Висновки розділу

З урахуванням викладеного можна сформулювати такі вис­новки:

1. Правозастосування у рамках цього дослідження розумієть­ся як організаційно-правова діяльність носіїв державно-владних повноважень, результатом якої є встановлення формально обов’язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб'єктів.

2. Пряма специфічна дія міжнародного договору як джерела права у Державі (і, відповідно, безпосереднє застосування його приписів у державі) обумовлюється його самовиконуваністю. У сучасній зарубіжній і вітчизняній юридичній літературі виокрем­люють кілька концепцій цього поняття. Всі вони зводяться так чи інакше до трьох основних інтерпретацій поняття самовиконува- ності: по-перше, як наявність у міжнародному договорі певних правових приписів; по-друге, як узгодженість предмету міжна­родного договору із обсягом виключної законодавчої компетенції національного парламенту; по-третє, як забезпечення юридичної обов'язковості приписів міжнародного договору всередині держа­ви механізмом санкцій міжнародного права.

Застосування у державі тих міжнародних договорів, які вміщують правові приписи, але не є самовиконуваними з інших підстав, є однак політично бажаним.

3. Судова практика в її спеціально-юридичному значенні ха­рактеризується трьома наступними особливостями: по-перше, формування судової практики спричинюють основні нетипові ситуації правозастосування, а саме, надмірна абстрактність зако­нодавчих приписів, прогалини у діючих законодавчих актах або ж їх явна застарілість; по-друге, судова практика виступає єдністю тієї частини юридичної діяльності, яка пов’язана із урегулюван­ням означених ситуацій і об'єктивованого досвіду цієї діяльності у вигляді правоположень — власне, логічно-завершених деонтич- них суджень суду про певну належну поведінку за відповідних обставин; по-третє, правоположення судової практики форму­ються у мотивації не одного, а принаймні двох однакових рішень схожих справ і підлягають офіційному оприлюдненню опубліку­ванням.

Розгляд судової практики як саме юридичного джерела права у сучасних умовах, на відміну від радянського періоду, усклад­нюється дією принципу розподілу державної влади і консти­туційним закріпленням обсягу виключних законодавчих повно­важень парламенту (ст. 6 і ст. 92 Конституції України). При цьому юридична обов’язковість правоположень судової практики на сь­огодні вже не може — як за радянських часів - забезпечуватися силою керівних роз'яснень, узагальнень чи інструкцій пленумів судів вищих інстанцій, оскільки ці акти вже не мають статусу обов'язкових для судів нижчих інстанцій. Саме ці особливості су­часного українського права зумовлюють науково-теоретичну складність проблеми застосування в Україні й правоположень практики Суду, враховуючи, що таке застосування є у будь-якому разі національно-зумовленим (міжнародним правом не регу­люється).