Повноваження суду першої інстанції на стадії судового розгляду

Г оловне місце в цивільному процесі належить стадії судового розгляду, тому вона є найбільш описаною у науковій літературі. Судовий розгляд може досліджу­ватися в двох аспектах: як інститут цивільного процесуального права та як стадія судового процесу.

Судовий розгляд як інститут цивільного процесуального права, за визначен­ням О. І. Харитонова, - це система норм, що регулюють відносини між судом, осо­бами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками процесу, діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу, спрямована на розгляд та вирішення по суті цивільно-правового спору та справ наказного і окремого про­вадження [347, с. 292]. Водночас судовий розгляд як стадію судового процесу він визначає як систему процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямова­ну на розгляд і вирішення по суті цивільно-правового спору [347, с. 292].

Судовий розгляд є тією стадією процесу, в якій найбільш повно дістають ви­яв усі принципи цивільного судочинства, а саме: усність, безпосередність, гласність, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону, рівність усіх учасників про­цесу перед законом, змагальність і диспозитивність тощо. Значення судового розг­ляду визначається змістом діяльності суду і виконуваних ним на цій стадії функцій. Саме в цій стадії процесу суд досліджує і оцінює докази, встановлює фактичні об­ставини справи, визначає права та обов'язки сторін і, як правило, ухвалює рішення іменем України [138, с. 142]. Метою стадії судового розгляду є повне, всебічне, об'єктивне з’ясування фактичних обставин справи в судовому засіданні; з’ясування дійсних взаємовідносин сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, їх прав і обов’язків; постановлення законних та обґрунтованих рішень на підставі дотриман­ня процесуального законодавства [131, с. 588-589].

Стадію судового розгляду прийнято поділяти на чотири частини: підготовча частина, розгляд справи по суті, судові дебати, ухвалення та оголошення рішення [138, с.

Завданням підготовчої частини є перевірка наявності усіх умов для розгляду справи по суті в цьому засіданні. Вона включає в себе вирішення наступних питань: чи може бути справа розглянута за даного складу суду; чи може бути розглянута справа за даної явки учасників процесу; чи може бути розглянута справа за наявнос­ті зібраних доказів у справі [131, с. 591]. Т. М. Кілічава поділяє дану частину на на­ступні етапи: 1) відкриття судового засідання; 2) роз’яснення перекладачеві його прав та обов’язків і приведення його до присяги; 3) видалення свідків із зали судо­вого засідання; 4) оголошення складу суду і роз’яснення права відводу; 5) роз’яснення учасникам процесу їх прав та обов’язків; 6) розгляд судом заяв та клопотань [107, с. 164-165]. Вважаємо за необхідне доповнити даний перелік етапом 7 - «прийняття рішення про перехід до розгляду справи по суті».

На першому етапі головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа розглядатиметься, суд встановлює особи тих, хто з'явився, а також перевіряє повноваження представників. Другий та третій етапи, на відміну від першого не є обов’язковими. Суд виконує повноваження по роз’ясненню перекладачеві його прав та обов’язків і приведення його до присяги та видаляє свідків із зали судового засі­дання тільки в тому випадку, якщо вони присутні на судовому засіданні. Наступні 2 етапи є частково обов’язковими. Наприклад, якщо позивач і відповідач подали кло­потання про розгляд справи без їхньої участі, а інших учасників процесу немає - ні­кому роз’яснювати ні право на відвід, ні права та обов’язки.

Відвід судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, переклада­ча за загальними правилами повинен бути заявлений до початку з'ясування обставин

у справі та перевірки їх доказами. Хоча самовідвід може бути заявлено і до початку судового розгляду, у більшості випадків ці повноваження реалізуються на даній ста­дії цивільного процесу.

Обов’язок роз 'яснити учасникам процесу їх права та обов’язки різні суди виконують по різному. З. В. Ромовська говорить, що, як правило, суддя не роз’яснює права і обов’язки, а лише скоромовкою перечислює їх. На її думку необ­хідно видавати особам, які беруть участь у справі, спеціальні пам’ятки про їхні пра­ва та обов’язки. Ці пам’ятки можна виготовити на цупкому папері чи картоні або навіть вивісити в залі судових засідань [352, с. 285]. Деякі суди застосовують схо­жий підхід, вивішуючи пам’ятки біля залу судового засідання, щоб учасники проце­су мали змогу ознайомитися зі своїми правами та обов’язками, чекаючи на судовий розгляд, інші суди - роздруковують їх і відправляють разом з ухвалою про відкриття провадження.

На відміну від ЦПК України, ст. 130 КАС України прямо передбачає обов’язок суду особам, які беруть участь у справі, видавати пам'ятка про їхні права та обов'язки, встановлені цим кодексом [111]. Вважаємо, що у цивільному процесі пам’ятки можуть бути дієвим доповненням до усних роз’яснень суду, проте не мо­жуть повністю їх замінити. Суд повинен роз’яснювати права та обов’язки доступ­ною мовою, в залежності від рівня освіти кожної сторони, бо, навіть, якщо особа ко­ристувалася послугами адвоката, чи іншої особи, яка надає правову допомогу, їй мо­гли роз’яснити не все. У випадку, коли у справі беруть участь тільки професійні юристи, повноваження суду по роз’ясненню прав та обов’язків можуть носить тіль­ки формальний характер.

Також вважаємо, що повноваження суду по роз’ясненню особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов’язків не повинні обмежуватися тільки даним етапом підготовчої частини стадії судового розгляду. Суд повинен, при невикористанні особою своїх прав, нагадати про їх існування, а при неправильній їх реалізації - вка­зати на правильний спосіб.

Повноваження суду по розгляду заяв і клопотань осіб, які беруть участь у справі, також даним етапом не обмежуються, проте у разі непроведення поперед­нього судового засідання, дуже важливою є подача клопотань сторонами до початку розгляду справи по суті. Тому вважаємо, що на цьому етапі суд не просто повинен розглянути наявні клопотання, а уточнити у сторін наявність інших клопотань, а та­кож те, чи усі подані клопотання ним було розглянуто. Дуже часто клопотання про виклик свідків та витребування доказів зазначаються позивачем в самій позовній за­яві, тому суд може їх просто не помітити, чи неправильно зрозуміти та перейти до розгляду справи по суті, коли їх задоволення вже буде ускладненим.

Для уникнення таких ситуацій, пропонуємо розширити обов’язки суду по ро­згляду заяв і клопотань осіб, які беруть участь у справі, доповнивши ст. 168 ЦПК України ч. 1 наступного змісту: «Головуючий з 'ясовує наявність заяв і клопотань осіб, які беруть участь у справі, уточнює чи всі заяви і клопотання, які ці особи ма­ли намір подати, подані та розглянуті». Частину 1 ст. 168 ЦПК України чинної ре­дакції вважати частиною 2. Вважаємо, що тільки після цих дій суд може переходити до розгляду справи по суті. Тому останнім етапом підготовчої частини стадії судо­вого розгляду є прийняття рішення про перехід до розгляду справи по суті. Це рі­шення суд може прийняти тільки при виконанні завдання підготовчої частини, тобто при наявності усіх умов для розгляду справи по суті в цьому засіданні.

Також на цій стадії судом може бути постановлена ухвала про участь сто­рони чи іншого учасника цивільного процесу у судовому засіданні в режимі відеоко- нференції. За 10 місяців 2013 року місцевими та апеляційними судами загальної юрисдикції проведено 3362 судових засідання в режимі відеоконференції.

З загальної кількості - 173 відеоконференцій, 151, тобто 87,28% було призна­чено в цивільних справах та 22, тобто 12,72% - в кримінальних. З цивільних справ, 72 конференції, або 47,68% було призначено за дорученням апеляційного суду Херсонської області, решта - 79, або 53,32% - за дорученням міських та районних судів. Це співвідношення є логічним, враховуючи територіальну віддаленість апеля­ційного суду від районних центрів Херсонської області. З 79 відеоконференцій, при­значених за дорученням міських та районних судів, 33, тобто 41,77 % були призна­чені з ініціативи судів Херсонської області, решта 46, або 58,23% - інших областей. На це співвідношення для кожного суду впливає величина області, територіальна розгалуженість районних центрів, а також віддаленість суду від сусідніх районів. Чим простіше учасникам судового засідання дістатися до суду, тим менша частка відеоконференцій буде призначена за дорученням судів в межах однієї області.

З Додатку Д видно, що з 151 відеоконференції по цивільних справах 73, тоб­то 48,34% були повторними, а також те, що за досліджуваний період в Скадовсько- му районному суді Херсонської області не було призначено жодної відеоконферен­ції за ініціативи апеляційних судів інших областей чи касаційної інстанції.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що відеоконференція є зручним та дієвим способом участі осіб у судовому засіданні. У більшості випадків результат відеоконференції досягається відразу без необхідності проводити її повторно.

Якщо справу можна розглядати в даному судовому засіданні, суд переходить до розгляду її по суті. Завданням стадії розгляду справи по суті є уточнення позов­них вимог, заяви, заперечення проти позову, виявлення можливості закінчення справи укладенням мирової угоди, всебічно, повно, об'єктивно, безпосередньо дос­лідити надані у справі докази [348, с. 249].

Т.М. Кілічава поділяє розгляд справи по суті на наступні етапи: 1) пояснення осіб, які беруть участь у справі; 2) допит свідків, роз’яснення експерта, консультації та роз’яснення спеціаліста; 3) дослідження матеріалів справи; 4) додаткові пояснен­ня осіб, які беруть участь у справі [107, с. 170]. Вважаємо, що даний поділ включає тільки основні етапи, а насправді їх є більше, тому пропонуємо виділити такі етапи розгляду справи по суті: 1) доповідь головуючого; 2) пояснення осіб, які беруть участь у справі; 3) встановлення подальшого порядку з'ясування обставин справи та дослідження доказів; 4) перевірка обставин справи доказами; 5) додаткові пояснення осіб, які беруть участь у справі; 6) закінчення з'ясування обставин справи та переві­рки їх доказами.

Розгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого, в якій він ко­ротко описує зміст заявлених вимог, підсумовує визнання сторонами певних обста­вин під час попереднього судового засідання, після чого з'ясовує, чи підтримує по­зивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду. Метою доповіді є доведення змісту справи до учасників процесу та всіх присутніх в залі засідання осіб, що надає можливість їм стежити за розвитком процесу і цим за­безпечує його виховний вплив [125, с. 437]. Крім цього, доповідь має на меті сприя­ти укладенню мирової угоди чи передачі спору на розгляд третейського суду.

У випадку відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Відмова тягне за собою неможливість повторного звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Цю обставину суд повинен обов’язково роз’яснити позивачу до при­йняття відмови. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того за­конних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Дане рішення може бути ухвалене тільки тоді, коли позов визнано у повному обсязі. При частковому визнан­ні позову відповідачем головуючий з'ясовує, у якій саме частині позов визнається.

Суд не приймає ні відмову від позову, ні визнання позову, заявлені законним представником, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє. Та­кож, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, сво­боди чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті ви­знання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

ЦПК України не регламентує подальших дій суду при визнанні відповідачем позову частково. П. 4 постанови Пленуму ВСУ від 12.06.2009 р. № 5 «Про застосу­вання норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» передбачено, що у разі визнання відповідачем позову можливе лише ухвалення рішення про задоволення позову, а не про задоволення по­зову частково чи про відмову в його задоволенні. Якщо для цього немає законних підстав, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем по­зову і продовжує розгляд справи. Визнання позову повинно бути безумовним, а як­що у справі беруть участь кілька відповідачів, то ухвалення рішення про задоволен­ня позову за наявності для цього законних підстав можливе лише у разі визнання позову всіма відповідачами [184].

Вважаємо, що у випадку визнання позову частково, суд повинен: 1) з'ясувати, у якій саме частині позов визнається та роз’яснити наслідки таких дій; 2) якщо дані дії вчиняються представником - перевірити його повноваження на вчинення відпо­відних дій; 3) якщо дані дії вчиняються законним представником - перевірити чи його дії не суперечать інтересам особи, яку він представляє; 4) перевірити чи ви­знання відповідачем позову не суперечить закону або порушує права, свободи чи ін­тереси інших осіб; 5) постановити ухвалу про відмову у прийнятті визнання позову за наявністю підстав, передбачених п. 2-4 даного переліку; 6) у випадку наявності кількох відповідачів - з’ясувати їх позицію з цього приводу; 7) з’ясувати позицію третіх осіб по справі; 8) запропонувати сторонам укласти мирову угоду з врахуван­ням часткового визнання позову; 9) постановити ухвалу про часткове визнання від­повідачем позову; 10) продовжити розгляд справи.

Постановлення ухвали про часткове визнання відповідачем позову дасть змо­гу процесуально закріпити наслідки реалізації відповідачем свого диспозитивного права визнати позов частково, а також змусить суд відразу дати оцінку законності вимог, які позивач визнав, цим самим давши змогу позивачу об’єктивно оцінити свої шанси на задоволення інших вимог. Це може сприяти укладенню мирової угоди сторін, а також зменшенню позовних вимог. Також ухвала про часткове визнання позову може бути прийнята у випадку, коли частина з вимог, які визнав позивач, су­перечить закону, або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, а інша частина - ні. В цьому випадку суд приймає ухвалу про відмову в прийнятті визнання позову у повному обсязі, а також про часткове визнання позову.

Для законодавчої регламентації вищевказаних повноважень суду пропонуємо ч. 4 ст. 174 ЦПК України викласти в редакції: «У разі визнання відповідачем позову у повному обсязі суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або по­рушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову у відповідній частині і продовжує судовий розгляд. У разі прийняття часткового визнання відповідачем позову, суд в ухвалі за­значає, в якій частині визнання позову прийнято».

Суд повинен сприяти примиренню сторін на усіх етапах розгляду справи. В конфліктології результатом примирення вважають припинення ворожнечі [77, с. 182]. Відповідно до цього, наслідком примирення у цивільному процесі може бути укладення мирової угоди, відмова позивача від позову чи зменшення позовних ви­мог, визнання позову відповідачем, добровільне виконання зобов’язань. З. В. Ромов- ська наголошує на тому, що суд не має права примушувати сторони до примирення, тиснути на них, але має право переконувати їх у бажаності саме миру, особливо, якщо спорять, наприклад, мати та батько щодо місця проживання дитини чи діти спадкодавця ганьблять себе та пам’ять батька, не бажаючи мирно поділити спадщи­ну, або бабуся добивається примусового побачення з внуками [352, с. 299].

Мирова угода - це цивільний процесуальний акт, яким припиняється цивіль­но-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнання судом [21, с. 5]. Повноваження суду при укладенні мирової угоди передбачені ст. 175 ЦПК України, яка на думку багатьох науковців містить численні недоліки. Зокрема, В. І. Тертишніков говорить, що дана стаття потребує змін, оскільки вона потягне за собою ускладнення при застосуванні у судовій практиці. Так, згідно з частиною 5 її, уявляється можливим закриття справи без визнання судом мирової угоди. Але це неможливо, бо ж визнання мирової угоди саме і є передумовою закриття прова­дження у справі [260, с. 221]. Одночасно з цим, п. 4 ч. 1 ст. 205 ЦПК України перед­бачено підставою для закриття провадження у справі не тільки укладення мирової угоди, але і визнання її судом. Тому закриття провадження у справі без визнання мирової угоди судом не може мати місце. Також суд зобов’язаний відмовити у ви­знанні мирової угоди за відсутності у представника відповідних повноважень, якщо хоча б одна з умов мирової угоди суперечить закону чи порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. Після цього він продовжує судовий розгляд.

Якщо сторони не мають наміру ні відмовлятися від позову, ні визнавати його у повному обсязі, ні укладати мирову угоду, суд переходить до заслуховування пояс­нення осіб, які беруть участь у справі. Пояснення особи дають в порядку, встанов­леному ст. 176 ЦПК. Суд не має права змінити черговість їх виступу ні з власної іні­ціативи, ні за їх клопотанням. Ч. 2 цієї статті передбачено, що за клопотанням сто­рони чи третьої особи пояснення може давати тільки представник. З. В. Ромовська вказує, що це не клопотання, яке суд може задовольнити чи відхилити, а абсолютне право цих учасників судового процесу на відмову від пояснень, яке не підлягає об­говоренню [352, с. 301]. Проте дана відмова не є абсолютною: особи можуть після цього надати особисті пояснення за власною ініціативою, або за пропозицією суду.

Також під час дачі пояснень осіб, які беруть участь у справі, суд може зажа­дати від них конкретної відповіді - «так» чи «ні», якщо вони висловлюються нечіт­ко, або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи запе­речують проти них. Дане право належить тільки суду, інші особи не мають права вимагати надання конкретної відповіді.

Після того, як особа надала усі пояснення, сторони та треті особи мають пра­во задавати їй запитання. Проте право суду ставити запитання статтею 176 ЦПК не закріплено. В. М. Кравчук та О. І. Угриновська говорять, що дане право суду є при­роднім, адже саме суд встановлює обставини справи і вирішує спір [125, с. 442]. Ми з цим погоджуємося і дотримуємося думки, що суд може ставити свої запитання як відразу після висловлення особою своїх пояснень, так і після запитань інших осіб.

Під час цього етапу стадії розгляду справи по суті суд має також право зупи­нити пояснення особи, якщо воно не стосується предмету розгляду, і право уточню­вати та знімати запитання інших осіб. Ці права випливають з повноважень головую­чого усувати із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи, передбачених ч. 2 ст. 160 ЦПК України.

Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий зобов’язаний оголосити їх зміст. В. М. Кравчук та О. І. Угри- новська говорять, що дана норма є імперативною і зобов’язує суд оголошувати пи­сьмові пояснення навіть тоді, коли усні пояснення ці особи давали в судовому засі­данні. Це необхідно робити тому, що в письмових і усних поясненнях може вияви­тися розбіжність [125, с. 442]. Погоджуємося з цією думкою, а також хочемо додати, що після оголошення письмових пояснень у суду, сторін чи інших осіб можуть ви­никнути запитання щодо цих пояснень. Усі запитання відразу ж після оголошення змісту пояснень можуть бути задані особі, якщо вона присутня у судовому засіданні.

На попередньому етапі вже фактично почалося з’ясування обставин у справі, тому третій етап присвячений встановленню подальшого порядку з ’ясування обста­вин справи та дослідження доказів. Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання у справі - як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх ма­теріалів, які мають значення для справи, відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування, - не тільки тих, що подані сторонами, а й одер­жаних іншим шляхом: на їх клопотання витребуваних судом [356, с. 67].

На перший погляд, порядок з’ясування обставин, після заслуховування пояс­нень осіб, повністю збігається з порядком дослідження доказів, проте це не так. Об­ставини можуть бути з’ясовані повністю або частково також на підставі тих фактів, які немає потреби досліджувати як докази, бо вони визнані сторонами, чи є загаль­новідомими. С.С. Бичкова вказує, що доречно цей порядок визначається судом після пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, оскільки вже з’ясовано, які обставини є підставою їх вимог і заперечень, як доцільніше встановити та дослідити їх наявність і правову природу [351, с. 442]. Дотримання цього порядку є обов’язковим, проте він може бути змінений судом у подальшому.

Також у випадку, якщо особа відмовилась від визнання у попередньому су­довому засіданні обставин з підстав, наведених у ч. 1 ст. 178 ЦПК України, та суд цю відмову прийняв, він повинен надати можливість іншій стороні довести ці об­ставини у загальному порядку. Тому суд на цьому етапі повинен також надати мож­ливість подачі відповідних доказів, або витребувати їх за клопотанням сторони, а потім встановити порядок їх дослідження.

Після встановлення подальшого порядку з’ясування обставин справи та дос­лідження доказів суд переходить безпосередньо до допиту та оголошення показань свідків, дослідження висновку експерта, письмових та речових доказів.

В ЦПК України першою з цих дій зазначено допит свідків. Головуючий зо­бов’язаний спочатку встановити особу свідка, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснити йо­го права і з'ясувати, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. У випадку, якщо суд приймає відмову свідка від давання пока­зань, він постановляє відповідну ухвалу. Якщо немає перешкод для допиту свідка - головуючий попереджає його про кримінальну відповідальність за завідомо неправ­диве показання і відмову від давання показань та приводить до присяги, яка фіксу­ється в письмовій формі, підписується свідком та приєднується до матеріалів спра­ви. Після цього починається допит свідка.

Роль суду безпосередньо в допиті свідка полягає в тому, що суд має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду, з'ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі, ставити свідку питання. Крім цього, суд має право ініціювати повторний до­пит свідка за власною ініціативою, одночасно допитати кількох свідків для з’ясування розходжень у їх показаннях.

Головуючий також зобов’язаний оголосити показання свідків, які були допи­тані в порядку судового доручення, забезпечення доказів, в іншому судовому засі­данні, в якому було ухвалено скасоване рішення, якщо їх участь в даному засіданні неможлива. Після цього суд надає особам, які беруть участь у судовому засіданні можливість висловити власне ставлення до даних показань і дати свої пояснення.

Ще одним засобом доказування є дослідження письмових та речових доказів, висновку експерта. У судовому засіданні оголошуються письмові докази, або про­токоли їх огляду, протоколи огляду речових доказів та висновок експерта. Ці повно­важення випливають з принципу безпосередності. О. О. Грабовська наголошує, що безпосереднє дослідження одночасно письмових, речових доказів, пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, роз’яснень експертів тощо, їх співставлення, наближає суд до досягнення правильних висновків про факти та обставини, що входять до предмету доказування [48, с. 85]. До письмових доказів відносяться документи, ак­ти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Проте суд не зо­бов’язаний в засіданні зачитувати, наприклад увесь текст письмового доказу, а мо­же, зважаючи на вимоги ч. 1 ст. 64 ЦПК України, обмежитися тільки тими відомос­тями з них, які мають значення для справи.

Суд також має право оглядати речові докази, або може дослідити їх іншим способом, задавати питання спеціалісту, експерту, проте дані повноваження повинні здійснюватися після того, як це зробили сторони, так як обов’язок доказування пок­ладається на них. У випадках, передбачених ст. 138 та 142 ЦПК України суд вирі­шує питання про повернення оригіналів письмових доказів та речових доказів.

Суд зобов'язаний прагнути до того, щоб справа була вирішена в одному засі­данні. Однак нормальний плин провадження в суді іноді порушується як внаслідок причин, що перешкоджають взагалі винесенню рішення по даній справі, так і через обставини, які роблять неможливим подальший розгляд справи в даному засіданні, тому виділяють три форми тимчасової зупинки процесу: перерва, відкладення розг­ляду та зупинення провадження по справі [24, с. 259].

Суд на цій стадії наділений також повноваженнями по застосуванню заходів процесуального примусу. До них відносяться: попередження, видалення із залу судо­вого засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, привід. Вони застосовуються до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства. Порядок їх застосування вста­новлено главою 9 ЦПК України. Питання про доцільність застосування цих заходів суддя вирішує на власний розсуд, виходячи з принципів цивільного судочинства. Наприклад, привід свідка не завжди може відповідати принципу процесуальної еко­номії. Він повинен застосовуватись тільки якщо нема можливості отримати відпові­дні докази простішим шляхом.

Якщо суд, виявив під час розгляду справи порушення закону і встановив причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, він може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усу­нення цих причин та умов. Фактично, окрема ухвала теж може бути застосована як засіб процесуального примусу, наприклад, у випадку, якщо представник сторони не виконує своїх обов’язків [163], якщо відповідач перебуває у розшуку, проте заходи розшуку суд не влаштовують [161], якщо на запит суду не була надана відповідь [162]. Вона повинна відповідати вимогам щодо змісту ухвал суду, постановляється в нарадчій кімнаті, з її змістом повинні бути ознайомлені сторони провадження.

У випадках, передбачених ЦПК України суд може відкласти розгляд справи, або оголосити перерву у судовому засіданні. В цьому випадку він повинен призна­чити відповідно день нового судового засідання або його продовження, про що ознайомлює під розписку учасників цивільного процесу, присутніх у судовому засі­данні.

Хоча у ЦПК України міститься вказівка тільки на 4 причини оголошення пе­рерви: у разі неможливості продовження розгляду справи у зв'язку з необхідністю подання нових доказів (ч. 2 ст. 191 ЦПК України), у разі неможливості вчинення процесуальних дій після поновленого розгляду справи (ч. 4 ст. 195), вирішення пи­тання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду (ч. 3 ст. 162), у разі видалення із залу судового засідання перекладача (ч. 2 ст. 92), проте на практиці перерва оголошується і тоді, коли слухання по справі не може бути за­кінчене в цей день. С. В. Васильєв визначає перерву як відстрочку продовження су­дового засідання на відносно короткий час, викликану головним чином необхідніс­тю відпочинку суддів або виникненням таких обставин, які перешкоджають продо­вженню процесу, але можуть бути усунуті порівняно швидко і просто [24, с. 259].

Підстав відкладення розгляду справи за ЦПК України значно більше: це замі­на відведеного судді, залучення до участі в справі інших осіб (ч. 1 ст. 191 ЦПК України), неявка осіб, які беруть участь у справі (ст. 169), заміна неналежного від­повідача (ст. 33), вступ у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги (ст. 34), зміна позивачем предмета або підстави позову, розміру позовних вимог (ст. 195). Якщо розгляд справи було відкладено - вона розглядається спочатку. Про­те ч.7 ст. 191 ЦПК України передбачає що, якщо склад суду не змінився і до участі у справі не було залучено інших осіб, суд має право надати учасникам цивільного процесу можливість підтвердити раніше надані пояснення без їх повторення, допов­нити їх і поставити додаткові запитання. Вважаємо, що реалізація цього права спри­яє принципу процесуальної економії, дозволяючи заощадити час та сили учасників процесу і суду. У випадку відкладення розгляду справи суд повинен допитати свід­ків, які з’явилися. Дотримуємося думки, що так само суд повинен вчинити і при оголошенні перерви.

Зупинення провадження у справі відрізняється від відкладення розгляду та оголошення перерви тим, що суду наперед не відомо на який час провадження буде зупинено. Процесуальне законодавство передбачає два види зупинення проваджен­ня в справі: обов'язкове - за наявності однієї з підстав, передбачених законом, і фа­культативне - на розсуд суду, але також за наявності підстав, вказаних у законі [131, с. 610]. Відповідно до цього, статті 201 та 202 ЦПК України носять назви «обов’язок» та «право» суду зупинити провадження у справі. Проте даний поділ на права та обов’язки є умовним. Він не означає, що суд, у випадках, передбачених ст. 202 ЦПК, може зупиняти провадження на власний розсуд в довільному порядку.

В. І. Тертишніков говорить, що вирішуючи питання про необхідність зупи­нення провадження у тій чи іншій справі, суд повинен розв’язати питання про те, чи можна, не перериваючи судового розгляду, у даному конкретному випадку встано­вити істину в справі за відсутності сторони, або без проведення експертизи, або чи достатньо для цього матеріалів у справі без пояснень сторони чи висновку і пояс­нень експерта [260, с. 250-251]. Наприклад, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК Укра­їни, суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційно­го, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства. Проте, ця необхідність повинна бути належно обґрунтована стороною та встановле­на судом. Суд може встановити, що дані справи не пов’язані, можуть розглядатися незалежно одна від одної. Тоді нема підстав зупиняти провадження у справі.

З іншого боку, право суду зупинити провадження у справі, передбачене п. 5 ч. 1 ст. 202 ЦПК України у випадку призначення судом експертизи може перетвори­тися на обов’язок, якщо строк проведення зазначеної експертизи невідомий, або ду­же великий, а її проведення є обов’язковим. Тому при використанні повноважень, передбачених ст. 202 ЦПК України, суд повинен оцінити можливість встановлення істини по справі без зупинки провадження, а також можливість відкласти розгляд справи на термін дії відповідних обставин. Якщо ні одне ні друге неможливо - він зобов’язаний зупинити провадження. Якщо ж обставини, що викликали зупинення провадження у справі, відпали, суд, за заявою особи, яка бере участь у справі, або за власною ініціативою відновлює провадження.

Наступною частиною судового засідання є судові дебати. Їх метою є підве­дення підсумків дослідження доказів. Особи, які беруть участь у справі, виступають у судових дебатах з промовами в яких вони висловлюють свою думку про те, як по­винна бути вирішена справа. У своїх промовах вони можуть посилатися лише на об­ставини і докази, досліджені у судовому засіданні [138, с. 153].

Змінами до ЦПК України від 07.07.2010 р. передбачено, що під час судових дебатів не можна подавати нові докази, заяву про залишення позову без розгляду, збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог. На нашу думку, ці зміни но­сять позитивний характер, так як роблять неможливим затягування судового проце­су внаслідок необхідності дослідження нових доказів, а також захищають відповіда­ча, унеможливлюючи ситуацію, коли позивач, бачачи, що позов буде задоволено не на його користь, просить суд залишити його без розгляду, або змінює позовні вимо­ги з метою подання аналогічного позову у майбутньому. Більш того, здійснювати вищевказані дії позивач не може ні в апеляційному, ні у касаційному провадженні, про що зазначено в окремій ухвалі ВССУ від 03.07.2013 р. [281].

Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів, проте головуючий мо­же зупинити промовця тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається су­дом, або повторюється. Деколи, під час судових дебатів може виникнути необхід­ність з'ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів. Наприклад, якщо суд захоче повторно допитати свідків, чи вирішити раніше подані клопотання, які помилково не були вирішені. Так як вчинення цих дій підчас дебатів неможливе, суд постановляє ухвалу про повернення до з'ясування об­ставин у справі. Вважаємо, що повернення до з'ясування обставин у справі може бу­ти як за ініціативою суду, так і за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. В другому випадку особа, яка це клопотання подала, повинна обґрунтувати суду доці­льність вчинення відповідної дії.

У четвертій частині стадії судового розгляду суд ухвалює рішення. Проте до цього етапу суди доходять не завжди. Процесуальне законодавство містить і інші форми закінчення розгляду справи: статтями 205-207 ЦПК України передбачені по­вноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції по закриттю провадження у справі та залишенню заяви без руху.

Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення рішення суду в зв'язку з обставинами, які підтверджують не­правомірність порушення процесу або неправомірність його подальшого продов­ження [138, с. 158].

Першою підставою для закриття провадження у справі є ситуація, коли спра­ва не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Вона розглянута нами у підрозділі 2.1. даної дисертаційної роботи як причина для відмови у відкритті про­вадження у справі.

Наступною підставою закриття провадження у справі є набрання законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з ві­дмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або пос­тановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Також схожою причиною є наявність рішення третейського суду, прийнятого в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмо­вив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим.

В. В. Комаров вказує, що у даних випадках процес виник незаконно і внаслі­док цього справа підлягає закриттю. Закриття провадження у справі з цих підстав можливе лише при наявності всіх трьох елементів, а саме, якщо збігаються сторони, предмет і підстави позовів. Зміна хоча б одного з них не дає тотожності позовів і не перешкоджає заінтересованим особам звертатися до суду з позовом [131, с. 612].

Ще дві підстави закриття провадження у справі: відмова позивача від позову та укладення мирової угоди є виразом права сторін вільно розпоряджатися предме­том позову. В цьому випадку суд закриває провадження тоді, коли ця відмова, або мирова угода прийнята судом.

І останні дві причини - смерть фізичної особи, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва та ліквідація юридичної особи, яка була однією із сторін у справі, необхідно розглянути більш детально. З приводу юридичної особи, питань про правонаступництво не виникає, так як при її ліквідації правонаступників немає. А ось при смерті фізичної особи, яка була однією із сторін справи, суд пови­нен визначити чи допускають спірні правовідносини правонаступництво. Не всі су­ди правильно розуміють зміст даної вимоги. Наприклад, ухвалою Кіровського ра­йонного суду м. Кіровограда від 26.08.2010 р. суд встановив, що особа, яка прийма­ла участь у справі в якості позивача померла. Виходячи з цього факту та п.1 ч. 6 ст. 205 ЦПК суд дійшов висновку, що оскільки обсяг процесуальних прав позивача- фізичної особи, що померла не допускає правонаступництва, слід закрити прова­дження [327]. Погоджуємося з думкою суду, що обсяг процесуальних прав позива- ча-фізичної особи, що померла не допускає правонаступництва, проте в п.1 ч. 6 ст. 205 ЦПК йдеться не про процесуальні права, а про «спірні правовідносини». Суд повинен був визначити чи допускають правонаступництво вимоги про визнання дій­сним договору купівлі-продажу та визнання права власності на земельну ділянку, а вже тоді приймати рішення про закриття провадження, або його зупинення.

Також, у випадку смерті фізичної особи, чи ліквідації юридичної, яка є спів­позивачем чи співвідповідачем по справі, якщо спірні правовідносини не допуска­ють правонаступництва, суд повинен закрити провадження тільки з приводу вимог, які стосуються цієї особи.

В ЦПК України залишається неврегульованим питання про необхідні дії суду у випадку, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, проте пра­вонаступників сторони немає. Наприклад, ухвалою Красноокнянського районного суду Одеської області від 27.08.2013 р. у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором встановлено, що правовідносини, які є предметом розгляду, допускають правонаступництво, однак, за визначений законом період в 6 місяців, ніхто спадщину після смерті відповідача не прийняв і таким чином правонаступник даних правовідносин відсутній. Тому суд вирішив закрити провадження у справі на підставі п.6 ч.1 ст.205 ЦПК України [329]. В даному випадку суд застосував п.6 ч.1 ст.205 ЦПК України за аналогією закону. Вважаємо, що в цій ситуації закриття про­вадження у справі могло б бути правильним рішенням, проте перелік підстав для та­ких дій суду є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Тому необхідно доповнити ч. 1 ст. 205 ЦПК України пунктом 8 наступного змісту: «відсутні спадко­ємці після смерті фізичної особи, яка була однією із сторін справи».

Залишення заяви без розгляду відрізняється від закриття провадження тим, що обставини, які перешкоджають провадженню у справі, можуть бути усунуті у майбутньому. Тому позивач буде мати можливість повторно звернутися до суду з тотожним позовом. Підстави залишення заяви без розгляду передбачені ч. 1 ст. 207 ЦПК України. В.М, Кравчук та О.І. Угриновська розділяють їх на дві групи: перша група підстав свідчить про те, що процес виник неправомірно і тому заява підлягає залишенню без розгляду (п. п. 1, 2); друга група підстав свідчить про неможливість подальшого її розгляду (п.п. 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9). Дані підстави мають допроцесуальний характер, оскільки суддя, виявивши їх вчасно, повинен був повернути позовну заяву і роз'яснити заінтересованій особі порядок усунення перешкод для можливого розг­ляду справи в суді [125, с. 498].

Частина обставин, які законодавець визначив підставами залишення заяви без розгляду були розглянуті нами в підрозділі 2.1. даної дисертаційної роботи як підстави повернення позовної заяви та відмови у відкритті провадження у справі, а на інших необхідно зупинитися детальніше.

П. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України встановлено, що суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повто­рно не з'явився в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності. З. В. Ромовська говорить, що повторна неявка позивача на виклик суду, якщо він не подав заяви про розгляд справи без нього, дає підставу припускати втрату ним інтересу до права, за захистом якого він звернувся до суду, або невпевненості у його захисті судом [352, с. 344]. Дана норма не враховує причин неявки та можливих життєвих ситуацій. Справа може розглядатися довгий час, по ній може призначатися багато засідань, проте якщо позивач не з’явився з поважної причини, наприклад, на перше засідання, в подальшому він не має права пропустити жодне засідання навіть з поважної причини. Ми вважаємо, що про втрату інтересу до права, за захистом якого особа звернулася може свідчити не стільки повторна не­явка, скільки неявка сторони двічі поспіль, тому пропонуємо п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України викласти в редакції: «належним чином повідомлений позивач двічі підряд не з'явився в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності». Вважаємо, що проведення судового засідання без участі однієї зі сторін зменшує її процесуальні можливості в процесі доказування, а направлення в суд свого представника не завжди є можливим. Запропонована нами редакція не дасть змоги позивачу зловживати своїм правом на відкладення розгляду справи, проте дозволить йому особисто бути присутнім на судовому засіданні, навіть якщо він має, наприклад, проблеми зі здоров’ям чи негаразди особистого характеру.

Право позивача подати заяву про залишення позову без розгляду випливає з принципу диспозитивності цивільного процесу. Проте Я. П. Зейкан вказує, що на практиці цю норму почали використовувати для заміни небажаного судді, для впли­ву на другу сторону, для того щоб дочекатись певної події, якої очікує позивач, або передачі справи до іншого суду (за умови альтернативної підсудності) тощо [94, с. 421]. Проте в цьому випадку сума сплаченого судового збору не повертається, що є стримуючим фактором від зловживань. Також заяву про залишення позову без ро­згляду може подати особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відк­рито провадження у справі за заявою іншої особи, яка не підтримує заявлених вимог відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

Норма про залишення позову без розгляду якщо позивач до закінчення розг­ляду справи покинув судове засідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за його відсутності має каральний характер, оскільки фактично є відмовою у розгляді справи за протиправну поведінку позивача. Тому її можна застосовувати лише у ви­падках, коли зал залишає позивач особисто. Якщо ж такі дії вчиняє представник, пі­дстави для залишення заяви без розгляду відсутні. Водночас, зазначена норма засто­совується до позивачів - юридичних осіб, оскільки вони ведуть справи лише через представників [125, с. 502].

Особи звертаються до суду з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Найбільш очікуваним способом цього захи­сту є ухвалення судом рішення по суті справи. Ч. 1 ст. 195 ЦПК України передбаче­но, що після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рі­шення, оголосивши орієнтовний час його проголошення.

Ухвалення судового рішення називають найвідповідальнішим моментом у ді­яльності суду, який розглядає справу, бо у цій частині судового засідання підбива­ється підсумок усього судового розгляду [348, с. 269]. Хоча ця частина судового за­сідання є заключною, суд під час ухвалення рішення може постановити ухвалу про поновлення судового розгляду. Це може мати місце при потребі з'ясувати будь-яку обставину шляхом повторного допиту свідків або вчинення іншої процесуальної дії.

І. В. Андронов визначає рішення суду як вольовий акт правосуддя в цивіль­ному процесі, ухвалений судом іменем України у встановленому законом порядку в результаті здійснення правозастосовчої діяльності, який містить в собі наказ і підт­вердження наявності або відсутності правовідносин, спрямований на охорону та за­хист прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права і який має наслідком виник­нення, зміну або припинення процесуальних, а в деяких встановлених законом ви­падках і матеріальних правовідносин [3, с. 7]. М.Б.Зейдер називає судове рішення тим кінцевим актом правосуддя в суді першої інстанції по конкретній цивільній справі, на здійснення якого спрямована вся діяльність суду та осіб, що беруть участь у справі [93, с. 4]. За процесуальною метою судові рішення можуть бути про прису­дження, про визнання та перетворювальні (конститутивні) [347, с. 328].

Під час ухвалення рішення суд вирішує питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтвер­джуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовід­носини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає за­стосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмови­ти; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення по­зову. Усі ці дані знаходять своє відображення у рішення суду.

Вважаємо, що основними під час ухвалення рішення є повноваження суду по задоволенню або відмові у задоволенні позову, які можуть бути реалізовані у вигляді: 1) задоволення позову у повному обсязі; 2) відмова у задоволенні позову у повному обсязі; 3) часткове задоволення позову.

Н. В. Козлова (Алексєєва) при дослідженні процесуально-правових повнова­жень по вирішенню справи виділяє також наступні: часткове закриття провадження у справі; часткове залишення заяви без розгляду; часткове виділення справи в само­стійне провадження [113, с. 48]. Якщо розглядати повноваженні суду з точки зору вимог позивача, які він просить задовольнити, то даний поділ є слушним. Проте ЦПК України передбачає, що з приводу закриття провадження, залишення заяви та виділення справи в самостійне провадження постановляються ухвали. Тому підчас ухвалення рішення по справі можливе тільки задоволення, відмова у задоволенні чи часткове задоволення позову.

Кожне рішення складається з вступної, описової, мотивувальної та резолю­тивної частини. Ухвалюючи рішення, суд вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають зна­чення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сто­рін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розпо­ділити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Вирі­шення цих питань відноситься до повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції і їх результат знаходить своє відображення у судовому рішенні.

Якщо, обставини, що мають значення для справи, судом з'ясовані не в пов­ному обсязі, або недоведені обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, висновки суду не відповідають обставинам справи, чи судом пору­шенні або неправильно застосовані норми матеріального або процесуального права, рішення суду може бути скасоване або змінене судом апеляційної інстанції.

При вирішенні питань про наявність обставин, якими обґрунтовувалися ви­моги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються суд повинен перевіри­ти кожну обставину, що входить до підстав позову або підстав заперечення, і з’ясувати, якими саме доказами кожна з них підтверджується, або спростовується [125, с. 513]. Наприклад, фактичною підставою цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду є склад правопорушення. Умовами такого правопорушення ви­знаються: шкода; протиправна поведінка особи, яка завдала шкоди; наявність при­чинного зв’язку між протиправною поведінкою правопорушника і її результатом - шкодою; вина особи, яка завдала шкоду. Недотримання зазначених умов відповіда­льності призводить до судових помилок [31, с. 94]. Суд повинен обов’язково зверну­ти увагу на наявність інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи, та доказів на їх підтвердження. Наприклад, ч. 1 ст. 182 СК України встанов­лено, що при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров'я та матеріаль­не становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, ба­тьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Правильне визначення норми, яка підлягає застосуванню при ухваленні рі­шення також є дуже важливим. Особливо часто проблеми виникають при невикори­станні судами спеціальних норм, які регулюють певні відносини. Наприклад, замість використання ч. 2 ст. 405 ЦК України, яка передбачає збереження членом сім'ї влас­ника житла права на користування цим житлом у разі відсутності його без поважних причин протягом одного року, застосування ст. 71 Житлового кодексу України, яка стосується наймача або членів його сім 'ї і встановлює відповідний строк в 6 місяців [217; 211]. Апеляційний суд, встановивши, що йдеться саме про члена сім’ї власни­ка, а не про наймача, залежно від обставин конкретної справи, може або скасувати таке рішення [218], або внести зміни в його мотивувальну частину [204].

Крім вищенаведеного, прикладами невикористання спеціальних норм є стяг­нення моральної шкоди у разі неповернення речі після закінчення строку користу­вання нею за договором позички, коли ст. 836 ЦК України у цьому випадку перед­бачено тільки право позичкодавця вимагати її примусового повернення, а також ві­дшкодування завданих збитків [201], або визнання факту батьківства на підставі ч. 1 ст. 146 ЦПК України, тобто у разі ухилення від проходження експертизи, замість використання ч. 2 цієї статті, яка визначає право суду постановити ухвалу про при­мусовий привід на проведення такої експертизи [205]. Такі рішення підлягають ска­суванню у апеляційному порядку [200; 216].

Також прикладом неправильного застосування норм матеріального права є рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 05.09.2013 р. у справі про розірвання шлюбу та стягнення аліментів, позов в частині стягнення алі­ментів - задоволено, а в частині розірвання шлюбу - відмовлено. Відмовляючи у ро­зірванні шлюбу, суд виходив з того, що сторони у справі прожили невеликий про­міжок часу разом, а тому розірвання шлюбу буде суперечити їхнім інтересам та ін­тересам малолітньої дитини. При цьому судом було встановлено, що члени под­ружжя проживають окремо, що позивачка наполягала на розірванні шлюбу, вказую­чи, що відповідач ігнорує інтересами сім'ї та дитини, примирення між ними немож- ливе, а відновлювати сімейно-шлюбні відносини вона не має наміру. Також суд встановив, що відповідач проти розірвання шлюбу не заперечував [203]. Враховую­чи помилки при застосуванні норм матеріального права, це рішення, в частині від­мови у задоволенні позову про розірвання шлюбу, було скасовано Апеляційним су­дом Рівненської області [207].

Логічним наслідком того, як суд вирішить вищевказані питання обставин, доказів, інших фактичних даних, правовідносин сторін та правових норм, є вирі­шення питання про те, чи слід позов задовольнити, чи в позові відмовити. Воно зна­ходить своє відображення в резолютивній частині рішення у вигляді відповідного висновку суду, який викладається словами «позов задовольнити» [215] (або «позовні вимоги задовольнити» [220]), «у позові відмовити» [213] («у задоволенні позову ві­дмовити» [221], «у задоволенні позовних вимог відмовити» [206], «позов залишити без задоволення» [210]) та «позов задовольнити частково» [212].

Відповідно до розміру задоволених позовних вимог, суд розподіляє судові витрати між сторонами, про що зазначає у резолютивній частині. Також резолютив­на частина повинна містити інформацію про строк і порядок набрання рішенням су­ду законної сили та його оскарження.

Рішення, або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду та так само негайно видаються сторонам, які брали участь у справі, відповідні копії. Іншим особам копії рішення надсилаються рекомендованим листом. Рішення, яке містить тільки вступну та резолютивну час­тину, відповідно до ч. 3 ст. 209 ЦПК України може бути прийнято лише у винятко­вих випадках залежно від складності справи. При цьому, на нашу думку, правиль­ною практикою є зазначення в ньому точної дати виготовлення повного рішення [219], строк на яке не повинен перевищувати 5 днів.

Прийняттям та проголошенням рішення по справі закінчується стадія судо­вого розгляду. Залежно від змісту, воно може створювати бажані юридичні наслідки як для позивача, так і для відповідача, чи третіх осіб. Проте, цією стадією цивільне судочинство закінчується не завжди: виділяють також факультативні стадії судового процесу.

2.4