1.3 Поняття, обсяг та класифікація дискреційних повноважень суду під час розгляду цивільних справ у суді першої інстанції

Законом суду відведена головна роль у виконанні завдань, поставлених перед цивільним судочинством. Суд - орган державної влади. Саме на нього закон поклав обов’язок розглядати і вирішувати цивільні справи по суті.

Згідно з ч. 2 ст. 1, ч. 1 ст. 22, ч. 1 ст. 23 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» «... судову владу реалізовують професійні судді... шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур... Суддя здійснює судочинство в порядку, встановленому процесуальним законом, а також інші повноваження, визначені законом» [130]. Із зазначеного вбачається, що дискреційні повноваження суду виникають у якості складової повноважень суду на здійснення правосуддя в цивільному судочинстві. Вчинити певну процесуальну дію на власний розсуд, не маючи на те повноважень, суд не може.

Поза повноваженнями суду дискреція губить будь-який юридичний сенс, оскільки втрачає властивості, що визначають її як державно-правове явище [159, с. 52].

Вчинення будь-якої процесуальної дії неможливе без інтелектуальної складової. Думки, висновки судді, що виникають у нього під час вчинення процесуальної дії, не несуть жодної якості, яка б вирізняла їх специфічними властивостями серед інших юридичних явищ.

При регламентації здійснення правосуддя законодавець фактично не виявляє інтересу до безпосереднього внутрішнього механізму формування і реалізації думок судді щодо вирішення справи (питання), адже у випадку, якщо прийнятий ним судовий акт набере законної сили, внаслідок неоскарження чи залишення без змін при перегляді, припускається, що ці думки ґрунтуються на законі та обставинах справи [159, с. 53].

Закріплення правових конструкцій «суд має право», «суд може» ще не свідчить про наявність у розпорядженні якими-небудь правами в органу судової влади, у такому випадку суду пропонується вибирати найбільш допустимі в конкретному випадку варіанти процесуальних дій для досягнення загальної мети. При цьому наявність варіантів виступає процесуальною гарантією дотримання прав інших учасників процесу [50, с. 316].

При визначенні дискреційних повноважень законодавцем використовуються різноманітні мовні конструкції, такі як «суд може», «суд має право», «визнається судом». Названі мовні конструкції встановлюють дії суду у формі «дозволу», «уповноваження», «вибору». Причому в переважній більшості випадків надання суду дискреційних повноважень формально не обумовлюється якимись межами. Усе буде залежати від конкретних обставин справи, що визначать необхідність ухвалення конкретного судового рішення для досягнення мети, встановленої законом. На нашу думку, законодавець, наділяючи суд дискреційними повноваженнями, виходить із мети цивільного судочинства, а саме захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Усе буде залежати від ситуації, що визначає необхідність прийняття конкретного рішення для досягнення мети, передбаченої законом. Подібні формулювання найчастіше зустрічаються в нормах ЦПК України, причому на всіх стадіях цивільного процесу [165, с. 90].

Проте, крім необхідності забезпечення як захисту прав осіб, перед судом поставлено завдання і належного провадження у справі.

Так, ч. 2 ст. 160 ЦПК України передбачає, що головуючий керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності та порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов’язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи. Роль суду в такому випадку відводиться в необхідності здійснювати керівництво судовим процесом. І саме з цього питання нормами ЦПК України часто надається можливість застосування дискреційних повноважень. Сфера реалізації дискреційних повноважень охоплює ті правовідносини, що обмежуються рамками допустимості діяти за своїм вибором. Так, згідно зі ст. 177 ЦПК України суд, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з’ясування обставин та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. Порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений. У цій ситуації суд не може ухилитися від обов’язку прийняти ухвалу, у якій вказати порядок дослідження доказів. Проте конкретну послідовність дослідження доказів суд має право визначити самостійно з огляду на характер предмета спору. Тут вибір суду стосується лише черговості та порядку дослідження доказів, а не на самого встановлення порядку.

Кожен із учасників цивільного процесу наділений певним правовим статусом. Суд здійснює конкретні процесуальні дії на конкретній стадії процесу. При цьому суд може здійснити як усі керівні дії, передбачені для тієї чи іншої стадії процесу, так і лише деякі з них [79, с. 283]. Досягнення оптимальної організації судового розгляду можна визначити як завдання дискреційних повноважень у цивільному процесі.

Прикладом може бути й передбачена ст. 180 ЦПК України можливість суду з’ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку, знімати питання, поставлені свідку, одночасно допитати свідків. Аналогічно це стосується відповідей експерта та спеціаліста на поставлені питання, при цьому суд може з’ясовувати суть відповіді експерта (спеціаліста) на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту (спеціалісту) (ст.ст. 189, 190 ЦПК України). У зв’язку з додатковими поясненнями особи, яка бере участь у справі, суд може ставити питання іншим учасникам цивільного процесу (ст. 192 ЦПК України). Наділення суду в зазначених випадках можливістю вчиняти процесуальні дії дискреційно сприяє справедливому, неупередженому та своєчасному розгляду цивільних справ.

У разі витребування суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду (ст. 137 ЦПК України). У цьому випадку суть дикреційних повноважень суду полягатиме у визначенні доцільності одержання доказу особою, яка бере участь у справі.

Головне для суду - організувати такий процес, у якому особам, які беруть участь у справі, були б створені всі умови для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання процесуальних обов’язків: на пред’явлення позовної заяви, наданні своїх заперечень на позов, пред’явлення зустрічного позову, заяви та вирішення клопотань, обґрунтування своєї позиції у справі в цілому, так і по окремих питаннях, що виникають у процесі розгляду справи, надання доказів, участь у їхньому дослідженні та інші [91, с. 221].

Завданнями дискреційних повноважень у вказаних випадках є досягнення оптимальної організації судового розгляду справи й оцінка доцільності проведення процесуальних дій, підвищення ефективності діяльності суду з метою забезпечення захисту прав і свобод людини й громадянина.

Водночас із аналізу норм цивільного процесуального права не завжди можна зробити висновок, яку конкретну мету переслідує законодавець, наділяючи суд тими чи іншими дискреційними повноваженнями.

Так, відповідно до ст. 151 ЦПК України суд може вжити заходи забезпечення позову. Забезпечення судом позову слід віднести до його дискреційних повноважень, зважаючи на те, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду, що безпосередньо впливає на захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У судовій практиці суду також вказують на те, що забезпечення позову є дискреційним повноваженням суду. Так, в ухвалі Апеляційного суду Львівської області від 27 жовтня 2015 р. суд вказує на те, що заходи забезпечення позову здійснюються в рамках дискреційних повноважень суду і на основі принципів змагальності та процесуального рівноправ’я сторін [175].

Аналіз норм цивільного процесуального права дозволяє виділити повноваження суду, яким кореспондують права учасників цивільного процесу. Так, ст. 73 ЦПК України передбачає, що суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи в разі його пропущення з поважних причин. Отже, праву осіб, які беруть участь у справі, на поновлення строку, пропущеного з поважних причин, кореспондується повноваження суду щодо поновлення такого строку. Щоб здійснити своє право на подання клопотання про поновлення строку, особи, які беруть участь у справі, повинні надати суду докази поважності причин пропуску такого строку, що виступатиме умовою реалізації судом свого дискреційного повноваження.

З іншої сторони, здійснення суб’єктивного права особами, які беруть участь у справі, стимулюється певним інтересом суб’єкта правовідносин. Певний інтерес у здійсненні свого права особа, яка бере участь у справі, може втілити у відповідній заяві чи клопотанні.

Так, відповідно до ст. 175 ЦПК України суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. У такому випадку суд може здійснити дискреційне повноваження щодо визнання мирової угоди тільки в разі клопотання сторін.

Також можна виділити повноваження суду, які не пов’язані з правами осіб, які беруть участь у справі. Так, ст. 64 ЦПК України передбачено, що письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу. Встановлення необхідності подання оригіналу документа вирішується судом. І в цій ситуації повноваженню суду вимагати подання оригіналу документа, кореспондуватиме обов’язок осіб, які беруть участь у справі, надати такий документ. Умов щодо вчинення цієї процесуальної дії не передбачено. Відповідно суд вирішуватиме питання подання оригіналу документа самостійно.

При вчиненні окремих процесуальних дій дискреційно ініціатива осіб, які беруть участь у справі, не вимагається. Так, ст. 190 ЦПК України передбачено, що під час дослідження доказів суд може скористатися усними консультаціями або письмовими роз’ясненнями (висновками) спеціалістів. Чи залучати спеціалістів у кожному випадку - вирішуватиметься судом з використанням розсуду залежно від конкретних обставин справи.

Особливим дискреційним повноваженням під час розгляду справи є норма про надання подружжю строку на примирення, який передбачений Сімейним кодексом України [160]. Так, наприклад, при розгляді Миргородським міськрайонним судом Полтавської області справи про розірвання шлюбу відповідачем заявлено клопотання про надання сторонам строку для примирення. Позивач при цьому покладався на розсуд суду. Суд дійшов до висновку про те, що, з метою налагодження взаємин між подружжям, їм слід надати строк для примирення, який визначив у три місяці, а до закінчення строку на примирення зупинив провадження у справі [201].

У певних випадках суди помилково відносять вчинення певної процесуальної дії до дискреційних повноважень суду.

Біляївським районним судом Одеської області розглядалася справа про розподіл спадкового майна в натурі, припинення права власності на частку в майні, визнання права власності. Ухвалою суду від 06.11.2014 р. задоволено клопотання представника позивачів за первісним позовом про прийняття грошових коштів на депозитний рахунок суду. З вказаною ухвалою не непогодилася відповідач та подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати вказану ухвалу.

Предметом судового розгляду в суді першої інстанції були вимоги сторін щодо припинення належних їх часток у спірному будинку. Згідно з ч. 2 ст. 365 ЦК України суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Таким чином, ЦК України встановлює умови припинення, наявність яких дозволяє припиняти цю частку (ч. 1 ст. 365) та прийняти рішення з цього приводу (ч. 2 ст. 365). ЦПК України окремо не регламентує процедуру вирішення питання про внесення на депозит суду грошових коштів, а також обов’язковість прийняття з цього приводу ухвали, тобто прийняття таких ухвал є лише заходом ідентифікації грошових коштів на депозиті суду, тобто ухвала має технічний характер.

Вирішуючи питання про можливість апеляційного оскарження такої ухвали, колегія суддів враховує, що принцип визначеності в рішеннях Конституційного Суду України може бути застосований до ухвал прийняття, яких відноситься до дискреційних повноважень суду та щодо яких відсутня заборона на їх оскарження. Проте внесення грошових коштів на депозит суду є правом сторони, яке не може бути обмежено при наявності відповідного предмета спору. Тобто вимоги про скасування ухвали суду першої інстанції про задоволення клопотання про прийняття грошових коштів на депозитний рахунок суду не можуть бути розглянуті апеляційною інстанцією окремо від рішення суду. Виходячи з сенсу роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, надані в п. 8 Постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» № 12 від 24 жовтня 2008 р. та аналогії процесу (ст. 8 ЦПК України), колегія суддів закриває апеляційне провадження по цій апеляційній скарзі. На підставі цього апеляційне провадження було закрито [176].

Не йдеться про дискреційні повноваження та розсуд суду при вирішенні клопотання позивача про залишення позову без розгляду, як це мало місце в ухвалі Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 20.06.2016 р. у справі про виключення відомостей про батьківство з актового запису про народження [185].

Вирішення клопотання позивача про збільшення обсягу позовних вимог позивача не може вважатися прикладом реалізації дискреційних повноважень, оскільки при наявності розсуду як елементу правозастосовчої діяльності відсутній вибір для суду. Так, до Ленінського районного суду м. Миколаєва було подано позов виконавчого комітету Миколаївської міської ради про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом. Під час розгляду справи представником позивача була подана заява про збільшення, а саме про визнання малолітньої доньки відповідачки також такою, що втратила право користування спірним житловим приміщення, як таку, що має похідне право користування від матері, та одночасно заявлено клопотання про залучення дитини співвідповідачем. При цьому представник відповідачки просив вирішити клопотання на розсуд суду. Суд, визнаючи, що зміст заяви про збільшення позовних вимог та клопотання про залучення дитиною співвідповідачем відповідає характеру спірних правовідносин і повинен розглядатися з первісними вимогами, прийняти заяву позивача про збільшення позовних вимог до розгляду, залучивши малолітню доньку відповідачки співвідповідачем у справі [199].

Із розуміння дискреційних повноважень тісно пов’язано питання свободи суду і їх співвідношення із судовим розсудом. Так, Д. Б. Абушенко зазначає, що судовий розсуд - похідне від більш широкої проблеми - проблеми свободи в діяльності суду [4, с. 22].

Найбільш детальне дослідження співвідношення свободи і судового розсуду, на наш погляд, було проведено О. Т. Боннером. Відштовхуючись від класичного розуміння свободи як пізнаної необхідності, він пропонує своє розуміння свободи, визначаючи її як здатність людини діяти згідно зі своїми інтересами та метою, спираючись на пізнання об’єктивної дійсності. У той же час автор підкреслює, що між свободою поведінки особистості та діяльністю, здійснюваною із розсудом державного органу чи посадової особи, не може не бути і суттєвих відмінностей. Виявляються вони в тому, що, на відміну від особи, яка має певну свободу у виборі мети своєї діяльності та більш-менш вільна у виборі засобів досягнення наміченої мети, мета діяльності та засоби її досягнення для державних органів, як правило, чітко визначені законом. Далі йде висновок про те, що при ухваленні рішення на підставі розсуду державні органи лише в останню чергу керуються вольовими моментами [26, с. 35].

При вирішенні питання про наявність свободи в діях суду потрібно виходити з сучасного філософського поняття свободи, бо тут ми маємо справу з філософською категорією у праві. Так, наприклад, якщо ми будемо розуміти під свободою можливість діяти в напрямку мети, поставленої колективом або суспільством, а головне - будемо усвідомлювати те, що будь-яка людська свобода має обмеження (межі), тобто абсолютної свободи не існує в принципі, то немає серйозних причин не визнати діяльність судді щодо прийняття рішень на основі розсуду вільною [111, с. 124].

Для з’ясування правової суті свободи важливим є відповідь на питання: чи може юридична свобода надати можливість суб’єкту мислити й діяти відповідно до своїх переконань, поглядів й уявлень про бажане й належне? Звичайно ж, ні, оскільки, по-перше, право не може повною мірою задовольняти інтереси всіх верств населення. А, по-друге, свобода особи в частині можливості діяти відповідно до своїх переконань залежить від наявності реальних умов подібної поведінки, тобто від наявності свободи фактичної [150].

Поняття свободи можна розглядати з боку носія суб’єктивних прав - людини - як внутрішню свободу та з боку суспільства, членом якого виступає індивід як зовнішня свобода. Під внутрішньою свободою розуміється можливість людини самостійно вибирати варіант своєї поведінки, ставати учасником правовідносин, вибирати те чи інше суб’єктивне право або ж не вибирати жодного. Ця можливість не обмежується ніякими зовнішніми чинниками та є суто внутрішньою властивістю свідомості індивіда. Зовнішня свобода реалізується через реальну дію, через здійснення своїх прав і свобод. Таким чином, вона співвідноситься із внутрішньою свободою, оскільки спрямована на її реалізацію. Однак, на відміну від внутрішньої свободи, вона обмежена правом, свободою інших осіб, у тому числі й держави. Як справедливо зазначає І. Д. Ягофарова, зовнішня свобода є головним об’єктом обмежувального впливу з боку численних і різноманітних матеріальних і нематеріальних елементів дійсності, хоча жодним чином не можна не враховувати такий вплив на усвідомлення й переживання людиною того свого внутрішнього стану, що і називається відчуттям своєї внутрішньої (духовної) свободи [241, с. 20].

Вважаємо, що внутрішня й зовнішня свобода, категорії не тотожні, не однакові за змістом, однак все-таки не можуть існувати одна без одної, оскільки органічно пов’язані між собою, обумовлюють одна одну. Якщо піддавати аналізу ті або інші аспекти внутрішньої свободи, то в кожному разі доведеться звернути увагу й на зовнішню свободу, і навпаки.

Людина, керуючись своєю внутрішньою свободою, подумки обирає варіант поведінки, спрямований на оптимальне здійснення суб’єктивних прав відповідно до власних потреб та інтересів. Отже, внутрішню свободу ми позиціонуємо зі свободою вибору [116, с. 84].

Розсуд виступає юридичною свободою суб’єкта правовідносин, яка полягає в інтелектуально-вольовій діяльності суб’єкта, що спрямована на здійснення наданих йому законодавством відповідних прав, повноважень у межах та у спосіб, визначений нормою права [150].

А. Барак на підставі власного досвіду, а також аналізу законодавства і практики США, Великої Британії при визначенні суддівського розсуду робить наголос на тому, що це надане законом владне повноваження судді обирати між двома чи більше альтернативами, коли кожна з яких є законною. Досить суттєвим при цьому є акцент саме на можливості вибору, а не на свободі, незалежній від будь-яких факторів. Він говорить про те, що розсуд передбачає «скоріше зону можливостей, аніж просто одну позицію» [15, с. 13-15].

Заперечення О. О. Папкової щодо свободи розсуду полягає в тому, що розсуд у цивільному і господарському процесах континентальної системи права, на відміну від розсуду в процесах країн загального права, не є вільним. На її думку, про вільний розсуд можна говорити лише тоді, коли суд вправі приймати правозастосовні рішення за відсутності будь-яких обмежень. Але таке розуміння свободи занадто спрощене [115].

Між тим цілком очевидно, що в такого розсуду є певні межі. По-перше, це окремі правові обмеження, якими нерідко виступають закріплені в законі оціночні поняття (наприклад, сумлінність). Але головне - це вся правова система країни в цілому, бо оскільки в будь-якому цивілізованому суспільстві діє право, суддя своїм рішенням, прийнятим на власний розсуд, не може без всяких до того підстав грубо і явно зневажати закон. Його діяльність перестає визначатися правом лише за наявності прогалини в ньому, при недобросовісності дій однієї зі сторін тощо, але навіть у цих випадках суд своїм рішенням не може переступати рамки закону, вчиняти правопорушення.

Варто відзначити, що акт вибору нерозривно пов’язаний з категорією свободи, бо вона реалізується через вибір, а можливість вибору обумовлює свободу [111, с. 126].

Проте існують відмінності між свободою поведінки особистості та діяльності, здійснюваної через розсуд державного органу або посадової особи. Особистість має певну свободу у виборі мети своєї діяльності, оскільки в кожен такий момент зазвичай існують не одна, а кілька реальних можливостей їх здійснення, хоча і з різним ступенем імовірності. Крім того, особа певною мірою вільна у виборі засобів досягнення поставленої мети.

Що стосується органів держави, то мета їхньої діяльності та засоби досягнення чітко визначені законом. Більшою мірою це стосується судової діяльності [165, с. 29, 30].

Вчинення процесуальних дій із застосуванням розсуду, хоча і має на увазі наявність альтернативи, не означає абсолютної свободи суду. Тим більше, неприпустимо їх ототожнення. Так чи інакше, але розсуд, заснований на праві, випливає з нього. Саме розуміння розсуду як правомочності, права вибирати з декількох законних варіантів передбачає наявність певних правових підстав і меж його здійснення [89, с. 25].

Отже, варто зазначити те, що стосовно суду варто говорити про можливість вибору, а не про надання певної свободи, проте такий вибір повинен мати межі, які є гарантією здійснення правосуддя, захисту прав та законних інтересів осіб, які беруть участь у справі. З цього випливає, що свобода вибору має відносний характер. І, нарешті, саме встановлення вибору, а також способи його обмеження безпосередньо випливають з правових норм.

Так, у ході розгляду Київським районним судом м. Харкова справи про визнання договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів недійсним представником позивача було заявлено клопотання про заміну неналежного відповідача. При цьому представник відповідача та третьої особи, а також інша третя особа поклалися на розсуд суду (курсив авт. - М. Г.). Суд при розгляді цього клопотання не може керуватися розсудом як способом реалізації дискреційних повноважень, а виходячи зі ст. 33 ЦПК України, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, не припиняючи розгляду справи, що й було зроблено, хоча у відповідній ухвалі вказано ніби-то про владне рішення суду щодо необхідності замінити відповідача [197].

Подібна ситуація виникла під час провадження у Рівненському міському суді справи про спростування недостовірної інформації. У судовому засіданні представник позивача подав до суду письмову заяву про залишення позовної заяви без розгляду. При цьому представник відповідача та представники третьої особи з приводу заявленого клопотання також поклались на розсуд суду (курсив авт. - М. Г.) [212].

Відтак можливість вибору при реалізації дискреційних повноважень може полягати у виборі між варіантами поведінки - діяти або не діяти, або між варіантами її змісту, повністю чи частково визначеними судом, - яким чином діяти.

Так, відповідно до ст. 151 ЦПК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. При вирішенні питання про забезпечення позову варіанти поведінки суду полягатимуть у визначенні забезпечити позов чи ні. У ст. 153 ЦПК України встановлено, що залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або частково. Отже, якщо в першому випадку варіативність поведінки суду полягала у визначенні, чи реалізовувати надане йому дискреційне повноваження, то в другому випадку суд визначає зміст можливих варіантів, також з використанням вибору із декількох варіантів.

Невід’ємним структурним елементом судового рішення є його мотивувальна частина. Вона завжди є і сутнісною характеристикою його змісту, пов’язуючи правові висновки суду з встановленими в судовому розгляді юридичними фактами, і послідовно відбиває процес формування переконання суду.

Вчинення процесуальної дії дискреційно повинно бути вмотивовано (бути окремою вимогою у відповідному процесуальному акті, випливати із конкретної цивільної справи, відповідати стадії розгляду справи та відповідній процесуальній ситуації). Вказівка на мотиви при реалізації дискреційних повноважень є важливим елементом недопущення зловживанню наданими повноваження та зведення до мінімуму суб’єктивної складової.

ЦПК України передбачає, що в мотивувальній частині зазначаються мотиви, з яких суд дійшов висновків (тобто висновок суду про обґрунтованість чи необґрунтованість заявленого клопотання), і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу (тобто посилання на конкретну правову норму).

Вмотивованість як вимога, що пред’являється до судового рішення, означає обов’язковість наявності в ньому вичерпно аргументованих висновків суду. У необхідних випадках у рішенні також повинно міститися обґрунтування вибору кожної із застосованих судом норм права та їх тлумачення.

Мотиви - це всі ті міркування суду, за якими він прийшов до свого рішення. Викладення мотивів додає рішенню переконливості та робить висновок суду зрозумілим для всіх [236, с. 146].

Належне обґрунтування вчинення певної процесуальної дії вказує на те, що дискреційні повноваження не є безконтрольними. Мотиви, які спонукали суд при вчиненні процесуальної дії, сприяють можливості осіб, які беруть участь у справі, контролювати законність таких повноважень суду.

Д. Б. Абушенко зазначає, що при простій вказівці на можливість вчинення процесуальної дії на розсуд суду в нормі відсутні юридичні факти, на основі яких суд приймає правозастосовний акт. Відповідно призначення мотивів тут очевидно - визначити для цієї норми ті факти, яким буде надано юридичне значення. При використанні оціночних категорій призначення мотивів залишається тим же. Пояснити це можна таким чином. Специфіка використання оціночного терміна, полягає в тому, що правозастосовувач, знаючи про наявність його в нормі, не прагне з’ясувати для себе всі можливі життєві випадки, які б охоплювалися цим терміном. Він вчиняє (і це цілком зрозуміло) набагато простіше - спочатку встановлює конкретні обставини, а вже потім вирішує для себе, чи підходять вони під те родове поняття, яке позначене оціночною категорією. Але ця специфіка підведення окремого під загальне, по суті, нічого не змінює, адже в підсумку суд, ґрунтуючись на певних мотивах, визначає юридичну значимість фактів [3, с. 66, 67].

У ст. 82 ЦПК України передбачена можливість з урахуванням майнового стану сторони відстрочення або розстрочення сплати судового збору на визначений строк. Щоб здійснити відповідне повноваження, суд повинен не тільки констатувати необхідність врахування майнового стану особи, але й встановити, який повинен бути майновий стан особи, щоб це було підставою для вчинення відповідної процесуальної дії. Однак логічно, що питання про відстрочення або розстрочення витрат постає в разі, коли майновий стан особи є таким, що утруднює виконання цього обов’язку в повному обсязі. А отже, суд повинен, враховуючи незадовільний майновий стан, сторони мотивувати прийняте ним рішення з вказівкою на те, які обставини враховані для визначення майнового стану особи незадовільним.

З аналізу відносно визначених норм можна зробити висновок про те, що не в усіх випадках вчинення процесуальної дії на розсуд суду є можливим закріплювати мотиви, якими керувався суд у письмовій формі. Так, відповідно до ст. 140 ЦПК України у разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді доказів за їх місцезнаходженням можуть бути залучені свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти, а також здійснено фотографування, звуко- і відеозапис. У такій ситуації мотивувати вибір суду текстуально не є можливим. Суд залежно від обставин справи вирішує питання про залучення вказаних осіб для участі в огляді доказів за їх місцезнаходженням.

Так, до таких процесуальних дій можна віднести залучення до участі у цивільному процесі спеціаліста для надання безпосередньої технічної допомоги (ч. 2 ст. 54 ЦПК України); вимогу подання оригіналу письмового доказу, якщо подано його копію (ст. 64 ЦПК України). У цих випадках слід говорити, що мотивація вчинення конкретних процесуальних дій визначається виходячи з обставин справи та ходу її розгляду, враховуючи доцільність та раціональність процесуальної форми та процесуальних дій суду. Вчинення конкретних процесуальних дій може бути предметом оскарження (чи як окремого процесуального документа чи разом із завершальним судовим рішенням). Якщо внаслідок вчинення або невчинення тих чи інших процесуальних дій сталося порушення прав учасників цивільного процесу, ухвалене незаконне та/або необгрунтоване рішення, то суди вищих інстанцій вимушені на це реагувати відповідно до норм цивільного процесуального права та своїх повноважень, а це відкидає тезу про абсолютну свободу суду чи вільну реалізацію дискреційних повноважень на власний розсуд.

Здійснення судом наданих йому дискреційних повноважень завжди вимагає мотивувати зроблений вибір.

Вмотивованість судового рішення є однією з важливих процесуальних гарантій досягнення завдань цивільного судочинства, також є процесуальним засобом вираження судом свого переконання у правильності вчинення певної процесуальної дії.

Тісно пов’язаною із вмотивованістю реалізації дискреційних повноважень судом є необхідність закріплення мотивів вчинення певної процесуальної дії в процесуальних актах. Вчинення кожної процесуальної дії повинно бути об’єктивовано. Це пов’язано із тим, щоб особи, які беруть участь у такому випадку, матимуть можливість оскаржити конкретну процесуальну дію, здійснену в межах дискреційних повноважень суду.

Важливим питанням при розгляді питань щодо ознак дискреційних повноважень є питання щодо віднесення до дискреційних повноважень суду всіх процесуальних дій у разі закріплення у ЦПК України можливості їх вчинення через використання відносно визначених норм права. У науці цивільного процесуального права виділяють такий вид повноважень суду, як функціональні, тобто ті, що пов’язані з вирішальними діями суду щодо керівництва цивільним процесом у межах існуючих судових проваджень як структурних компонентів судочинства [48, с. 5].

Можна виділити такі ознаки дискреційних повноважень суду:

1) реалізація дискреційних повноважень передбачена нормами цивільного процесуального права;

2) конкретна процесуальна дія вчиняється із застосуванням суду;

3) можливість вибору варіанта здійснення процесуальної дії повинна бути мотивована;

4) повинні бути об’єктивовані у визначеній законом процесуальній формі.

Дискреційні повноваження - це передбачені нормами цивільного процесуального права повноважень щодо вчинення процесуальних дій з використанням розсуду на основі внутрішнього переконання з обов’язковою вказівкою на мотиви, об’єктивовані у визначеній законом формі.

На підставі аналізу змісту чинного цивільного процесуального законодавства через призму виділених ознак виявлено обсяг дискреційних повноважень суду першої інстанції щодо розгляду цивільних справ, які визначено таким чином:

1) суд (суддя) може (ч. 3 ст. 19, ч. 2 ст. 29, ч. 2 ст. 39, ч. 4 ст. 43, ч. 2 ст. 54, ч. 1 ст. 82, ч. 3 ст. 82, ч. 1 ст. 93, ч. 1 ст. 94, ч. 8 ст. 130, ч. 2 ст. 133, ч. 3 ст. 133, ч. 3 ст. 137, ч. 3 ст. 140, ч. 2 ст. 141, ч. 4 ст. 144, ч. 1 ст. 146, ч. 1 ст. 150, ч. 2 ст. 150, ч. 1 ст. 151, ч. 4 ст. 151, ч. 3 ст. 153, ч. 4 ст. 153, ч. 6 ст. 153, ч. 1 ст. 154, ч. 3 ст. 154, ч. 6 ст. 154, ч. 2 ст. 157, ч. 1 ст. 158¹, ч. 3 ст. 159, ч. 2 ст. 169, ч. 5 ст. 175, ч. 3 ст. 176, ч. 10 ст. 180, ч. 12 ст. 180, ч. 4 ст. 182, ч. 3 ст. 188, ч. 4 ст. 188, ч. 1 ст. 190, ч. 1 ст. 191, ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 192, ч. 7 ст. 193, ч. 1 ст. 202, ч. 4 ст. 209, ч. 1 ст. 211, ст. 217, ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220 ЦПК України);

2) суд (суддя) має право (ч. 2 ст. 64, ч. 1 ст. 126, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 8 ст. 180, ч. 9 ст. 180, ч. 3 ст. 189, ч. 3 ст. 190, ч. 7 ст. 191, ч. 2 ст. 214 ЦПК України);

3) інші способи визначення повноваження суду як власного: на розсуд суду (ч. 1 ст. 182 ЦПК України); повне або часткове відтворення здійснюється... або за ініціативою суду (ч. 3 ст. 197 ЦПК України); провадження у справі відновлюється... або з ініціативи суду (ч. 1 ст. 204 ЦПК України);

4) визначення конкретних дій, вчинення яких для суду не є прямо обов’язковими: суд замінює або залучає (ч. 1 ст. 33 ЦПК України); вирішується судом (ч. 5 ст. 36 ЦПК України); суд визнає (ч. 3 ст. 45, ч. 2 ст. 80, ч. 3 ст. 143, ч. 5 ст. 182 ЦПК України); встановлюється судом (ст. 67, ч. 1 ст. 177 ЦПК України); суд поновлює або продовжує (ч. 1 ст. 73 ЦПК України); судом приймається (ч. 2 ст. 123 ЦПК України); попереднє судове засідання не є обов’язковим (ч. 7 ст. 130 ЦПК України); докази, подані з порушенням вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин (ч. 2 ст. 131 ЦПК України); суд доручає (ч. 1 ст. 132 ЦПК України); суд призначає (ч. 1 ст. 143 ЦПК України); суд оголошує (ч. 2 ст. 191 ЦПК України);

5) визначення правових норм, які потребують уточнення в кожному конкретному випадку: складнощі (ч. 1 ст. 137 ЦПК України); з дозволу суду (ч. 2 ст. 154 ЦПК України); розумного строку (ч. 1 ст. 157 ЦПК України); постановляє ухвалу про продовження судового розгляду або про відкладення розгляду справи на певний строк (ст. 170 ЦПК України); тільки у виняткових випадках свідки не допитуються (ч. 4 ст. 191 ЦПК України); якщо виникає потреба, суд постановляє (ч. 2 ст. 195 ЦПК України).

Наділення суду дискреційними повноваженнями сприяє забезпеченню здійснення правосуддя. Вони є важливим і необхідним елементом судової діяльності. З метою кращого розуміння цього правового явища в цивільному процесі важливим є дослідження класифікації видів таких повноважень суду та їх особливостей. Це дозволить виділити суттєві особливості, переваги застосування, а також розробити практичні рекомендації щодо нормативного закріплення дискреційних повноважень у цивільному процесі.

Високо оцінюючи наявні дослідження, слід визнати, що до теперішнього часу питання класифікації дискреційних повноважень суду в цивільному процесі не одержали належного висвітлення у вітчизняній літературі. Жоден із вчених не акцентує увагу на класифікації дискреційних повноважень щодо здійснення окремих процесуальних дії в цивільному судочинстві. Залишається досі не розкритим питання класифікації таких повноважень суду, виходячи з аналізу норм ЦПК України. Тому доцільно дослідити вже запропоновані вченими класифікації, які є найбільш повними і на основі цього запропонувати власну класифікацію дискреційних повноважень у цивільному процесі.

О. О. Папкова класифікує суддівський розсуд таким чином (у контексті дискреційного повноваження - М. Г.):

1) відносно визначений суддівський розсуд (ситуаційний та альтернативний);

2) правомочний суддівський розсуд (факультативний).

Ситуаційний відносно визначений суддівський розсуд, на думку О. О. Папкової, має такі варіанти застосування, як:

1) застосування аналогії права чи закону [115, с. 332];

2) застосування загальних норм, які передбачають виникнення певних прав та обов’язків. У цьому випадку мова йде про реалізацію дискреційних повноважень суду при застосуванні норм матеріального права [115, с. 335];

3) при застосуванні норм, які містять формулювання «справедливий», «розумні межі», «поважні причини» й ін. Завдання суду в наведених випадках ускладнюється. При реалізації таких норм недостатньо встановити фактичні обставини справи, але й потрібно дати їм юридичну оцінку з точки зору мети, закладеної у конкретному випадку законодавцем [115, с. 337, 339];

4) при конкретизації суб’єктивних прав та обов’язків, коли орган визначає їх обсяг та зміст;

5) при визначенні розміру відшкодування шкоди. Знову ж таки мова йде про здійснення розсуду суду при застосуванні норм матеріального права.

Альтернативний відносно визначений суддівський розсуд, за класифікацією О. О. Папкової, як підвид має місце при застосуванні альтернативно-правових норм [115, с. 347]. Так, відповідно до ст. 151 ЦПК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити передбачені цивільним процесуальним законодавством заходи забезпечення позову. У цьому випадку ЦПК України передбачено заходи забезпечення позову, однак не передбачено конкретно, який захід забезпечення позову, по якій позовній вимозі може бути застосований.

Також вирішення питання щодо вжиття заходів забезпечення позову та вибір конкретного заходу здійснюється на розсуд суду, виходячи з конкретних обставин справи.

Не виділяються підвиди і варіанти іншого виду суддівського розсуду - правомочний або факультативний. Як приклад правомочних або факультативних дискреційних повноважень можна навести такі норми ЦПК України: визнання мирової угоди в разі закриття провадження у справі за клопотанням сторін (ст. 175 ЦПК України), факультативне зупинення провадження у справі (ст. 202 ЦПК України).

При цьому дискреція здійснюється в основному при застосуванні ситуаційних правових норм [115, с. 351]. А за критерієм класифікації дискреційних повноважень визначає вид норми, яка застосовується на розсуд суду.

Судовий розсуд, на думку Д. Б. Абушенка, поділяється на такі види:

1) альтернативний, коли орган обирає один із декількох дозволених законом варіантів рішення;

2) рамковий, коли орган обмежений чіткими межами (верхньою та нижньою);

3) змішаний;

4) рамковий без верхньої межі [3, с. 54].

Л. М. Берг виділяє види судового розсуду за джерелом виникнення:

1) той, що виникає на основі відносно визначених норм;

2) той, що виникає на основі аналогії закону і права;

3) той, що виникає на основі оціночних понять [16, с. 74].

К. В. Пронін класифікує дискреційні повноваження за такими критеріями:

1) за ознакою суб’єктивного ставлення до них законодавця: закріплені законодавцем спеціально; виникли поза волею законодавця;

2) за ступенем визначеності варіантів вибору способу реалізації: за чітко визначеним у правовій нормі варіантом реалізації (прийняти - відхилити, затвердити - скасувати тощо); відносно визначеними; невизначеними варіантами реалізації;

3) за суб’єктами: визначаються суддею одноособово; визначаються колегіальним складом суду, при якому йдеться про внутрішні переконання кожного з суддів, які входять до складу колегії [132, с. 13].

О. Б. Стьопін вказує на те, що судовий розсуд виникає на нормативній та фактичній основі. Відповідно до цього він розрізняє такі види судового розсуду:

1) судовий розсуд, що виникає у зв’язку з фактичними обставинами справи. Цей вид розсуду є одним з найважливіших у судовому процесі, оскільки більшість спорів, що розглядаються в суді, стосуються тільки фактів. При встановленні фактів суддя може використовувати як вузький, так і широкий розсуд. Розсуд полягає в тому, що суддя вивчає й оцінює докази [165, с. 76];

2) судовий розсуд, що виникає у зв’язку із застосуванням правової норми, стосується вибору з низки альтернативних шляхів застосування норми до такої сукупності фактів. У цій ситуації приватноправова норма дає судді можливість вибирати між різними лініями дій, які доцільно застосувати до досліджуваних обставин справи. Часто норми закону сформульовано так, щоб дати судді можливість застосувати розсуд [165, с. 77];

3) судовий розсуд, що виникає на основі приватного права [165, с. 79];

4) нормативне тлумачення, коли, ухвалюючи рішення, суд враховує при тлумаченні місце норми в системі нормативного регулювання суспільних відносин, ототожнюється її значення і зміст [165, с. 81].

Поряд з розглянутими видами розсуду зупинимося також на його формах, які виділяє автор.

Першою формою є визначення в кожному конкретному випадку обсягу суб’єктивних прав і обов’язків. Конкретизуючи цю форму судового розсуду, можна розглянути такі її можливі комбінації:

а) коли конкретно визначено суб’єктивне право і юридичний обов’язок [165, с. 86].

б) коли визначено обсяг суб’єктивних прав [165, с. 87].

в) коли суддя вирішує питання в першому випадку щодо однієї особи- відповідача або позивача, і в другому випадку - щодо кількох осіб (відповідачів або позивачів). У першому випадку судовий розсуд виникає частіше у простих справах, у другому - це в основному складна категорія справ.

Друга форма - вирішення справи за допомогою застосування факультативних норм. Характеризуючи цю форму розсуду, важливо визначити її відмінні особливості від такого суміжного поняття, як диспозитивна норма права. У диспозитивній нормі в гіпотезі вказуються можливі варіанти поведінки суб’єктів права. Факультативна ж норма може застосовуватися тільки в порядку заміни основної норми додатковою, що діє при певних умовах як виняток із правил [165, с. 88].

Третя форма - вирішення справи з урахуванням її особливостей за допомогою вказівки їх загальної характеристики в гіпотезі. У цьому випадку суддя оцінює положення, викладені в нормі з позиції доцільності її реалізації [165, с. 89].

Четверта форма - прийняття рішення, що регламентує діяльність державного органу, в тому числі суду, за допомогою загальних формулювань [165, с. 90].

П’ята форма - це ухвалення рішення за аналогією закону чи права. Особливість цієї форми полягає в тому, що аналогія повинна застосовуватися для більш правильного, тобто доцільного застосування норми закону. Тут більшою мірою перевага віддається спеціальним нормам.

Застосування аналогії розглядається скоріше не як право суду, а як його обов’язок. Однак судовий розсуд, виходячи з його сутності та внутрішньої структури, може розглядатися не тільки як право, а й як обов’язок. Що стосується свободи розсуду, то вона завжди відносна. Суд може вибирати діючи тільки в рамках закону. Крім того, застосування аналогії передбачає формування професійного світогляду суддів, що, безсумнівно, є виразом судового розсуду.

Шоста форма - вирішення суду залежно від категорії справи [165, с. 91].

Г. П. Мельник пропонує класифікацію дискреційних повноважень, схожу на класифікацію, запропоновану О. Б. Стьопіним. Так, за об’єктами йдеться про судовий розсуд щодо правових норм та судовий розсуд щодо обставин справи та доказів. Судовий розсуд щодо правових норм включає застосування як однієї дискреційної норми, так і дискреційних конструкцій (комплексу правових норм, системні взаємозв’язки яких уможливлюють прийняття дискреційного рішення судом). У силу залученості до дискреційної конструкції абсолютно визначена, на перший погляд, правова норма може бути застосована дискреційно внаслідок системної пов’язаності з іншими відносно визначеними правовими нормами, які передбачають можливість судового розсуду, наприклад: у випадку, коли у правовій нормі використовується термін, легальна дефініція якого містить оціночні поняття.

За критерієм результату здійснення судового розсуду можна виділити судовий розсуд, який передбачає можливість прийняття схожих (наприклад, при застосуванні санкції з числовими межами) або взаємозаперечних дискреційних рішень (наприклад, при винесенні ухвали про задоволення клопотання про забезпечення позову або про відмову в задоволенні такого клопотання). При апеляційному та касаційному перегляді судових рішень, пов’язаних із реалізацією судом останнього виду розсуду, існує підвищена ймовірність скасування таких судових рішень порівняно із імовірністю скасування рішень, під час прийняття яких судом було здійснено вибір між схожими дискреційними рішеннями [95, с. 38, 39].

П. В. Куфтирєв запропонував класифікацію суддівського розсуду за критерієм змісту судження, яка в дискретології розкриває внутрішню сутність розсуду та дозволяє відмежовувати останній від деяких однопорядкових категорій. З цієї точки зору, розсуд він розмежував на атрибутивний (в основі якого закладено судження-властивість); релятивний (в основі якого закладено судження-відношення); екзистенційний (в основі якого закладено судження- існування) види розсуду [86, с. 10].

Для атрибутивного розсуду притаманним є формулювання думки суду про ті чи інші фактичні події, що мають юридичне значення для справи. Це може знаходити вираз у таких формулюваннях, як «суд визнає певний обсяг доказів достатнім для», «суд визнає певну якість (кількість, стан, обсяг) належною», «суд визнає певні вимоги обґрунтованими», «суд визнає наявність (відсутність) певних прав» тощо.

Релятивний вид розсуду характеризує формулювання позиції суду у процесі здійснення правосуддя таким чином, що в ньому чітко означено відношення (оцінка) суду до певних діянь сторін у справі. У таких випадках дискреційні повноваження суду формулюються, наприклад, так: «суд критично ставиться до», «суд дає відповідну оцінку», «суд вбачає (не вбачає)», «на думку суду, сторона має (не має) права».

Екзистенційний розсуд передбачає формулювання думки суду щодо підтвердження існування (або неіснування) певних явищ, предметів, прав, обов’язків. Цей вид розсуду може знаходити вираження у таких формулах: «суд підтверджує (спростовує) наявність (відсутність)», «суд переконаний», «суду доведено наявність (відсутність) обставин».

Вищенаведена класифікація розсуду за видами суджень наочно демонструє пов’язаність логіко-психологічних аспектів суддівського розсуду із правовою складовою цієї категорії [86, с. 10].

Е. Калмикова запропонувала класифікаційний критерій поділу дискреційних повноважень залежно від спрямованості дій суду, що обумовлено особливостями організації процесу та суб’єктного складу його учасників, на:

1) дискреційні повноваження, спрямовані на суб’єктів процесу;

2) дискреційні повноваження, спрямовані на власне організацію процесу;

3) дискреційні повноваження, спрямовані на дослідження доказів і суті справи [63, с. 11].

Нами наведено окремі класифікації дискреційних повноважень суду, розроблені різними вченими. Однак з аналізу вищезазначених видів випливає, що переважна більшість авторів не тільки здійснює класифікацію дискреційних повноважень за різними критеріями, але й за основу класифікації беруться як норми матеріального, так і процесуального права. У цьому дослідженні обґрунтовується тільки класифікація дискреційних повноважень суду при реалізації цивільних процесуальних норм, що може дати змогу не тільки виділити норми ЦПК України, в яких міститься вказівка на можливість здійснення тієї чи іншої процесуальної дії дискреційно, але й допоможе в подальшому визначити межі реалізації дискреційних повноважень.

За способом нормативної визначеності нами було виділено такі види дискреційних повноважень суду в цивільному процесі:

1. Дискреційні повноваження суду, що виникають на основі відносно визначених норм права.

Відносно визначені норми права - це норми, які не містять достатньо конкретних і повних вказівок щодо умов дії самої норми чи права та обов’язків сторін і надають право державним органам вирішувати справу з урахуванням конкретних обставин [57, с. 10].

Можна навести такі приклади із ЦПК України:

- відстрочення або розстрочення сплати судового збору на визначений строк, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі, враховуючи майновий стан сторони (ст. 82);

- застосування в необхідних випадках інших, ніж визначено ЦПК України, способів забезпечення доказів, у тому числі забезпечення доказів до пред’явлення нею позову (ч. 2, 3 ст. 133);

- вжиття заходів забезпечення позову за заявою осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 151);

- забезпечення позову до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності за заявою заінтересованої особи (ч. 4 ст. 151);

- застосування у разі необхідності інших, ніж передбачено ЦПК України, видів забезпечення позову, в тому числі застосування кількох видів забезпечення позову (ч. 2 ст. 152);

- постановлення ухвали про визнання мирової угоди, закриваючи провадження у справі (ч. 5 ст. 175);

- визначення порядку виконання рішення, надання відстрочки або розстрочки виконання, вжиття заходів для забезпечення виконання рішення, про що зазначається в рішенні (ст. 217);

- об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог (ст. 126);

- встановлення судом процесуальних строків, у межах яких вчиняються процесуальні дії, якщо вони не визначені законом з урахуванням конкретних обставин справи та засади розумності (ст. 67).

Вчинення тієї чи іншої процесуальної дії «залежно від обставин справи»:

- постановлення ухвали про роз’єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ч. 2 ст. 126 ЦПК України);

- визначення розміру застави (ст. 153 ЦПК України);

- забезпечення позову повністю або частково (ст. 153 ЦПК України);

- оголошення перерви (ч. 2 ст. 159 ЦПК України);

- відкладення розгляду справи (ч. 2 ст. 169 ЦПК України).

2. Дискреційні повноваження суду, які виникають на основі застосування оціночних понять.

Зміст оціночних понять можна встановити виключно в процесі застосування норм, у які вони включені, з урахуванням оцінки всіх обставин справи та застосуванням судового розсуду. Межами для розсуду суду в процесі уточнення оціночних понять можуть служити як окремі ознаки оцінюваного поняття, що містяться в нормах права, так і зміст судових правових дефініцій, що розкривають оціночне поняття, а також ознаки і визначення, виражені в правових позиціях судів. Додатковою межею розсуду суду в цьому випадку можуть виступати положення правової доктрини, що досліджує конкретне оціночне поняття [53, с. 19].

У ЦПК України використовуються такі оціночні поняття, як:

1) «поважні причини»:

- поновлення або продовження строку, встановленого відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи в разі його пропущення з поважних причин (ч. 1 ст. 73);

- тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання (ч. 1 ст. 93);

- привід належно викликаного свідка, який без поважних причин не з’явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки (ч. 1 ст. 94);

- відкладення попереднього судового засідання за заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду, якщо причини неявки буде визнано судом поважними (ч.ч. 8, 9 ст. 130).

- прийняття доказів, які не було подано або про які не було заявлено до або під час попереднього судового засідання (ч. 2 ст. 131).

З аналізу норм ЦПК України вбачається те, що законодавець використовує оціночне поняття, «поважні причини» для характеристики причин пропуску строку або неявки учасників процесу;

2) «доцільність»:

- прийняття зустрічного позову до спільного розгляду з первісним позовом за умови, що обидва позови взаємопов’язані та спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову (ст. 123 ЦПК України);

3) «розумний строк розгляду справи»:

- розгляд справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів - одного місяця (ст. 157 ЦПК України);

4) «виняткові випадки»:

- подовження розгляду справи, але не більш як на п’ятнадцять днів, у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи (ст. 157 ЦПК України).

Необхідно підкреслити, що оціночні поняття характеризуються певними особливостями. Так, з логічної сторони, їм притаманна певна невизначеність та незавершеність змісту; з юридичної - важливим є те, що зміст оціночного поняття встановлюється безпосередньо суб’єктом застосування права [16, с. 85].

3. Дискреційні повноваження суду, що виникають на основі абсолютно визначених норм.

Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо не визначені законом - встановлюються судом (ст. 67).

Із диференціації цивільних процесуальних строків випливає існування сукупності правових норм, що регламентують питання поновлення та продовження процесуальних строків для вчинення процесуальних дій. При цьому правила про поновлення пропущених процесуальних строків поширюються виключно на строки, встановлені законом для вчинення процесуальних дій особами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками процесу, тоді як судові строки, призначені для вчинення процесуальних дій зазначеними суб’єктами, підпорядковуються положенням про їхнє продовження. Необхідність у поновленні або продовженні процесуальних строків виникає в умовах їх пропуску.

Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі (ст. 143).

Зважаючи на те, що ЦПК України передбачає у ст. 145 умови обов’язкового призначення експертизи, можна прийти до висновку, що в інших випадках призначення експертизи є дискреційним повноваженням суду.

Також ще одним класифікаційним критерієм може виступати за ознакою фактичної підстави застосування:

1) за власною ініціативою суду. Ініціатива суду повинна проявлятись і бути спрямована на захист прав та інтересів осіб, на забезпечення справедливого судочинства. Суд може виявляти ініціативу тільки в установлених ЦПК України випадках. Такими випадками є:

- зупинення провадження у справі (факультативне зупинення провадження у справі) (ст. 202);

- відновлення провадження у справі за заявою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду після усунення обставин, що викликали його зупинення (ст. 204);

- виправлення допущених у судовому рішенні описки чи арифметичних помилкок (ст. 219);

- ухвалення додаткового рішення (ст. 220);

2) за ініціативою осіб, які беруть участь у справі, та ін.:

- призначення експертизи за заявою осіб, які беруть участь у справі (ст. 143);

- вжиття заходів забезпечення позову за заявою осіб, які беруть участь у справі (ст. 151);

- визнання мирової угоди за клопотання сторін (ст. 175).

Як бачимо, закон передбачає ініціативу як осіб, які беруть участь у справі, так і ініціативу суду. Вважаємо, що суд повинен проявити ініціативу тільки в разі відсутності такої з боку осіб, які беруть участь у справі, однак пряма вказівка у ЦПК України на такий порядок відсутня.

Залежно від ступеня свободи суду при реалізації дискреційних повноважень можна виділити:

1) абсолютні дискреційні повноваження;

2) відносні дискреційні повноваження;

3) змішані дискреційні повноваження суду.

Ступінь свободи суду залежить від ініціативи інших учасників процесу. Суд може застосувати дискреційне повноваження з власної ініціативи, при цьому суд ніяким чином не пов’язаний з волевиявленням інших осіб. У таких випадках можна говорити про абсолютні дискреційні повноваження. Абсолютні дискреційні повноваження передбачені ч. 2 ст. 29, ч. 5 ст. 36, ч. 3 ст. 45, ст. 67, ч. 2 ст. 80, ч. 1 ст. 93, ч. 1 ст. 94, ч. 7 ст. 130, ч. 1 ст. 132, ч. 3 ст. 137, ч. 3 ст. 143, ч. 3 ст. 153, ч. 4 ст. 153, ч. 1 ст. 157, ч. 3 ст. 176, ч. 8 ст. 180, ч. 10 ст. 180, ч. 12 ст. 180, ч. 1 ст. 182, ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 191, ч. 7 ст. 191, ч. 2 ст. 192, ч. 7 ст. 193, ч. 2 ст. 195, ч. 3 ст. 209, ч. 4 ст. 209, ч. 1 ст. 211, ч. 2 ст. 214 ЦПК України. У ч. 3 ст. 19 ЦПК України чітко не передбачено хто повинен проявити ініціативу, проте необхідна ініціатива судді. Ст. 170, ч. 1 ст. 177 ЦПК України передбачено, що процесуальна дія повиненна вчинятися за ініціативою суду з урахуванням думки осіб, які беруть участь у справі.

Коли ж мова іде про відносні дискреційні повноваження суду, то мається на увазі можливість їх реалізації судом, яка ставиться в залежність від ініціативи осіб, які беруть участь справі. Відносні дискреційні повноваження передбачені ч. 4 ст. 43, ч. 2 ст. 64, ч. 1 ст. 73, ч. 8 ст. 130, ч. 2 ст. 131, ч. 3 ст. 133, ч. 1 ст. 137, ч. 1 ст. 143, ч. 1 ст. 151, ч. 4 ст. 151, ч. 2ст. 169, ч. 5ст. 175, ч. 9 ст. 180 ЦПК України. У ч. 1 ст. 82, ч. 3 ст. 82, ч. 1 ст. 150, ч. 2 ст. 150, ст. 217 ЦПК України чітко не передбачено, проте необхідна заява чи клопотання осіб, які беруть участь у справі.

Що ж до змішаних дискреційних повноважень, то для реалізації таких повноважень потрібна або ініціатива суду, або ініціатива осіб, які беруть участь у справі. Змішані дискреційні повноваження суду передбачені ч. 1 ст. 33, ч. 2 ст. 39, ч. 2 ст. 54, ч. 2 ст. 123, ч. 1 ст. 126, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 133, ч. 3 ст. 140, ч. 2 ст. 141,

ч. 4 ст. 144, ч. 1 ст. 146, ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 6 ст. 153, ч. 1 ст. 154, ч. 2

ст. 154, ч. 3 ст. 154, ч. 6 ст. 154, ч. 2 ст. 157, ч. 1 ст. 158¹, ч. 3ст. 159, ч. 4 ст. 182, ч. 5 ст. 182, ч. 3 ст. 188, ч. 4 ст. 188, ч. 3 ст. 189, ч. 1 ст. 190, ч. 1 ст. 191, ч. 2

ст. 191, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 197, ч. 1 ст. 202, ч. 1 ст. 204, ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220

ЦПК України.

З аналізу норм ЦПК України видно, що одні норми, які передбачають можливість здійснення певної процесуальної дії на розсуд суду, можна віднести до того чи іншого виду, інші ж включають у себе поєднання зазначених видів. З цього випливає, що дискреційні повноваження також можуть виражатись шляхом поєднання зазначених видів.

Кожен із наведених вище видів дискреційних повноважень суду характеризується специфічними рисами, подальше дослідження яких сприятиме всебічному вивченню дискреційних повноважень на загальнотеоретичному та практичному рівнях, а також дозволить визначити межі реалізації дискреційних повноважень у цивільному процесі.