Становлення та розвиток повноважень суду першої інстанції в цивільному судочинстві: історико-правові аспекти

У зв’язку з історичними і політичними змінами, зростанню уваги до осново­положних прав людини, демократизацією і гуманізацією суспільства на території сучасної України зазнавали змін як роль судової влади загалом, так і повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції.

О.В. Гетманцев виділяє наступні періоди розвитку цивільно-процесуального законодавства в Україні: 1) зародження процесуальних норм за часів Київської Русі (кінець ІХ - початок XIV ст.); 2) цивільні процесуальні норми, які діяли на території України у кінці ?!V - першій половині XVII ст.; 3) цивільне процесуальне законо­давство на території України в період другої половини XVII ст. - першій половині XX ст.; 4) цивільне процесуальне законодавство України після 1917 р. до 1991 р.; 5) цивільне процесуальне законодавство України з часу проголошення незалежності (1991р.) - по теперішній час [41, с. 86].

Проте, становлення судових органів в Україні та розвиток їх повноважень пройшли ще триваліший шлях. Зокрема О. А. Гавриленко наголошує, що відлік іс­торії суду слід розпочинати не з часів Київської Русі.

У скіфських племен, які населяли південь України у VII - ІІІ ст. до н.е. не бу­ло власної писемності. Як можна судити з історичних джерел, норми скіфського права були спрямовані на захист приватної власності на худобу, рабів, вози з наме­том, які служили пересувним житлом, речі побутового вжитку [34, с. 9]. Справи про злочини, що не зачіпали основ царської влади і взагалі інтересів держави, розгляда­лися у формі здійснення змагального процесу, який рухався ініціативою зацікавле­них сторін. У якості доказів часто бралися до уваги свідчення ворожбитів («гадате- лів»), які здійснювали гадання за допомогою вербових лозин або липової кори. Та­кож вагомим доказом вважалися ордалії у формі судового поєдинку [34, с. 11]. Крім скіфів, південь України в різний час населяли і інші кочові народи: кіммерійці (IX­VII ст.

Судочинство слов’янських племен, які населяли територію України, виникло в епоху родового ладу. Влада старійшин-правителів родових общин була дуже ши­рокою, включала в себе судові функції. Так виникли общинні суди на українських

землях, тобто у формі судових повноважень правителів родових общин [10, с. 284]. А звичаї, які регламентували порядок здійснення общинного судочинства, були пе­ршими українськими процесуально-правовими нормами [10, с. 286].

Стосовно судочинства у Київській Русі, то найвідомішим джерелом права то­го часу була Руська Правда. Відповідно до неї, судовими функціями володіли вели­кий князь, центральні державні органи та установи, місцеві органи управління, а та­кож відповідні посадові особи. Процес був змагальним і мав усний характер. При­чому відмінностей між цивільним і кримінальним процесом не існувало [146, с. 19]. Процес характеризується активною участю зацікавлених у вирішенні конфлікту осіб. Суд, по-суті, виконував роль посередника у судовому процесі [259, с. 38].

У розвитку цивільного судочинства того періоду значна роль належала церк­ві. Н. М. Ступнікова вказує на той факт, що церква мала в своєму розпорядженні ве­лику нормативну базу по цивільних і кримінальних справах, що відповідали візан­тійській системі провадження. Це підсилило законотворчу діяльність у Київській Русі шляхом рецепції, або часткового санкціонування візантійських нормативних актів - Номоканонів, збірників світського права, Еклоги і Прохирона. Крім запози­чення законодавчих актів створювалися власні церковні узаконення: Кормчі книги і «Мірило Праведне», які є найважливішими юридичними посібниками, створеними на основі норм візантійського права.

За часів Г алицько-Волинського князівства вносились зміни в існуючі правові джерела, створювалися нові законодавчі акти, які відповідали потребам часу і суспі­льства, проте форми судочинства в основному зберігали свій зміст таким, яким він був у Київській Русі. Отже, і особливості судового процесу, і його зовнішні, форма­льні прояви, обряди, ритуали в судочинстві Галицько-Волинського князівства і Ки­ївської держави в основному збігаються [84, с. 136-137]. І. П. Крип'якевич [127, с. 133] вказує про застосовування «Руської правди» у судівництві галицько- волинських земель, а також говорить, що в судівництві XV ст. на території Г аличи- ни зустрічаються риси, які можна вважати залишками давнього княжого суду, окре­мий суд мали міста на магдебурзькому праві, церква користувалася своїм церковним правом і судом.

Судовий процес на українських землях Великого князівства Литовського в основі своїй мав давньоруське походження. В. О. Лозовой вказує, що судочинство цього періоду у цілому успадкувало основні риси попереднього судочинства: воно мало такі ж процесуальні стадії розгляду справи; здійснювалось відкрито, за участю великої кількості людей; навіть керуючись нормами Литовських статутів, зберігало усталені правові звичаї та обряди у формі судового процесу [84, с. 137]. В цей пері­од не було чіткого розмежування цивільного і кримінального процесів.

Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. фор­мувалась на основі звичаєвого руського права та законодавчих документів Речі Пос­политої (статутів, судебників, сеймових постанов, привілеїв тощо). Однак спочатку роль польського права в регуляції суспільного життя на українських землях не була значною. Тут продовжував діяти другий Литовський статут 1566 р. [97, с. 79]. Судо­вий процес носив обвинувально-змагальний характер. Суд відбувався, як правило, за участю професійних адвокатів. Серед найважливіших доказів були: показання свід­ків, «поличне» (речовий доказ), власне зізнання (для чого використовувалось кату­вання). Безсумнівним доказом вважалася присяга шляхтича [97, с. 83].

Специфічна правова система склалась на Запорізькій Січі. В. М. Іванов вка­зує, що козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права, а універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке регламентувало судочин­ство, правила воєнних дій, порядок землекористування й укладання окремих видів договорів, види злочинів і систему покарань [97, с.

Після підписання Березневих статей у 1654 році створювалися сільські (вой- тові) суди, які розглядали дрібні цивільні справи селян, доменіальні, які розглядали дрібні цивільні справи залежних від землевласників селян, церковні суди, які розг­лядали шлюбно-сімейні справи, а також справи внутрішнього життя церкви, монас­тиря [40, с. 13]. Джерелами права в цей період виступало звичаєве право, правові ак­ти гетьманської влади (універсали, ордери, інструкції, декрети, грамоти, якими ре­гулювалися питання про призначення конкретної особи на посаду судді, про поря­док провадження в судах), збірники магдебурзького права, акти Генеральної війсь­кової канцелярії, Литовський статут 1588 р., особливо його IV розділ: «Суд і суди», міжнародні договори Гетьманської держави з іншими країнами. Процес в суді про­ходив на засадах змагальності, тобто кожна сторона у словесній формі намагалася відстояти перед судом свою правоту, поділу судочинства на цивільне і кримінальне не було. Для процесу було характерним його усність, відкритість та гласність, наці­ональна (українська) мова судочинства (в окремих місцевостях допускалася росій­ська, польська мови) [40, с. 15].

У 30-х роках KVIII століття була створена комісія, завданням якої було на підставі існуючих джерел права створити звід законів для Гетьманщини. Результа­том роботи Комісії став проект «Прав, за якими судиться малоросійський народ» [175, с. 126-1032]. Він містить 30 розділів, що складаються з 531 артикула, які поді­ляються на 1716 пунктів. Проте роботу над цим проектом не було завершено у зв'яз­ку з тим, що в другій половині XVIII століття, після скасування залишків автономії України, на неї було поширено загальноросійське законодавство. В «Правах...» су­доустрою і процесу присвячені глави 7, 8, 9 та частково 25. Судова система поділя­лася на дві гілки - загальну та спеціальну. До загальної належали сільські, ратушні, магістратські, сотенні, полкові канцелярії, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія. До судів спеціальних - третейський, полюбовний (або мировий), духов­ний, ярмарковий (або торговельний) [165, с. 108]. Хоча цим документом і не було передбачено поділу процесу на кримінальний та цивільний, але відповідні норми були логічно відділені. Глава 7 містила поняття права, суду, визначала компетенцію, ієрархію судів, склад суду, підсудність, порядок ведення канцелярії, примирення сторін, судові строки. В главі 8 містились поняття позивача і відповідача, їх права та обов’язки, порядок участі у справах адвокатів і повірених, а також регламентувала сам судовий процес, порядок виконання судових рішень, їх апеляційного оскаржен­ня. В 9 главі йдеться про порядок розгляду окремих справ, визначається позовна да­вність, а також, разом з главою 25, регулюються питання кримінально- процесуального характеру.

І. Я. Терлюк також вказує на те, що «Права, за якими судиться малоросійсь­кий народ», детально регламентуючи процесуальне право, досить чітко проводили різницю між процесом у т. зв. «розправочних», тобто цивільних і кримінальних справах. Якщо у перших панували принцип змагального (сторони, які вели спір, до­водили свою правоту, використовуючи фактичний матеріал і судові докази), то в кримінальних справах - слідчого або інквізиційного процесу [259, с. 104]. І. Ізарова ще одним позитивним елементом «Прав, за якими судиться малоросійський народ» виділяє те, що сторони могли заключити мирову угоду [251, с. 98].

Після поширення загальноросійського законодавства на територію України усе судочинство керувались законами і статутами Російської імперії. Проте ситуація з судоустроєм у той час була не ідеальною. Зокрема, В. О. Лозовой говорить про те, що «Звід законів», що діяв до початку 60-х років ХХХ століття, який був збіркою рі­зноманітних постанов російського законодавства різних часів, починаючи з часів давніх, не відповідав потребам часу і розглядався законодавцями як тимчасові пос- тановлення [84, с. 151]. Діюча на той час судова система будувалась на основі ста­новості - особливі суди існували для дворян, міських мешканців і селян. Виділялись судові місця для розгляду окремих категорій справ. Судові функції, окрім суду, ма­ли адміністративні органи. Судовий розгляд повною мірою відповідав інквізиційно­му, починаючи з його теорії формальних доказів та поєднання в одній особі функції досудового слідства та суду [84, с. 152].

В історії розвитку цивільного процесуального законодавства важлива роль належить судовій реформі 1864 року. Зокрема, В. М. Іванов вказує, що судова ре­форма, проведена на підставі затверджених Олександром II 20.11.1864 р. Судових статутів [250], була однією з найпослідовніших реформ другої половини XIX ст. Колишній становий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який базу­вався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.). Запроваджувалася система позас- танових судових установ двох типів - мирові й загальні суди [97, с. 120-121]. В. О. Лозовой стверджує, що дана реформа стала значним кроком на шляху удо­сконалення судової системи і Росії, і підлеглих їй територій. Він характеризує її як таку, що у цілому мала буржуазний і ліберальний характер, увібравши в себе пере­довий європейський судовий досвід і, таким чином, була прогресивним явищем у російській правовій системі [84, с. 152]. В. В. Городовенко робить висновок про те, що до судової реформи 1864 р. характерним було виконання відповідних функцій як судами, так і деякими адміністративними органами, що не відповідало засадам незалежності судової влади. Судова реформа 1864 р. започаткувала перетворення судової влади на самостійну гілку влади [46, с. 9].

Судові статути включали в себе «Заснування судових статутів», «Статут кримінального судочинства», «Статут цивільного судочинства» та «Статут про по­карання, які накладаються мировими суддями». Повноваження суду першої інстан­ції цивільної юрисдикції регулювалися «Статутом цивільного судочинства». Книга 1 регулює повноваження мирових судів, а Книга 2 - загальних.

О. Л. Боровиковський вказував, що метою цивільного судочинства була охо­рона та відновлення цивільних прав. Тому будь-яке цивільне право могло бути пре­дметом позову [20, с. 6]. Статтею 4 Загальних положень передбачалось, що судові установи можуть приступати до розгляду цивільних справ тільки на підставі заяви про це особи, якої ця справа стосується, а вирішувати їх не інакше, як вислухавши пояснення іншої сторони, або по проходженню назначеного на їх надання строку; стаття 8 передбачала обов’язок суду призупинити провадження в цивільній справі, якщо при її розгляді виявилися обставини, які потребують кримінального пересліду­вання і від цього залежить вирішення даної справи; стаття 9 встановлювала обов’язок усіх судових органів вирішувати справи відповідно до точного значення існуючих законів, а у випадку їх неповноти, неясності, недостатності чи протиріччя - надавала суду право обґрунтовувати рішення на загальному змісті законів. Стат­тею 29 була визначена відомчість справ мировим судам, проте відповідно до статті 30 у мирового суду було право прийняти в своє провадження будь-який спір і циві­льний позов, який не передбачений нормами підвідомчості даного статуту, але якщо обидві сторони будуть просити про вирішення їх справи по совісті. На нашу думку, ця норма спрощувала доступ для правосуддя, проте вона була відмінена у 1887 році.

Передбачалося, що засідання у мирових судах мали бути усні і гласні. Пись­мові пояснення не могли замінити особистої явки сторони, тому підлягали залишен­ню без розгляду. Після особистих пояснень сторін суддя пропонував укласти сторо­нам мирову угоду. Це було обов’язком суду, про що наголошував Урядовий сенат, проте будь-який примус до примирення сторін не допускався [20, с. 133]. Статут ци­вільного судочинства як доказу важливе місце приділяв присязі, яка давалася за вза­ємною згодою сторін одним з них та не могла бути спростована жодними доказами.

Повноваження місцевих судів дещо відрізнялись, зокрема стаття 256 «Стату­ту цивільного судочинства» передбачала, що суд має право приступити до розгляду справи не інакше як по письмовій заяві, написаній на гербовому папері і складеній по встановленій формі в той час, коли мировий суд міг розглядати справи і по усних заявах. Загалом, досліджуючи «Статут цивільного судочинства» можна помітити, що повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції в даному акті регла­ментовані досить чітко на усіх стадіях судового процесу, починаючи з повноважень по прийняттю заяви до розгляду, обов’язку мирового суду запропонувати вирішити спір мирним шляхом, повноважень судів на стадії підготовки до розгляду, розгляду справи, прийняття рішення, виконання рішення та передачі її на до суду апеляційної інстанції.

Багато сучасних процесуалістів наголошують, що передумови сучасного зма­гального, відкритого і гласного цивільного процесу України були закладені саме в «Статутах цивільного судочинства» [251, с. 107].

На початку XX ст. судова система зазнала подальшого розвитку, збільшува­лась кількість посадових осіб у судовій системі. В 1906 р. в умовах революційних подій започатковано воєнно-польові суди. Пізніше, коли почалася Перша світова війна, їхня діяльність була розширена [97, с. 123].

У перші роки після Жовтневої революції 1917 року у своїй діяльності судові органи керувалися декретами про суд, прийнятими Радою Народних Комісарів та Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республі­ки. Перший Декрет про суд було прийнято 22 (по іншим даним - 24) листопада 1917 р. по Юліанському календарю. Він проголосив скасування всіх судових уста­нов, які існували в до його прийняття. Усі цивільні справи з ціною позову до 3000 руб. оголошувалися підвідомчими місцевим судам, при чому рішення місцевих судів вважалися остаточними і оскарженню в апеляційному порядку не підлягали. У справах, по яким присуджено грошове стягнення понад 100 руб., або позбавлення волі понад 7 днів, допускалася касація. Касаційною інстанцією був повітовий, а в столицях - столичний з'їзд місцевих суддів [160, с. 124]. Пунктом 5 цього Декрету передбачалося, що місцеві суди вирішують справи іменем Російської Республіки і керуються у своїх рішеннях і вироках законами повалених урядів лише остільки, оскільки такі не скасовані революцією і не суперечать революційній совісті і рево­люційній правосвідомості [160, с. 125]. Інших повноважень судів першої інстанції Декретом про суд від 22 (24) листопада 1917 р. визначено не було.

Більш детально повноваження судів першої інстанції цивільної юрисдикції були регламентовані Декретом про суд № 2, прийнятим 15.02.1918 р. Ним були створені окружні народні суди як суди першої інстанції для цивільних і криміналь­них справ, не віднесених до підвідомчості місцевих народних судів відповідно до Декрету про суд № 1. При цьому окремо обумовлювалося, що справи з шлюбно- сімейних правовідносин (у тому числі, пов'язані з актами цивільного стану), а також справи, які не підлягають оцінці, підсудні по першій інстанції місцевим судам, а справи про конкурси на суму понад 3000 руб. - окружним судам [158, с. 469]. В окружних судах запроваджувався принцип виключно колегіального розгляду справ: цивільні справи розглядалися у складі трьох постійних членів (суддів) і чотирьох народних засідателів [158, с. 467]. Основні повноваження судів першої інстанції ци­вільної юрисдикції, передбачені Декретом про суд № 2, наведені в Додатку Б. Фак­тично, судочинство продовжувало здійснюватися за правилами судових статутів 1864 року настільки, наскільки вони не були скасовані декретами Центрального Ви­конавчого Комітету робітничих, солдатських і селянських депутатів і Ради Народ­них Комісарів і не суперечили правосвідомості трудящих класів.

Декретом про суд № 3 від 20.07.1918 р. [159] значних змін в повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції внесено не було. Ним на місцеві народні суди покладався розгляд усіх цивільних справ ціною до 10 000 рублів. Також, відпо­відно до нього, рішення цивільних справ по суті в окружних народних судах покла­далося на судову колегію в складі головуючого або члена цивільного відділення та

4-х чергових засідателів.

Окремо необхідно розглянути цивільно-процесуальне законодавство, що дія­ло на українських землях, які знаходилися під владою Австрійської імперії, а потім Австро -У горщини.

Досліджуючи цей період, В. М. Іванов вказує, що ЦПК, який набув чинності 1796 р. у Західній, а 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького ЦПК, регу­лював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рі­шення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й до­рожнечею суду, тому продовжувалася робота над його вдосконаленням. У 1825 році було розроблено проект нового ЦПК, але його не затвердили. Проте окремі поло­ження, що регулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочин­ства в безспірних справах тощо, було введено в дію [97, с. 135]. І.Я. Терлюк звертає увагу на вплив демократичної революції 1848-1849 pp., на зміни системи судо­устрою Австрійської імперії, які здійснювались у напрямі впровадження буржуаз­них принципів у судочинство. З ліквідацією домініального суду відмовилися від станового суду взагалі. Створювалися судові, уводилися суди присяжних, повітові суди й повітові колегіальні суди. Суди проголошувалися відокремленими від адмі­ністрації. Проте у 1852 році відбулася нова реорганізація судового устрою, яка спрямовувалася на часткову відмову від буржуазних принципів у судочинстві та по­вернення до старої, феодальної системи. Повітові суди підпорядкували адміністрації повіту, а суди присяжних і повітові колегіальні суди було ліквідовано [258, с. 294].

Незначні структурні зміни в системі організації суду, які мали важливе зна­чення, було запроваджено після утворення Австро-Угорщини. У 1867 було прийня­то австрійську конституцію, а судовій владі присвячено окремий конституційний закон від 21.12.1867 р. За ним знову запроваджувалися повітові суди, і цього разу судова влада остаточно відокремлювалася від адміністративних органів. Уводився принцип незмінюваності суддів (довічно призначались імператором), проголошува­лись їхні самостійність і незалежність [258, с. 294-295]. Діюче цивільне процесуаль­не законодавство мало дуже багато недоліків, тому тодішніми науковцями і практи­ками здійснювалися неодноразові спроби змінити його. Були розроблені нові проек­ти ЦПК у 1858, 1862, 1867, 1876, 1893 р. [78, с. 10].

Проект ЦПК 1893 р., що розроблений відомим австрійським процесуалістом Францом Кляйном, був прийнятий у 1895 році та введений в дію у 1898 році. І.О. Ізарова звертає увагу на те, що в ухваленому в 1895 р. ЦПК Австро-Угорської імперії було застосовано іншу процесуальну модель цивільного судочинства, що ві­дображала активну роль судді в процесі. Такі ідеї виглядають доволі логічними у світлі зміни основних підходів до ролі держави й формування позитивістського під­ходу до права [101, с. 70]. Засадами цивільного процесу за новим кодексом мали стати усність, відкритість та вільне надання судових доказів [120, с. 126]. Франц Кляйн, дотримувався думки, що ведення цивільного судочинства не повинно зале­жати тільки від ініціативи сторін приватних спорів, так як цивільний процес також впливає на усе суспільство загалом [369, с. 190]. Він виступав проти перебільшеного в той час ліберального ідеалу свободи, наслідкам якої слід протиставити державне втручання. Це начало слід було і можна було застосувати в цивільному процесуаль­ному праві, де потрібно було знайти діючий баланс між державною опікою над ін­дивідом, з одного боку, і вільним розпорядженням індивідом над процесом - з іншо­го. Кляйн хотів створити процесуальне право, яке буде зрозуміле для громадян та забезпечить швидкий, дешевий і надійний процес. Йому це вдалося настільки добре, що австрійський цивільний процес став розглядатися як зразок [5, с. 344-345].

О. В. Кондратюк характеризує ЦПК 1895 р. як такий, що порівняно з попере­дніми кодексами проголошував гласність цивільного процесу. Досліджуючи прак­тичне виконання всіх норм даного кодексу, він приходить до висновку, що цивільне судочинство в Галичині здійснювалося надто повільно. Головними причинами цьо­го, як свідчить практика судів, були порушення у застосуванні норм австрійського ЦПК 1895 року, зростання кількості справ, невкомплектованість судів суддівськими кадрами, недостатня професійна підготовка суддів, перевантаження суддів, істотні помилки суддів на стадії підготовки справи до розгляду, недостатнє використання норм кодексу, які давали змогу пришвидшити цивільний процес, неефективна робо­та секретаріатів, низький рівень матеріального забезпечення. Також він дослідив, що цивільний процес цього часу мав фіскальний характер. Високі судові оплати, обов’язковість адвокатського захисту позбавляли частину населення можливості ви­рішувати спори в судовому порядку [119, с. 12]. Л. В. Городницька вказує, що циві­льно-процесуальне законодавство даного періоду надавало широкі можливості уча­сникам процесу на подання доказів, розпорядження своїми процесуальними права­ми. В той же час, суд був пасивним і лише сприймав та оцінював поданий сторона­ми матеріал [44, с. 11]. Л. Т. Присташ, досліджуючи судочинство на території Гали­чини й інших українських земель, що входили до складу Австро-Угорщини, робить висновок, що система судових органів того часу мала певні демократичні ознаки, зокрема такі, як колегіальний, публічний і гласний розгляд справ. Однак серед суд­дів було мало українців, судочинство велося не українською, а польською мовою. Причому, у деяких випадках обмежувались, а іноді грубо порушувались права укра­їнського населення, яке проти своєї волі перебувало у складі Австро-Угорської ім­перії [176, с. 53].

Незважаючи на багато недоліків, які мали місце на практиці, ЦПК 1895 р. мав важливі відмінні особливості, насамперед, у правовому становищі суду, повно­важеннях щодо керівництва процесом і можливості встановлення об’єктивної істини у справі. На тривалий час концепція діяльності суду, запропонована Ф. Кляйном, стала зразком закріплення моделі соціального правосуддя, базисом публічно- правових концептів розвитку цивільного процесу.

Судова система, яка існувала в Україні в період «Української революції» 1917-1921 років теж мала свої особливості. У зв’язку з постійними воєнними діями більша увага законодавців приділялася кримінальному судочинству, а також ство­ренню та діяльності військових та воєнно-польових судів, хоча цивільні справи у той час також розглядалися. Функції судів першої інстанції цивільної юрисдикції виконували окружні суди. Ю. Є. Вовк, досліджуючи даний період, вказує, що пова­лення Тимчасового уряду в Петрограді дало поштовх важливим державотворчим процесам в Україні. Одним з них було становлення національної судової системи. З початком бойових дій Радянської Росії проти УНР і з початком громадянської війни, значна кількість колишніх судів фактично припинили свою діяльність. Після повер­нення Центральної Ради в березні 1918 року на територію України, почалось посту­пове відновлення їх діяльності [32, с. 14]. У даний період правову основу діяльності судових органів становили, насамперед, нормативно-правові акти, які регулювали їх функціонування і були прийняті в УНР та Українській державі у 1917-1920 роках. Діяли також нормативні правові акти колишньої Російської імперії, якщо вони не суперечили новому законодавству [32, с. 16]. Зміна урядів у Києві кожен раз тягла за собою зміни у судовій системі, але вони у зв'язку з військовим становищем теж пов­ністю не були реалізовані ані в часи Гетьманату, ані в часи Директорії [165, с. 113].

Судові органи УНР та Української держави у 1917-1920 роках не виконували повного мірою свої завдання щодо охорони від всяких посягань на суспільний і державний лад, права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб, а також не мо­гли повного мірою забезпечити захист всіх форм власності. Причини полягали, на­самперед, в тому, що в той час в країні була нестабільна соціально-економічна ситу­ація, майже безперервно тривало військове протистояння, не створено дієвого апа­рату управління, було відсутнє ефективне законодавство, яке б діяло в надзвичайних умовах [32, с. 3].

Також значна увага до проблем судоустрою приділялась на території Захід­ноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). В. О. Рум’янцев вказує, що з прийнят­тям 21.11.1918 р. Українською Національною Радою закону «Про тимчасову органі­зацію судів і судової влади», функцію правосуддя в ЗУНР продовжували виконувати суди колишньої Австро-Угорської імперії, але вже під керівництвом Державного се­кретарства юстиції ЗУНР. Одночасно перебудовувалась і судова система: було ство­рено 12 судових округів і 130 судових повітів. Продовження судової реформи в ЗУНР прийняло оригінальний напрямок: розділялося кримінальне і цивільне судо­чинство. 11.02.1919 р. видано закон про утворення в повітах трибуналів першої ін­станції для розгляду кримінальних справ. Юрисдикція окружних і повітових судів обмежувалася цивільними справами [227, с. 60-61].

14.02.1919 р. Рада Народних Комісарів Української Радянської Соціалістич­ної Республіки (УРСР) декретом «Про суд» розпочала руйнування судів, створених за часів Української Народної Республіки та Української держави за Г етьманату. Зо­крема, ліквідовувалися Генеральний Суд, судові палати, окружні палати, окружні суди, з’їзди мирових суддів, мирові суди, суди військові, морські, волосні, комер­ційні, а також установи, що були при них: прокурорський нагляд, нотаріат, присяж­на і приватна адвокатура. При цьому було затверджено тимчасове Положення про народні суди та революційні трибунали УРСР, аналогічно до того, що було введено в Росії, за яким створено дві самостійні судові системи: народні суди і ради народ­них суддів; революційні трибунали. Згідно з цим Положенням, за прикладом РФСР на Україні було організовано єдиний народний суд [257, с. 120]. Остаточно судова система УРСР була сформована відповідно до Положення про судоустрій, затвер­дженого Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом 16.12.1922 р. Поло­ження закріпило сталу структуру судів, порядок їх формування, функції та повнова­ження посадових осіб судової системи [257, с. 120].

Після завершення Першої світової війни та національно-визвольної боротьби частина українських земель (Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, За­хідне Полісся, Посяння, Лемківщина) опинилася у складі Польської Республіки. О. В. Липитчук акцентує увагу на тому, що успадкування різних цивільних процесу­альних кодексів, недосконалість положень нового польського ЦПК, пристосування нових процесуальних норм до попереднього процесуального законодавства, частко­ва уніфікація цивільного права, неуніфікованість неспірного процесу зумовлювало складні правові прецеденти у здійсненні судами цивільного судочинства [135, с. 10]. Цивільний процес у Польській республіці був складним, повільним та характеризу­вався високими судовими оплатами [135, с. 3].

Досить детально регламентував повноваження суду першої інстанції цивіль­ної юрисдикції ЦПК Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республі­ки, який введено в дію з 1 вересня 1923 року. Він був побудований на основі ідеї зростання активності суду, як суб’єкта цивільного процесу, роль суду і усі його про­цесуальні повноваження визначалися, виходячи зі статті 5, відповідно до якої суд був зобов’язаний всемірно прагнути до з'ясування дійсних прав та взаємовідносин сторін, тому, не обмежуючись представленими поясненнями і матеріалами, він по­винен, за допомогою заданих сторонам питань, сприяти з'ясуванню істотних для ви­рішення справи обставин і підтвердженню їх доказами, надаючи трудящим, які зве- ртаються до суду, активне сприяння для захисту їх прав і законних інтересів, щоб юридична необізнаність, малограмотність і схожі обставини не могли бути викорис­тані їм на шкоду [54].

У першій редакції ЦПК 1923 року 113 статей з 316 передбачали в собі певні процесуальні права і обов’язки суду першої інстанції цивільної юрисдикції. Зокре­ма, загальні положення даного кодексу містять норми, які регулюють повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції приступати до розгляду справи не інак­ше, як за заявою зацікавленої в тому сторони та приймати відмову сторони від на­лежних їй прав і судового їх захисту (ст. 2); обов’язок вирішувати справи на підставі діючих узаконень і розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду, а також постанов місцевих органів влади, виданих в межах наданої їм компетенції (ст. 3), а у разі їх відсутності - керуючись загальними основами радянського законодавства і загаль­ною політикою Робітничо-Селянського Уряду (ст. 4); негайно присікати будь-які зловживання і заяви, що мають на меті затягнути або затемнити процес (ст. 6); при розгляді договорів і актів, укладених за кордоном, приймати до уваги закони, що діють в місці укладання договору або акту (ст. 7); просити Народний Комісаріат За­кордонних Справ увійти в зносини з відповідним іноземним урядом щодо надання висновків по питанню, яке виникло щодо застосування іноземних законів (ст. 8). Глава ІІ «Представництво в суді», зокрема, містить повноваження суду визнавати необхідною участь прокурора у справі (ст. 12), глава 3 включає повноваження судів з приводу визначення підсудності справ. Глава IV визначає повноваження суду по визначенню та розподілу витрат: визначати розмір судового мита в деяких випадках (ст. 38), встановлювати розмір винагороди за відволікання свідка від роботи (ст. 42), визначати винагороду експерта (ст. 44), стягувати судове мито, а та всі інші витрати по справі, понесені сторонами (ст. 46) та стягувати витрати, понесені судом з розг­ляду цивільних справ (ст. 48). Також в даному кодексі можна виділити повноважен­ня судів першої інстанції цивільної юрисдикції по встановленню (ст. 53), продов­женню (ст. 61) та відновленню (ст. 62) процесуальних строків, повноваження, пов’язані з викликом сторін (глава VII), повноваження на стадії прийняття позовної заяви (глава VIII), забезпечення позову (глава ІХ), розгляду справи (глави Х, ХІ), пов’язані з призупиненням та відновленням провадження (глава ХІІ), подачею сто­ронами доказів (глави ХІІІ - ХУ), призначенням експертизи (глава ХУІ), участю у справі кількох позивачів чи відповідачів та третіх сторін (глава ХУІІ), винесенням рішення (глава ХУІІІ), видачею виконавчих листів (глава ХІХ), повноваження у справах окремого провадження (глави ХХ - XXVII), повноваження по прийняттю апеляційної скарги (ст. 235) та передачі її до суду вищої інстанції (ст. 239), а також повноваження на стадії виконання рішень (глава ХХХ).

1 грудня 1929 р. постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 05.11.1929 р. був уведений в дію новий ЦПК УРСР. Цей кодекс не змі­нив форми існуючого цивільного судочинства, по суті змістовно та структурно дуб­люючи ЦПК1924 р. Його особливостями було те, що він передбачав специфічний перелік справ окремого провадження та судочинство у справах неспроможності, а також містив додатки [117, с. 18-19].

З 1 січня 1964 року введено в дію новий ЦПК УРСР [349]. Відповідно до ньо­го, роль суду першої інстанції цивільної юрисдикції не сильно змінилася. Стаття 15 «З'ясування судом дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін» першої реда­кції даного кодексу не сильно відрізнялася від статті 5 ЦПК 1923. Відповідно до неї суд зобов'язаний, не обмежуючись поданими матеріалами та поясненнями, вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Суд повинен роз'ясняти особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки, попереджати про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяти особам, які беруть участь у справі, у здійсненні їх прав. Проте тогочасні науковці зазначали, що закон покладає на суд обов'язки лише по розгляду та вирішенню справи, але зовсім не перекладає на суд обов'язки сторін по доказуванню: сторони доводять, а суд розбирає і вирішує спра­ву, а для того щоб винести законне і обґрунтоване рішення, суд досліджує, перевіряє і оцінює докази [109, с. 48].

В даній редакції ця стаття існувала до 1996 року. ЗУ від 02.02.1996 р. «Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу України» [179] статтю 15 було перейменовано у «З'ясування судом обставин справи на засадах зма­гальності» і викладено в новій редакції, відповідно до якої передбачалось, що розг­ляд і вирішення цивільних справ у судах проводяться на засадах змагальності. Суд зобов'язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного та об'є­ктивного з'ясування обставин справи, роз'ясняти особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки і сприяти у здійсненні їх прав.

Хоча даними змінами і було задекларовано принцип змагальності, але доко­рінна зміна ролі суду відбулася тільки 21.06.2001 р., коли в частині 3 нової редакції статті 15 ЦПК України законодавець визначив, що суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здій­сненню їх прав у випадках, передбачених цим кодексом. Аналізуючи зміст даної но­рми, Д. Д. Луспеник зазначає, що цим законодавець започаткував доволі вдалу спробу збалансувати співвідношення в системі основних засад цивільного процесу­ального права і знайти «золоту середину» між (як прийнято вважати, конкуруючи­ми) засадами процесу - диспозитивністю, змагальністю і процесуальною рівністю сторін з одного боку, і процесуальною активністю суду - з іншого [140, с. 117]. Крім вищезазначених повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції, ЦПК 1963 року містив різноманітні повноваження у всіх своїх розділах. Серед загальних положень кодексу можна виділити повноваження, які пов’язані з визначенням скла­ду суду, відводами (глава 2), правилами підвідомчість цивільних справ судам (глава 3), прийняттям доказів (глава 4), визначення запобіжних заходів (глава 4-А), судо­вих витрат (глава 4), судових штрафів (глава 6), встановленням процесуальних стро­ків (глава 7), здійсненням судових викликів і повідомлень (глава 8). У розділі ІІ ЦПК 1963 року йдеться про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки. Він містить такі повноваження суду, як притягнення до участі в таких справах батьків, усиновителів або піклувальників неповнолітніх (ст. 101), третіх осіб (ст. 108), пов­новаження по заміні неналежної сторони (ст. 105), правонаступництву (ст. 106) та інші. У розділ III включено повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдик­ції з приводу визначення підсудності (глава 15), на стадії прийняття позову та зу­стрічного позову (глави 16, 17), підготовки цивільних справ до судового розгляду (глава 18), судового розгляду (глава 20), пов’язані з забезпеченням позову (глава 19), фіксуванням судового процесу та веженням протоколів (глава 21), прийняттям рі­шення (глава 22), його негайним виконанням (глава 23), зупиненням, закриттям провадження в справі та залишенням заяви без розгляду (глави 24-26), постановлен­иям ухвал (глава 28), а також повноваження у справах окремого провадження (глави 33-39). Розділ IV даного кодексу містить повноваження суду першої інстанції циві­льної юрисдикції при перегляді судових рішень судами апеляційної інстанції (глава 40), а також при перегляді рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку з но- вовиявленими та винятковими обставинами (глава 42). Розділ V містить повнова­ження суду на стадії виконання рішень.

В.В. Комаров звертає увагу, що у цілому ЦПК1963 р. був суттєвим і прогре­сивним кроком у регламентації цивільного судочинства. Разом з тим він не уникнув і ряду недоліків, які були в попередньому законодавстві. Основними характерними рисами ЦПК були: формування судових інстанцій відповідно до трирівневої систе­ми судів, що повторює адміністративно-територіальний устрій; створення єдиного процесу в першій інстанції; введення інституту народних засідателів; активна участь прокурора в цивільному процесі; відсунення на другорядний план діяльності адво­ката; надмірна активність суду і недостатність права сторін на розпорядження; впровадження принципу розгляду цивільних справ в інтересах з’ясування прав- ди(об’єктивної істини); створення одноступеневої системи оскарження; запрова­дження інституту протесту на предмет законності судових рішень [117, с. 25].

В усі часи розвиток судової гілки влади мав свої особливості, тому можна виділити наступні основні етапи розвитку повноважень суду першої інстанції циві­льної юрисдикції на території України: античний (VI ст. до н. е.-VI ст. н. е.); додер- жавно-общинний (І-IX ст.); період Київської Русі (IX-XIII ст.); період Галицько- Волинського князівства (XIII-XIV ст.); період Великого князівства Литовського та Польського королівства (XIV-XVI ст.); період Речі Посполитої, Запорізької Січі та Гетьманщини (XVI-XVIII ст.); період Російської імперії, Австрійської імперії, Авст­ро-Угорщини (XVIII-XX ст.); період «Української революції» (1917-1921 рр.); ра­дянський (1917-1991 рр.); сучасний (з 1991 р.).

Хоч сучасна територія України в різні часи належала до різних держав, проте найбільший вплив на формування інституту повноважень суду першої інстанції ци­вільної юрисдикції у сучасному його вигляді здійснила радянська процесуальна правова школа і радянське законодавство. Знаковими етапами в історії розвитку по­вноважень суду стало прийняття ЦПК УРСР 1924 і 1929 років, які регламентували активну роль суду в цивільному процесі та визначили процесуальний інструмента­рій досягнення істини у справі. Кодифікація радянського законодавства 60-х років минулого століття тільки підтвердила тенденцію наділення суду активними повно­важеннями як процесуальними обов’язками ex officio.

Проте, не можна недооцінювати і вплив інших історичних етапів. Багато процесуальних інститутів мають витоки ще у римському процесуальному праві. На­приклад, М.М. Ясинок, досліджуючи інститут окремого провадження, звертає увагу, що він має витоки ще у римському праві, формувався за часів Російської імперії, йо­го становлення мало місце в радянський період, а розвиток окреме провадження отримало за часів незалежності України.[365, с. 23]. Г. С. Буга, при дослідженні за­ходів забезпечення позову, також говорить, що вони застосовувалися з часів Дав­нього Риму та були реципійовані цивільним процесуальним правом Російської імпе­рії, а потім і України [22, с. 13]. Схожим чином прийшли в цивільний процес Украї­ни і багато інших процесуальних інститутів.

Зміна повноважень суду відбувається постійно. До діючого ЦПК України з моменту його прийняття і до кінця 2014 року було внесено зміни різними законами 52 рази. Також за цей час прийнято 10 рішень КСУ, з яких 6 надають офіційне тлу­мачення окремих положенням кодексу, 3 визнають конституційними і 1 визнає не­конституційним окремі норми. Найбільш спірними є зміни, внесені до ЦПК України у зв’язку з прийняттям ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. [197], негативні наслідки яких будуть розглянуті у розділі 2 даної дисертаційної роботи.

1.3