)29 від 11.05.78 про приведення у відповідність законодавств держав-учасниць з питань виїмки, пере­садки та трансплантації матеріалів організму людини; абзац 2 Поло­ження про торгівлю живими органами, прийнятого 37-ю Всесвітньою медичною асамблеєю (Брюссель, 1985 р.); п.З, 6, 8 Декларації щодо трансплантації людських органів, прийнятої 3 9-ю Всесвітньою ме­дичною асамблеєю (Мадрид, 1987 р.); рекомендації, викладені в Положенні про трансплантацію фетальних тканин, прийнятому 41-ю Всесвітньою медичною асамблеєю (Гонконг, 1989 р.); ст. 19-22 Конвенції Ради Європи про захист прав і гідності людини у зв’язку із застосуванням досягнень біології та медицини від 19.11.96; ст.6, 8, 12-14, 16 Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” від 16.07.99; ст.1-4, 10, 11, 13 Зако­ну Російської Федерації “Про трансплантацію органів і (чи) тканин людини” від 22.12.92; Додатки 1 і 2 до Наказу Міністерства охорони здоров’я та соціального розвитку Російської Федерації і Російської академії медичних наук “Про затвердження Переліку органів та (чи) тканин людини - об’єктів трансплантації. Переліку закладів охорони здоров’я, які здійснюють трансплантацію органів і (чи) тканин лю­дини, та Переліку закладів охорони здоров’я, що здійснюють забір і заготівлю органів та (чи) тканин людини” від 25.05.07; п.2 Ухва­ли Конституційного Суду РФ від 04.12.03 №459-0 “Про відмову у прийнятті до розгляду запиту Саратовського обласного суду про перевірку конституційності ст.8 Закону Російської Федерації “Про трансплантацію органів і (чи) тканин людини”.

ті штучного запліднення й імплантації ембріона¹, обмеження науково-виробничого використання ембріонів і плодів людини², можливостей народитися, можливості розпоряджатися життям на власний розсуд, у тому числі піддавати його ризику³ та са­мознищенню (включаючи евтаназію)⁴, заборони чи обмеження

¹ Див.: Положення про запліднення in-vitro і трансплантацію ембріонів, прийняте 3 9-ю Всесвітньою медичною асамблеєю (Ма­дрид, 1987 р.); [421, с.43; 465, с.213-240; 589, с. 102].

² Див.: пункти “б”-“г” Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № 1046 (1986) про використання ембріонів і плодів людини з метою діагностики, терапії, наукових досліджень, промислового вико­ристання та торгівлі (прийнятої 3 8-ю черговою сесією Парламентської асамблеї Ради Європи), а також додаток до цієї Рекомендації.

³ Див.: 118, с.93-94; 364, с.31; 444, с.117-118; 465, с.74-97; 528, с.95; про поняття, ознаки й елементи ризику, а також про його антрополо­гічні виміри див., наприклад: 431, с.4-25, 47-101.

⁴ Лісабонською декларацією про права пацієнтів 1981 р. закрі­плено право пацієнта померти з гідністю (п.“е”); п.3.1 Венеційської декларації стосовно невиліковних захворювань 1983 р. дозволяє ліка­реві полегшити страждання невиліковно хворого шляхом утримання від лікування як за згодою пацієнта, так і за згодою його найближчих родичів, якщо пацієнт не в стані висловити свою волю; у Положенні про стратегію у сфері догляду за пацієнтами з тяжкими хронічними болями при невиліковних захворюваннях 1990 року констатується необхідність забезпечення таким хворим закінчення їхнього життя з гідністю та честю; Мальтійською декларацією щодо осіб, які оголоси­ли голодування, закріплено право пацієнтів на розпорядження собою (п.1.2, 2.1). Королівство Нідерланди у 2000 році Законом “Про пере­ривання життя на прохання й асистований суїцид” визначило умови, за яких є можливою евтаназія, а також створило органи, відповідальні за дотримання процедури добровільного переривання життя (ст.2-21).

Детальніше про “право розпорядження життям” див., наприклад: [42, с.297-311; 118, с.93-100; 193, с.412-428; 204, с.511-512; 227, с.169- 173; 234, с.161-212; 235, с.9-92, 114-142, 171-226, 274-290, 320-372; 277, с.90-98; 429, с.8-44; 465, с.98-118; 484, с.150-160; 605, с.123-151; 615, с.165-166].

Однак евтаназія знаходить не тільки міжнародне та національне юридичне визнання, а й осуд. Так, Декларація щодо евтаназії, прийня­та 3 9-ю Всесвітньою медичною асамблеєю (Мадрид, 1987 р.), і Поло­ження про самогубство за допомогою лікаря, прийняте 44-ю Всесвіт - штучного переривання вагітності¹, заборони клонування^{[XXIV] [XXV] [XXVI], ство­рення умов для життя людини без страху[XXVII] тощо[XXVIII].}

Ще одним аспектом проблеми визначення людини є вста­новлення моменту припинення її життя, а отже, припинення її прав і обов'язків. Як відомо, юридичним фактом припинення людського життя, а отже, правоздатності людини, є смерть [ана­ліз наукових підходів до визначення моменту втрати права на життя див.: 235, с.150-170; 465, с.58-69; 523, с.32-34]. Для юри­спруденції вкрай важливо встановити момент смерті, оскільки з ним пов'язуються інші юридичні факти. Проте загальновідо­мо, що смерть - не момент, а біологічний процес [про поняття смерті див., для прикладу: 118, с.83-84; 395, с. 142-147]. З огляду на це, трактування правниками смерті як моменту слід вважати юридичною фікцією [про поняття юридичної фікції див., на­приклад: 244, с.401-402; 301, с.35-64].

В Україні смерть пов'язується з повною та невідворотною втратою мозком усіх його функцій (ст.15 Закону України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів лю­дини від 16.07.99), хоча очевидною залишається проблема од­нозначного визначення переліку функцій мозку та кадрового і технічного забезпечення діагностування їх втрати. Такий самий підхід до визначення смерті поширений у законодавстві бага­тьох інших держав, однак в юридичній і медичній науках досі ведеться дискусія, чи саме припинення функціонування мозку є головною ознакою настання смерті та чи можна диференціюва­ти поняття смерті залежно від фактів, з якими пов'язується люд­ська смерть [детальніше про проблеми припинення правоздат­ності див.: 589, с.112-114]. Як зазначає О.Капінус, відсутність чітких критеріїв визначення смерті уможливлює різні зловжи­вання: з метою прискорити чи відтермінувати відкриття спад­щини людину можуть або передчасно відключити від систем життєзабезпечення (констатувавши, наприклад, безперспектив­ність підтримання її життя з огляду на стан, в якому вона пе­ребуває), або штучно підтримувати видимість життєдіяльності такої людини (оцінюючи її стан як тимчасовий) [235, с.166].

Певну проблему для визначення моменту припинення прав і обов'язків людини, а також її правоздатності становить ще одна юридична фікція - визнання померлим у судовому поряд­ку. У разі такого визнання факт смерті конкретної людини (як втрата її мозком функціональності) залишається невстановле- ним; людина може продовжувати жити, не підозрюючи того, що один із судів визнав її померлою. Таким чином, якщо з визна­нням людини померлою юридично її правоздатність і дієздат­ність припинено, то фактично це визнання на правоздатність і дієздатність цієї особи не впливає: не знаючи про рішення суду, визнана померлою людина може як мати, так і самостійно ре­алізовувати свої право на життя, деякі інші права, а також не­сти та особисто виконувати певні обов'язки. Тобто припинення правоздатності, а відтак і дієздатності, людини з набуттям чин­ності судовим рішенням про визнання її померлою є ще однією, хоч і похідною від визнання померлим, юридичною фікцією.

1.3.2.3.1. Людина правова та юридична. В юридичній на­уці питання загального визначення людини, як правило, не дис­кутується (зрідка поняттям людини, особистості, особи і грома­дянина присвячуються окремі сторінки навчальних і довідкових видань з теорії держави та права: 219, с.137, 382; 271, с.361-366; 521, с.74-77]), хоча необхідність формального закріплення дефі­ніції людини (людської істоти) вже визнана на рівні Ради Європи (зокрема, у пояснювальній доповіді до Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав і гідності людини у зв'язку із застосу­ванням досягнень біології та медицини) [614, с.28].

Філософія права, роблячи спроби дати дефініцію "галузево­го" (правового, юридичного) типу біосоціального індивіда або ж обмежуючись констатацією наявності такого типу, не залиши­лася осторонь проблем природи та сутності біосоціального ін­дивіда і поширеної у суспільних науках тенденції до створення образу "своєї" людини, оскільки існує закономірність кореляції образу людини й образу права [554, с. 185; детальніше про деякі образи людини див.: 37, с.386-403; 463, с.26-39]. Йдеться про оперування в юриспруденції поняттями "юридична людина", "правова істота" тощо. Ж.Карбоньє вважав, що тільки людина може бути юридичною істотою, оскільки їй притаманна здат­ність створювати та сприймати юридичне [238, c.61]. В.Kpycc вживає термін "юридична людина" на позначення суб'єкта сприйняття "юридизованої", "перекладеної" юридичною мо­вою свободи [279, с.77]. В.Малахов стверджує, що "правова іс­тота збігається з людиною. Правовимірність життя - це те, що іманентно притаманне людині. Право - властивість людини, а людина - субстанція права" [314, с.251]. Дещо відмінної пози­ції дотримувався В.Нерсесянц. "Можна сказати, - зазначав він, - що людина за своєю природою - істота правова. Але подібні судження зовсім не означають апріорності, природної даності, вродженої притаманності людині політичної чи правової сут­ності, політичних або правових властивостей і якостей" [352, с.40].

Аналізуючи погляди згаданих учених, зауважимо, що, на наш погляд, поняття “юридична істота” не тотожне по­няттям “правова істота” та "людина’’. Як перше, так і друге охоплюють не лише людей, а й інші живі організми, однак у першому випадку - такі, що наділені державою юридичною правосуб’єктністю, а у другому - такі, яким притаманні вро­джені правові властивості - невід’ємні, природні права.

Зважаючи на те, що, з одного боку, частина науковців - зде­більшого прихильників природно-правової концепції - схильна виводити певні права людини з людської природи, яка є однако­вою в усіх людей [276, с.9; 324, с.83, 97; 528, с. 18; 579, с. 103], аз іншого - народившись, ми вже застаємо систему "винайдених” державою юридичних норм, можна стверджувати, що "людина у праві” (поняття, запроваджене Г.Радбрухом, на позначення фі­лософської концепції "картини людини” в юриспруденції) має два образи: правової людини та людини юридичної¹.

Правова людина - це людський індивід, якому з огляду на його природу притаманні вроджені правові якості (природні, невід 'ємні, основоположні права), що є найважливішою скла­довою загальносоціального права^{[XXIX] [XXX].}

Юридична людина - це людський індивід, який у процесі соціалізації здатний сприймати, реалізувати та трансформу­вати право як спеціально-соціальне (державно-вольове, юри­дичне, “позитивне ”) явище, що є елементом сформованої у певному суспільстві культури [детальніше про поняття загаль- носоціального та спеціально-соціального права див. 442, с.9-10, 79-81].

Саме через юридичне (позитивне) право біосоціальний ін­дивід "реалізує можливості та силу розуму - свою виняткову і вражаючу... здатність осягати навколишній світ, передбачати, оцінювати, приймати рішення та впроваджувати ці рішення у життя. Отже, свою здатність бути творцем, створювачем, ім­пульсом й активною силою розвитку дійсності'’ [17, с.17-18]. Лише у контексті культури, яка є такою ж неприродною, як і людська свідомість, людина може бути сама собою [535, с. 173], проте не повинна втрачати свої правові риси (властивості, якос­ті). Соціальність "становить тільки максимум космологічного звершення можливого в еволюції природи від хаосу до порядку та гармонії. Цей антропологічний дискурс до впорядкування сущого зумовлений органічною конституцією людини, в якій розгортаються тілесні потреби”, спрямовані на підтримання та збереження життя [206, с.162].

У відгуку на дисертацію автора його офіційний опонент С.Максимов зазначив, що образ людини в праві є гносеологіч­ним, а не онтологічним поняттям, з огляду на що правова люди­на та людина юридична - це не набір реальних властивостей, а поєднання властивостей, що "приписуються” людині, сприйма­ються як такі, які вона має мати в ідеальному сенсі.

Охарактеризовані образи людини у праві є виокремлені, пе­редусім, з огляду на розмежування правових і юридичних явищ у рамках юснатуралістичного праворозуміння. Якщо, для при­кладу, виходити із запропонованого М.Цвіком у відгуку на авто­реферат дисертації автора тлумачення співвідношення юридич­ної та правової діяльності, то виокремлення образів правової та юридичної людини навряд чи було б можливим, оскільки будь-яку людську діяльність у сфері права цей учений розгля­дає як юридичну. Умовно він поділяє її на правову та неправову, причому перша провадиться у процесі формування і санкціону­вання права та безпосередньо пов'язана з його нормативністю, а друга - у процесі дотримання, виконання і застосування норм права й у науковій сфері. Отже, виходячи з наведеної позиції, неможливо стверджувати, що людина правова провадить суто правову діяльність, а людина юридична - як правову, так і не- правову.

Очевидно, що виокремлення образів правової та юридич­ної людини є досить умовним, оскільки, по-перше, специфіка запропонованих дефініцій полягає у розмежуванні правових і юридичних явищ, сприйняття чи не сприйняття якого залежить від праворозуміння кожного дослідника, а по-друге, у перекладі іншими мовами таке розмежування не завжди можливо відтво­рити^[XXXI]. Попри означену умовність виокремлення двох образів людини в праві, варто відзначити, що наведені їхні інтерпрета­ції водночас відображають як обмежену константність і незмін­ність "частини'’ загальної людської сутності, так і обмежену її мінливість. Це дає підстави розглядати, так би мовити, "юри- спруденційну” сутність біосоціального індивіда як "природно- позитивну”. Інакше ж, "якщо припустити, що людина є безмеж­но податливою, безвольною істотою (біологічним індивідом. - Д.Г.), то у такому разі вона без спротиву опинилася би під гнітом норм й інститутів, які позбавляють людську природу можливості мобілізувати свої внутрішні сили та спрямувати їх на зміну цих систем”. А "якщо би людина була всього лише творінням культурних систем (соціальним індивідом. - Д.Г.), критика чи оцінка соціальних явищ з позиції благополуччя лю­дини була б неможливою через відсутність місця для поняття «людина»” [564, с.36].

1.3.2.4. Громадянин. Статистика представленого у Кон­ституції України правового людинорозуміння свідчить, що тер­мін "людина” вживається у ній 31 раз, але найпоширенішим в Основному Законі є термін “громадянин” (вживається 75 разів) [56, с.7]. Як відомо, громадянин - це "фізична особа, правовий статус якої обумовлений її належністю до громадянства певної держави” [600, c.640]; це "людина, яка наділена усією повно­тою, насамперед, політичних прав і має право та можливість безпосередньо (як урядовець) чи опосередковано (як виборець) брати участь в управлінні державою'’; "це особа, яка несе відпо­відальність і має певні обов'язки перед власним народом, дер­жавою та суспільством” [47, с.53].

Наведені визначення дають змогу виділити найбільш іс­тотні "ознаки” особи як громадянина: 1) ним може бути тільки людина - фізична особа; 2) він наділений комплексом прав, се­ред яких домінують політичні (у людини ж домінують "віталь­ні” (фізичні) й особистісні права); 3) "обсяг” його правового статусу обумовлений належністю до громадянства конкретної держави; 4) громадянин має право брати участь в управлінні "своєю” державою; 5) він виконує обов'язки та несе відпові­дальність не тільки перед собою і суспільством (народом), а й перед державою; 6) йому притаманна "громадянськість” - озна­ка, яка свідчить про те, що громадянин може "функціонувати” й поза державою, перебуваючи в її громадянстві, і при цьому не втрачати своїх якісних характеристик [детальніше про поняття "громадянськість” див.: 211, с.161-162]. Зауважмо, що все за­значене щодо громадян однаково стосується й підданих - осіб, чий правовий статус визначається належністю до підданства монархічних держав. Тому невиправданим за сучасних умов є підхід, згідно з яким громадянином вважається людина, наді­лена правами, а підданим - наділена обов'язками [594, с.34].

Оскільки не кожна людина є громадянином, існують пев­ні відмінності у правових статусах людей, які перебувають на території держави. Зазвичай, коли у законодавстві йдеться про права людини, використовуються конструкції "кожний”, "ніх­то”, "усі”, "визнається право”, "гарантується свобода” або інші займенники чи словосполучення безособового характеру. Пра­ва ж громадян, здебільшого, конкретно адресовані останнім ("громадянин може”), проте іноді формулюються і як права на­роду (Японія) або, скажімо, як права осіб певної національної належності (Іспанія, ФРН) [309, с. 15]. Громадянство держави (на відміну від так званого громадянства Землі) надає людині ширший каталог прав і створює обов'язки, додаткові до природ­них. Хоча іноді може спостерігатися й протилежна тенденція: звуження державою обсягу природних (вроджених, основних, абсолютних, не відчужуваних) прав і покладання на громадя­нина надмірної кількості обов'язків (наприклад, встановлення покарання у вигляді смертної кари, запровадження обов'язку працювати).

1.З.2.5. Особистість. Поняття “особистість” (англ, personality, рос. "личность ), як і поняття "людина, мало та має різну інтерпретацію, що залежить від філософської позиції інтерпретатора, а також від предмета тієї науки, яка цим понят­тям послуговується. Нині "особистість - це загальновживаний і науковий термін (спільний, зокрема, для психології, соціоло­гії, філософії, юриспруденції), що може позначати поняття про: 1) стійку систему соціально значущих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільноти (пси­хологія); 2) сукупність соціальних ролей окремої людини (соці­ологія) [91, c.22]; 3) індивідуального носія цих рис як вільного та відповідального суб'єкта свідомої вольової діяльності [332, c.313]; вільну і свідому індивідуальність [204, c.216]; людину, яка характеризується особливою структурою свідомості, що виражається у певній стійкості людської поведінки [355, с.161] (філософія). Останнє, "філософське", визначення особистості, за твердженнями Д.Жуліа, охоплює всі її елементи, а саме: уні­кальність (індивідуальність), внутрішній світ (свідомість) й ав­тономність (свободу) [204, с.216]. Зауважмо, що, окрім наведе­них дефініцій, у тлумачних словниках української мови термін "особистість виступає синонімом термінів "індивідуальність та "особа" [361, с.493; 492, с.372], що, радше, ускладнює, ніж спрощує інтерпретацію позначуваних ними понять.

1.3.2.5.1. Особистість правова та юридична. Кожна з наук намагається запропонувати "свою типологізацію особис­тостей. І хоча правнича наука не виробила власного визначення загального поняття особистості, проте, виходячи з наведених дефініцій останньої та зважаючи на виокремлені два образи людини в юриспруденції, можна дійти висновку про наявність в юридичній науці і двох образів особистості: правової та юри­дичної. Поняттям “правова особистість”, на наш погляд, охо­плюється правова людина як її носій і притаманні такій лю­дині природні (невід 'ємні, основні) права, що уможливлюють її життєдіяльність. Подібного за змістом висновку дійшов В.Затонський, визначаючи поняття активної, автономної осо­бистості як такої, "яка зі всією відповідальністю ставиться до своїх природних прав, не допускає та не прощає будь-яких по­рушень цих прав з боку будь-кого, має чітку настанову на за­хист, відстоювання своїх прав, свобод і законних інтересів та сприймає таке відстоювання як безумовне моральне правило своєї поведінки, свого природного обов'язку'’ [211, с.176]. Зви­чайно, можна критикувати це визначення, зокрема за те, що ак­тивність і автономність особистості вчений пов’язує тільки з її природними правами, що межі, в яких повинні відстоюватися ці права, невизначені, а їхнє порушення не має прощатися. Проте для нашого дослідження важливо, що в юридичній літературі вчені почали досліджувати поняття особистості у контексті її природних прав.

Інше поняття - "юридична особистість” - відображає ті со­ціально зумовлені якості, характеристики юридичної людини, які закріплені у спеціально-соціальному (юридичному, пози­тивному) праві конкретного історичного типу. На користь цьо­го свідчить те, що "особистість конкретно-історичного типу як об’єкт аналізу історичної науки... може слугувати пояснюваль­ним принципом для характеристики тих чи інших особливос­тей індивідуального прояву загальних, типових рис особистості у конкретно-історичних обставинах” [337, с.20]. Подібної пози­ції дотримується Ч.Санфіліппо, який розглядає юридичну осо­бистість як особу, яка є адресатом об’єктивного права та носієм права суб’єктивного і яка володіє особистістю, що визнається за нею правопорядком [476, с.73].

Отже, юридична особистість - це юридична людина та стійка система її соціально значущих якостей, наданих і забез­печуваних суб 'єктом юридичної правотворчості, котра [сис­тема] відображає рівень свободи цієї людини та межі її відпо­відальності у певному суспільстві.

З викладеного випливає, що обсяги понять правової та юри­дичної особистостей не збігаються. В ідеалі юридична особис­тість повинна "розвивати'’ особистість правову; необхідно, щоб перша повністю охоплювала другу та забезпечувала (гаранту­вала) незмінність (стабільність, необмежуваність) властивостей останньої і можливостей для їх прояву. Проте вся історія людства складається саме з таких ситуацій, коли юридична особистість повністю чи частково "витісняє”, а не "розвиває” правову, обмеж­уючи природні права. Кожне суспільство намагається врегулю­вати відносини не тільки щодо позитивних (державно-вольових, юридичних) прав, а й стосовно прав природних (невід’ємних, загальносоціальних), обмеження яких обґрунтовується культур­ною специфікою, історичною необхідністю тощо.

С.Максимов у відгуку на дисертацію автора зауважив, що по­няття юридичної особистості збігається з поняттям особи, а по­няття правової особистості має сенс як вираження певного ідеалу, який, за словами Б.Кістяківського, має дві сторони: "особистості, дисциплінованої правом і стійким правопорядком, й особистості, що наділена всіма правами та вільно користується ними”.

З цього приводу варто зазначити, що у філософському зна­ченні поняття "юридична особистість” справді за обсягом збіга­ється з поняттям "особа”, оскільки особою вважається людина як учасник суспільного життя (детальніше це ще буде описано). Проте в юридичному трактуванні (а образ юридичної особис­тості - це образ, який має значення саме для юриспруденції) ці поняття не є тотожними, що підтверджується, зокрема, тим, що юриспруденція створила "штучних” осіб, які не є людьми - осіб юридичних, яким особистість не може бути притаманна взагалі, оскільки поняття особистості може стосуватися лише живої людини. Тому згадані Б.Кістяківським дві сторони ідеалу правової особистості є, фактично, тими двома образами осо­бистості в праві, які ми вже описали.

Не слід також ототожнювати поняття "юридична особис­тість” і "юридична особа”, а такі спроби, зумовлені, зокрема, синонімічністю в російській мові слів "лицо” та "личность”, спостерігаються останнім часом в юридичній науці Росії (див.: [427; 519]). Некоректним видається й ототожнення юридичної особистості із суб'єктом права [400, с. 108], оскільки останнім може бути не тільки людина, а юридична особистість відобра­жає саме людські соціально зумовлені якості.

Будь-яка людина для забезпечення свого існування й розви­тку, для того, щоб стати особистістю, повинна мати певні мож­ливості для власної свідомої діяльності, для самоствердження, а їх сукупність характеризує той чи інший стан свободи, який слугує, таким чином, найбільш загальною, важливою переду­мовою задоволення потреб й інтересів кожного біосоціального індивіда [436, с.17-18]. Однак, "уся свобода не повинна тво­ритися через пригнічення, звуження "неприродними межами'’ тієї "частини свободи”, яка притаманна правовій людині та становить її сутність. Навпаки, "уся свобода” має бути сумою органічно поєднаних правової та юридичної сутностей люди­ни. За такої умови "юридична особистість” не виводитиме за свої межі "правову особистість”, залишаючи не охопленою (а отже, не забезпеченою) частину останньої або "спустошуючи” її внутрішній зміст; така юридична особистість становитиме, так би мовити, юридичну самоцінність. Дещо перефразовуючи К.Леві-Стросса, можна було б сказати, що кожен людський ін­дивід має власну юридичну особистість як тотем: вона є "озна- чником його означеного буття” [290, с.234].

Ст.1 Декларації OOH про право на розвиток від 04.12.86 проголошує право на розвиток невід'ємним правом людини, на підставі якого кожен біосоціальний індивід і всі народи "ма­ють право брати участь у такому економічному, соціальному, культурному та політичному розвитку, при якому можуть бути повністю реалізовані права людини й основні свободи, а також сприяти йому і користуватися його благами”. В силу цього пра­ва ст. 3 7 АХПЛ-2 закріпила можливість кожного громадянина брати участь у реалізації розвитку та користуватися його пере­вагами і плодами, а також зобов'язала всі держави розробити відповідну політику, вжити заходи, необхідні для забезпечення такого права, зокрема, забезпечити втілення в життя цінностей солідарності та співпраці між державами з метою викорінення бідності і забезпечення економічного, соціального, культурного та політичного розвитку.

Європейський суд з прав людини у Рішенні від 13.02.03 в справі "Одьювр проти Франції’’ констатував, що право на ін­дивідуальний розвиток, поміж інших інтересів, захищає ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. "Концепція індивідуального розвитку, - зауважив Суд, - охо­плює можливість особи володіти докладною інформацією, що допомагає визначитись їй як людській істоті, а також враховує життєво важливий інтерес особи в одержанні інформації, яка правдиво розкриває важливі аспекти її людської індивідуаль­ності” [504, с.310]. За створення належних умов для цього від­повідають держави, які повинні співпрацювати одна з одною з метою забезпечення розвитку й усунення перешкод на його шляху (ст.З Декларації про право на розвиток), а "кожна лю­дина має обов’язки перед таким суспільством, в якому лише й можливий вільний і повний розвиток її особистості” (ч.І СТ.29 Загальної декларації прав людини). У зв’язку з цим більшість європейських держав закріпили право людини на розвиток її особистості (ч.І ст.5 Конституції Греції, ст.23 Конституції України, ч.І ст.2 Основного Закону ФРН тощо). Проте якими мають бути межі забезпечуваної державою можливості такого розвитку, достеменно невідомо. Для прикладу, окружний суд штату Філадельфія (США) у 2007 році визнав таким, що пору­шує свободу слова, закон, який забороняв перегляд дітьми по­рнографічних матеріалів в інтернеті [детальніше див. 513]. Таке судове рішення, крім того, що доволі своєрідно захистило сво­боду слова, водночас по-особливому поставило проблему меж цієї свободи та права на розвиток батьками особистості їхніх дітей і права дітей на розвиток своєї особистості, оскільки на запитання про те, чи є порнографічні матеріали в інтернеті свід­ченням свободи слова та чи можуть вони розвивати людську (зокрема, дитячу) особистість, відповідь може бути як стверд­ною, так і заперечною. Причому чітку позицію держави щодо однієї з меж права на розвиток особистості в описаній ситуації виражає саме негативна відповідь на ці питання. А зазначене рішення суду, хоч в ньому міститься вказівка на необхідність обмеження неповнолітніх у перегляді онлайнової порнографії, фактично утверджує думку про те, що недопущення дітей до інтернет-порнографії - завдання батьків, які можуть як обмеж­увати доступ до неї, так і допускати його, наприклад, під при­водом забезпечення всебічного розвитку їхнього чада.

Очевидно, первинним суб'єктом формування особистості (якщо вторинними вважати суб'єктів юридичної правотворчос- ті) є сім ’я, яка як "природний і головний осередок суспільства (ч.З ст.14 Конституції Республіки Намібія; енцикліка PT, 16; п. 'а " ст.38 АХПЛ-1, п.1 ст.ЗЗ АХПЛ-2), "основа суспільства та держави (ч.І ст.38 Конституції Литовської Республіки), мо­ральний інститут, що володіє невід'ємними та невідчужувани- ми правами, які передують будь-якому позитивному праву і є вищими щодо нього (підпараграф 1.1" ст.41 Конституції Ірлан­дії), а також "природне середовище для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення, несе відповідальність за ство­рення належних для цього умов (ч. 1 ст. 11 Закону України "Про охорону дитинства "). Однак "ні держава, ні церква, ні націо­нальність, ні даний суспільний клас, ні община, ні сім'я не мо­жуть повністю підпорядкувати собі особистість саме тому, що до такого підпорядкування прагнуть усі вони спільно. Точно так само, хоча особистість і є продуктом суспільства, проте вона ніколи не є простим відображенням того, чим живе та керується дане окреме суспільство. Кожна особистість - продукт спіль­ного впливу декількох суспільств, і майже щодо кожної є своя особлива комбінація таких суспільних впливів [268, с.276].

Через те що особистістю не народжуються, а стають завдяки набутому людиною за життя досвіду, її освіті, вихованню, у лі­тературі стверджується, що дитина - не особистість, психічнох- ворий - також [332, с.69]. З огляду на такий висновок учених, може видатися не зовсім коректним формулювання закріплено­го, зокрема, у Конституції України права людини на розвиток її особистості, тобто можливості людського індивіда розвивати притаманну йому особистість. Якщо діти та психічнохворі, які, очевидно, є людьми, не є особистостями (остання їм не прита­манна), то чи мають вони можливість розвивати у собі те, чого у них немає? Більш коректним видається формулювання вказа­ного права як права людини на особистість, а не тільки на роз­виток останньої, оскільки вказівка на розвиток невиправдано звужую обсяг цього права. Також слід зазначити, що формальні критерії дорослості та сформованості людини (як-от: досягнен­ня нею 18-річного віку, вступ у шлюб) не дозволяють визначити, стала вона особистістю чи ні. Іноді за цими, а також за фізіоло­гічними, соціальними показниками перед нами може стояти ди­тина, проте рівень її інтелекту, манери поведінки тощо все ж свід­читимуть, що вона - особистість. Незважаючи на такий підхід, закон проводить градацію можливостей людини, спираючись на залежність між ступенем її розвитку та віковими, фізіологічними й іншими "особливостями'’ (див., наприклад, ст.31-35 Цивільно­го кодексу України, ст.4, 22, 23, 26 Сімейного кодексу України). Однак такі обмеження спрямовані на впорядкування суспільних відносин і накладаються в інтересах соціуму (О.Гьофе навіть ви­окремлює поряд з правами, актуальними для людини у будь-який період життя, та культурно-зумовленими правами, групу прав, пов’язаних з конкретними фазами людського життя [171, с.65; 579, с. 114]). Водночас з факту становлення людини як особис­тості тільки у соціальній діяльності і через неї зовсім не випли­ває, що пояснення всіх проявів особистості вичерпуються лише її попереднім досвідом. "Адже особистість людини визначається не тільки тим, що вона (людина) вже є, але й тим, чим вона хоче бути, до чого прагне як до віддаленої мети, які завдання ставить перед собою” [535, с. 174].

Як член певної спільності, біосоціальний індивід виділя­ється і як неповторний суб’єкт, визначником специфіки якого виступає не стільки тілесна окремішність, скільки певна су­купність духовно-психологічних рис, котрі становлять само­бутній характер його "Я” [559, с.229]. Тобто людський індивід розглядається як поєднання специфічних особливостей, що не зводяться до родових і загальних характеристик. А ці особли­вості позначаються терміном “індивідуальність”. На думку В.Трутня, висловлену ним у відгуку на автореферат дисертації автора, поняття особистості й індивідуальності - інструмен­ти для екстраполяції ознак одиничної особи на сукупну особу (державу, громадянське суспільство, юридичні особи, інші со­ціальні утворення). З огляду на таку пов'язаність цих понять розглянемо тепер друге з них.

1.3.2.6. Індивідуальність. Цей багатозначний термін по­значає, передусім, те специфічне, що відрізняє конкретну лю­дину від усіх інших, включаючи успадковані і набуті у процесі людського розвитку властивості [6, с.50; 345, с.37]. Під індиві­дуальністю розуміють також неповторну своєрідність якогось явища, окремої істоти, людини [479, с.41; 552, с.212], рівень розвитку людської особистості [559, с.228], основну власти­вість індивіда в людині [368, с. 140], сукупність успадкованих і вироблених у процесі онтогенезу фізичних і психічних особли­востей, які відрізняють індивіда від усіх інших; окрему людину як носія неповторної сукупності психічних властивостей [360, с. 789-790; 492, с.466-467; 526, с.235]. За словами О.Осипової, індивідуальність є основою всіх новаторських, оригінальних, творчих дій людини, її особистого внеску в розвиток людської культури [379, с.З]. С.Абрамова вказує на те, що поняття інди­відуальності у значенні "унікальність відображає незаданність людського буття індивідуальним минулим і соціальним тепе­рішнім, автономність людини, її розуміння як найвищої ціннос­ті, усвідомлення якою себе у ролі творця реальності породжує у неї самої почуття відповідальності [6, с.50-51].

Отже, якщо поняття "індивід" вказує на належність біологіч­ної істоти до певного роду, то індивідуальність випливає, зокре­ма, із сукупності ставлень такої істоти до світу природи, суспіль­ства та залежить, окрім іншого, від позиції споглядання цього індивіда, характеру його діяльності й рівня його оригінальнос­ті. Народившись біологічною істотою, людина у житті реалізує свою індивідуальність незалежно від того, хоче вона цього чи ні, усвідомлює це чи не усвідомлює. «Індивідуальність живої лю­дини зберігається від моменту запліднення протягом усього роз­витку й аж до смерті, змінюється тільки фенотип (зовнішній BH- гляд)» [58, с.24]. Тому не можна погодитися з С.Овгеном в тому, що пов'язана суспільними зв'язками та законами людина втрачає свої властивості індивідуальності [368, с.80]. У науковій літера­турі індивідуальність розглядається не лише як даність природи, а й як наслідок соціалізації людини. Точніше, якщо у соціаліза­ції поєднувати процеси пристосування (зустрічної активності суб'єкта та соціального середовища) й відособлення (автономі­зації людського індивіда у суспільстві, що має наслідком його ціннісну, емоційну і поведінкову автономність), індивідуальність людини є наслідком останнього [345, с.21-22].

Як свого часу зазначав І.Покровський, "перед лицем сучас­ної правосвідомості суспільство - не стадо однорідних люд­ських особин, величин замінних, а спілка самоцінних особис­тостей, які мають право на індивідуальність. Хай навіть ця ін­дивідуальність суттєво відхиляється від середнього типу; якщо тільки вона не шкодить іншим, вона заслуговує на охорону закону" [400, с.131]. Ще Ґ.В.Ф.Гегель стверджував, що "право індивідів на свою особливість... міститься в моральній сутнос­ті, бо особливість - це спосіб існування морального, який про­являється ззовні [108, с.151]. І питання збереження цієї осо­бливості - збереження індивідуальності, на думку М.Малеїної, тісно пов'язане з розумінням людини саме як суб'єкта права та з відмежуванням її від інших осіб, а також від об'єктів живої і неживої природи [317, с.53].

Право на індивідуальність знайшло відображення в укра­їнському законодавстві. Так, ст.300 Цивільного кодексу Укра­їни закріпила серед особистих немайнових прав, що забезпе­чують соціальне буття фізичної особи, це право, зміст якого залишається нерозкритим (хоча, згідно з ч.2 цієї статті, воно пов'язується з національною, культурною, релігійною, мовною самобутністю фізичної особи, й, очевидно, не є тотожним праву на приватність і праву на розвиток особистості). На наш погляд, більш коректним було б формулювання цього права як права на повагу індивідуальності, оскільки право на індивідуальність пе­редбачає можливість людини мати те, що їй притаманне, і без нормативного визнання. До того ж, у світі вже є приклади закріплення саме права на повагу людської індивідуальності, а точніше, на повагу унікальності та неповторності людини (п.Ь ст.2 Загальної декларації про геном людини та права людини, прийнятої 11.11.97 Генеральною конференцією ЮНЕСКО).

Гадаємо, що перед правозастосовною та правоінтерпрета- ційною практикою України ще постане питання про те, яким же особистісним смислом наповнити законодавчо визнане право людини на індивідуальність. На нашу думку, філософські тлу­мачення індивідуальності повинні бути обов'язково враховані задля того, аби, по-перше, з'ясувати зміст цього права, а по- друге, розмежувавши поняття «індивідуальність» та «особис­тість», визначити співвідношення особистих немайнових прав на індивідуальність і на розвиток особистості, оскільки індиві­дуальність свідчить про неповторність людини, котра особис­тістю може бути, а може і не бути.

Підсумовуючи, зазначимо, що людина як індивід належить суспільству як його частина, однак, як відзначає П.Китаєв, до­сягти рівня індивідуальності й особистості, опиняється вже не в стані бути такою частиною. А оскільки бути індивідуальністю та особистістю і водночас не бути індивідом неможливо, неми­нучим є висновок про те, що людина одночасно належить і не належить суспільству, як суб'єкт не може одночасно залишати­ся об'єктом і навпаки [249, с.57].

1.З.2.7. Суб’єкт і особа. Тепер звернімося ще до двох термі­нів, якими у філософії та правовій науці позначають не завжди одні й ті ж поняття. Йдеться про терміни "суб'єкт'' і "особа".

За умови вияву активності, спрямованої на конкретний об'єкт, біосоціальний індивід стає суб’єктом (англ, entity, person, subject та ін.) -розумом, що пізнає, на відміну від об'єкта, який пізнають [204, c.432]; носієм предметно-практичної діяль­ності та творчим началом у пізнавальному процесі [552, с.633; 559, с.669], яким є не просто людина, а, власне, особа (англ, person, рос. "лицо", "личность"; синонім - "персона") - індивід як суб'єкт соціальної дійсності [559, с.470], людина у системі суспільних зв'язків і відносин (деколи поняття особи філосо­фи ототожнюють з поняттям особистості [див., наприклад: 381, с.57-58], а юристи - з поняттями людини та громадянина [39, с.351].

Очевидно, загальна філософія виходить з того, що суб'єктом є тільки представник людського роду (хоча деякі сучасні філософ­ські течії схильні відносити до суб'єктів й інших індивідів, зокре­ма, тварин [детальніше про визнання тварин суб'єктами та, зокре­ма, суб'єктами права див.: 147, с.40-53; 165, с.33-36; 3,99 c.324]).

З огляду на таке тлумачення суб'єкта слід зазначити, що деякі традиції вітчизняної юридичної науки не завжди дають змогу враховувати філософське трактування понять, які вико­ристовуються юриспруденцією. Так, при з'ясуванні питання про те, хто може бути носієм прав, постає питання, кого вважа­ти суб'єктом права. І тут виявляється суперечність між деякими положеннями правничої науки та сучасними філософськими інтерпретаціями.

Якщо наведену "філософську" дефініцію суб'єкта вважати загальною, логічно припустити, що визначення цього понят­тя у галузевих науках, зберігаючи "філософські" ознаки, мало б відображати додаткові - властивості, що характеризують специфіку суб'єкта у цій галузі. Так, для прикладу, на думку С.Максимова, суб'єктивна (антропологічна) складова ідеї права містить інформацію про те, що суб'єктом права є той, хто вміє відрізнити цінне від нецінного [554, с.180]^[XXXII]. Але чи можна ді­йти такого висновку, якщо звернутися до визнаних положень загальної теорії права?

В юриспруденції суб'єктом права можуть стати не лише людські індивіди, які, без сумніву, можуть відрізнити цінне від нецінного (здатні до визнання Іншого) завдяки своїм антроп­ним даним, - так звані фізичні особи у праві Франції, України чи природні особи в німецькому праві, - але і юридичні особи, соціальні спільноти (трудові колективи, територіальні грома­ди, народ тощо), бо "там, де вільні фізичні особи виступають у якості суб'єктів права та правового типу відносин, можливі й інші суб'єкти'’ [555, с.27]. Усі вони повинні володіти дво­ма ознаками: 1) учасник суспільних відносин фактично може бути носієм юридичних прав і обов’язків, що передбачає його зовнішню відокремленість, персоніфікованість, здатність виро­бляти, виражати та здійснювати персоніфіковану волю; 2) осо­ба набула якостей суб’єкта права відповідно до вимог юридич­них норм, тобто реально може брати участь у правовідносинах [14, с.138]. Додамо до цього ще одну специфічну рису суб'єкта права, яка випливає з твердження М.Матузова про відсутність у "філософського” суб’єкта будь-яких біологічних характерис­тик, котрими наділяються поняття "індивід”, "людина”, "осо­бистість” [332, c.75]: законодавство різних країн ставить у за­лежність правосуб’єктність фізичної особи від фактів її наро­дження, зачаття, інших критеріїв, котрі, так чи інакше, характе­ризують суб’єкта з погляду біології.

З огляду на викладене, здатність особи відрізняти цінне від нецінного, визнавати Інших є властивістю лише фізичних особ як суб’єктів права, а не обов’язковою ознакою останніх. Юридичні особи мають "штучну” природу та є самостійними, персоніфікованими, наділеними волею тільки за умови, що їх такими визнають фізичні особи в об’єктивному юридичному праві. Тому здатність цих - "ненатуральних” - осіб відрізня­ти цінне від нецінного, визнавати Інших як рівних собі можна припускати як юридичну фікцію, а не як природну властивість. Вияв волі "штучної” особи не завжди передбачає визнання нею інших осіб, як не завжди можна поширити на юридичну особу обов’язок відповідальності, який має особа фізична.

Повертаючись до аналізу поняття особи, наведемо його визначення за Г.Радбрухом: "Людина - особа не тому, що вона жива істота, наділена тілом і душею, а тому, що вона, відповід­но до правопорядку, представляє собою самоціль” [447, с. 148]. Самоцілі ж "виключають систему підпорядкування одна одній. Поняття особи тому - поняття рівності” [447, с. 146].

Як стверджує М.Мосс, особа - "більше, ніж факт органі­зації, більше, ніж ім’я чи право на персонаж і ритуальну мас­ку, вона - фундаментальний факт права’’ [343, с.280]. Причому, якщо людина - природна істота (і тому в німецькому праві її на­зивають "природна особа”), то юридична особа - штучно ство­рена об’єктивним юридичним правом і з метою полегшення ре­гулювання правовідносин прирівняна до правового статусу лю­дини [589, с.93]. Загалом же категорія особи в юридичній науці традиційно протиставляється категорії речі. Так в юриспруден­ції встановлюється суб’єктно-об’єктний зв’язок між активним і пасивним началами. Визнання ж особи самостійним суб’єктом юридично захищених прав, володільцем правоздатності та ді­єздатності тягне за собою звільнення особи від повного погли­нання суспільством, дарує можливість постати перед лицем останнього "як деяка самостійна сила, як деяка юридична само- цінність” [400, с.121].

Дослідник римського приватного права Ю.Барон відзна­чав, що особою є "правоздатна істота, суб'єкт права, носій пра­вовідносин” [35, с.87]. У сучасній загальній теорії права бути суб’єктом права означає бути особою, яка бере чи може брати участь в правовідносинах [245, с.84] (ця позиція справедливо зазнала критики, зокрема у працях Р.Халфіної [572, с.114-115], Д.Чечота [592, с. 16]); бути особою, наділеною хоча би право­здатністю (а щодо певних відносин - ще й дієздатністю), во­лодіти правосуб’єктністю [67, с.6], тобто бути наділеним тими "соціально-юридичними якостями”, які визначені юридичними нормами, що регулюють правосуб’єктність [292, с.ЗО].

Ю.Барон стверджував, що оскільки все право існує заради людей, то початково будь-яка людина і тільки людина є особою. Але римське право змінило це начало: воно частково обмежило його, частково розширило: обмежило, не визнавши особами рабів, розширило, надавши властивості особи "відомим цілям” [35, с.87], під якими автор розумів осіб юридичних [35, с.114- 117]. Тому закономірно, що суб’єктом права у сучасному світі може стати не лише біосоціальний індивід (фізична особа), а й особа юридична, соціальна спільнота (трудовий колектив, те­риторіальна громада, народ тощо) і навіть тварина. Це дає під­стави говорити про наявність як “правосуб’єкпгного людино- розуміння”, так і “юридичного суб’єкторозуміння”, котре не обмежується осмисленням винятково фізичних осіб [детальні­ше про поняття "суб'єкт права ", "особа" та "юридична особа" див., наприклад: 119, с.7-158; 560, с.30-42]. Отож, інтерпретація суб'єкта права як "істоти, котра розглядається певним історич­но даним правом як самоціль" [447, с. 146], не достатньо точ­но відображає зміст цього поняття в юриспруденції, оскільки, очевидно, наприклад, що віднести юридичну особу до "істот" якщо й можна, то хіба що дуже умовно.

Як бачимо, правова наука розвинула зміст філософських понять "особа" та "суб'єкт", позначивши терміном "осо­ба" більш широке коло суб'єктів і начебто створивши нових суб'єктів соціальної дійсності - осіб юридичних, - в яких, за словами Л.Чантурія, кожна теорія намагалася побачити особис­тість, яка думає, мислить, діє (О. фон Гірке), має цільове май­но (Б.Віндшайд), набуває прав та обов'язків (Ф.К. фон Савіньї) [589, с.159]. У цьому, зокрема, вбачається основне теоретичне і практичне значення праворозуміння - не тільки відображати об'єктивний світ, а й певним чином створювати його [370, с.ЗЗ].

Проте постає запитання: чи наділені юридичні особи тими ж правами та обов'язками, що й особи фізичні? На перший по­гляд, відповідь мала б бути однозначною: ні. Але якщо виходи­ти з сутності (природи) кожної категорії осіб, до єдиної відпові­ді дійти неможливо. Стосовно обов'язків, то більшість держав світу не визнають, наприклад, кримінальну відповідальність юридичних осіб, що вже відрізняє їх статус від статусу осіб фі­зичних [детальніше про ці проблеми див., наприклад: 356, с.18- 27; 357, с. 11-22, 47-201]. Так само можна упевнено стверджу­вати, що фізичні (вітальні) й особистісні права людини є "чу­жими" для юридичної особи, оскільки вона не має ані потреби в них (якщо такий суб'єкт взагалі може мати власні потреби), ані можливості фактично їх реалізувати. Щодо інших прав, то можна навести ч.З ст.19 Конституції ФРН, котра встановлює: "Основні права поширюються також на юридичних осіб ФРН, оскільки ці права, по суті, можуть бути до них застосовані". Більш коректно подібна норма сформульована у ч.2 cτ.9 Кон­ституції Естонської Республіки: "Перелічені в Основному За­коні права, свободи та обов'язки поширюються на юридичних осіб остільки, оскільки це узгоджується із загальними цілями юридичних осіб і природою таких прав, свобод й обов'язків".

У тих же державах, в яких норма про права юридичних осіб не відображена в Конституції, це питання, раніше чи піз­ніше, постає у ході тлумачення змісту прав людини. Так, Кон­ституційний Суд Російської Федерації у Постанові №20-П від 17.12.96 (справа про безспірне стягнення податків і штрафів) вказав: "...конституційне право людини та громадянина... по­ширюється на юридичних осіб тією мірою, якою це право за своєю природою може бути до них застосовано.... Вони були створені громадянами спеціально з метою спільної реалізації... конституційних прав" (абзаци 1, 2 п.4 мотивувальної частини). А Конституційний Суд України у Рішенні №1-рп/99 від 09.02.99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно- правових актів) дійшов висновку, що загальне правило ч. 1 ст.58 Конституції України про зворотну дію в часі нормативних ак­тів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують від­повідальність, стосується лише фізичних осіб, оскільки воно міститься у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" (п. З мотивувальної частини рішення). З цього випливає, що Конституційний Суд України "звузив" сферу дії норм розділу II Конституції України до їх поширення тільки на людей.

І хоча описані тут результати дослідження не претендують на повноту та вичерпність і потребують подальшої перевірки, з'ясування змісту складових поняттєвого апарату людиноро- зуміння з використанням філософського досвіду дає змогу, по-перше, впорядкувати розмаїття термінів, що стосуються поняття людини; по-друге, запропонувати чи уточнити визна­чення позначуваних ними понять (що певною мірою сприяє розв'язанню проблеми неоднозначної інтерпретації останніх); по-третє, визначити співвідношення цих понять і, по-четверте, дещо удосконалити мову юриспруденції.

2.