Повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції на факультативних стадіях судового процесу

Поділ стадій судового процесу на обов’язкові та факультативні носить умов­ний характер. Наприклад, О. В. Білоусов під стадією розуміє сукупність процесуа­льних правовідносин і дій, об'єднаних найближчою метою.

У ЦПК України передбачено три способи перегляду судом першої інстанції цивільної юрисдикції власних рішень, ухвал, судових наказів - в порядку прова­дження у зв’язку з нововиявленими обставинами, при перегляді заочного рішення та скасування судового наказу.

І. О. Ізарова визначає нововиявлені обставини як такі юридичні факти, які іс­нували на момент розгляду цивільної справи, але не були і не могли бути відомими заявникові і істотно впливають на суть справи, спростовуючи або доводячи факти, які стали підставою або мотивом винесення судового рішення [102, с.

Вищевказані підходи відрізняються між собою двома аспектами, які необхід­но розглянути детальніше. Перший з них -відомості про відповідні юридичні факти були наявні в суду, проте не були та не могли бути відомі заявнику. Дана ситуація можлива тоді, коли відомості знаходились в матеріалах іншої справи, яка розгляда­лася даним судом, і суддя, знаючи про їх існування, не повідомив заявника та не врахував їх при винесенні рішення. В цьому випадку суддя міг знати про обставини, проте не знати про їх зв’язок зі справою, або не звернути увагу на це. Також суддя міг навмисно винести незаконне чи необгрунтоване рішення. Вважаємо, що наяв­ність відомостей про юридичні факти, які існували в момент розгляду справи та ма­ли істотне значення для її вирішення, проте не були та не могли бути відомі заявни­ку на момент розгляду справи, є достатньою підставою для визнання їх нововиявле­ними незалежно від того, чи були та чи могли вони бути відомі суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 361 ЦПК України, підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами є: 1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із за­явою, на час розгляду справи; 2) встановлені вироком суду, що набрав законної си­ли, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експер­та, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необгрунтованого рішення; 2-1) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необгрунтоване рішення; 3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи пос­тановления ухвали, що підлягають перегляду; 4) встановлена КСУ неконституцій­ність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане [350]. Цей перелік підстав є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає [169]. Проте серед нього відсу­тні обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили, що ви­кликає сумніви в правильності визначення нововиявлених обставин ВССУ. Більше того, при подальшому дослідженні цієї постанови, можна виявити, що необхідними умовами нововиявлених обставин, визначених як пунктами 1, 2 частини 2 ст. 361 ЦПК України, так і пунктами 3, 4 визначено, що вони існували на час розгляду справи.

Крім цього, Пленум ВССУ визначив для нововиявлених обставин, передба­чених пунктами 3, 4, необхідною умовою те, що вони існували на час розгляду справи, але підстави виникли після ухвалення рішення у справі (зокрема, шляхом скасування судового рішення, яке стало підставою для його ухвалення).

На нашу думку, в цій постанові судом не зовсім правильно вжито термін «пі­дстава», який не відповідає значенню, вкладеному в нього ч. 2 ст. 361 ЦПК України.

Взагалі, підстава - це те головне, на чому базується, основується що-небудь, те чим пояснюються, виправдовуються вчинки, поведінка і т. ін. [235, с. 506]. Юри­дична підстава - це сукупність передбачених правом обставин, умов, фактів, що за­безпечують настання юридичних наслідків [9, с. 11]. Усі обставини, умови, факти, які забезпечують настання юридичних наслідків, повинні виступати у формі юриди­чних фактів. Юридичний факт - це передбачена нормами права конкретна життєва обставина (подія, дія, стан), котра є підставою для настання певних юридичних нас­лідків [233, с. 401]. Однією з ознак юридичних фактів є те, що вони повинні бути зафіксовані у встановленій законодавством процесуальній формі [87, с. 346]. Це є вірним і для підстав перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами, бо в заяві про перегляд повинні бути зазначені поси­лання на докази, що підтверджують наявність нововиявлених обставин, вона не мо­же ґрунтуватися на непідтверджених думках, або припущеннях.

Отже, підстави перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами можна визначити як сукупність передбачених ч. 2 ст. 361 ЦПК України обставин, умов та фактів, зафіксованих у встановленій законодав­ством процесуальній формі, за наявності яких даний перегляд рішення є можливим. Дане визначення надає змогу відмежувати момент виникнення підстав для перегля­ду рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами від моменту їх закріплення у встановленій законодавством процесуальній формі. Відповідно до цього, можна го­ворити, що особливостями перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з істотними для справи обставинами, що не були і не могли бути відомі осо­бі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи, тобто відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК України, є юридичні факти, які існували на час розгляду справи та мог­ли бути зафіксовані у встановленій законодавством процесуальній формі.

Особливістю перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу на підставі п. 2-4 ч. 2 ст. 361 ЦПК України є те, що відповідні обставини, умови та факти, існу­вали на час розгляду справи, проте не були зафіксовані у встановленій законодавст­вом процесуальній формі. Набуття ними процесуальної форми, тобто перехід в кате­горію юридичних фактів, відбулося на підставі судового вироку, ухвали про скасу­вання рішення, рішення КСУ.

При вирішенні питань про наявність нововиявлених обставин, суди повинні відрізняти їх від нових обставин. Постановою Пленуму ВССУ від 30.03.2012 р. № 4 роз’яснено, що обставини, які виникли чи змінилися тільки після ухвалення судово­го рішення і не пов'язані з вимогою в цій справі, а тому не могли бути враховані су­дом при ухваленні судового рішення, є новими обставинами і можуть бути підста­вою для пред'явлення нової вимоги (зокрема, погіршення майнового стану відпові­дача після ухвалення рішення про стягнення з нього аліментів) [185].

Також заслуговує уваги думка, що процесуальні недоліки розгляду справи (зокрема, неналежне повідомлення заявника про час і місце розгляду справи, непов­не встановлення фактичних обставин справи, порушення порядку дослідження дока­зів) не можуть вважатися нововиявленими обставинами, проте можуть бути підста­вою для перегляду судового рішення в апеляційному або касаційному порядку [185].

Проте деякі ситуації, наприклад, коли особа усунула недоліки позовної заяви та направила її до суду засобами почтового зв’язку у встановлений термін, проте лист був отриманий судом вже після постановлення ухвали про повернення позов­ної заяви, не є наслідком порушення процесуального законодавства ні позивачем, ні судом. Отримавши відповідний лист вчасно, ухвала суду могла б бути іншою.

На нашу думку, в цьому випадку, немає змісту змушувати позивача оскаржу­вати ухвалу суду про повернення позовної заяви у апеляційному порядку, або пода­вати позовну заяву повторно. Рішення апеляційного суду дуже легко передбачити - він скасує ухвалу суду першої інстанції.

Також можна навести і інші приклади ухвал, які можуть бути прийняті судом внаслідок відсутності у нього інформації про дії, що вчинені стороною цивільної справи, або події, які могли б вплинути на судове рішення: 1) прийняття ухвали про залишення заяви без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, якщо фізич­на особа-позивач померла, проте суду не було про це відомо. У випадку наявності у суду зазначеної інформації, він повинен зупинити провадження у справі; 2) прийн­яття ухвали про залишення заяви без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК Укра­їни, якщо позивач надіслав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, проте суд її ще не отримав. Результат оскарження вищенаведених ухвал в апеляцій­ному порядку, на нашу думку, також дуже легко передбачити - це скасування відпо­відної ухвали суду першої інстанції та направлення справи для подальшого розгля­ду. Тому пропонуємо доповнити розділ V ЦПК України «Перегляд судових рішень» главою 5, яку назвати «Виправлення процесуальних недоліків».

Даною главою необхідно встановити виключний перелік ухвал, які має право переглянути суд за власною ініціативою, а також за заявою сторони, порядок та під­стави їх перегляду. До переліку ухвал пропонуємо включити наступні: 1) ухвалу про повернення позовної заяви на підставі ч. 2 ст. 121 ЦПК України у випадку, якщо її недоліки були усунені вчасно, проте суду це стало відомо вже після прийняття ух­вали; 2) ухвалу про залишення заяви без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, якщо фізична особа-позивач померла, проте суду це стало відомо вже піс­ля прийняття ухвали; 3) ухвалу про залишення заяви без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, якщо позивач надіслав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, проте суд її отримав вже після прийняття ухвали.

Дані ухвали можуть бути переглянуті або за ініціативою суду, або на підставі заяви позивача. При цьому, підставою такого перегляду є надходження до суду від­повідних відомостей та письмових документів - позовної заяви з усуненими недолі­ками, інформації про смерть фізичної особи, заяви про розгляд справи за відсутності позивача, або заяви про виправлення процесуальних недоліків.

Скасування вищевказаних ухвал повинно бути шляхом прийняття ухвали су­ду про виправлення процесуальних недоліків. Цією ухвалою суд скасовує власну попередню ухвалу, а також, виходячи з підстав такого скасування:

- якщо було скасовано ухвалу про повернення позовної заяви на підставі ч. 2 ст. 121 ЦПК України у випадку, якщо її недоліки були усунені вчасно, проте суду це стало відомо вже після прийняття ухвали - то суд відкриває провадження у справі;

- якщо було скасовано ухвалу про залишення заяви без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, якщо фізична особа-позивач померла, проте суду це стало відомо вже після прийняття ухвали - суд визначає чи допускають спірні пра­вовідносини правонаступництво, а потім або зупиняє провадження у справі, або за­криває провадження;

- якщо було скасовано ухвалу про залишення заяви без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, якщо позивач надіслав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, проте суд її отримав вже після прийняття ухвали - суд продовжує розгляд справи.

Вважаємо, що максимальним строком, який повинен бути встановлений для виправлення процесуальних недоліків за ініціативою суду, є 5 днів з дня прийняття ухвали. У випадку виправлення недоліків на підставі заяви позивача - 5 днів з дня отримання ним копії ухвали.

При цьому недоцільним було б зобов’язувати позивача використовувати да­ний спосіб захисту своїх прав. Він повинен сам вирішувати, як йому діяти в даній ситуації: подати заяву про виправлення процесуальних недоліків, подати апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції, чи подати позовну заяву повторно.

Ще однією формою перегляду судом власних рішень є перегляд заочного рі­шення. Воно може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. При цьому ЦПК України встановлює обов’язкові вимоги до форми та змісту такої заяви. Вона повинна бути подана у письмовій формі, а також містити найменування суду, який ухвалив заочне рішення, ім'я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходжен­ня, номер засобів зв'язку; обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це; посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача; клопотання про перегляд заочного рішення; перелік доданих до заяви матеріалів.

Законодавцем зазначено, що до неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення застосовуються правила статті 121 ЦПК України. Дана стаття сто­сується порядку та підстав залишення позовної заяви без руху та її повернення. Про­те, в даному випадку мається на увазі тільки ч. 1 та ч. 2 ст. 121 ЦПК України, бо ін­ші підстави повернення заяви не є наслідком її неналежного оформлення.

Можна визначити наступні підстави повернення заяви про перегляд заочного рішення: 1) неусунення недоліків у встановлений ухвалою суду строк; 2) подання відповідачем до початку розгляду заяви про перегляд заочного рішення, заяви про її повернення; 3) подання заяви недієздатною особою; 4) звернення до суду за захис- том прав, свобод та інтересів інших осіб у випадках, не передбачених законом; 5) непідсудність справи цьому суду; 6) подання заяви учасниками судового процесу, які не мають такого права (позивачем, третіми особами); 7) подання заяви про пере­гляд повторного заочного рішення.

Повернення заяви про перегляд заочного рішення у зв’язку з неусуненням недоліків не має суттєвих відмінностей від повернення позовної заяви, чи заяви, по­даної в порядку окремого чи наказного провадження. Просто суд в мотивувальній частині буде також посилатися на ст. 229 ЦПК України, яка визначає вимоги до фо­рми і змісту заяви про перегляд заочного рішення. Можливість подання відповіда­чем до початку розгляду заяви про перегляд заочного рішення, заяви про її повер­нення, прямо не передбачена ЦПК України, проте ми вважаємо, що дане право ви­пливає з диспозитивного права відповідача розпоряджатися своїми процесуальними правами. Тому необхідно закріпити це право на законодавчому рівні. Наступні дві підстави: подання заяви недієздатною особою та подання заяви від імені відповідача особою, яка не має повноважень на ведення справи, повинні також застосовуватися аналогічно як до позовної заяви. Вони були нами детально розглянуті в підрозділі 2.1 даної дисертаційної роботи. Особливістю повернення заяви про перегляд заочно­го рішення у зв’язку з непідсудністю справи цьому суду є те, що заочне рішення може бути переглянуте тільки тим судом, що його ухвалив. У випадку надходження такої заяви до іншого суду, він повинен її повернути, пославшись на недотримання вимог ч. 1 ст. 228 ЦПК України.

Право на подання заяви про перегляд заочного рішення належить тільки від­повідачу. Інші учасники судового процесу можуть оскаржувати заочне рішення тільки в апеляційному порядку. На це вказує і Колегія суддів Судової палати у циві­льних справах ВСУ, яка в ухвалі від 28.05.2008 р. по справі № 6-6989св08 наголоси­ла, що суб’єктом подання заяви про перегляд заочного рішення є виключно відпові­дач, а не інші особи, які беруть участь у справі [330]. Тому доцільно у ЦПК України прямо передбачити обов’язок суду повернути заяву про перегляд заочного рішення, подану не відповідачем, а іншими особами, які брали участь у справі.

З.В. Ромовська дотримується думки, що норма, яка встановлює для позивача іншу процедуру оскарження заочного рішення, створює нерівні процесуальні мож­ливості, тому суперечить ч. 1 ст. 33 ЦПК України [352, с. 398]. На нашу думку, оскарження заочного рішення є тим засобом, що якраз урівноважує процесуальні можливості сторін шляхом надання відповідачу можливості, у випадку наявності поважних причин неявки у судове засідання, захистити свої законні права та інте­реси.

Проте на практиці неможливість апеляційного оскарження відповідачем за­очного рішення суду без попередньої подачі заяви про його перегляд викликає низку проблем. Зокрема, Д.Д. Луспеник говорить, що у тому випадку, коли заочне рішення є незаконним, необгрунтованим або не відповідає обставинам справи, однак відсутні поважні причини неявки відповідача, він вправі оскаржити рішення в апеляційному порядку, однак обов’язково зобов’язаний пройти етап перегляду цього рішення в суді, який його ухвалив. Він дотримується думки, це ця процедура є недоцільною, оскільки не відповідає вимогам ефективності та економії часу. Наприклад, відпові­дач достовірно знає, що в нього немає доказів неповажності, наприклад, причин не­повідомлення суду про неявку до суду, однак він зобов’язаний марнувати свій час, час суду та інших учасників процесу на безрезультатний розгляд заяви про перегляд заочного рішення, результат якого йому, як і суду, відомий заздалегідь [139, с. 129].

Повністю підтримуючи вищенаведену позицію Д.Д. Луспеника, погоджуємо­ся з думкою науковців, які пропонують надати відповідачу право оскаржувати заоч­не рішення в загальному порядку. Вирішуючи цю проблему, Ю. Навроцька пропо­нує ч. 2 ст. 232 ЦПК України викласти в редакції: «Заочне рішення може бути оска­ржене сторонами в загальному порядку, встановленому цим Кодексом, після спливу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, якщо така заява не була подана у строки, встановлені ЦПК України» [149, с. 14].

На нашу думку, вищенаведені зміни спричинять, у випадку відсутності у від­повідача бажання подавати заяву про оскарження заочного рішення, необхідність для обох сторін чекати спливу строку на її подання, а також збільшать строк, необ­хідний для набрання заочним рішенням законної сили. Тому більш слушною вважа­ємо позицію О.М. Великороди, який пропонує ч. 2 ст. 232 ЦПК України викласти в редакції: «Сторони мають право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом», при цьому закріпивши дії суду у випадку одночас­ного подання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення, а позивачем апе­ляційної скарги [28, с. 49].

Право на подання заяви про перегляд заочного рішення можна визначити як одноразове, тобто відповідач має право подати її тільки щодо того заочного рішен­ня, яке було винесено вперше. Якщо після цього заочне рішення було винесено по­вторно, відповідач може його оскаржувати тільки в апеляційному порядку нарівні з іншими учасниками судового процесу.

Якщо немає підстав для залишення заяви про перегляд заочного рішення без руху чи її повернення, суд її приймає до розгляду. Отже, після отримання заяви про перегляд заочного рішення, суд має право вчинити наступні дії: залишити заяву без руху, надавши час для усунення недоліків, повернути заяву, або прийняти її.

Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд повинен невідкладно надіслати її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд повинен повідомити особам, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви.

В.М. Кравчук та О.І. Угриновська говорять, що ЦПК України містить вичер­пний перелік повноважень суду, якими він наділений при розгляді заяви про перег­ляд заочного рішення. Так, результатом розгляду судом заяви про перегляд заочного рішення може бути: 1) залишення такої заяви без задоволення; 2) скасування заоч­ного рішення і призначення справи до розгляду в загальному порядку [125, с. 545­546]. Проте, часто зустрічаються і випадки залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду на підставі ст. 207 ЦПК України. Дана стаття хоч і стосується усіх видів заяв, проте при застосуванні її до заяви про перегляд заочного рішення є деякі особливості.

Тому існують наступні підстави залишення заяви про перегляд заочного рі­шення без розгляду: 1)подання відповідачем клопотання про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду; 2) подання заяви недієздатною особою; 3) звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб у випадках, не

передбачених законом; 4) непідсудність справи цьому суду; 5) подання заяви учас­никами судового процесу, які не мають такого права (позивачем, третіми особами); 6) подання заяви про перегляд повторного заочного рішення; 7) заява була подана без додержання вимог, викладених у статті 229 ЦПК України, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк; 8) заява була подані після закінчення строку, передбаченого ч. 2 ст. 228 ЦПК України, якщо суд за клопотанням відповідача не знайшов підстав для його поновлення.

Після відкриття судового засідання по розгляду заяви про перегляд заочного рішення головуючий повинен з’ясувати хто з осіб, які беруть участь у справі, з ’явився. Відповідно до ч. 1 ст. 231 ЦПК України, неявка осіб, належним чином по­відомлених про час і місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Звідси випли­ває, що якщо цих осіб не було повідомлено належним чином - суд повинен відклас­ти розгляд заяви. При цьому строк, на який розгляд відкладається, повинен бути до­статнім для належного повідомлення усіх осіб, тому в багатьох випадках може по­рушуватися п’ятнадцятиденний строк на розгляд заяви про перегляд заочного рі­шення, передбачений ч. 2 ст. 230 ЦПК України.

Після з’ясування хто з осіб з'явився, встановлення їх осіб, перевірки повно­важень представників, головуючий повідомляє зміст заяви і з'ясовує думку сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочного рішення.

Суд зобов’язаний скасувати заочне рішення у випадку, якщо встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для пра­вильного вирішення справи. Скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, можливе у випадку встановлення судом двох обставин: відповідач не з’явився в су­дове засідання, в якому ухвалено заочне рішення, та не повідомив про причини нея­вки з поважних причин; докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи [136]. О.М. Великорода дотримується думки, що не може бути підставою для скасування заочного рішення посилання відповідача на докази, які були у справі, оскільки вони вже були оцінені судом при ухваленні заоч­ного рішення. Для скасування заочного рішення потрібно, щоб докази були новими (не досліджувались судом при ухваленні заочного рішення) та мали істотне значен­ня для правильного вирішення справи [28, с. 47].

У випадку скасування заочного рішення судом, який його ухвалив, справа призначається до розгляду в загальному порядку. При цьому будь-яких обмежень щодо можливості суду винести повторне заочне рішення немає. У разі, якщо суд за­лишив заяву про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку.

Завершальною стадією цивільного процесу є виконання рішення. В науці іс­нують різні думки про те, чи є виконання рішень стадією цивільного процесу. Вихо­дячи з того, що на стадії виконання рішень реалізуються, переважно, повноваження суду у виконавчому провадженні, необхідно спочатку розглянути чи належить ви­конавче провадження до стадій цивільного процесу.

Наприклад, С. Я. Фурса вважає, що виконавче провадження не є стадією ци­вільного процесу, в рамках якого вже було ухвалено судове рішення, а між сторона­ми виконавчого провадження та державним виконавцем складаються адміністратив­но-процесуальні правовідносини [346, с. 839]. С.В. Щербак обґрунтовує думку, що виконавче провадження є інститутом адміністративного процесу, а Державну вико­навчу службу відносить до системи адміністративних органів [360, с. 4]. Вона ро­бить висновок, що суд не є суб’єктом виконавчого провадження, але має безпосере­дній вплив на його вчинення шляхом здійснення судового контролю за діяльністю державного виконавця з ініціативи сторін, а також у здійсненні інших повноважень, але за нормами процесуального законодавства, а не нормами виконавчого прова­дження [360, с. 5].

Багато науковців відносять виконавче провадження до стадій цивільного процесу. Серед них С.В. Васильєв [24, с. 22], Л. Талан [256, с. 101], О.В. Гетманцев, який дотримується думки, що виконавче провадження є одночасно і стадією цивіль­ного процесу і комплексним міжгалузевим інститутом [39, с. 79] та багато інших. Також на корить даної позиції виступає рішення Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 р. у справі «Шмалько проти України», п. 43 якого говорить, що вико­нання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова части­на «судового розгляду» [214]. В. А. Кройтор говорить, що дискусія про виконавче провадження - це значною мірою дискусія про співвідношення категорій «галузь права» - «галузь законодавства». Сучасний розвиток права, в тому числі цивільного процесуального, дає підстави розрізняти дані поняття. З позицій нормативізму знай­дено достатньо аргументів для обґрунтування самостійності правового регулювання виконавчого провадження. В той же час усвідомлення необхідності процесуальних гарантій у сфері примусового виконання зумовило розділи VI, VII ЦПК, що опосе­редковують контрольні функції суду у виконавчому провадженні [128, с. 153].

Ми вважаємо, що «стадія виконання рішень» і «виконавче провадження» не є тотожними поняттями. Між ними існує логічне відношення перетину. Це випливає з того, що: 1) у порядку виконавчого провадження здійснюється виконання не тільки рішень судів, але і інших органів; 2) на стадії виконання рішення можливе також виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні, прийняття до­даткового рішення та роз'яснення рішення суду. Тому ми дотримуємося думки, що виконання рішення є стадію цивільного процесу, а виконавче провадження - міжга­лузевим інститутом.

Також відрізняються думки науковців стосовно того, чи відноситься стадія виконання рішень до основних (обов’язкових) стадій чи до факультативних (нео­бов’язкових). Ми вважаємо стадію виконання рішення факультативною з огляду на те, що не всі рішення, які приймає суд, потребують вчинення дій для їх виконання. Хоч цього і не вказано в ЦПК України, звернути до виконання можна тільки ті рі­шення, якими зобов’язано відповідача вчинити певну дію, стягнути з нього грошові кошти, витребувати майно. Також не підлягають виконанню судові рішення у спра­вах окремого провадження. Тому, якщо вважати її обов’язковою, судовий процес, після прийняття рішення, в багатьох випадках не міг би вважатися завершеним.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються ЗУ «Про виконавче провадження» [178]. Як правильно зазначається в постанові Пленум ВССУ «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» [191], виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що пе­редбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року [118]. Найчастіше, повноваження суду першої інстанції цивільної юрис­дикції цій стадії цивільного процесу є наслідком помилок, ускладнень чи неможли­вості виконати рішення в такому вигляді, в якому воно прийнято.

Першою групою повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції, які пов’язані з виконанням рішення в цивільних справах є повноваження у виконав­чому провадженні. В. В. Комаров вказує, що суд у виконавчому провадженні вико­нує дві основні функції: забезпечувальну та контрольну. Реалізація забезпечувальної функції відбувається через попереднє санкціонування судом найбільш важливих процесуальних виконавчих дій, вчинення яких потребує встановлення додаткових гарантій законності та дотримання відповідних прав їх учасників, які, власне, і за­безпечуються судом [131, с. 958].

Відповідно до цього, до забезпечувальних повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції у виконавчому провадженні можна віднести дії суду по вирі­шенню питань про негайне виконання судових рішень; зверненню судових рішень до виконання; оформленню виконавчих листів, виправленню помилок в них та ви­знання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню; видачі дублікатів виконавчих листів або судових наказів; поновленню пропущеного строку для пре­д'явлення виконавчого документа до виконання; затвердженню мирової угоди; ви­рішенню питань про відстрочку чи розстрочку виконання, а також про зміну чи встановлення способу і порядку виконання; вирішенню питання про тимчасове вла­штування дитини до дитячого або лікувального закладу; вирішенню питання про оголошення розшуку боржника або дитини; вирішення питання про примусове про­никнення до житла чи іншого володіння особи; вирішенню питання про звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках; вирішенню питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України; заміні сторони виконавчого провадження; визначенню частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. До контрольних повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції у виконавчому провадженні можна віднести дії суду по визнанню рі­шень, дій чи бездіяльності державного виконавця неправомірними і зобов'язання йо­го, або іншої посадової особи державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення, або поновлення порушених прав чи свободи заяв­ника іншим шляхом. При цьому судом реалізуються і інші повноваження, пов’язані з розглядом відповідних заяв, які можна визначити як такі, які реалізуються на стадії виконання рішення, проте прямий вплив на виконавче провадження мають лише вищенаведені. Серед решти повноважень можна визначити повноваження по прийн­яттю відповідної скарги, поновленню строку на її подання, виклику заявника та державного виконавця, розподілу витрат та ін.

Суд може видати виконавчий лист як за власною ініціативою, так і за заявою особи, на користь якої ухвалено рішення. Видання виконавчого листа за ініціативою суду полягає в тому, що у виключному переліку випадків, передбачених ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд допускає негайне виконання рішень. Погоджуємося тим, що по­ложення цієї статті носять імперативний характер, тому у категоріях справ, які нею передбачені, суд зобов’язаний зазначити про необхідність негайного виконання у самому тексті рішення, а також видати виконавчий лист.

Ч. 2 ст. 367 ЦПК України передбачена можливість суду при ухваленні рі­шення допустити його негайне виконання у разі стягнення всієї суми боргу при при­судженні платежів, визначених п. 1-3 ч. 1 ст. 367. С. С. Бичкова дотримується дум­ки, що можливість застосування цієї норми слід визначати через призму принципу диспозитивності цивільного судочинства. Зважаючи на це, позивач, його представ­ник або орган (особа), якому надано право захищати права, свободи та інтереси ін­ших осіб, мають подати до суду клопотання про допущення негайного виконання. Крім того, суд повинен у своєму рішенні належним чином обґрунтувати необхід­ність застосування негайного виконання. Підставами для цього, наприклад, може бути майновий стан стягувача, який потребує його термінового (до набрання рішен­ням законної сили) поновлення [351, с. 746].

Якщо рішення набрало законної сили, то виконавчий лист може бути вида­ний за заявою сторони, на користь якої воно ухвалено, чи прокурора, який здійсню­вав у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді. У біль­шості випадків суд безпосередньо не направляє виконавчий лист у виконавчу служ­бу. Усі дії здійснює особа, якій його видано.

Вважаємо, що діюча процедура пред’явлення виконавчого листа до виконан­ня є недосконалою. Багато проблем вирішив би електронний документообіг між су­дом і виконавчою службою. Запровадження процедури передачі електронних доку­ментів від одного державного органу до іншого, навіть без впровадження електрон­ного судочинства, сприяло б спрощенню дій учасників виконавчого провадження та відкинуло б необхідність подавати у виконавчу службу оригінали виконавчих лис­тів, обмежившись лише відповідною заявою. Також відпала б необхідність видавати кілька виконавчих листів, видавати дублікати листів або судових наказів, виготовля­ти їх копії. Це сприяло б зменшенню як навантаження на суд, так і витрат учасників виконавчого провадження.

Визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню можливе у ра­зі, якщо його було видано помилково або обов’язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи ін­шою особою або з інших причин. О.С. Сіндевич зазначає, що виконавчий лист може бути виданий судом помилково, наприклад, за рішенням суду, яке ще не набрало за­конної сили, або ж взагалі за рішенням, яке не підлягає примусовому виконанню. У зв’язку з цим законодавство фактично повинне містити процедуру анулювання тако­го виконавчого листа. Такою процедурою і є процедура визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, в якій відбуває ревізія факту видачі судом такого виконавчого листа [237, с. 246].

Також, у випадках добровільного виконання боржником рішення суду зав­жди може виникнути проблема подвійного виконання за одним виконавчим листом. О.С. Сіндевич вважає, що вона, є суттєвою настільки, що лише саме її потенційно можливе виникнення в конкретних правовідносинах в багатьох випадках перешко­джає добровільному виконанню судового рішення боржником. Наявність процедури визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, частково запобігає порушенню або ж усуває вже існуючі порушення прав боржника у разі, коли ця проблема все ж таки виникає в конкретних правовідносинах [237, с. 248].

Такі виправлення можуть бути внесені тільки за заявою стягувача або борж­ника шляхом прийняття відповідної ухвали. Також логічною є наявність у суду пра­ва ухвалою зупинити стягнення за виконавчим листом до розгляду заяви. Вважаємо, що в цьому випадку суд повинен оцінити можливість порушення прав боржника і якщо його права можуть бути порушені - то зупинити стягнення. Якщо ж стягнення вже відбулося, або якщо помилково виданий лист виконати неможливо, то право на зупинення стягнення не застосовується. У випадку, якщо стягувач пропустив строк для пред’явлення виконавчого документу до виконання з поважних причин, суд мо­же його поновити. Повноваження суду по поновленню пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документу до виконання не мають суттєвих відмінностей від загальних положень ЦПК про поновлення строку.

Заслуговує також уваги процедура укладення мирової угоди в процесі вико­нання рішення та відмова стягувача від примусового виконання. Відповідно до ви­мог ст. 372 ЦПК України, мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягу­вача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмо­вій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання. За результатами розгляду цієї ми­рової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу.

Норми даної статті передбачають можливість сторін укласти мирову угоду або відмовитись стягувачу від примусового виконання тільки тоді, коли рішення вже набрало законної сили і перебуває на стадії примусового виконання. Якщо рі­шення ще не подане до виконавчої служби, сторона, на користь якої воно прийняте, фактично може відмовитись від його виконання, просто не подавши відповідну зая­ву. А ось процедури укладення мирової угоди після прийняття рішення, але до по­дачі виконавчого листа в виконавчу службу у ЦПК України немає. Також немає мо­жливості укласти мирову угоду між сторонами після прийняття рішення у справі, якщо це рішення не може бути звернене до виконання.

Також суд має право відстрочити і розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання. Ці повноваження суду є засобом усунення ускладнень в ході виконання. Відстрочка - це відкладення чи перенесення виконан­ня рішення на новий строк, який визначається судом, а розстрочка - спосіб вико­нання зобов’язання, при якому виконання проводиться не одночасно і в повному об­сязі, а частинами і в строки, встановлені наперед [125, с. 734]. Зміна чи встановлен­ня способу та порядку виконання судового рішення - це заміна одного виду вико­нання іншим або визначення чіткого логічного порядку вчинення дій, спрямованих на виконання припису рішення суду [351, с. 765]. При вирішенні цих питань суд по­винен з’ясувати які саме обставини утруднюють виконання рішення. У ст. 373 ЦПК України зазначено, що суд має право відстрочити або розстрочити виконання, змі­нити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення тільки у виняткових випад­ках. Тому з’ясування важливості утруднюючих обставин має дуже велике значення.

За поданням державного виконавця судом вирішуються багато питань, пов’язаних з виконанням рішення, передбачених ст. 374-379 ЦПК України. Участь у них суду гарантує забезпечення прав як стягувача, так і боржника, та сприяє змен­шенню можливих порушень зі сторони виконавчої служби.

Контрольні повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції у ви­конавчому провадженні реалізуються в процесі судового контролю за виконанням судових рішень. Відповідно до змісту судового контролю, сторони виконавчого про­вадження мають право оскаржувати у суді дію або бездіяльність державного вико­навця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання су­дового рішення. Скарга подається в той суд, який видав виконавчий документ.

Суд під час розгляду скарги має перевірити, чи дотримано державним вико­навцем вимог чинного законодавства, чи вчинено їх відповідно до ухваленого судо­вого рішення, чи є такі дії своєчасними та доцільними, чи вичерпано всіх передба­чених законом можливостей задля забезпечення належного виконання такого рі­шення, чи досягнуто мети, задля якої таке судове рішення ухвалене, чи дотримано правил щодо черговості задоволення вимог стягувачів тощо [347, с. 484].

За результатами розгляду скарги на дії державного виконавця суд приймає ухвалу, якою або визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи, або відмовляє у задоволенні скарги.

Ще однією з важливих груп повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції, пов’язаних з виконанням рішення у цивільній справі є виправлення опи­сок та арифметичних помилок у судовому рішенні, прийняття додаткового рішен­ня та роз'яснення рішення суду. Даним повноваженням присвячені статті 219, 220 та 221 ЦПК України. За своєю суттю вони схожі на повноваження суду першої інстан­ції цивільної юрисдикції при перегляді власних рішень. Основною відмінністю є те, що первісне рішення залишається в тому ж вигляді, в якому було ухвалено. Також, хоч для їх реалізації не є обов’язковим відкриття виконавчого провадження чи на­брання рішенням законної сили, проте вони мають безпосереднє відношення до ви­конання рішень, так як дозволяють усунути проблеми, які виникають на цій стадії.

Відповідно до ст. 219 ЦПК України, суд може з власної ініціативи або за зая­вою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Описка - це мимовільна (випадкова) помилка в рішенні, яка допущена при його викладенні, а арифметична помилка - це помилка у підраху­нках [131, с. 644]. Як зазначає В.М. Кравчук та О.І. Угриновська, суд може виправи­ти лише ті арифметичні помилки, яких він сам припустився. Якщо такі помилки на­явні у висновку експерта або в письмових доказах, вони судом не виправляються [125, с. 529]. Виправлення описок та арифметичних помилок здійснюється ухвалою суду, якою повинна бути встановлена наявність у рішенні помилки, а також зазна­чено яким повинен бути його правильний зміст.

Порядок та підстави ухвалення додаткового рішення передбачені статтею 220 ЦПК України. Його прийняття можливе як з ініціативи суду, так і за заявою осіб, які беруть участь у справі. Воно може бути ухвалене у випадку, якщо стосовно якої- небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснен­ня, не ухвалено рішення, або, якщо суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає пере­дачі, або які дії треба виконати, чи, якщо суд не допустив негайного виконання рі­шення у випадках, встановлених статтею 367 ЦПК України, або якщо судом не ви­рішено питання про судові витрати.

Стосовно першої з підстав ухвалення додаткового рішення, вважаємо недоці­льним обмежувати коло позовних вимог, які не знайшли свого відображення в резо­лютивній частині первісного рішення тільки тими, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення. Достатньою підставою прийняття додаткового рішення повинна бути лише наявність самої вимоги у позовній заяві. Схожої позиції дотри­мується і Г.В. Фазикош, яка говорить, що таке застереження безпідставно «переко­чувало» зі старого кодексу, що був побудований на зовсім інших принципах, і не повною мірою узгоджується із реальною судовою практикою. Прив’язка до поданих стороною доказів не є визначальною навіть на стадії прийняття позовної заяви до розгляду, хоча в п.6 ст.119 ЦПК вона передбачена серед інших вимог, яким має від­повідати ця заява. На її думку, має значення те чи прийняв суд до розгляду певну вимогу, чи ні, вона пропонує замінити формулювання п.1 ст. 220 ЦПК на наступне: «стосовно якої-небудь позовної вимоги, прийнятої судом до розгляду, не ухвалено рішення» [336, с. 159].

Усі підстави для ухвалення додаткового рішення спрямовані на усунення не­повноти первісного рішення та сприяють правильному його розумінню та виконан­ню. Проте на практиці часто виникає питання чи може суд додатковим рішенням скасовувати чи змінювати первісне. Наприклад, додатковим рішенням Київського районного суду міста Донецька від 02.04.2014 р. встановлено, що в попередньому рішенні суду від 27.11.2013 р. не вирішене питання щодо відшкодування судових витрат, тому суд вирішив доповнити попереднє рішення абзацом про стягнення су­дового збору [73]. Дане рішення виконати неможливо у зв’язку з тим, що залиша­ється незрозумілим на яке з рішень необхідно видавати виконавчий лист, а також яку саме частину першого рішення доповнив суд. Правильнішою вважаємо позицію тих судів, які в аналогічній ситуації стягують судовий збір безпосередньо самим до­датковим рішенням. Також деякі суди додатковим рішенням вносять зміни в основ­не рішення, наприклад додатковим рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26.03.2014 р. у справі про визнання спадщини відумерлою ухвалено абзац другий резолютивної частини попереднього рішення викласти в ін­шій редакції, вказавши при цьому ознаки індивідуально визначеного майна [75].

Інші суди в схожій ситуації усувають неповноту рішення суду без внесення змін у нього, наприклад додатковим рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 28.03.2014 р. по справі про виділ частки із майна, що є у спільній ча­стковій власності, встановлено, що в попередньому рішенні судом не зазначено за­гальну вартість споруд, що виділяються позивачу та яку саме частку в домоволодін­ня вони складають. Тому суд в резолютивній частині додаткового рішення зазначив, що загальна дійсна вартість споруд, що виділяються позивачу на підставі рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 14.01.2014 р. складає 64072,0 грн., що становить 50/100 частки від усього домоволодіння або 1/2 його частину [76].

Нами була зроблена вибірка з 200 додаткових рішень, прийнятих судами першої інстанції цивільної юрисдикції в порядку цивільного судочинства за період з 1 по 30 червня 2014 року відповідно до Єдиного державного реєстру судових рі­шень, які відображені в Таблиці Е.1 Додатку Е з зазначенням типу додаткового рі­шення відносно первісного. Параметри вибірки надані в Таблиці Е.2.

Типи додаткового рішення відносно первісного визначалися нами на підставі того, яким чином суд усунув неповноту первісного рішення: шляхом внесення змін до нього, шляхом його доповнення, чи безпосередньо додатковим рішенням. Відпо­відно, ми виділили 3 типи додаткових рішень: змінююче, доповнююче та самостій­не. Найбільша частка - 71% серед досліджуваних рішень відносились до самостій­ного типу, частка доповнюючих рішень склала 21,5%, а змінюючих -7,5%.

Для того, щоб визначити який з вищенаведених підходів більш правильний, необхідно визначити що таке додаткове рішення. О.А. Мохов говорить, що додатко­вим називається рішення, яке виноситься судом для заповнення прогалин основного рішення [53, с. 186]. В.І. Миронов за часом винесення поділяє судові рішення на ос­новні і додаткові. Основне рішення виноситься в повному обсязі безпосередньо піс­ля закінчення судового розгляду. Додаткове рішення може бути винесено по одній і тій же цивільній справі поряд з основним [145, с. 320]. Відповідно до визначення, даного В.В. Комаровим, додаткове рішення суду - це такий акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог його повноти [131, с. 641]. М.А. Гурвіч наголошує, що інститут додаткового рішення, загалом, є засобом виправлення недоліку рішення, який проявляється в недотриманні вимог до його повноти [66, с. 93]. Г.Л. Осокіна говорить, що суть додаткового рішення поля­гає в тому, що воно, не зачіпаючи змісту основного рішення, лише доповнює, збага­чує його висновками, які закономірно витікають із судового розгляду конкретної справи. Додаткове рішення - це невід'ємна частина основного рішення. Прийняття судом додаткового рішення означає, що з формальної точки зору у справі існують два рішення: основне і додаткове. По суті основне і додаткове рішення є складовими частинами одного і того ж рішення по конкретній справі [168, с. 266-267].

При дослідженні додаткових рішень важливим моментом є те, що відповідно до чинного ЦПК України, воно може бути прийняте до закінчення строку на вико­нання основного рішення. Попередній ЦПК України у ст. 214 встановлював обме­ження строку на порушення питання про постановлення додаткового рішення - десять днів з дня постановлення основного рішення [349]. Схожа норма діє і в зако­нодавстві РФ, ч. 2 ст. 201 ЦПК якої передбачено, що питання про постановлення до­даткового рішення може бути порушено до набрання законної сили судового рішен­ня [56].

Відповідно до постанови Пленуму ВСУ від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» додаткове рішення не може змінити суті основного рі­шення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні [192]. Суть озна­чає найголовніше, основне в чому-небудь [100, с. 463]. Проте чи правильною є зміна додатковим рішенням первісного рішення, не зачіпаючи його суті?

Ми вважаємо, що додаткове рішення не повинно змінювати не тільки суть основного рішення, а взагалі будь-яку його частину. Питання, визначені у ч. 1 ст. 220 ЦПК України, повинні вирішуватись безпосередньо додатковим рішенням і на його виконання видаватися виконавчий лист. Вважаємо, що це є можливим у будь-яких випадках, а тому сприятиме уникненню багатьох процесуальних трудно­щів і неточностей, які можуть мати місце, у тому числі неясності як діяти у ситуації, коли суд додатковим рішенням вніс зміни чи доповнення в основне після того, як було видано виконавчий лист. Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України суд може ви­правити помилки в виконавчому листі, які допущені при його оформленні або вида­чі, проте при видачі виконавчого листа помилок зроблено не було. Також суд може визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, але постає питання: для чого це робити, якщо потім потрібно буде видати новий виконавчий лист, який буде включати в себе ті ж пункти, що й перший, та просто буде доповненим.

Також, ч. 2 ст. 368 ЦПК України передбачено правило, що за кожним судо­вим рішенням, яке набрало законної сили, видається один виконавчий лист. Винят­ком з нього є ситуація, якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кіль­кох позивачів чи проти кількох відповідачів. Тоді суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба ви­конати за кожним виконавчим листом. Проте можливості видачі одного виконавчо­го листа за кількома рішеннями у ЦПК України не передбачено. В.М. Кравчук та О.І. Угриновська зазначають, що на виконання додаткового рішення видається окремий виконавчий лист [125, с. 531]. Хоча ні у ЦПК України, ні ЗУ «Про виконав­че провадження» цього не прямо передбачено, вважаємо, що це положення необхід­но закріпити безпосередньо у ЦПК України.

На підставі дослідження думок вищенаведених науковців, а також на основі власного розуміння інституту додаткового рішення, пропонуємо сформулювати на­ступне визначення: додаткове рішення суду - це вид судового рішення, яке випли­ває з основного рішення, ґрунтується на ньому та усуває його неповноту.

Вважаємо, що між додатковим і основним рішенням повинен бути тільки односторонній зв'язок, який повинен виявлятися наступним чином: 1) додаткове рішення приймається на підставі основного, випливає з нього і на ньому ґрунтуєть­ся; 2) додаткове рішення не може вносити зміни в текст основного рішення; 3) дода­ткове рішення може бути окремо скасовано в апеляційному чи касаційному порядку; 4) при скасуванні основного рішення, усі додаткові рішення по цій справі також пі­длягають скасуванню.

Відповідно до вищенаведеного, пропонуємо доповнити ст. 220 ЦПК України ч. 6 наступного змісту: «Додатковим рішенням не можуть бути внесені зміни в текст основного рішення», а ст. 368 доповнити ч. 2-1 «На виконання додаткового рішення видається окремий виконавчий лист».

Також зустрічається помилка, коли суд приймає додаткове рішення, яким ві­дмовляє у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення. Прикладом цього є додаткове рішення Кіровського районного суду м. Донецька від 21.03.2014 р. у справі № 258/2744/14-ц [74]. У цьому випадку суд повинен був прийняти ухвалу про відмову в ухваленні додаткового рішення.

Ще одним важливим повноваженням суду першої інстанції цивільної юрис­дикції на стадії виконання рішень є роз 'яснення рішення суду. С.І. Чорнооченко го­ворить, що роз'яснення судового рішення має місце тоді, коли його зміст викладено нечітко, його положення незрозумілі, внаслідок чого реалізація такого рішення ви­кликає труднощі чи стає неможливою [354, с. 229]. В.М. Кравчук та О.І. Угриновсь- ка зазначають, що зрозумілість рішення полягає у тому, що його резолютивна час­тина не припускає кілька варіантів тлумачення [125, с. 532]. І.В. Андронов говорить, що головна відмінність роз’яснення рішення від ухвалення додаткового рішення по­лягає в тому, що в першому випадку виправляються недоліки вже сформульованих судом висновків, які містяться у рішенні, тоді як у другому випадку виправляються недоліки рішення, пов’язані з відсутністю тих чи інших необхідних висновків суду [3, с. 131]. Відповідно до визначення, даного В.В. Комаровим, роз'яснення рішення суду - це уточнення і більш ясний виклад дійсного змісту рішення. Приводом до роз'яснення рішення є утруднення чи неможливість його виконання [131, с. 643]. Схоже визначення дає і В.І. Тертишніков, який говорить, що роз’яснення рішення - це більш повний, ясний, зрозумілий виклад тих фрагментів рішення, які здебільшого знаходяться у резолютивній частині та розуміння яких викликає труднощі [260, с. 276]. Пленум ВСУ звертає увагу на те, що роз'яснення рішення суду можливе тоді, коли воно не містить недоліків, що можуть бути усунені лише ухваленням додатко­вого рішення, а є незрозумілим, що ускладнює його реалізацію [192].

Міністерство юстиції України зазначає, що роз’яснення рішення суду не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться реєстрація прав власності на нерухоме майно. Проте, рішення суду, яким визнано право власності, та ухвала суду про виправлення описок чи арифметичних помилок у цьому рішенні, або додаткове рішення є такими правовстановлювальними документами [361].

Зустрічаються випадки, коли виконавча служба просить роз’яснити рішення не з мотивів його незрозумілості, а з приводу дій державного виконавця, які нале­жить вчинити. Наприклад, ухвалою від 03.02.2014 р. по Печерський районний суд м. Києва залишив заяву державного виконавця про роз’яснення рішення суду без за­доволення. Нею було встановлено, що державним виконавцем ставилося питання про те, чи вважається рішення суду, на підставі якого видано даний виконавчий до­кумент, виконаним. Суд зазначив, що вирішення питання про закінчення виконавчо­го провадження відноситься до повноважень державного виконавця, і що в даному випадку рішення суду є повністю зрозумілим, і буд-якого роз'яснення, з метою його подальшого виконання не потребує. А державний виконавець, з урахуванням вста­новлених судом обставин, повинен прийняти рішення у відповідності до вимог ст. 49 ЗУ «Про виконавче провадження» [279]. В даному випадку суд правильно ві­дмовив у задоволенні заяви про роз’яснення рішення суду, але в мотивувальній час­тині дав відповідь на питання, яке поставив державний виконавець, вказавши йому на п. 8 ч. 1 ст. 49 ЗУ «Про виконавче провадження», який говорить, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції на факультатив­них стадіях судового процесу складаються з повноважень при перегляді власних рі­шень та повноважень, пов’язаних з виконанням рішення. До першої групи відно­сяться повноваження при перегляді рішення у зв’язку з нововиявленими обставина­ми та при перегляді заочного рішення. Також ми пропонуємо запровадити процеду­ру перегляду судом власних ухвал у порядку виправлення процесуальних недоліків, яка надала б змогу значно спростити оскарження окремих видів ухвал суду. В свою чергу, до повноважень суду, пов’язаних з виконанням рішення, відносяться не тіль­ки повноваження у виконавчому провадженні, а й дії при виправленні описок та арифметичних помилок у судовому рішенні, прийнятті додаткового рішення та роз'­ясненні рішення суду.