2.4 Межі реалізації дискреційних повноважень суду під час розгляду цивільних справ у суді першої інстанції

Реалізація судом дискреційних повноважень не є абсолютним і нічим необмеженим. Наявність чітких меж їхнього застосування є важливим для захисту прав осіб, які беруть участь у справі.

Сьогодні неможливо уявити демократичні органи державної влади як з абсолютними повноваженнями, так і повністю позбавленими певного розсуду. Саме тому головним завданням права є вироблення чітких меж реалізації дискреційних повноважень [36, с. 53].

З впевненістю можна сказати, що проблема меж судової дискреції зводиться до пошуку оптимального співвідношення зв’язаності суду жорсткими рамками закону і вибором заходів правового характеру, передбачених у нормах закону [16, с. 106].

Європейський суд з прав людини у справі Свято-Михайлівська Парафія проти України вказує, що в національному праві повинен бути засіб юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Визначення дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади у сфері прав людини, у спосіб, що фактично робить ці повноваження необмеженими, суперечило б принципу верховенства права. Відповідно закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання [249]. У цьому ж рішенні Суд щодо «передбачуваності» закону, який застосовувався в цій справі, зазначив, що він «... сумнівається, що положення закону були «передбачуваними» та надавали достатньо гарантій проти свавільного застосування, оскільки він не здатний запобігти зловживанню з боку державних органів реєстрації, які мають необмежені дискреційні повноваження в реєстраційних питаннях».

Суд вважає, що у зв’язку з цим національне законодавство повинно передбачати правовий засіб захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які стосуються основних прав, таке законодавство суперечило б верховенству права - одному з передбачених Конвенцією основних принципів демократичного суспільства, якщо під правом діяти на власний розсуд, наданим органові виконавчої влади, мається на увазі необмежена влада. Тому межі наданих компетентним органам дискреційних повноважень повинні бути абсолютно чітко визначені в законодавстві.

Конкретна норма закону повинна містити достатньо чіткі положення про рамки і характер реалізації відповідних дискреційних повноважень, наданих органам державної влади [247].

К. П. Єрмакова вважає, що під межами судового розсуду слід розуміти необхідні обмеження, що гарантують застосування цього інституту, в частині забезпечення правомірності та доцільності прийнятого судом рішення [53, с. 8].

На думку Л. М. Берг, межі судового розсуду - це правові рамки, встановлені уповноваженими суб’єктами за допомогою юридичних засобів, які чітко обмежують обсяг застосування права [16, с. 109].

О. О. Березін вказує, що межі правозастосовчого розсуду - це встановлені за допомогою особливого правового інструментарію рамки, в яких суб’єкт правозастосування на основі комплексного аналізу обставин юридичної справи уповноважений винести оптимальне рішення з точки зору принципів законності, справедливості та доцільності [17, с. 16].

В. П. Марков під межами розсуду розуміє систему різних факторів, як суб’єктивного, так і об’єктивного характеру, що впливають на суддю в процесі прийняття ним судового рішення, що детермінують судове рішення і які виступають критеріями його оцінки. Основою цієї системи є правові межі, а саме право, його поняття (сутність, ідея), логічно випливають з нього принципи і норми. Усі інші межі, зокрема законодавчі, є вторинними, що забезпечують правові. Визнання положень формальних джерел права в якості основних меж розсуду є помилковою точкою зору [94, с.

Як зазначили А. І. Рарог і В. П. Степалін: «... проблема меж розсуду... зводиться до пошуку оптимального співвідношення зв’язаності правозастосувача жорсткими рамками закону зі свободою оцінок і вибору заходів правового характеру» [134, с. 36].

На думку В. Г. Антропова, питання оптимізації меж дискреції є принципово невирішуваним, оскільки право є формальним і надає однакові можливості як для «зловживання» розсудом, так і для його «благовживання» [8, с. 17-18].

О. І. Сеньків вказує на те, що «оптимальна межа» здійснення розсуду - це «необхідна межа» його реалізації. Вказана «необхідність» меж застосування дискреції повинна обумовлюватися, перш за все, такими законодавчо встановленими засобами, як: метою (завданнями) і правовими принципами діяльності суду, в тому числі, вище запропонованими нами для доповнення, а також введенням додаткових правових критеріїв (обов’язків, обмежень, заборон), які суд зобов’язаний врахувати при реалізації розсуду, і запровадженням ефективної процедури перегляду судових рішень, ухвалених у порядку здійснення розсуду. Завдяки цим засобам можливе зловживання судовим розсудом, навіть при формально широких його межах, буде попереджено наявністю чіткої мети, якої повинен досягти розсуд, конкретними і значними за кількістю умовами її досягнення, недотримання навіть окремих з яких (мети та/чи умов) надаватиме реальну можливість перегляду вищими судовими інстанціями відповідних судових рішень як незаконних і необгрунтованих [159, с. 134, 135].

О. О. Березін вказує на те, що межі встановлюють допустиму норму свободи правозастосовувача у виборі варіантів рішень. Вони характеризують якісну і кількісну визначеність цих рішень. Ці межі рухливі та мінливі, багато в чому залежать від волі законодавця. Чим «ширше» межі розсуду, тим більше альтернатив доступно правозастосовувачу, і навпаки [17, с. 16].

А. Барак виділяє процедурні та матеріальні обмеження. Процедурні обмеження (справедливість) і матеріальні обмеження (розумність) зменшують свободу здійснення вибору, причому всі вони роблять це з урахуванням способу вибору і з урахуванням природи факторів, які суд може взяти до уваги.

На думку К. П. Єрмакової, функціонування інституту судового розсуду передбачає комплекс правових і моральних меж. Правові межі судового розсуду пов’язані зі змістом принципів і норм права, а також юридичною практикою їхнього застосування. У правозастосуванні ці межі є домінуючими (основними), саме вони більшою мірою ставлять рамки вибору судом того чи іншого варіанта рішення як найбільш оптимального [53, с. 8].

Відзначається, що правові межі судового розсуду мають місце в процесі здійснення судом діяльності, яка виникає в ході застосування судом правових норм. Враховуючи, що суд, при здійсненні своєї діяльності повинен дотримуватися безлічі приписів різного характеру, які впливають на його розсуд, межі судового розсуду, що обмежують діяльність суду в ході застосування правових норм необхідно характеризувати як правові межі судового розсуду. До них належать правові межі судового розсуду при застосуванні принципів та норм права, колізійних правил і правил аналогії, а також у процесі визначення оціночних понять [53, с. 15].

Правові межі судового розсуду, що містяться в нормативних правових актах, закріплені у відносно визначених нормах права, за допомогою фіксування доступних альтернатив, за допомогою встановлення верхніх та (або) нижніх меж варіантів рішень, а також опису певних умов (часові рамки, настання певних обставин, якісні, кількісні умови та ін.) Так звані «обережні» техніко-юридичні прийоми дозволяють суду найбільш оптимально вирішити конкретну справу та забезпечити його законність [53, с. 9].

Морально-правові межі судового розсуду формуються на засадах моральних категорій, що знайшли своє правове закріплення. У судовій практиці вказані межі в більшості випадків можна віднести до числа допоміжних або факультативних, які доповнюють і конкретизують правові межі розсуду [53, с. 8].

Морально-правові межі судового розсуду обмежують діяльність суду при оцінці ним моральних категорій, що знайшли відображення у праві.

О. О. Березін за ознакою формального закріплення межі дискреційної діяльності класифікує на формально закріплені межі та межі розсуду, не закріплені безпосередньо в нормативно-правовому акті. До першого виду належать ті, зміст яких повністю розкривається у джерелах права. До другого виду слід зараховувати такі межі розсуду, для точного встановлення яких необхідно використовувати спеціальні прийоми і правила. Розподіл за джерелом закріплення дозволило класифікувати межі розсуду на встановлені в нормативно- правових, а також в інтерпретаційних актах [17, с. 17].

O. О. Папкова до загальних меж розсуду (тобто тих, які зустрічаються при розгляді практично будь-якої справи) віднесла предмет розсуду суду, суб’єкта розсуду, процесуальні строки, незалежність суддів, завдання судочинства. В якості спеціальних меж нею виділені такі позиції: перелік умов, закріплених в альтернативній юридичній нормі, спеціальні умови, встановлені у відносно визначеній нормі (ці умови, як правило, виражені за допомогою оціночних термінів), категорії сумлінності, справедливості, розумності, доцільності, моральності. До того ж субсидіарними спеціальними межами вибору, з точки зору О. О. Папкової, є обставини конкретної справи і норми матеріального права [115, с. 75-76, 385-386].

P. О. Опалєв виділяє такі межі судового розсуду: зміст норм закону; зовнішні і внутрішні щодо правозастосовчої ситуації обставини: а) обставини, на які поширюється дія застосовуваної правової норми (внутрішні обставини), бо за відсутності подібних обставин розсуд неприпустимий; б) обставини соціально- політичного, економічного, духовного та іншого характеру, що впливають на функціональне тлумачення застосовуваної норми права (зовнішні обставини).

Усі інші межі розсуду похідні від названих. Так, норми закону, піддані мовному, логічному, систематичному, функціональному або історичному тлумаченню, дозволяють судити про мету, переслідувану законодавцем, про принципи права, предмет і суб’єкті розсуду, незалежності суддів, процесуальні строки, завдання судочинства [111, с. 101].

К. І. Коміссаров виділяє такі межі судового розсуду: умови (обставини) конкретної справи та ідеї законодавця, що містяться в загальних і лише відносно визначених вказівках закону [75, с. 151].

Межі розсуду визначаються не тільки юридичною конструкцією правової норми, а й світоглядом самого судді, який вбачає, сумнівається, вибирає, переконується, дбає і, нарешті, виносить найбільш доцільне і справедливе рішення щодо певного питання, виходячи з принципу пропорційності [117, с. 21].

Закон, який надає дискреційне право, повинен визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі чи суду нічим не обмеженого дискреційного права суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон повинен досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання [245].

Першою та визначальною ознакою меж дискреційних повноважень є їх об’єктивна визначеність, яка полягає в закріпленні меж дискреційних повноважень в системі права та відповідність їх принципам, засадам, меті, духу права. Говорячи про цю ознаку, варто зазначити, що їх об’єктивність визначається саме системою права, а не системою законодавства [20].

Це правові рамки, які дозволяють виявити сферу, обмежену юридичним впливом права, яка встановлює допустимий у рамках праворозуміння вибір правозастосовувачем (суддею) варіанта вирішення юридичної справи із застосуванням того чи іншого виду судового розсуду [16, с. 109].

На думку Л. М. Берг, межі судового розсуду встановлюються уповноваженими суб’єктами. У якості уповноважених суб’єктів можуть виступати правотворчі та правозастосовчі органи. Правотворчі органи встановлюють межі судового розсуду за допомогою здійснення нормативного регулювання, пов’язаного з виробленням юридичних установок і визначенням юридичних засобів забезпечення їх дієвості. У зазначеному аспекті діяльність нормотворчих органів держави пов’язана з вибором типу, методів і способів регламентації, визначенням співвідношення нормативних та індивідуальних засобів регулювання.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Круслена від 24 квітня 1990 р. зазначено, що закон, який надає дискреційне право, повинен визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі чи судді нічим не обмеженого дискреційного права суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон повинен досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання [148].

Межі судового розсуду встановлюються за допомогою юридичних засобів. До юридичних засобів можна віднести всі правові явища, інституційні встановлення і форми, які так чи інакше пов’язані з регулятивною (охоронною) дією права. У цьому аспекті в якості юридичних засобів виступають принципи права, положення судової практики, правозастосовні акти [16, с. 109].

Наступною визначальною ознакою меж дискреційних повноважень є їх поліфункціональність. Під поліфункціональністю меж дискреційних повноважень розуміється те, що такі межі, з одного боку, виступають гарантіями унеможливлення свавілля, а з іншого - гарантують суб’єктові правозастосування (посадовцю) наявність правомочностей щодо обрання найбільш оптимального варіанту рішення в кожній конкретній ситуації. Самі ж межі утворюють рамки, поза якими починається правоохоронне свавілля, де прийняте рішення втрачає сенс [20]. Відповідно вихід за межі судового розсуду є виходом за сферу юридичного впливу права. Це вихід на відносини, які виключають можливість правової регламентації, що є суддівським свавіллям [16, с. 109-111]. Межі виступають особливим правовим індикатором, що дозволяє диференціювати поведінку суб’єкта правозастосування на правомірну і протиправну. Поведінка правозастосовувача, яка здійснюється у рамках легально встановлених меж, визнається формально правомірною, і навпаки. Перевищення меж розсуду, вихід за встановлені законом рамки є не що інше, як правопорушення, за вчинення якого повинна наступати юридична відповідальність [17, с. 16].

Так, наприклад, під час розгляду Макарівським районним судом Київської області справи за позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Зоря» с. Соснівка Макарівського району Київської області про відшкодування завданих збитків та моральної шкоди представником відповідача було заявлено клопотання про зупинення провадження у справі з посиланням на те, що Макарівським відділом Києво-Святошинської місцевої прокуратури здійснюється досудове розслідування кримінального провадження. У рамках цього провадження директора СТОВ «ЗОРЯ» було допитано в якості свідка, як службову особу та офіційного представника товариства та заборонено розголошувати без дозволу слідчого, прокурора, суду відомості, які безпосередньо стосуються суті кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються (здійснювалися) під час нього і які стали відомі свідку у зв’язку з виконанням його обов’язків [200].

Суд у цій справі не тільки знайшов підстави для зупинення провадження у справі, але й визнати, що внаслідок заборони розголошення будь-якої інформації, що стосується господарської діяльності, пов’язаної з розпаюванням майна КСП «Зоря» та подальшим використанням цього майна і майнових паїв учасників підприємства, відповідач позбавлений можливості вільно розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, зокрема щодо можливості доказування та надання доказів. Реалізовуючи свої повноваження дискреційно, суд, у першу чергу, повинен дотримуватись мети та завдань цивільного судочинства. Однак у цій справі суд, зупиняючи провадження у справі, не тільки вийшов за межі реалізації дискреційних повноважень, але тим самим і перешкоджав захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Ще однією важливою ознакою меж дискреційних повноважень виступає їх рамковий характер, який проявляється у встановленні та закріпленні певних правових умов (що знаходять свій вираз не тільки в правах, але й обов’язках органу щодо вчинення повноважень), в межах яких дискреційні повноваження є правомочними. Тобто,межі дискреційних повноважень є рамками, що встановлюють допустиму норму свободи посадової особи у виборі варіантів рішень. Межі дискреційних повноважень ніби окреслюють рамки дискреційної дії органу. Межі дискреційних повноважень характеризують якісну та кількісну визначеність рішень. Ці межі є рухомі та мінливі, і багато в чому залежать від волі законодавця. Чим ширші межі дискреційних повноважень, тим більше альтернатив доступно суб’єкту правозастосування, і навпаки.

Крім цього, важливою ознакою меж дискреційних повноважень є також те, що вони виражаються у праві посадової особи прийняти оптимальне рішення у кожній конкретній ситуації. Мова в цьому випадку йде про суб’єктивне право, під яким у юридичній літературі розуміється «міра свободи, надана суб’єктові для здійснення свого інтересу» [20].

Так, Приморським районним судом м. Одеси розглядалася справа за позовом до готелю «Аркадія» про захист прав споживачів. Позивач просив суд визнати дії відповідача, а саме: припинення подачі електроенергії в квартиру позивача, яка виступала предметом спору; незаконне виселення з цієї квартири; односторонню зміну розміру плати за користування житлом - незаконними; зобов’язати відповідача припинити дії, які порушують право, а саме: відключення від електроенергії у квартирі; незаконне виселення позивача з квартири; односторонню зміну розміру плати за користування житлом; зобов’язати відповідача негайно відновити електропостачання квартири; судові витрати покласти на відповідача. Під час розгляду справи від позивача надійшла заява про вжиття заходів щодо забезпечення позову шляхом заборони відповідачу вчиняти незаконне виселення позивача; відключення електроенергії; відключення води; односторонню зміну розміру плати за користування житлом; зобов’язати відповідача негайно впустити для проживання позивача в спірну квартиру; відновити негайно постачання в квартирі світла і води. Суд відмовив у задоволенні клопотання, оскільки викладені в заяві про забезпечення позову вимоги дублюють позовні вимоги, отже, шляхом забезпечення позову суддя висловить свою правову позицію з приводу предмета спору, що суперечить принципу таємниці нарадчої кімнати [209].

Межі дискреційних повноважень виражаються в праві суб’єкта правозастосування винести оптимальне рішення по конкретній юридичній справі. Існування об’єктивних закономірностей співвідношення суб’єктивного права з юридичним обов’язком дозволило обґрунтовано стверджувати, що якщо в межах розсуду реалізується суб’єктивне право на вибір оптимального варіанта рішення, за межами - дотримується пасивний юридичний обов’язок.

Межі розсуду детермінуються необхідністю створення правових умов для повноцінної реалізації принципів законності, доцільності та справедливості, повинні бути розставлені таким чином, щоб у процесі здійснення розсуду правозастосовувач мав можливість реалізувати мету і завдання законодавства і винести найбільш справедливе рішення, не виходячи за рамки законності [17, с. 16].

Ще однією ознакою меж дискреційних повноважень є їх відносність, яка полягає в тому, що межі дискреційних повноважень є відносно статичними та залежать від об’єктивно-визначених принципів, засад і мети права - статичних меж (рамок) дискреційних повноважень. У межах цих рамок варіативність дискреційних повноважень залежить від динамічних чинників - конкретних життєвих обставин. Що до прийняття рішення, межі дискреційних повноважень, які визначаються системою права, принципами, засадами і метою права, є статичними, практично незмінними. Більше того, такі межі є незмінні впродовж кількох поколінь. Вірогідність їх зміни є нікчемно малою. Саме в цьому полягає відносна статичність меж дискреційних повноважень. Проте необхідно також зазначити, що межам дискреційних повноважень притаманна певна динамічність. Так, при прийнятті рішення у посадовця вже є певні визначені предметом життєвих обставин межі дискреційних повноважень, і в подальшому із накопиченням інформації відбувається динамічна зміна цих меж. Зауважимо, що накопичення інформації по суті може призводити як до збільшення обсягу меж дискреційних повноважень, так і до їх зменшення, проте, суб’єкт правозастосування не може вийти за межі статичних меж приймаючи правове рішення [20].

Тобто межі дискреційних повноважень є рамками, що встановлюють допустиму норму свободи посадової особи у виборі варіантів рішень. Межі дискреційних повноважень окреслюють певну сферу, в рамках якої орган діє дискреційно. За цими межами рішення набуває ознак недискреційності, правопорушення. Межі дискреційних повноважень характеризують якісну та кількісну визначеність рішень. Ці межі є рухомі та мінливі, багато в чому залежать від волі законодавця. Чим ширші межі дискреційних повноважень, тим більше альтернатив доступно суб’єкту правозастосування, і навпаки [20].

При вирішенні справи за позовом до Черкаської міської ради про включення майна до спадкової маси та визнання права власності Соснівський районний суд м. Черкаси сам ініціював питання про заміну третьої особи на відповідача. При заслуханні думок осіб, які беруть участь у справі, представник Черкаської міської ради як відповідач не заперечував проти заміни третьої особи на відповідача по справі, а представник позивача та сама третя особа, стосовно якої ставилося питання, поклалися на розсуд суду з приводу вирішення цього клопотання [215].

Розглядаючи поняття меж дискреційних повноважень, варто зупинитися на проблемі їх оптимальності, яка полягає у встановленні таких меж, котрі, з одного боку, дозволяли б суб’єкту якомога доцільніше застосувати правову норму, врахувати якомога більше юридично значимих факторів, а з іншого - не створювали б надто широких можливостей для зловживання повноваженням щодо вибору одного з можливих варіантів рішення. Іншими словами, існує об’єктивна проблема «оптимальності» обсягу застосування розсуду при реалізації дискреційних повноважень, які делегуються правозастосувальному суб’єкту [136, с. 125, 126].

На сьогоднішньому рівні розробленості проблеми оціночних понять важливо враховувати низку специфічних ознак цього правового явища: по-перше, об’єктом оцінки служать якісні ознаки явищ, які, як правило, не можуть отримати вичерпної та однозначної кількісної характеристики; по-друге, для оціночних понять характерна відсутність вичерпного, точно певного критерію. Звідси відома невизначеність, проблематичність їх утримання; по-третє, застосування оціночних понять пред’являє високі вимоги до суб’єктів, учасників оціночної діяльності, їх загальної та професійної культури; по-четверте, оціночним поняттям властива відносна неспростовність.

Це означає, що практика не має засобів для негайної перевірки істинності. Тим не менш, оціночні поняття широко використовуються в правовому регулюванні. Вони сприяють значному розширенню сфери правового регулювання, оскільки дозволяють охопити юридичною регламентацією такі явища і процеси, які іншим шляхом або взагалі не регулюються, або регулюються неефективно. Оціночні поняття роблять правове регулювання більш глибоким, з їх допомогою можна розмежувати ситуації, що відрізняються надзвичайно «тонкими» якісними ознаками.

Але не можна не бачити і негативних сторін оціночних понять. Сам їх характер створює загрозу однобічності та суб’єктивізму. Відносна незаперечність оціночних понять може утруднити захист законних прав та інтересів громадян і організацій. У результаті не можна виключити парадоксальну ситуацію, коли оціночні поняття стануть причиною проникнення суб’єктивізму в правове регулювання, зокрема, в правозастосування.

Тому умовою ефективної діяльності щодо застосування оціночних понять є розробка критеріїв (стандартів) якісної оцінки. Причому при застосуванні оціночних понять не можуть бути вичерпними стандарти, але певні орієнтири в ній можуть і повинні бути [16, с. 118].

Саме завдяки тому, що оціночні поняття є нечіткими за своєю логічною природою, вони дозволяють охопити велике коло обставин дійсності, який законодавець, як правило, не в змозі точно окреслити (визначити) щодо всіх випадків дії правової норми. Облік цих обставин у рамках індивідуального нормативного регулювання суспільних відносин часто просто необхідний, щоб реалізувати мету дії відповідних процесуально-правових норм [111].

Т. В. Кашаніна переконана в тому, що в певних випадках юридична наука, практика застосування правових норм при належній мірі їх розвитку сприяють заміні оціночних понять формально-визначеними [66, с. 33].

Варто лише додати, що так відбувається не завжди і не відразу, бо будь- якій подібної заміні в кожному окремому випадку передує довга і копітка наукова або правозастосовна робота. Крім того, така заміна не завжди доцільна.

Отже, під межами розсуду розуміємо об’єктивні та суб’єктивні чинники, які можуть вплинути на прийняте судом рішення. Відзначається, що найбільш гострими проблемами є питання про співвідношення різних меж розсуду, можливості побудови їх несуперечливої ієрархічної системи. У цьому зв’язку велике значення набуває завдання класифікації цих меж.

Межами дискреційних повноважень при застосуванні оціночних понять можуть служити як окремі ознаки оціночного поняття, що містяться в нормах права, так і зміст судових правових дефініцій, що розкривають оціночне поняття, а також ознаки і визначення, виражені в правових позиціях судів. Межею розсуду суду в такому випадку можуть виступати положення правової доктрини, що досліджує конкретне оціночне поняття.

Відповідно до ч. 2 ст. 157 ЦПК України у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд може ухвалою подовжити розгляд справи, але не більш як на п’ятнадцять днів. Строки розгляду справ є граничними. Продовження цих строків може відбуватися лише за ухвалою суду та з підстав, передбачених законом. Продовження строків розгляду справи відбувається за наявності водночас таких умов:

1) у виняткових випадках. Такими можуть бути будь-які обставини, що утруднюють розгляд справи або роблять його неможливим у встановлений строк: хвороба сторони або судді; велика кількість доказів, які слід дослідити; велика кількість осіб, які беруть участь у справі. Під винятковими обставинами слід розуміти конкретні обставини, що ускладнюють або роблять неможним розгляд справи у передбачений законом строк;

2) за клопотанням сторони. З цього випливає, що з власної ініціативи суд не вправі продовжувати строк розгляду справи. Для цього потрібно, щоб з клопотанням звернулася хоча б одна зі сторін, їх представники. Також таке клопотання може подати третя особа, яка заявляє вимоги на предмет спору;

3) з урахуванням особливостей розгляду справи. Ці особливості є індивідуальними. Суд повинен враховувати інтереси осіб, які беруть участь у справі і не можуть з’явитися до суду в межах встановленого строку розгляду справи з поважних причин (наприклад, у зв’язку із перебуванням за кордоном, через хворобу).

За наявності усіх цих умов водночас суд ухвалою може, але не зобов’язаний, подовжити розгляд справи.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [130].

На ефективність захисту порушених або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб суттєвий вплив має фактор часу з точки зору швидкості розгляду справи. У цілому можна відзначити, що, окрім своєчасності розгляду справи, значення процесуальних строків розгляду справи полягає ще й у тому, що вони є також засобом перш за все правильного розгляду судом справ. Обов’язок щодо правильного вирішення справи покладений на суд як орган правосуддя.

Безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду справи протягом строку, встановленого законом, є підставою для його дисциплінарної відповідальності, оскільки своєчасний розгляд справи є обов’язком судді, який покладається на нього законом (ч. 1 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів») [130]. У зв’язку з цим, суд зацікавлений у дотриманні строків розгляду справи, які визначені законом.

Строк розгляду справи встановлений, насамперед, для суду, а не осіб, які беруть участь у справі. Навмисні дії зацікавленої сторони, спрямовані на затягування розгляду справи, зрив судових засідань, неявка учасників процесу, неготовність осіб, які беруть участь у справі до розгляду справи по суті, - це ті фактори, які можуть суттєво вплинути на строки розгляду справи.

Вирішення питання про продовження строку розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень суду, реалізація якого залежить від подання відповідного клопотання стороною. Відтак пропонуємо віднести це дискреційне повноваження до числа абсолютних, коли питання продовження строку розгляду повинен вирішувати суд з власної ініціативи, з урахуванням обставин справи, у контексті гарантованого ст. 6 Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод права на суд упродовж розумного строку.

При цьому виникає запитання: скільки разів можна продовжувати строки розгляду цивільної справи? На нашу думку, такий строк можна продовжувати кілька разів. Однак це може призвести до порушення розумних строків розгляду справи. У разі ж, коли встановити, що продовжувати строки можна лише один раз, то можуть бути порушені права осіб, які беруть участь у справі.

Таким чином, значення критерію «розумного строку» полягає в тому, щоб гарантувати винесення рішення суду протягом розумного строку, встановлюючи тим самим межу стану невизначеності, в якому знаходиться та або інша особа.

Розгляд справи протягом розумного строку не можна віднести до дискреційних повноважень, незважаючи на те, що поняття «розумний» є оціночним, оскільки, в цьому випадку суд не має права вибору варіантів поведінки. Проте в контексті реалізації судом дискреційних повноважень все ж необхідним є розгляд питання строків розгляду справи, тому що від прийнятого рішення щодо кожної процесуальної дії залежить певною мірою дотримання судом строків розгляду справи.

Також ЦПК України передбачено і часові межі щодо вчинення певних процесуальних дій. Ст. 82 ЦПК України передбачено, що суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі. Так, ст. 126 ЦПК України передбачає, що суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог. Фактично в цих нормах наведено часові межі реалізації дискреційного повноваження суду щодо відстрочки або розстрочки сплати судового збору та об’єднання в одне провадження кількох позовних вимог.

Межі дискреційних повноважень можуть формулюватись через вказівку на певні підстави, за наявності яких здійснюються такі повноваження. Так, ст. 202 ЦПК України передбачає факультативне зупинення провадження у справі.

Правило ч. 2 ст. 202 ЦПК України про те, що суд не зупиняє провадження у випадках, установлених пунктами 1-3 частини першої цієї статті, якщо відсутня сторона веде справу через свого представника, не застосовується до випадків, коли суд викликає позивача або відповідача для особистих пояснень.

Вирішуючи питання про необхідність зупинення провадження по тій чи іншій справі, суд повинен розв’язати питання про те, чи можна, не перериваючи судового розгляду, щодо конкретного випадку встановити обставини справи за відсутності сторони (пункти 1-4 цієї статті) або без проведення експертизи (пункт 5 цієї статті), або чи достатньо для цього матеріалів у справі без пояснень сторони чи висновку і пояснень експерта [169, с. 224].

Суд, вирішуючи питання про зупинення провадження у справі, повинен враховувати тільки ті обставини, які за характером та сутністю є перешкодою для вирішення справи.

Межею реалізації дискреційних повноважень суду також є зміст заявлених вимог осіб, які беруть участь у справі. В ухвалі Хмельницького міськрайонного судду зазначається, що ПАТ «Банк Форум» звернулося до суду із заявою про звільнення від сплати судового збору, посилаючись на майновий стан банку, який перебуває в стані ліквідації. Враховуючи викладене, суд приходить до висновку: клопотання задовольнити частково та зменшити розмір судового збору до 2000 грн [221]. У цій справі суд вийшов за межі реалізації дискреційних повноважень. Позивач заявив клопотання про звільнення від сплати судового збору, і суд, враховуючи майновий стан, повинен задоволити чи відмовити в задоволенні такого клопотання. Зменшення розміру судового збору в цій справі є виходом суду за межу реалізації дискреційних повноважень.

Надто широкі межі реалізації дискреційних повноважень можуть сприяти зловживанням, проте надмірне встановлення меж, у свою чергу, унеможливить захист порушених прав та врахування особливостей кожної справи.

У кожному конкретному випадку при вчиненні процесуальної дій, яка віднесена до дискреційних повноважень, суд повинен відшукати баланс між умовами реалізації таких повноважень та їх межами.