Європейська конвенція з прав людини як складова національного законодавства України

В силу ст. 9 Конституції України міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, мають вважатися уведеними до складу національного законодавства Ук­раїни.

Закономірність застосування Конвенції саме як складової національного законодавства може зумовлюватися тим, що пря­ма дія її матеріальних приписів в Україні не можлива через її в цілому несамовиконуваний характер. У попередніх розділах ми вказували, що саме поняття самовиконуваності має одразу декілька інтерпретацій, кожна з яких, зачіпаючи окремі норма­тивно-юридичні і юридико-технічні аспекти дії міжнародних до­говорів, є по-своєму обґрунтованою. Нижче ми перевіримо само- виконуваність Конвенції у відповідності до трьох основних інтер­претацій цього поняття.

1) У плані першої своєї інтерпретації поняття самовиконува- ності, як вже стверджувалося, ґрунтується на припущенні про на­явність у міжнародному договорі певних матеріальних правових приписів.

На початковому етапі розробки Конвенції, як видно з підготов­чих матеріалів до її проекту, планувалося, що її текст лише окрес­лить диспозиції основних індивідуальних прав і свобод. Конкрет­ний зміст і обсяг прав, належних людині, визначатимуться кожною державою окремо, виходячи із своїх національних особливостей. Іншими словами, Конвенція мала стати актом "м'якого" міжнарод­ного права.

Проте, несамовиконуваність Конвенції може базуватися ще й на тому, що матеріальні приписи цього міжнародного договору хоч і відображають певні правила поведінки за певних умов, але мають сприйматися як свого роду "напівфабрикат", модель для втілення в актах національного законодавства країн, зокрема, у законодавстві України. Суд, своєю чергою, застосовує Конвенцію як джерело міжнародного права не з метою захисту осіб, які пере­бувають під суверенною юрисдикцією держав, від випадків пору­шення державами її приписів, а задля того, щоб проконтролюва­ти, як останні виконують свій обов’язок з відтворення модельних конвенційних гарантій у національному законодавстві.

Для з'ясування обґрунтованості наведених міркувань зверні­мося до формулювання ст. 1 Конвенції. У ній стверджується, що держави "гарантують" визначені права й свободи кожному, хто пе­ребуває під їх суверенною юрисдикцією. Що означає це положен­ня? Чи є воно декларацією доконаного факту наявності у відпо­відних осіб певних гарантій їх прав, чи, навпаки, цим формулю­ванням держави мають засвідчити свою готовність забезпечити їх (гарантій) імплементацію у приписах перспективного національ­ного законодавства?

Історія підготовки Конвенції свідчить, що цей міжнародний договір не мав на меті створити певне нове право у сфері прав лю­дини, а лише був покликаний засвідчити існуючий, досягнутий стандарт прав людини у країнах Західної Європи.

Так, французький представник на пленарному засіданні Дру­гої сесії Консультативної асамблеї 16 серпня 1950 року (тобто вже на пізньому етапі розробки Конвенції і незадовго до підписання остаточної редакції документа, що відбулася в листопаді 1950 ро­ку) відзначав: "Нам, в Англії, Франції, Бельгії, Італії, Нідерлан­дах, добре відомо, що означають свобода преси, свобода об’єднань, свобода об'єднання у профспілки. Спільний базис всь­ого нашого законодавства, загальні принципи, що випливають із цього законодавства, дозволяють визначити, поза всякими сумнівами, конкретний практичний зміст кожної із цих свобод" [367, с. 68]. Цей же представник наголошував, що Конвенція не має на меті "створення Європейської гарантії, яка виправляла б у наших різних країнах помилки, допущенні окремими адмі­ністраціями (...) У кожній країні існують суди, що в більшості ви­падків самостійно виправляють протиправні дії, що були скоєні (...) Насправді ми хочемо запобігти утворенню в деяких країнах тоталітарних диктатур на кшталт тих, які ми побачили в Італії або Німеччині перед війною..." [367, с. 70]. Представник Бельгії відзначав, що, відповідно до остаточного варіанта тексту ст. 1 Конвенції: "держави не беруть на себе зобов'язання забезпечити визнання, а безпосередньо визнають визначені права і свободи" [367, с. 71 ]. Комітет Міністрів Ради Європи підтримав ідею заміни словосполучення "мають забезпечити" на "забезпечують" у фор­мулюванні ст. 1 Конвенції для того, щоб підкреслити, що Кон­венція не потребує будь-яких додаткових юридичних дій з боку держав, окрім висловлення простої згоди на обов'язковість Кон­венції [367, с. 64, 65]. З остаточної редакції тексту Конвенції було вилучене як зайве положення про те, що "внутрішнє законодав­ство Договірних Сторін має забезпечити правилам Конвенції повну силу" [367, с. 62]. Показовою видається також позиція представника Сполученого Королівства: "Ми ретельно відбирали список, (...) представили його як групу прав, заради яких ми го­тові прийняти певну форму спільної довіри і ця вибірка автома­тично, стане тестом для нових членів (курсив наш — Авт.) (...) ми хочемо визначити правила клубу і підписуємо цю Конвенцію як знакову, чітку декларацію, що позначає нас як вільну Західну Європу, а також як спільне зобов'язання, яким визнається право кожного Учасника висловити догану іншому, якщо він не дотри­мається цих правил" [367, с.

У період становлення Конвенції — у 70-х рр. - радянський дослідник проблематики міжнародного захисту прав людини професор В.О. Карташкін відзначав, що держави виробляють норми міжнародного права у такий спосіб, щоб вони узгоджува­лися із внутрішнім правом [99, с. 81]. При цьому Конвенція не містила визначень тих прав людини, які в CPCP традиційно виз­навалися за невід'ємні: соціально-економічних прав найманих працівників на працю, заробітну плату, соціальне житло [169, с. 12; 159, с. 139-141]. Отож не випадково, що питання про входження CPCP до Ради Європи і ратифікацію Конвенції, здається, навіть й не ставилося.

Як вже відзначалося, у наміри розробників Конвенції входило одночасно використання її приписів як тесту для держав, що вияв­лять бажання приєднатися до Конвенції. Такий підхід є цілком логічним, якщо розглядати Конвенцію як своєрідний клуб країн, що поділяють певне спільне розуміння сутності прав людини (яке можна з певною часткою умовності позначити як "західноєвро­пейське"). Водночас згідно із ч. 1 ст. 59 Конвенції цей міжнародний договір є відкритим для підписання будь-якою країною — членом Ради Європи, а значить "тест" для кандидатів на приєднання до Конвенції перемішується, так би мовити, у площину питання про набуття членства у Раді Європи.

Відповідно до ст. З Статуту Ради Європи кожен член Ради Європи обов'язково повинен визнати принципи верховенства права та реалізації прав людини й основних свобод всіма особа­ми, які перебувають під його юрисдикцією. Традиційно ця нор­ма у сукупності з ст. 4 ("Комітет Міністрів може запропонувати стати членом Ради Європи будь-якій європейській державі, яка визнана спроможною і має бажання виконувати положення статті 3") вважається не лише і не стільки зобов'язанням, яке вип­ливає із членства у Раді Європи, скільки критерієм, попередньою умовою для набуття такого членства [311, S. 607].

Як підкреслюється у зарубіжній літературі, прийняття нових членів до Ради Європи було "прогнозованою процедурою" аж до початку 90-х рр.; до Конвенції приєднувалися нові країни, які не брали участі в первісному узгодженні змісту конвенційних га­рантій, проте, особливості національного права і розуміння зміс­ту та обсягу прав людини не були настільки суттєвими, щоб зава­дити приєднанню.

Результатом цієї тенденції стала нова практика супроводжен­ня процедури вступу до Ради Європи досягненням між Комітетом Міністрів та кандидатом на вступ низки домовленостей (від англ. commitments - Авт) стосовно наступного приведення національ­ної правової системи у відповідність до стандартів Ради Європи [311, р. 628,629]. Втім ці домовленості не являли собою певну фор­му додаткової угоди до Конвенції або Статуту Ради Європи. У теорії міжнародного права такі домовленості розглядаються як форма мо­рально -пол ітичних, ане юридичних міжнародних угод [144, с. 549].

В підтвердження наведеного варто вказати на Звіт стосовно заявки України на вступ до Ради Європи від 7 вересня 1995 року [368]. У висновку за результатами візиту представників Парламе­нтської Асамблеї в Україну було констатовано, що незважаючи на вражаючий прогрес, щоденна юридична практика в Україні од­нозначно не відповідає приписам Конвенції [368, додаток 1, п. 9, 11, 13]. Водночас у звіті була відзначена потреба у проведенні значних правових реформ, але було вказано, що ці реформи мо­жуть бути здійснені в Україні й після її вступу до Ради Європи [368, п. 5, 80]. Як результат, Парламентська Асамблея рекоменду­вала Комітету Міністрів запросити Україну до Ради Європи за умови, що наша держава обіцятиме підписати і ратифікувати Конвенцію разом із протоколами №№ 1, 2, 4, 6, 7, 11 упродовж одного року після вступу [368, р.

Проте наведені обставини входження країни до Ради Європи і приєднання до Конвенції мають лише політичне значення. Виг­лядає неймовірним, але невідповідність національного законода­вства і практики в Україні змістові й обсягу конвенційних га­рантій жодним чином не призвела до змін чи застережень у форму­люванні cm. 1 Конвенції для України. Також і сама Україна не висло­вила жодних застережень з приводу тексту ст. 1 Конвенції, зокре­ма, стосовно її доконаного характеру, більше того, таке застере­ження у разі висловлення було би розцінене як застереження за­гального характеру - робити такі застереження державам заборо­няється згідно ст. 57 Конвенції. Зрештою, Україна не укладала і будь-яких додаткових до Конвенції міжнародних угод (не рахую­чи означених "домовленостей"), які б описували певну особливу інтерпретацію зобов’язання за ст. 1 Конвенції стосовно конкрет­но нашої держави.

Зрештою, слід враховувати й той очевидний факт, що Кон­венція активно застосовується Судом до України як суб'єкта міжна­родного права нарівні з іншими країнами. Суд підкреслював, що держави-учасниці Конвенції не можуть пояснювати факт її невико­нання посиланнями на свою внутрішню неспроможність зробити це [325, п. 159; 344, п. 146]. В інших своїх рішеннях Суд постійно на­голошував, що з моменту ратифікації Конвенції всі дії чи бездіяльність держави повинні узгоджуватися саме із цим міжна­родним договором [348, п. 81; 334, п. 40], оскільки кожна держава, ратифікуючи Конвенцію, засвідчує, що її національне законодав­ство вже відповідає закріпленому у ній розумінню індивідуальних прав і свобод [353, п. 152 та 344, п. 198]. Це — важливі і показові пра- воположення, якими Суд фактично конкретизує ст. 1 Конвенції.

Таким чином, враховуючи доконаний характер зобов'язань, узятих державами на себе у відповідності до ст. 1 Конвенції, не можна стверджувати, ніби її матеріальні приписи мають лише мо­дельний характер.

З огляду на викладене — згідно першої з трьох основних інтерпретацій поняття самовиконуваності - Конвенцію слід віднести до самовиконуваних міжнародних договорів.

Саме у контексті цієї інтерпретації нам видається закономір­ною позиція самого Суду, який, як зауважив професор С.В. Шев­чук у своєму відгуку на нашу дисертацію, вважає, що Конвенція таки має самовиконуваний характер, оскільки її права та свободи безпосередньо гарантуються кожному у межах юрисдикції дер- жав-учасників. Тобто Суд підкреслює самовиконуваність Кон­венції як джерела міжнародного права у специфічних правовідно­синах, які виникають безпосередньо між державами та приватни­ми особами. Було би досить дивним, якби Суд у своєму міжнарод­но-правовому статусі виключного суб'єкта застосування Кон­венції дійшов іншого висновку стосовно її самовиконуваності.

Питання, однак, полягає у тому, чи існують підстави вважати Конвенцію самовиконуваним міжнародним договором відповід­но до інших інтерпретацій поняття самовиконуваності. Розгляне­мо це питання докладніше.

2) Конвенція за певних умов все ж може бути віднесена до не- самовиконуваних міжнародних договорів: ідеться насамперед про ситуацію, коли її предмет як міжнародного договору стосується сфери виключних законодавчих повноважень Верховної Ради України.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України права та свободи людини й громадянина, а також гарантії цих прав і сво­бод визначаються виключно законами України, Тож уже на одній цій підставі Конвенція не може вважатися самовиконуваним міжнародним договором, оскільки її реалізація та застосування в Україні були б очевидним втручанням у законодавчий суверенітет українського парламенту у праволюдинній сфері. Це твердження підкріпимо декількома міркуваннями, а саме:

- по-перше, юридично Верховна Рада України не була суб’єктом ініціативи відповідних переговорів і підписання Кон­венції від імені України;

- по-друге, зрозуміло, що Верховна Рада України не брала участі у формулюванні приписів Конвенції на стадії її підготовки — Україна приєдналася до вже існуючого протягом десятків років міжнародного договору, розробленого, звісно, без залучення вітчизняних фахівців.

При цьому слід відзначити й те, що в праві на висловлення застережень до змісту Конвенції народні депутати України були значно мірою обмежені: згідно ч. 1 її ст. 57 у поєднанні із ст. 19 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів [38] вис­ловлення застережень загального характеру при приєднанні до Конвенції забороняється;

- по-третє, Верховна Рада України не має права вносити зміни у текст Конвенції після її укладення, висловлювати додат­кові застереження у односторонньому порядку, іншими словами, Верховна Рада України не впливає на дію і застосування Кон­венції так, як вона здатна впливати на дію і застосування законів України;

- по-четверте, Верховна Рада України не може самостійно зу­пинити дію Конвенції щодо України; це можливо зробити лише через процедуру денонсації міжнародного договору з урахуван­ням ст. 54 Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів [38]. При цьому згідно з ч. 1 ст. 58 Конвенції держава може денонсувати її тільки після закінчення п'ятирічного строку від дати, коли вона стала її стороною, і через шість місяців після по­дання відповідного повідомлення Генеральному Секретареві Ра­ди Європи, який інформує про це інші держави. Відповідно ж до ч. 2 ст. 58 Конвенції така денонсація не звільняє заінтересовану державу від її зобов’язань за цією Конвенцією стосовно будь- якого діяння, яке могло бути порушенням таких зобов'язань і могло бути здійснене нею до дати, від якої денонсація набирає чинності.

Як контраргумент, який би міг свідчити про самовикону- ваність Конвенції у розглядуваній інтерпретації цього поняття, можна було б використати факт парламентської ратифікації цьо­го міжнародного договору [86], Іншими словами, у Верховної Ра­ди України була можливість зважити всі аргументи "за" і "проти" визнання обов’язковості Конвенції для національних суб'єктів права в Україні, а депутатський корпус мав змогу в разі потреби відхилити ратифікацію, в результаті чого Конвенція так і не набу­ла б чинності в Україні.

Проблема однак полягає в тому, що сам інститут ратифікації, будучи інститутом міжнародного права, не має прямого відно­шення до проблематики дії і застосування міжнародних договорів в сферах, охоплених законодавчим суверенітетом парламенту [129, с. 32; 193, с. 55]. Ратифікація не обов'язково здійснюється органом законодавчої влади, таким органом може бути президент (у президентських республіках) або монарх (у конституційних мо­нархіях) [250, с. 38, 39]. Ратифікація міжнародних договорів у де­мократичних країнах справді, дедалі частіше здійснюється парла­ментом, але це є свідченням тенденції до посилення парламентсь­кого контролю за здійсненням саме зовнішньої політики у державі [143, с. 240; 370, S. 1008, 1010]. При цьому парламентський конт­роль у сфері зовнішньої політики за своєю суттю означає втручан­ня парламенту у функціональну сферу виконавчої влади (зовнішньополітичного представництва), а не, навпаки, захист парламентом свого законодавчого суверенітету [361, S. 127]. У кон­тексті ж ратифікації Конвенції йдеться очевидно про контроль парламентом міжнародно-правових зобов’язань, які Україна бере на себе як суб'єкт міжнародного права, що зумовлює виникнення відповідних міжнародних правовідносин між нею, Судом і особа­ми, що у відповідний момент перебувають під її суверенною юрисдикцією.

Таким чином, виходячи з розглядуваної інтерпретації поняття самовиконуваності, Конвенцію слід визнати несамовиконува- ною, оскільки якщо припустити її пряму дію в Україні як міжна­родного договору, то це суперечитиме вимозі п. 1 ч. 1 ст. 92 Конс­титуції України (права і свободи людини й громадянина визнача­ються виключно законами України).

3) Нарешті, за третьою своєю інтерпретацією поняття самови­конуваності стосується тих міжнародних договорів, юридична обов'язковість яких у державі та їх належна реалізація забезпечу­ються приписами самого міжнародного права (тобто забезпечен­ня їх санкціями національного законодавства не потрібне).

У цьому зв'язку слід підкреслити, що Конвенція не лише ви­ражає відповідний юридичний обов'язок держав щодо приватних осіб, які перебувають під їх (держав) суверенною юрисдикцією (ст. 1), і закріплює право останніх на звернення до Суду із заява­ми про порушення Конвенції (ст. 34), але також передбачає й пев­ну форму негативних (принаймні, на перший погляд) юридичних наслідків для держав-порушників Конвенції у вигляді обов’язку виплати сум справедливих сатисфакцій (ст. 41 Конвенції). Влас­не, чи є механізм присудження справедливих сатисфакцій реаль­ною формою санкцій у міжнародному праві — це питання не є предметом нашого розгляду. Нас натомість цікавить питання про те, чи заходи захисту або відповідальності, передбачені Кон­венцією як джерелом міжнародного права, є формою санкцій все­редині України, тобто, у внутрішньодержавних правовідносинах. Для цього проаналізуємо характер правового регулюючого впли­ву Конвенції як міжнародного договору.

Згідно зі ст. 1 Конвенції держави зобов'язалися гарантувати кожному, хто перебуває під їх суверенною юрисдикцією, певні визначені індивідуальні права й свободи. Оскільки Конвенція ук­ладена державами то складається враження, ніби цей договір і ре­алізується у відносинах між державами. Однак це враження хиб­не, хоча б тому, що Конвенція як така не створює державам жод­них взаємних прав чи обов'язків. У дійсності, як це безпосередньо випливає із ст. 1 Конвенції, держави беруть зобов'язання не одна щодо іншої, а спільно - перед третіми особами, які перебувають під їх суверенною юрисдикцією. Таким чином, Конвенція вияв­ляє близькість до односторонніх правочинів, відомих з теорії цивільного права: держави у односторонньому порядку гаранту­ють індивідуальні права і свободи кожному, хто перебуває під їх суверенною юрисдикцією, натомість держава не одержує жодно­го права взамін; при цьому згоди приватних осіб на наділення їх відповідними правами не вимагається. Очевидно, це і становить унікальність цього "договору-закону", як інколи у літературі виз­начають суть Конвенції [154, с. 459; 262, с. 72].

Викладене дозволяє стверджувати, що за своєю суттю Кон­венція виступає підставою виникнення міжнародних правовідно­син безпосередньо між державою і приватною особою. Зауважимо, що таке твердження є незвичним для класичної теорії міжнародно­го права — адже, наприклад, у підручнику з міжнародного права про­фесора LL Лукашука стверджується, що суб'єктами міжнародного права є виключно держави і створювані ними організацій [143].

Однак міжнародна правосуб’єктність індивідів, що випливає з приписів Конвенції, все ж визнається сучасними фахівцями- міжнародниками як свого роду прецедент міжнародного права.

Так, професор М.А. Баймуратов вважає, що саме факт дії Конвенції і дає підстави вести мову про те, що індивіди сьогодні стали учасниками міжнародних відносин, тобто, у певному сенсі, суб'єктами міжнародного права [10, с. 74, 77]. Професор В.Г Бут­кевич, розглянувши погляди зарубіжних і вітчизняних учених, доходить висновку, що прийняття чи заперечення міжнародної правосуб’єктності фізичної особи дістає скоріше ідеологічне, ніж правове обґрунтування. Водночас, учений підкреслює, що теорія права не визнає за передумову правосуб'єктності суверенітет осо­би чи її спроможність творити право. На його думку, чинником утвердження міжнародної правосуб'єктності фізичної особи може слугувати ретельний аналіз джерел міжнародного права й судової практики, які якраз і свідчать на користь участі приватних осіб у міжнародних правовідносинах. Автор наводить серед інших до­казів приклад діяльності Суду, адже число поданих до нього по­зовів від приватних осіб значно перевищує кількість міждержав­них заяв [163, с. 331-336]. Набуття фізичними особами міжнарод­ної правосуб'єктності, зокрема внаслідок реалізації права на звер­нення із позовами до міжнародних контрольних і правозахисник органів, констатує також М. Антонович [6, с. 43] і М.В. Буро- менський [ЗО, с. 67]. Навіть вже згаданий професор 1.1. Лукашук - апологет вітчизняної доктрини міжнародного права — в одній зі своїх останніх праць все ж визнав, що держави можуть створюва­ти норми, які надають приватним особам певні права. Учений відзначив, що міжнародні права і обов'язки людини можуть без­посередньо випливати з міжнародних договорів, про що свідчить практика Суду. На його думку, індивід виступає кінцевим бе- нефіціаром певних норм міжнародного права і в цьому сенсі є суб'єктом відповідних прав [144, с. 101-103].

Таким чином, реалізація Конвенції як джерела міжнародного права відбувається насамперед у специфічних міжнародних пра­вовідносинах, що виникають між державами, які підписали Кон­венцію, з одного боку, і приватними особами, котрі живуть постійно, короткотерміново перебувають чи мають інший зв'язок із територією будь-якої з держав - з іншого.

Тож питання про самовиконуваність Конвенції у розумінні забезпеченості юридичної обов'язковості її матеріальних право­вих приписів є сенс конкретизувати так: чи має Суд інструменти відповідного впливу задля захисту прав заявників не лише у міжнародних правовідносинах за участю України, а й у національ­них адміністративно-процесуальних їх (заявників) правовідноси­нах із носіями державно-владних повноважень?

Відповідь на поставлене питання буде залежати, на наш пог­ляд, від можливості застосування до питань дії Конвенції методо­логічних можливостей теорії монізму міжнародного і національ­ного права. Як відзначалося у попередніх розділах, теорія монізму пояснює юридичну обов’язковість правових приписів міжнарод­них договорів всередині держави тим, що саме поняття держави є фікцією, а тому міжнародно-правовий принцип pacta sunt servan­da накладає зобов'язання не лише на держави, а й безпосередньо на носіїв державно-владних повноважень всередині держави. Водночас було вказано на те, що реалістичність теорії монізму обумовлюється зрештою наявністю інституційного механізму в особі міжнародних організацій наднаціонального характеру, який потрібен для застосування санкцій не лише у випадку порушення принципу pacta sunt servanda державою як суб'єктом міжнародно­го права, а й відповідно суб'єктами права національного.

Якщо зіставити теорію монізму із співвідношенням Конвенції та права України, стає очевидним, що саме Суд повинен мати змогу забезпечити визнання і дотримання матеріальних правових приписів Конвенції всіма суб'єктами в Україні. Іншими словами, Суд не може являти собою лише класичну міжнародну ор­ганізацію, яка здійснює функції контролю за дотриманням суб'єктами міжнародного права - державами своїх зобов’язань, а має позиціонуватись як саме наднаціональна, тобто свого роду наглядова інстанція відносно національних суб'єктів права і право- застосування — судів, органів державної виконавчої влади, місце­вого самоврядування, окремих посадових осіб.

Як було встановлено із посиланням на сучасне дослідження Д.1. Кулеби, ознака наднаціональності в аспекті міжнародних пра­вових систем не має певного єдиного показника, а може проявля­тися як наслідок різних ситуацій міжнародного спілкування. Відповідно, наднаціональність Суду можне проявлятися як наслідок:

— по-перше, потреби у колективному ухваленні рішень із пи­тань, які поодинці держави вирішити не спроможні. На це можна зауважити, що предмет Конвенції не належить до кола таких пи­тань, оскільки кожна держава взагалі-то здатна самостійно забез­печити відповідний рівень гарантій індивідуальних прав і свобод, яких потребує людина як соціальна істота у певних суспільно- історичних умовах;

— по-друге, перенесення відповідальності та ризиків від національних урядів до наднаціональних органів. У цьому зв'язку слід зазначити, що приєднання до Конвенції не означає перене­сення відповідальності за дотримання гарантій індивідуальних прав і свобод від уряду до Суду чи Ради Європи; зовсім навпаки, визнання юрисдикції Суду здатне, гіпотетично, лише збільшити обсяг такої відповідальності;

. — по-третє, самообмеження держав заради збереження спіль­них цінностей, покладених в основу функціонування їх регіо­нального співтовариства загалом. Тут потрібно вказати на те, що на початковому етапі Конвенція дійсно розглядалася її розробни­ками як знаряддя недопущення зародження і поширення у держа­вах тоталітарних режимів, із чого можна ймовірно припустити, що кожна держава мала погодитися і на певний контроль дій національних суб'єктів права збоку Суду. Однак перебіг історії засвідчив непридатність Конвенції як такого знаряддя; її слабким місцем в цьому плані виявився порівняно легкий механізм однос­торонньої денонсації цього міжнародного договору окремою дер­жавою. Так, після встановлення у 1969 році диктатури у Греції ця країна задля припинення дії механізму міжнародного контролю щодо стану дотримання прав людини просто вийшла з числа учасників Конвенції [316]. Отже Суд не здатний забезпечити збе­реження спільних цінностей щодо прав людини у кожній окремій країні і не може сприйматися як наднаціональна організація у цьому контексті, оскільки сама Конвенція залишає відкритою можливість своєї денонсації будь-якою із держав у по суті однос­торонньому порядку;

— по-четверте, прагнення держав одержати якомога більшу вигоду, ті або інші преференції від інших держав. У юридичному контексті припущення про існування такої вигоди чи префе­ренцій вимагало б урегулювання їх у самому тексті Конвенції або додатках до неї, чого у дійсності нема (ймовірні преференції за­гал ьносоціаль ного, скажімо, політичного характеру, ясна річ, не є предметом нашого розгляду).

Водночас слід визнати і те, що Суд все ж відповідає окремим критеріям віднесення міжнародних організації до наднаціональ­них. Так, він ухвалює свої рішення більшістю голосів, а не кон­сенсусом; рішення Суду є обов’язковими для виконання, а сам Суд функціонує незалежно від умов співробітництва між окреми­ми державами-учасницями Конвенції і має певну фінансову авто­номію, працівники Секретаріату Суду добираються за процеду­рою, яка не залежить від урядів окремих країн, тощо. Проте, з іншого боку, Суд не одержав від держав жодних повноважень у частині правового регулювання внутрішньодержавних пра­вовідносин і, відповідно, його акти як такі не мають і не можуть мати будь-якого юридичного ефекту в цій сфері; кожен суддя Су­ду здійснює свою діяльність лише і виключно на підставі відповідного мандата від своєї держави.

Як зазначається у преамбулі до Конвенції, її мета полягає у ко­лективному, а не індивідуальному, забезпеченні відповідних прав і свобод. Саме потреба колективного, а отже — безстороннього, за­безпечення прав людини й спонукала до заснування Суду (ст. 19 Конвенції). Згідно зі ст. 32 Конвенції ця міжнародна організація наділена виключним правом застосовувати Конвенцію, а це озна­чає, що жоден інший орган чи організація національного або міжнародного підпорядкування не наділені правом застосовувати Конвенцію (йдеться, звісно, про Конвенцію як джерело міжнарод­ного права). Водночас зі змісту ст. 1 Конвенції випливає, дослівно, лише те, що Україна зобов'язалася гарантувати визначені у Кон­венції індивідуальні права і свободи кожному, хто перебуває під її суверенною юрисдикцією. Тобто ст. 1 Конвенції не містить вимоги на адресу судів та інших правозастосовних органів в Україні про застосування Конвенції. Окрім того, Суд наділений правом засто­сування і тлумачення Конвенції при розгляді міждержавних та індивідуальних заяв (ст. 32 Конвенції) і не має компетенції застосо­вувати Конвенцію до юридичних проваджень всередині держав.

У літературі можна зустріти твердження про те, що юрис­дикція Суду із застосування і тлумачення Конвенції поширюєть­ся на всі спори в національних правових системах європейський країн [68, с. 275]. Таке твердження ми розцінюємо або як не зовсім адекватне прочитання норми ст. 32 Конвенції, або як свідому ідеалізацію юрисдикційного механізму, запровадженого Конвенцією. Адже Суд застосовує і тлумачить Конвенцією вик­лючно до міжнародних правовідносин, бодай й вельми спе­цифічних з огляду на їх суб'єктний склад (див. вище).

Зрештою, навряд чи можна піддати сумніву те, що Конвенція як міжнародний договір зобов'язує саме держав, покладаючи на них відповідний обов'язок щодо гарантування індивідуальних прав і свобод. Тобто Конвенція, як уже відзначалося, є підставою для виникнення комплексу міжнародних правовідносин між дер­жавою, Судом і приватною особою. А суб'єктом відповідальності за порушення Конвенції перед іншими державами і приватними особами виступає держава як юридично-відокремлена особа. Водночас у внутрішньодержавних правовідносинах юридичну відповідальність за незаконні (протиправні) акти, дії чи бездіяль­ність несе не держава, а конкретні посадовці, органи державної влади і місцевого самоврядування як учасники відповідних адміністративно-процесуальних правовідносин, відповідальні за правозастосування. І навпаки, окремі органи державної влади та їх посадові особи не є суб’єктами відповідальності у міжнародних правовідносинах на підставі Конвенції. Безперечно, що врешті- решт держава як суб'єкт міжнародних правовідносин несе відповідальність за дії національних суб’єктів правозастосування. Однак зрозуміло і те, що приватна особа не може твердити про порушення гарантованих їй прав і свобод за Конвенцією з боку держави, доки повноважні органи всередині держави остаточно не з'ясують правомірність відповідних дій проти приватної особи за національним законом.

Національно-правова відповідальність органів державної вла­ди і посадових осіб за протиправні дії щодо приватної особи і міжнародно-правова відповідальність держави за ті самі дії не є тотожними. Саме тому в юрисдикційному механізмі Конвенції передбачено правило вичерпання національних засобів правово­го захисту, а сама діяльність Суду є субсидіарною відносно національної правозахисної системи (ст. 35 Конвенції; 127, с. 90]. Момент, коли відбувається індивідуалізація зобов'язаного суб’єкта у правовідносинах можна визначити на основі Конвенції таким чином: це є момент, коли приватна особа матиме розумні підстави вважати, що повноважними органами державної влади як зобов'язаними суб'єктами у відповідних адміністративно-про­цесуальних правовідносинах за національним правом остаточно встановлена відсутність підстав для задоволення певних соціаль­них її потреб. Саме цей момент означатиме для потерпілої особи, що жоден з органів державної влади не здатен застосовувати при­писи національного права так, як вона (особа) вважає за належне. Варто відзначити, що схожий висновок робився свого часу Л. Гу- сейновим [62, с. 15].

Держави визнають юрисдикцію Суду щодо себе і зобов’язу­ються виконувати його остаточні рішення. Водночас Л. Гусейнов застерігає, що, окрім присудження справедливої сатисфакції, Суд не має права виносити рішення, які безпосередньо спрямовані на здійснення restitutio in integrum. Суд також не уповноважений ви­носити ухвалу про забезпечення позову (injunctive relief) або про конкретне (реальне) виконання (specific perfomance). Іншими словами, Суд не дає конкретних вказівок державі-правопорушни­ку про шляхи й засоби виправлення порушень і відновлення по­рушеного права, навіть якщо заявник подає відповідні прохання, наприклад, змінити внутрішнє законодавство, скасувати непра­восудний вирок та ін. [62, с. 16].

Таким чином, підстав для твердження про статус Суду як міжнародної організації наднаціонального характеру явно недос­татньо. Більше того, не проглядається жодної із типових причин, які б могли схилити національних суб'єктів права, насамперед суб'єктів правозастосування, сприйняти відповідні наглядові пов­новаження Суду (що, однак, не можна виключати в майбутньому, як наслідок проведення відповідних реформ). Не вдається також обґрунтувати самовиконуваність Конвенції у розглядуваній ін­терпретації цього поняття, використовуючи, зокрема, методоло­гічні можливості теорії монізму.

Відтак Конвенцію слід віднести до несамовиконуваних між­народних договорів у тому сенсі, що юридична обов'язковість її матеріальних приписів всередині України потребує так чи інакше забезпечення санкціями національного права.

Підсумовуючи викладене відзначимо, що Конвенція містить матеріальні приписи (які не лише придатні до застосування, але й активно застосовуються Судом). Однак вона не є самовиконува- ним міжнародним договором згідно одразу двох інших інтерпре­тацій відповідного поняття. Зокрема, ЇЇ предмет пересікається із предметом виключної законодавчої компетенції Верховна Рада України (п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України), а юридична обов’яз­ковість її матеріальних приписів не лише для України, але й суб'єктів права в Україні не забезпечена можливістю і відповідним механізмом застосування міжнародно-правових санкцій.

Є сенс розглянути Конвенцію вже як складову національного законодавства України та її застосування у цьому специфічному статусі, який, нагадаємо, ґрунтується на ст. 9 Конституції Укра­їни. Закономірність дії і застосування в Україні Конвенції саме як складової її національного законодавства має, з одного боку, яки­мось чином сприяти узгодженню цього акта як джерела права у праволюдинній сфері в Україні із означеною вимогою ст. 92 Конс­титуції України (проблема законодавчого суверенітету парламен­ту); з іншого ж боку, потребує вирішення і проблема забезпече­ності матеріальних приписів Конвенції як складової національ­ного законодавства певними санкціями, гарантованими держа­вою (проблема санкцій).

Розглядаючи першу окреслену проблему (виконання вимоги п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України) слід відзначити попередньо таке. Конституція України є в нашій державі актом найвищої юридичної сили (ч. 2 ст. 8 Конституції України), водночас конс­титуційні гарантії прав людини хоч і мають найвищу юридичну силу, однак не є вичерпними (ч. 1 ст. 22 Конституції України). Не менш важливо й те, що стосовно низки суспільних відносин Ос­новний закон нашої держави, на відміну від, скажімо, Консти­туції РФ, обрав свого роду "жорсткий” варіант розподілу держав­ної влади. В цьому плані п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України якраз й вимагає, щоб права й свободи людини і громадянина, а також, що особливо важливо, гарантії цих прав і свобод визначалися виключно законами України (а не іншими актами позитивного права, тим більше, розробленими і ухваленими спільною волею держав, до числа яких Україна первісно не входила). Таким чи­ном, хоч конституційно закріплені права людини і не є вичерпни­ми, проте Конституція не дає підстав для висновку, що будь-які додаткові права у пій сфері можуть встановлюватися якимось іншим актом права, окрім парламентського закону. Це, своєю чергою, зумовлює закономірність застосування Конвенції вик­лючно як акта, що так чи інакше дорівнює за юридичною силою законам України.

Зміст ст. 9 Конституції України дає всі підстави вважати, що Конвенція в Україні перебуває не будь-де за межами, а безпосе­редньо уведена у склад національного законодавства, оскільки са­ме Верховна Рада України надала згоду на її обов’язковість. При цьому не буде зайвим відзначити й те, що матеріальні приписи Конвенції як складової національного законодавства України підлягають застосуванню у тому ж порядку, що й приписи інших актів національного законодавства - цього вимагає ч. 1 ст. 19 За­кону України "Про міжнародні договори України" [89]. Таким чи­ном, застосування приписів Конвенції, за умови, шо остання виз­нається складовою частиною національного законодавства Ук­раїни, не суперечить вимозі п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України і не зашкоджує законодавчому суверенітету українського парламенту.

Що ж до другої окресленої проблеми (забезпечення юридич­ної обов'язковості матеріальних приписів Конвенції в Україні), то слід відзначити, що національне законодавство України не перед­бачає певних спеціальних санкцій, які б захищали потерпілого у випадку неправомірної реалізації приписів Конвенції національ­ними суб’єктами правозастосування. Втім, у разі, якщо вдасться довести, що Конвенція е не лише складовою національного зако­нодавства України, а ще й поділяє у цьому статусі юридичну силу законів України, прирівнюється до них, то, за аналогією, на неї поширюватиметься дія існуючих санкцій, передбачених для за­хисту від незаконних дій чи бездіяльності збоку носіїв державно- владних повноважень.

Щоб докладно висвітлити це питання (питання санкцій), тре­ба визначити співвідношення Конвенції як складової національ­ного законодавства України із іншими його актами-складовими. Конвенція як складова національного законодавства займає підпорядковане положення відносно Конституції України, ос­кільки саме Основний закон визначається актом найвищої юри­дичної сили в Україні (ч. 2 ст. 8 Конституції України). Проте, як уже стверджувалося, законами України можуть визначатися до­даткові гарантії прав людини. А оскільки ратифікація Конвенції відбулася у формі закону України [86], то це дає підстави прирів­нювати її приписи саме до приписів законів України.

Втім, у літературі висловлювалися пропозиції розглядати Конвенцію як певну особливу складову національного законода­вства України, як пріоритетний акт у порівнянні із законами Ук­раїни, що має займати окреме ієрархічне положення між Консти­туцією України і звичайними законами [76, с. 27]. Варто проа­налізувати, чи є такий підхід обґрунтованим. На користь наведе­ного розуміння статусу Конвенції як складової національного за­конодавства України, як видається, мав би виступати відомий припис ч. 2 ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори Ук­раїни" [89], який проголошує: якщо міжнародним договором Ук­раїни, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законода­вства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналогічний припис знаходимо й у ч. 4 ст. 15 Конституції РФ.

Вже після побіжного ознайомлення із цим приписом стає зро­зумілим, що він визначає співвідношення між міжнародними дого­ворами і національним законодавством, тоді як Конвенція як міжнародний договір — в силу своєї несамовиконуваності — прямої

дії в Україні взагалі немає; застосовується лише акт, який має ту саму назву і, з певною мірою умовності, той самий тест, що й відповідний міжнародний договір. Окрім того, слід ураховувати й історичний контекст: ч. 2 ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України” [89] являє собою пряму рецепцію ст. 129 Основ цивільного законодавства CPCP 1961 року і ст. 572 Цивільного кодексу УPCP А взагалі-то приписи, що закріплювали пріори­тет міжнародних договорів відносно радянського законодавства, були присутні ще з 20-х років минулого століття, стосуючись сфери цивільних правовідносин за участю іноземних громадян [165, с. 160].

Таким чином, ч. 2 ст. 19 Закону України "Про міжнародні до­говори України", відображаючи принцип pacta sunt servanda в цілому обслуговує потреби, які можуть виникнути у національ­них суб’єктів у зв'язку із реалізацією і застосуванням приписів са- мовиконуваних міжнародних договорів, предмет яких не пе­ресікається із предметом виключної законодавчої компетенції парламенту і обов'язковість яких забезпечена санкціями самого міжнародного права. Таким договорами є, певно що, угоди з міжнародного приватного права, враховуючи, що вони стосують­ся лише правовідносин з "іноземним елементом", а окрім того, обов'язковість приписів, що в них містяться, забезпечується відо­мим принципом взаємності [21, с. 84; 258, с. 80].

Що ж стосується Конвенції, то її юридичний пріоритет перед актами національного законодавства недоцільно обґрунтовувати посиланням на ч. 2 ст. 19 Закону України "Про міжнародні дого­вори України" [89], оскільки сама Конвенція в силу ст. 9 Консти­туції України вже уведена у національне законодавство України і, до того ж, її юридична обов'язковість не забезпечена засадами взаємності її виконання різними державами; елемент взаємності (судця в Україні реалізує припис міжнародного договору, якщо це саме робить його колега по-відношенню до українських громадян у державі-контрагенті) відсутній тут взагалі.

Окрім того, визначення місця Конвенції в ієрархії національ­ного законодавства десь між Конституцією України і законами України неможливе навіть з юридико -технічного погляду, оскіль­ки єдиним актом найвищої юридичної сили в Україні визнається сам Основний Закон, що ж до звичайних законів України, то вони є чинними завжди, якщо тільки Конституційний Суд України не визнав їх неконституційності. Тобто юридична чинність законів України не залежить від їхньої відповідності приписам Конвенції, а тому остання не може вважатися ієрархічно вищою за закони.

Відтак є підстави розглядати Конвенцію як складову наці­онального законодавства, що у системі цього законодавства до­рівнює за своєю юридичною силою законам України, оскільки її було ратифіковано саме у формі закону України, а не іншого акту. А це, своєю чергою, дозволяє стверджувати про забезпеченість юридичної обов’язковості приписів Конвенції тими самим санкціями, які передбачені для захисту прав людини, санкціоно­ваних будь-якими іншими законодавчими приписами. Наприк­лад, оскільки протиправні рішення суб'єктів владних повнова­жень, що порушують права, свободи, інтереси людини й громадя­нина, скасовуються адміністративним судом в порядку ч. 2 ст. 162 КАС [105], то ця правозахисна санкція поширює свою дію не ли­ше на права, закріплені у приписах законів, але й відповідних приписів Конвенції як акту, що був ратифікований законом.

Таким чином, внаслідок парламентської ратифікації, а також того, що ця ратифікація відбулася у формі закону України [86], Конвенція набула в Україні статусу акта національного законода­вства, що має таку ж юридичну силу, що й закони України. На цій підставі матеріальні приписи Конвенції підлягають застосуванню в Україні у тому ж порядку, що й приписи актів національного за­конодавства, які визначають права і свободи людини і громадяни­на, а також гарантії цих прав і свобод. Юридична обов’язковість застосування приписів Конвенції носіями державно-владних повноважень в Україні забезпечується можливістю скасування адміністративним судом тих рішень, які її (Конвенцію) порушу­ватимуть.

Звісно, що наведений вище аналіз закономірностей дії Кон­венції в Україні як складової її національного законодавства є суто позитивістським у своїй основі (на що цілком слушно звер­нула увагу доцент М.М. Антонович у відгуку на автореферат на­шої дисертації). На жаль, з огляду на існуючі обмеження обсягу нашого дослідження розгляд Конвенції як джерела права в Ук­раїні з позицій альтернативних легістському позитивізму варіантів праворозуміння виявився неможливим. Такий розгляд є безперечно цікавим та, без сумніву, перспективним напрямом по­дальших наукових розвідок у відповідному напрямі.

2.3.