Огляд наукових джерел дослідження

Розпочинаючи огляд наукових джерел у відповідній частині слід вказати на те, що питання, пов'язані із національно-право­вим значенням Конвенції і, загалом, питання міжнародних дого­ворів про права людини, не належать до традиційних питань за­гальнотеоретичної юриспруденції.

Погляди вчених радянського періоду. Досить тривалий час у підручниках із теорії права і публікаціях авторитетних юристів стверджувалося, що CPCP укладає з іншими державами лише ті угоди, умови яких відповідають принципам радянської політики, а значить такі угоди радянському законодавству суперечити не можуть [50, с. 17; 57, с. 301]. Визнання лише того міжнародного права, яке апріорі відповідає радянському законодавству, підтри­мувалося у розглядуваний період й авторитетними вченими-між- народниками [123]. На практиці, як стверджується у монографії сучасної німецької дослідниці В. Рюкерт, відмова CPCP від під­писання Загальної декларації прав людини 194 S року пояснюва­лася якраз тим, що цей акт не відповідав засадам радянського за­конодавства [371, S. 25]. Відтак, сама постановка у загальнотеоре­тичній юриспруденції питання про дію і застосування міжнарод­них договорів в CPCP не мала практичної значущості.

Проте навіть після приєднання CPCP до міжнародних Пактів OOH про права людини відповідна проблематика їх дії всередині радянської держави якщо й розглядалася, то, по-перше, в основ­ному на сторінках галузевих міжнародно-правових досліджень і, по-друге, у скоріше загальносоціальному, аніж спеціально-юри­дичному контексті. Так, відомий вчений-міжнародник професор В.М. Шуршалов підкреслював, що положення означених Пактів ще потребують реалізації у радянському законодавстві і радянсь­ка держава в будь-якому випадку реалізуватиме у своєму законо­давстві лише ті положення означених Пактів, які відповідають "істинному піклуванню про людину та її потреби" [283, с.

Таким чином, упродовж значного часового відтинку в юри­дичний науці виключалася навіть постановка питання про засто­сування приписів міжнародних угод, адже у розпорядженні суб'єкта правозастосування були аналогічні за змістом приписи радянського законодавства. Що ж до перших універсальних міжнародних договорів про права людини, до яких CPCP все ж приєднався, то вони були охарактеризовані доктриною як такі, що не містять єдиного, визначеного нормативного змісту, оскіль­ки реальне узгодження волі сторін таких договорів — країн проти­лежних суспільних устроїв — можливе лише щодо дефініцій пев­них найбільш загальних понять та й тільки. Окрім того, питання про застосування в CPCP приписів міжнародних договорів про права людини затушовувалося розглядом цих угод як свого роду загальносоціального джерела - чинника розвитку радянського законодавства.

Сучасні погляди представників загальної теорії права. Вступ Ук­раїни невдовзі після розпаду CPCP до Ради Європи і підписання Конвенції виявилися, за сучасними оцінками, "проривом вітчиз­няної дипломатії і політики" [140]. Однак якщо розглядати цей крок у його юридико-технічному контексті, то треба відзначити, що авторитетні зарубіжні юристи незадовго до того наголошували на невідповідності не лише законодавства, але й юридичної прак­тики України стандартам, закріпленим у Конвенції [368, п.

Вельми своєчасною, з огляду на сказане, виявилася поява на межі 90-х і 2000-х рр. першої і дотепер єдиної у вітчизняній теорії права монографії професора ILM. Рабіновича та Н.М. Раданович, що була спеціально присвячена питанням національної імпле­ментації міжнародних договорів про права людини і зокрема Конвенції [205]. Попри те, що проблема власне застосування Конвенції у розглядуваній монографії спеціально не розглядала­ся, її результати засвідчили принципову можливість реалізації Конвенції у національному правову просторі шляхом відтворення її положень у актах імплементаційного законодавства, а також че­рез тлумачення законодавчих актів із врахуванням Конвенції і практики Суду [205, с. 157, 160]. Разом з тим, у розглядуваній мо­нографії наголошувалася пряма обумовленість імплементаційної правотворчості питаннями про самовиконуваність відповідної групи міжнародних договорів, до якої належить Конвенція.

В одній із більш сучасних публікацій Н.М. Раданович відзна­чається, що міжнародні договори про права людини часто не є са- мовиконуваними, зокрема через те, що "норми таких договорів місять оціночні поняття, відзначаються високим рівнем абстракт­ності" [208, с. 64]. У зв'язку із цим їх застосування бачиться автор­кою у контексті "непрямої" дії, тобто, лише після видання не­обхідних імплементаційних актів.

У цілому питання про те, чи є самовиконуваною конкретно Конвенція залишилося без відповіді, як й питання застосування її приписів — чи то як приписів самовиконуваного міжнародного договору, чи то в якій іншій формі і статусі, як от, скажімо, акту (складової) національного законодавства України.

Таким чином, вступ України до Ради Європи і підписання Конвенції дали поштовх загальнотеоретичним дослідженням ролі і значення цього міжнародного договору як форми закріплення певної моделі визначення змісту й обсягу прав людини. У резуль­таті було в загальних рисах розроблено концепцію національної імплементації Конвенції засобами правотворчості (Конвенція як джерело для нових чи оновлених законодавчих приписів) і пра- вотлумачення (Конвенція як методологічний стандарт тлумачен­ня законів України). Питання застосування в Україні Конвенції як джерела права у вітчизняній теорії права наразі спеціально не розглядалося.

Сучасні погляди представників філософії права. Дотичним до загальнотеоретичної юриспруденції можна уважати новітню га­лузь філософії права, в якій з'явилося перше дослідження евро- пейських стандартів прав людини в контексті правозастосування в Україні - дисертація Ю.Ю.

Конституційно-правові дослідження. У науці конституційного права спеціальних монографічних досліджень дії чи застосування в Україні саме Конвенції не проводилося. Втім, за останній час виконано декілька досліджень дисертаційного рівня, які варто розглянути у контексті обраної нами теми, оскільки в них як дже­рела конституційного права розглядаються міжнародні договори.

Так, О.П. Васильченко у своїй праці "Джерела конституційно­го права України (системно-функціональний аналіз)" доходить висновку, що міжнародному договору притаманні сутнісні ознаки системи джерел конституційного права.

О.А. Назаренко вважає, що завдяки ст. 9 Конституції України відбулося приєднання міжнародних договорів за участю України до системи джерел конституційного права, що означає поширен­ня договірних відносин на конституційно-правову сферу і надає такому договору змогу, поряд із Конституцією України, законами та підзаконними нормативно-правовими актами, регулювати конституційно-правові відносини. При цьому на думку дослід­ниці "більш пізні норми національного законодавства не можуть змінювати правила міжнародного договору" [172, с. 132]; недопус­тимою вона вважає і процедуру наступного конституційного контролю укладених міжнародних договорів [172, с. 170]. Тобто, судячи з цих та попередніх міркувань, О.А. Назаренко очевидно відокремлює міжнародні договори як окреме специфічне джерело конституційного права України від її національного законодав­ства. Дещо суперечливим у цьому зв'язку виглядає наступне твердження автора про потребу включення у склад національного законодавства України всіх міжнародних договорів, незалежно від того, чи надав український парламент згоду на їх обов'язковість, чи ні, оскільки лише такий підхід на її думку "відповідатиме міжнародно-правовому принципу добросовісного виконання міжнародних договорів" [172, с. 170].

Д.С. Терлецький доходить висновку, що національне і міжна­родне право є двома різними правовими системами, принаймні на сучасному етапі розвитку світу, і конституційному праву нале­жить роль своєрідного "провідника ідей" між цими двома систе­мами [253, с. 25]. Що ж до безпосереднього застосування міжна­родного права, то воно, на думку автора, можливе лише у випад­ках, передбачених національним, передусім конституційним за­конодавством [253, с. 119]. Полемізуючи із О.П. Васильченко ав­тор твердить: вказівка на те, що лише певні міжнародні договори можуть виступати у значенні безпосередніх джерел права, "жод­ним чином не порушує принцип pacta sunt servanda, а означає ли­ше, що імплементація певних міжнародних договорів передбачає їх безпосередній регулюючий вплив на території України" [253, с. 71-73]. Умовами застосування в Україні міжнародних договорів, окрім одержання згоди Верховної Ради України на обов’язковість міжнародного договору, на думку вченого, є оприлюднення міжнародного договору, а також наявність у ньому "самовикону- ваних норм" [253, с. 129-136]. У разі правозастосовних колізій із національним законодавством єдиним правилом їх подолання має бути, на переконання Д.С. Терлецького, правило lex superior derogat Iegi interior [253, с. 171]. Зрештою, автор відзначає перед­часність твердження про набуття Конституційним Судом України функцій з контролю конвенційності законів України, опонуючи у цій частині Н.М. Сергієнко [253, с. 182].

Отож позиція Д.С. Терлецького, незважаючи на окремі роз­біжності, все ж виявляє схожість із позиціями інших фахівців з конституційного права, а саме, суть її зводиться до розгляду міжнародних договорів у якості певного окремого і специфічного джерела конституційного права України — поруч із національним законодавством. Водночас суттєвим у позиції Д.С. Терлецького є те, що вчений ув'язує питання про застосовність міжнародних до­говорів як окремого джерела конституційного права в Україні із їх самовиконуваністю.

Дехто з авторів розглядає Конвенцію як підставу для здійснен­ня конституційного судочинства. У вітчизняній літературі останніх років дістала поширення навіть думка про те, що Конвенція безпо­середньо застосовується при здійсненні конституційного судочин­ства. Так, М. Савенко вважає, що Конституційний Суд України застосовує Конвенцію у своїй діяльності як джерело права у зв’язку з чим уможливлюється прийняття рішень Конституційним Судом України безпосередньо на підставі Конвенції [235, с. 35]. Як засто­сування розглядають факти звернень Конституційного Суду Ук­раїни до приписів міжнародних договорів, а особливо Конвенції, й деякі інші автори [104, с. 43; 243, с. 6, 15; 257, с. 99, 100].

У висновках проаналізованих конституційно-правових досліджень можна помітити деякі суперечливі моменти. Так, твердження про те, що міжнародному договору притаманні сутнісні ознаки системи джерел конституційного права України не в повній мірі, як видається, враховує ту обставину, що чинна Конституція України формально не наділяє жоден міжнародний договір, у тому числі Конвенцію, конституційним чи будь-яким іншими прирівняним до Основного Закону юридичним статусом. Говорячи про примат міжнародних договорів щодо актів національного законодавства України згадувані автори недо­оцінюють дослівне формулювання припису ст. 9 Конституції Ук­раїни. Адже насправді питання про розміщення актів національ­ного законодавства у певній ієрархії один до одного у формулю­ванні означеного припису Конституції України не стоїть. До того ж повністю без уваги дослідників залишається ст. 92 Конституції України і, зокрема, п. 1 ч. 1, який гласить: права і свободи люди­ни і громадянина, а також гарантії цих прав і свобод визначають­ся виключно законами України. В цілому означені положення Конституції України значною мірою нівелюють переконливість і тієї тези, що співвідношення міжнародних договорів та актів національного законодавства України має визначатися за прави­лом lex superior derogat Iegi interior.

Зрештою, відносячи Конституційний Суд України до суб'єктів застосування міжнародних договорів зокрема, Кон­венції, згадувані автори, як видається, не повного мірою врахову­ють загальнотеоретичну характеристику правозастосування у йо­го спеціально-юридичному значенні у співставленні із спе­цифікою конституційного контролю, що наразі в Україні має ха­рактер абстрактного, а не конкретного. До того ж не слід забува­ти, що наразі єдиним джерелом діяльності суду конституційної юрисдикції є Конституція України і зовсім не міжнародні догово­ри, включно із Конвенцією.

З огляду на викладене не можна ігнорувати тих дослідників конституційного права, із міркувань яких випливає, що питання співвідношення міжнародних договорів і законів України як дже­рел конституційного права ще потребує досить суттєвого уточ­нення. Так, професор М.І. Козюбра відзначає, що посилання на принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань для обґрунтування пріоритету міжнародних договорів не є юри­дично коректним, оскільки цей принцип не зафіксований безпо­середньо у Конституції України [106]. А ще раніше професор C.L Максимов вказував на те, що Конституція України орієнту­ється якраз на культурно-релятивну (етноцентричну) етику, на свій пріоритет перед міжнародним договором [151, с. 37].

Таким чином, хоча висновки досліджень вітчизняних консти­туціоналістів в цілому й доводять обґрунтованість розгляду міжнародних договорів і зокрема Конвенції як не лише джерела міжнародного права, але й джерела права конституційного, однак вони також засвідчують потребу подальшої саме загальнотеоре­тичної розробки питань, безпосередньо пов'язаних з особливос­тями застосування в Україні Конвенції.

Міжнародно-правові дослідження. Звертаючись до огляду відповідних наукових джерел у галузі міжнародного права слід на­самперед акцентувати, що розглядається питання не про значен­ня Конвенції як для держави-суб'єкта міжнародного права, а саме про значення її для національних суб’єктів права. Тож для відповідних досліджень науці міжнародного права потрібне певне методологічне обґрунтування. Із підходів до такого обґрунтуван­ня й варто розпочати.

У загальному контексті, вивчення питань про застосування в Україні міжнародних договорів у працях фахівців-міжнародників нерідко супроводжується твердженням про перехід вітчизняної правової системи на засади монізму, тобто, єдності національно­го і міжнародного права. Про це пишуть А.А. Мережко та MJ. He- ліп [363, р. 8, 9], М. Баймуратов та С. Максименко [9].

На теорію монізму як методологічну основу застосування приписів Конвенції у державі однією з перших серед вітчизняних фахівців-міжнародників звернула увагу Л.В. Пастухова. На думку дослідниці, саме у моністично-орієнтованих державах Конвенція стає юридичним джерелом права не тільки для держави, а й для "внутрішньодержавних суб'єктів", які отримують тим самим змо­гу "прямо і безпосередньо використовувати та застосовувати її по­ложення" [185, с. 8].

У роботі Н.М. Сергієнко стверджується, що "в сучасних умо­вах розвитку міжнародних відносин, зважаючи на посилення взаємодії міжнародного права з національним правом, а також встановлення узгодженості між правопорядками різних держав, що досягається завдяки зростаючій силі міжнародного права, моністична концепція примату міжнародного права набула більш суттєвого обґрунтування в доктрині міжнародного права" [243, с. 2]. Далі приводиться думка, що реалізація міжнародно-правових норм потребує адекватних дій не лише законодавчої, але й вико­навчої та судової влади, які в сукупності забезпечують належне ви­конання державою міжнародно-правових зобов'язань [243, с. 2, 3]. Слід відзначити і таку особливість дисертаційного дослідження Н.М. Сергієнко як розгляд самого процесу міжнародно-правово­го регулювання суспільних відносин крізь призму застосування органами національної юрисдикції приписів міжнародного пра­ва, зокрема Конвенції: процеси реалізації останньої у міжнарод­них і національних правовідносинах авторкою не розмежовують­ся. Обраний у роботі підхід закономірно обумовив висновок дослідниці про безпосередню причетність національних суб’єктів правозастосування, зокрема Конституційного Суду України, до тлумачення і застосування міжнародного права, і особливо Кон­венції; Н.М. Сергієнко обґрунтовує навіть таку функцію консти­туційного судочинства, як здійснення контролю "конвенційності" законів України [243, с. 9-12].

На методологічних засадах монізму базується також порів­няльно-правове дослідження проблем застосування Конвенції в Україні і ФРН, виконане фахівцями з міжнародного права В.М. Репецьким та В.І. Мотилем [210, с. 42, 43].

Слабким місцем розглянутих досліджень є не бездоганність їх методологічної основи — означеної теорії монізму — яка зазнає жорсткої критики збоку інших представників сучасної доктрини міжнародного права. Зокрема професор В.Н. Денисов закидає вченню про єдність міжнародного і національного права затеоре- тизованість, абстрактність і навіть контрпродуктивність; втім, за­ради справедливості слід відзначити й не менш критичне ставлен­ня цього ж вченого до протилежної теорії — дуалізму, яка буде розглянута нами нижче [66, с. 13, 14].

Окрім розглянутих досліджень, так або інакше заснованих на засадах монізму, у науці міжнародного права за останнє деся­тиріччя з'явилося принаймні дві дисертації, автори яких, з одного боку, пропонують підходити до Конвенції як до певної автоном­ної правової системи, незалежної від національного права, а з другого — розглядають національно-правове застосування цього договору крізь призму певної "фактичної" взаємодії між правом Конвенції і України.

Так, у дисертації Д.М. Супруна Конвенція трактується як окрема "нормативна правова система" [249, с. 5], а в роботі О.В. Климович - як "автономний правовий режим” [103, с. 8, 9]. Відтак Конвенція і українське право мають розглядатися як дві окремі системи. Проте, Д.М. Супрун підкреслює і необхідність застосування Конвенції всередині держав відповідно до "смислу, який їй наданий Судом як автентичним інтерпретатором”, розг­лядає Верховний Суд України і Конституційний Суд України як гарантів "однорідного застосування та тлумачення норм Кон­венції на національному рівні і належного дотримання національними судовими інстанціями принципів постійної юриспруденції Суду"; вказує на нагальність "остаточної відмови від "етатичної концепції” у розумінні прав людини" [249, с. 10,11]. На думку ж О.В. Климович Конвенція хоч і не є джерелом національного права, а ставить за мету забезпечення захисту і охорони прав поза межами "внутрішніх правових систем", але ра­зом із тим, пропонує пояснювати закономірність застосування Конвенції в Україні "загально-цивілізаційною цінністю" цього міжнародного договору [103, с. 8, 9]. Варто відзначити, що автори обох праць оцінюють монізм як непридатну, повністю вичерпану теорію і водночас підкреслюють певну "фактичну" взаємодію Конвенції і українського права, включаючи в поняття такої взаємодії і правозастосовний елемент [103, с. 9; 249, с. 3]. При­нагідно відзначимо, що у дисертації О.В. Климович питання про власне особливості застосування Конвенції судами України спеціально не розглядалося; у висновках дослідження не вказано жодної класифікації або хоча би їх переліку означених особливостей.

Зауважимо, що дисертаційні дослідження Д.М. Супруна і О.В. Климович йдуть, так би мовити, у ’’фарватері" позиції профе­сора В.Н. Денисова, який пише, що основну увагу сучасні дослідники міжнародного права мають концентрувати не на "абстрактних філософських дискусіях про обопільну підпорядко­ваність міжнародного і внутрішнього права", а на з'ясуванні "конкретних механізмів взаємодії обох систем" [66, с. 16]. Втім у наступній тезі він констатує, що визначення статусу міжнародно­го права у внутрішньому правопорядку держави є завданням пра­ва національного, а не міжнародного. Як нескладно помітити, на­ведені міркування зумовлені намаганням розмежувати понять співвідношення і взаємодії міжнародного і національного права: від першого поняття вчений пропонує абстрагуватися, натомість зо­середившись на вивченні другого.

З приводу описаних позицій хотілося б зазначити, що взаємодія міжнародного і національного права — як соціальне, державно-політичне явище — виникає завжди і за будь-яких умов, тільки-но держави домовляться про укладення певних угод, при­писи яких так чи інакше стосуються правового статусу осіб під їх (держав) суверенною юрисдикцією. Водночас, якщо розглядати Конвенцію і українське право як певні дві юридично-автономні, відокремлені системи, про що стверджується у згаданих дослідженнях і що, в цілому, не викликає заперечень з точки зору загальнотеоретичної юриспруденції, тоді й з'ясування проблем і тенденцій їх взаємодії є вже питанням не юридичної науки, а, скажімо, науки про міжнародні відносини — по лінії зовнішньо­політичних відносин Україна - Рада Європи. Відтак намагання повністю абстрагуватися від визначення того або іншого юридич­ного співвідношення Конвенції і законів України, натомість зосе­редившись на дослідженні певної їх так би мовити "фактичної взаємодії" видається нам як дослідникам права у його спеціально- соціальному вимірі не доцільним. Інша річ, й тут означені фахівці цілком праві, міжнародне право не регулює реалізації приписів міжнародних договорів всередині держави, а відтак й визначення вказаного співвідношення має уважатися, з огляду на міжгалузевий характер його наслідків, предметом саме загальної теорії права.

Сучасні російські дослідження. Зрештою, огляд науково-теоре­тичних напрацювань був би далеко не повним без урахування ко­ла позицій стосовно національно-правового значення міжнарод­них договорів і зокрема, Конвенції, представлених у сучасних російських дослідженнях дисертаційного рівня.

Згідно з одним підходом, який досить чітко простежується у сучасній російській науці, Конвенція розглядається не як юри­дичне, а, скоріше, соціальне джерело права, як чинник розвитку законодавства, рушій правового реформування. Відповідно, для прибічників цього підходу проблематика застосування приписів Конвенції як джерела права не становить предмету наукового розгляду.

Так, Д.С. Насардінов, який присвятив свою роботу зіставлен­ню приписів Конвенції і приписів чинних у Росії законодавчих актів сфери прав людини, відзначає "правильність обраної Росією практики поетапного реформування системи захисту прав і сво­бод людини шляхом правової, судової реформи на основі Кон­венції і практики Суду" [173, с. 7, 8]. Необхідність приведення російського законодавства у відповідність до Конвенції як саме частини правової системи Росії, але не права наголошує О.С. Обу­хова [178, с. 10]. Так само і П.О. Лаптев відносить Конвенцію до складу правової системи Росії, але не російського законодавства; на його переконання Конвенція — це безперечно фактор розвит­ку російської державності і вдосконалення права, орієнтир роз­витку російського законодавства, предмет імплементації у вигляді "поступового і розумного" втілення її "настанов" у процесі нор- мотворення, правоінтерпретації та правореалізації [135, с. 7]. Схоже розуміння Конвенції як моделі мінімального стандарту за­хисту прав людини, що має бути відтворений у російському законодавстві, обстоює й EB. Деменєва [65, с. 9]. Висловлюється і така думка, що стандарти Конвенції за своєю формою є нічим іншим, ніж правовими деклараціями, тоді як міжнародно-правові зобов’язання держав полягають скоріше в необхідності їх законо­давчого закріплення [44, с. 19].

Слід зазначити, що розглядові у наведених дослідження Кон­венції саме як соціального джерела і чинника розвитку російсько­го законодавств не в останню чергу сприяє припис ч. 4 ст. 15 Конституції РФ, з якого випливає, що міжнародні договори виз­наються складовою частиною не національного законодавства чи то права, а такого абстрактного поняття, як "російська правова система".

Відомо, що теорія правової системи почала складатися у нау­ковій літературі кінця 80-х рр. як своєрідний компроміс між при­хильниками різного розуміння права - у вузькому (спеціально- соціальному, позитивістському) і широкому (загально-соціально­му) значеннях [158, с. 12, 13]. Наразі стверджується, що правова система є набагато ширшим поняттям, аніж, скажімо, "система права". Воно включає в себе систему законодавства держави, практику і ідеологію права, а також правотворчу і правозастосов- ну діяльність [3, с. 87, 88]. У цьому зв’язку частина російських ав­торів, серед них — О.М. Бочарова, А.О. Васечко, С.Г. Восканов, Б.Л. Зимненко, О.В. Ільїних, інтерпретують припис ч. 4 ст. 15 Конституції РФ у плані винесення міжнародних договорів за межі системи юридичних джерел права (під такими джерелами, ясна річ, розуміються саме законодавчі акти) [25; 34; 49; 96; 176]. Особ­ливо характерними є міркування А.О. Васечко, яка відзначає, що "лише на Заході міжнародний договір має більш широке поши­рення на основі ідей громадянського суспільства і природних прав людини, а у Росії історично склалася інша система ціннос­тей, для якої ідея нормативного договору є в значній мірі чу­жорідною" [34, с. 10]. З точки зору дослідниці "міжнародний до­говір у національному праві безпосередньо не функціонує, а ви­магає для своєї реалізації відповідних законодавчих заходів ма­теріального і процесуального характеру" [34, с. 11]. Загалом, міжнародний договір у роботі AO. Васечко розглядається як важ­ливе ідеологічне джерело права, яке стимулює реалізацію відповідних заходів з адаптації і пристосування національної пра­вової системи.

Більш розгорнуті міркування стосовно визначення міжнарод­них договорів як частини російської правової системи наводяться у монографії професора Б.Л. Зимненка. Розглянемо їх де­тальніше.

Вчений відносить до методів національно-правової імплемен­тації міжнародних договорів правотворчість, тлумачення та "інкор- пораційну відсилку”, уточнюючи при цьому, що останній термін є досить умовним [96, с. 43-62]. Піддаючи критиці окремі погляди, висловлені у пізній радянській і новій російській науці впродовж 80-90-х рр., зокрема, у працях таких авторитетних представників доктрини, як професор PA Мюлерсон, професор Г.В. їнгатенко, професор С.Ю. Марочкін, Л.П. Ануфрієва, вчений наголошує, що за жодних умов, а значить і за умов "відсилки", норма міжнародно­го права не здатна регулювати відносини, які виникають між суб'єктами національного права, хоча іноді, за висловленням авто­ра, "складається таке враження” [96, с. 61]. І далі у роботі професо­ра Б.Л. Зимненка підкреслюється, що норми міжнародних дого­ворів апріорі не можуть застосовуватися в Росії, можливим є хіба що врахування цих норм при тлумаченні норм російського законо­давства у аспекті застосування останнього [96, с. 99].

Поряд із цими твердженнями, професор Б.Л. Зимненко зупиняє свою увагу і на тому, що включення міжнародних договорів до скла­ду саме російської правової системи не спричиняє до створення жодних нових внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а є саме відсилкою до положень, що містяться у джерелах міжнародно­го права; міжнародно-правові положення входять до системи право­вих регуляторів поведінки суб'єктів внутрішньодержавного права, внаслідок чого не виключається виникнення колізій із нормами національного права, які підлягають вирішенню на користь міжнародного договору, що має в правовій системі вищу ієрархічну силу, аніж акти національного права [96, с. 62, 231, 232, 234]. Більше того, професор Б.Л. Зимненко погоджується з тим підхо­дом, що кожній міжнародно-правовій нормі властива наявність санкції, хоча вона як правило не має конкретного, індивідуально­го характеру, більшою мірою їй притаманний загальний характер; нерідко санкції у міжнародному праві визначаються вже в процесі самої реалізації відповідальності, що можна віднести до спе­цифіки міжнародного права [96, с. 66].

Однак подальші міркування вченого приводять його до думки, що санкції міжнародного права — проти Росії як його суб'єкта - не є санкціями, що становили б загрозу для внутрішніх російських органів державної влади. Наводячи як приклад міжнародні до­говори про взаємну правову допомогу професор Б.Л. Зимненко твердить, ніби відповідальність за недотримання компетентними органами Росії таких договорів встановлюватиметься не міжна­родним правом, а російським законодавством [96, с. 67]. В цілому, посилання на не забезпеченість внутрішньодержавної дії міжна­родних договорів санкціями міжнародного права дозволяє автору зробити висновок про те, що ці договори не є джерелом права в Росії. Натомість застосовуються замість них специфічні "комп­лексні" правові норми, які включають елементи джерел міжна­родного права (гіпотезу або диспозицію) і елементи джерел права національного (санкцію) [96, с. 67].

В іншій частині свого досить великого за обсягом досліджен­ня вчений підкреслює неможливість — на доктринальному рівні - навіть вести мову про існування певних самовиконуваних норм міжнародного права, оскільки самі норми міжнародного права за жодних умов не можуть бути застосовані у сфері відносин за учас­тю суб’єктів національного права. Більше того, за висновком про­фесора Б.Л. Зимненка, означені норми неспроможні виконувати регулятивну функцію у сфері внутрішньодержавних відносин, навіть якщо держава прийме додаткове, конкретизаційне законо­давство. Вчений наголошує, що "будь-яка на перший погляд са- мовиконувана норма міжнародного права завжди є несамовико- нуваною в сенсі своєї нездатності регулювати внутрішньодер­жавні відносини" [96, с. 139].

Викладене дозволяє твердити, що професор Б.Л. Зимненко притримується традиційного вчення про обов’язкову тричленну будову структури норм права, яка вимагає наявності не лише логічно-завершених гіпотези і диспозиції, але й санкції за пору­шення диспозиції (хоча справедливості заради слід відзначити, що становище цього вчення на сьогодні вже не є монопольним). Окрім того, вчений виходить із інтерпретації правозастосування саме як діяльності з застосування правової норми, а точніше зас­тосування її гіпотези, диспозиції і санкції до обставин певної справи. Іншими словами, практика застосування більш компакт­них логічно-завершених деонтичних суджень про певну належну поведінку (які складаються із самих лише гіпотези і диспозиції) не є предметом наукового інтересу професора БЛ. Зимненка. Відтак прикметною вадою його поглядів є те, що стверджуючи про апріорну неможливість застосування міжнародно-договірних норм, оскільки їх внутрішній структурі бракує національно-пра­вових санкцій, учений водночас не вказує шляхів інтерпретації чи уточнення такого терміне-поняття як "застосування правил міжнародних договорів", яким російське законодавство і практи­ка якраз таки безпосередньо оперують.

Більш послідовними у цьому плані є ті російські автори, які принципово заперечуючи постановку питання про застосування міжнародних договорів в Росії, пропонують уточнити і саме по­няття правозастосування та розуміти його не стільки як безпосе­реднє застосування міжнародних договорів у національних судах, а як настанову про їх комплексну реалізацію у російському право­вому просторі, починаючи із законотворчої діяльності. Словоспо­лучення "застосування правил міжнародного договору", що закріпилося в російському законодавстві і практиці, автори про­понують розуміти як, по суті, національно-правову імплемен­тацію міжнародних договорів [234, с. 11]. Аналогічну позицію займає Г.З. Ярмухаметова, на думку якої діяльність держави по застосуванню норм міжнародного права є безпосередньо проце­сом їх імплементації і має результатом їх відтворення у нормах внутрішнього законодавства [287, с. 9,10]. Можна помітити, що ці автори намагаються певним чином узгодити поняття правозасто- сування із тезою про міжнародно-договірні норми як соціальне, а не юридичне джерело права.

Кардинально протилежний наведеному підхід демонструють деякі інші російські науковці. Так, у дисертації О.В. Садчікової стверджується, що Конвенція підлягає безпосередньому застосу­ванню у судах РФ нарівні з національними законами, без втру­чання законодавчої і виконавчої влади; спосіб застосування Кон­венції національними судами повинен повністю відповідати спо­собу застосування Конвенції Судом [237, с. 11, 12]. Цю точку зо­ру поділяє Г.О. Корніліна: з її позиції випливає, що Конвенція не вимагає для свого застосування прийняття будь-яких імплемен- таційних актів [122, с. 7]. На думку А.Л. Буркова, оскільки Росія ратифікувала Конвенцію, то її застосування не справляє жодних методологічних ускладнень, адже теоретично немає різниці між Конвенцією і, скажімо, Цивільним процесуальним кодексом РФ за їх юридичною силою для застосування у судах Росії; автор ре­зюмує ці свої міркування так: "і той, і інший закон повинні засто­совуватися безпосередньо при розгляді справ” [27, с. 20].

З наведеними позиціями корелює відповідна інтерпретація по­няття російської правової системи, частиною якої визнаються міжнародні договори РФ згідно ч. 4 ст. 15 Конституції цієї держави. Так, професор 1.1. Лукашук свого часу чітко і недвозначно ототож­нював це поняття із самою системою права Росії [144, с. 656]. Такі автори, як AJL Бурков, Є.Ю. Зарубаєва, Г.О. Корніліна, Н.А. Ци- вадзе [29; 95; 122; 272], використовують визначення міжнародних договорів як частини російської правової системи як доказ їх уве­дення у російське право зі статусом окремого, особливого юридич­ного джерела. У цьому разі приписи міжнародних договорів, відповідно, й підлягають застосуванню у національному правовому просторі [272, с. 8] нарівні із російським законодавством.

У зв'язку із наведеним варто звернути увагу на міркування Є.Ю. Зарубаєвої, яка твердить, що той факт, ніби міжнародні до­говори не є складовою російського національного законодавства, не означає, що вони не можуть чинити безпосередній регулю­ючий вплив на правовідносини між суб'єктами права РФ. Більше того, потреба у виданні нормативно-правових актів для забезпе­чення дії міжнародних договорів всередині Росії виникає на дум­ку дослідниці лише тоді, коли обов'язковість таких забезпечуваль­них актів безпосередньо зазначена у тексті міжнародного догово­ру. У всіх інших випадках договір повинен вважатися самовико- нуваним і може безпосередньо застосовуватися суб'єктами національного права [95, с. 13, 14]. EO. Корніліна своєю чергою розмежовує процеси національно-правової імплементації і засто­сування міжнародних договорів і відзначає, ще всі міжнародні до­говори РФ після їх ратифікації вже стають складовою частиною національної правової системи [122, с. 7]. Зрештою, за визнан­ням А.Л. Буркова, Росія належить до країн із моністичною систе­мою права, де міжнародний договір з моменту ратифікації стає складовою частиною правової системи; російські суди зобов’язані застосовувати Конвенцію нарівні з будь-яким іншим національ­ним законом; для того, щоб російський суддя міг застосовувати положення міжнародного права, не обов'язково трансформувати ці положення, видаючи спеціальний закон, що дублює норми міжнародного договору [27, с. 16, 18, 19].

Таким чином, значна частина сучасної російської літератури, присвяченої проблемам застосування міжнародних договорів і зокрема, Конвенції, у Росії, фактично концентрується навколо інтерпретації співвідношення понять системи російського права і російської правової системи і місця міжнародних договорів у цих системах. В залежності від свого особистого ставлення до понят­тя правової системи, відповідні автори виявляють надзвичайну багатоманітність думок: від категоричного заперечення до безу­мовного, беззастережного схвалення ідеї про застосування в Росії Конвенції. Не в останню чергу така специфіка російської доктри­ни права пояснюється тим, що, з одного боку, Конституція РФ закріпила за міжнародними договорами визначення їх не як час­тини досить конкретного поняття російського законодавства, а саме як частини абстрактного поняття - ’’російська правова сис­тема". З іншого боку не можна не відзначити й те, що Конституція

РФ не містить положень, які б закріплювали тезу про виключну законодавчу компетенцію парламенту. Це своєрідне пом'якшення законодавчого суверенітету народних депутатів сприяє науково- теоретичному обґрунтуванню припущень про можливість визна­чення прав людини іншими, окрім законів, нормативно-правови­ми актами російської правової системи, наприклад, Конвенцією.

Відтак, для російської юридичної науки у розглядуваному контексті є характерною практично повна відсутність досліджень проблем і тенденцій застосування Конвенції у її специфічному статусі складової національного законодавства.

2.2.