Стан наукової розробленості проблеми повноважень суду першої інстанції в цивільному судочинстві

Відповідно до Закону України (ЗУ) «Про судоустрій і статус суддів» [197], судочинство здійснюється Конституційним Судом України (КСУ) та судами загаль­ної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему, а КСУ є єди­ним органом конституційної юрисдикції в Україні.

Для більш детального поділу місцевих загальних судів необхідно звернутися до глави 2 Цивільного процесуального кожексу (ЦПК) України, яка носить назву «Цивільна юрисдикція», ч. 1 ст. 15 якої визначає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорю­ваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли ро­згляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства [350]. Виходячи з цього, багато науковців, зокрема В.В. Комаров [131, с. 28], В.М. Коротун [122], Є.О. Харитонов [347, с. 126], С.Я. Фурса [346, с. 256], В.М. Кравчук та О.І. Угринов- ська [125, с. 61] виділяють окремо суди цивільної юрисдикції.

Для того, щоб детально дослідити повноваження суду першої інстанції циві­льної юрисдикції, необхідно сформулювати авторське визначення повноважень, їх систематизувати. Термін «повноваження» дуже тісно пов’язаний з категоріями «права та обов’язки», «компетенція», «функції», «підвідомчість» та «підсудність». Вважаємо за доцільне їх дослідження провести, використовуючи дедуктивний та іс­торичний методи.

Українське цивільне процесуальне право, як наука, і зокрема, доктрина пов­новажень суду базується на перших дослідженнях науки цивільного процесу, які сформувалися в умовах здійснення судових реформ другої половини XIX століття і кардинальної зміни судових порядків, традиції ведення цивільного судочинства й ролі суду. Середину XIX ст. називають переломним моментом, який характеризува­вся появою плеяди російських науковців, про яких справедливо сказано, що вони були «батьками і дітьми» судової реформи 1864 р. [52, с. 19]. Завдяки судовій рефо­рмі зріс інтерес до юридичної науки, наука стала більш приближеною до тогочасно­го позитивного права [249, с. 364].

Н. О. Чечина досліджуючи даний період вказує на те, що у дореволюційному процесуальному законодавстві не існувало інституту підвідомчості. Замість нього був схожий інститут - відомства, що визначав коло справ, які підлягали розгляду в тому або іншому органі [353]. Відомством суду називали коло справ, які підпадали під його вирішення [362, с. 112]. Проте на практиці багато науковців того часу вико­ристовували термін «підвідомчість». Зокрема, М. І. Малінін, хоч прямо і не давав визначення підвідомчості, проте вживав його у значенні можливості судової влади загалом розглядати певний спір. Термін «підсудність» він вживав у розумінні мож­ливості розгляду справи конкретним судом [143, с. 30]. І. Є. Енгельман вказував, що «кожному суду підвідомчий визначений округ» [362, с. 99], тобто під підвідомчістю він розумів територіальну компетенцію. Т.М. Яблочков також використовував тер­мін «підвідомчість», вживаючи його у значенні «підпадання під відомство певного суду» [363, с. 204]. В тогочасній науці не було одного підходу до розмежування те­рмінів «підсудність», «відомство» та «підвідомчість». К.І. Малишев асоціював під­судність з підвідомчістю [144, с. 164-165], Є.В. Васьковський - з просторовою ком­петенцією [26, с. 529], інші визначення підсудності того часу наведені в Таблиці А.2 Додатку А.

Ще у тогочасній літературі поряд з терміном «відомство» вживався термін «влада суду». Наприклад, Є. В.Васьковський право судових установ розбирати пев­ну категорію справ називав судовою юрисдикцією, судовим розглядом або владою суду [26, с. 484]. В межах інституту відомства (влади) науковці починають розгляда­ти і категорію повноважень суду. Т.М. Яблочков вказує, що обсяг повноважень суду може визначатися в залежності від змісту клопотань сторін: по одним клопотанням він повинен перейти до розгляду суті позову (наприклад допит свідків), по іншим такої необхідності нема (наприклад по відводу судді) [363, с. 174]. Також, як спеціа­льне повноваження суду він розглядає приведення до виконання винесеного рішен­ня [363, с. 260]. Є. В. Васьковський не вживав термін «повноваження», оперуючи поняттями «права» та «обов’язки», проте звертав увагу, що процесуальні права суду є одночасно і його обов’язками [22, с. 625], що на нашу думку є визначальною особ­ливістю повноважень суду.

Подальшому розвитку і вдосконаленню теоретичної думки, сприяла масшта­бна кодифікація радянського законодавства, яка призвела до обґрунтування вже в нових умовах і межах пізнання понятійно-категоріального апарату цивілістичної процесуальної теорії. Широке використання у процесуальній науці й законодавстві того часу отримали поняття «юрисдикція», «підвідомчість», «підсудність», «компе­тенція», «функція», «права і обов’язки» і низка інших. Відсутність єдності в розу­мінні, полярність запропонованих підходів і сьогодні є першопричиною недостат­ньої розробленості фундаментальних категорій ЦПК України та доктрини повнова­жень суду в цивільному процесі. Проте тільки через належне закріплення понять і категорій може бути пізнана сутність правових явищ.

Юридична наука завжди розвивається паралельно з розвитком законодавства та процесуальних інститутів. Поява законодавчо закріпленого розмежування підсу­дності та підвідомчості з прийняттям ЦПК України 1963 року, ЦПК РРФСР 1964 року та ЦПК інших радянських республік сприяла пожвавленню наукових дослі­джень даних інститутів.

В Таблиці А. 1 Додатку А наведені визначення підвідомчості, дані українсь­кими та зарубіжними науковцями, посортовані по даті публікації відповідних праць. З неї видно відсутність єдиного підходу до розуміння даної правової категорії. Деякі науковці підвідомчість визначають через компетенцію (напр. М.А. Гурвич [65, с. 59], Є.Г. Пушкар [199, с. 50], М.Й. Штефан [356, с. 189]), інші - через повнова­ження (Р.Г. Кочар’янц [57, с. 33], Р.Ф Каллістратова [246, с. 26]), одні говорять про неї, як про коло справ чи спорів (П.С. Дружков [79, с. 5], Н.І. Авдєєнко [51, с. 123], С.Ю. Кац, Л.Я. Носко [240, с. 95], С. І. Чорнооченко [354, с. 103]), інші - як про вла­стивість справи (Ю.К. Осіпов [245, с. 134], С.С. Бичкова [342, с. 93], О.В. Ісаєнкова, О.А. Демичєв [95, с. 66]). Також багато науковців, зокрема Р.Г. Кочар’янц [57, с. 33], С. І. Чорнооченко [354, с. 103], Т. М. Кілічава [107, с. 37], асоціюють підвідомчість з юрисдикцією, а деякі з них, наприклад В.В. Комаров та П.І. Радченко після прийн­яття чинного ЦПК України у своїх наукових працях почали оперувати терміном «юрисдикція», відійшовши від категорії «підвідомчість» [131].

У Таблиці А.2 Додатку А наведені визначення юрисдикції. З них видно, що багато науковців юрисдикцію асоціюють з компетенцією, правомочностями, повно­важеннями суду. Також деякі науковці, зокрема, Ю.К. Осіпов [166, с. 26], С.С. Алєк- сєєв [1, с. 116], Г.П. Тимченко [263, с. 22] асоціюють юрисдикцію з діяльністю ком­петентних органів.

На нашу думку, якщо, наприклад, досліджувати суд як юрисдикційний орган, то його особливості не можуть обмежуватися тільки підвідомчістю, компетенцією правомочностями, або повноваженнями. Так само не можна обмежуватися однією з цих категорій при визначенні статусу будь-якого іншого органу юрисдикції. Вихо­дячи з цього, вважаємо, що юрисдикція повинна включати в себе усі вищенаведені елементи, а також роль юрисдикційного органу, його становище, місце серед інших органів держави, процесуальний порядок діяльності, та об’єкти ведення.

Тому визначення юрисдикції як правозастосовчої діяльності компетентних органів є найбільш повним та практично значимим. При даному підході, базовими елементами юрисдикції суду будуть компетенція та підвідомчість, що відображають у різних аспектах особливості судової влади, а також становище суду як органу державної влади та об’єктів його ведення.

Неоднозначний підхід в науці і до визначення поняття «підсудність». В Таб­лиці А.3 Додатку А наведені визначення підсудності, надані у різні часи. З неї вид­но, що спочатку підсудність асоціювалася з підвідомчістю, проте пізніше дані кате­горії були розмежовані. На даний час існує кілька основних підходів до визначення підсудності. Деякі науковці, наприклад Ю. В. Білоусов [345, с. 48] та М. Й. Штефан [356, с. 227], визначають її через розмежування компетенції між судами, М. О. Ми- тіна [52, с. 114] - через компетенцію або повноваження суду, С. І. Чорнооченко [354, с. 110] - через сукупність судових справ, О. В. Бєлоусов - через належність справи суду, а С. С. Бичкова [342, с. 105] визначає підсудність як властивість самої судової справи.

Проте більшість з вказаних позицій не акцентують увагу на тому, що між справою та судом існує двосторонній зв’язок при визначенні підсудності. Підсуд­ність залежить не тільки від самої справи, але й від суду, який її може розглядати. Зокрема, підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції; якщо після задоволення від­водів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, справа передається до найбільш територіально наближеного суду. Тому найбільш повним ми вважаємо визначення, дане Л. Г. Лічманом, відповідно до якого підсуд­ність - це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого залежно від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді повинна роз­глядатися справа [347, с. 130].

При висвітленні питань підвідомчості, підсудності та юрисдикції вищевказа­ні науковці оперують поняттям «повноваження суду», проте окремі його визначення у науковій літературі зустрічаються дуже рідко.

Л. А. Ванєєва говорить, що як суб’єкт процесуальних відносин, суд характе­ризується тим, що він наділений повноваженнями, які дозволяють займати керівне становище в процесуальних відносинах. Оскільки здійснення правосуддя - це не тільки право, але й обов’язок суду, для виконання цього обов’язку він повинен мати владні повноваження [23, с. 28].

Питання повноважень суду досліджувалося такими вченими в галузі кримі- наявного процесу, як А. Р. Туманянц та Ю. М. Грошевим, які повноваження суду асоціюють з компетенцією. Відповідно до їх визначення, повноваження суду - це сукупність усіх його функцій як суду певної ланки [126, с. 362].

В. В. Сердюк повноваження розглядає як правомочності суду, покладені за­коном з метою реалізації поставлених завдань [230, с. 17]. Відповідно до А. О. Неу- годнікова, повноваження являють собою сукупність прав та обов’язків органу [153, с. 11]. В. Ф. Погорілко та В. Л. Федоренко повноваження судів загальної юрисдикції визначають як сукупність прав і обов'язків судів загальної юрисдикції, закріплених за ними Конституцією та законами України [170, с. 354].

Російський науковець в галузі цивільного процесу Н. В. Козлова (Алєксєєва) розмежовує такі категорії як «компетенція» та «повноваження». Вона говорить про визначення компетенції як кола питань, що підлягають вирішенню судом при їх ви­никненні. Повноваження ж суду в її дослідженнях представлені як сукупність прав і обов'язків, якими держава наділила суд для вирішення питань, віднесених до його відання. Судові повноваження - категорія, що представляє по своїй структурі єд­ність прав і обов'язків. Тобто в даному трактуванні повноваження можуть розгляда­тися як можливість діяльності, здійснення повноважень - як діяльність, а компетен­ція - як предмет цієї діяльності [113, с. 33-34].

В. В. Комаров та П. І. Радченко також не ототожнюють дані терміни. Компе­тенцію вони спочатку визначали як сукупність повноважень, прав і обов'язків суду та інших юрисдикційних органів [343, с. 156], а пізніше вказували, що компетенція характеризує орган судової влади з точки зору системи його повноважень і ролі як органу правосуддя і складається із функцій суду зі здійснення правосуддя по циві­льних та інших справах, предметів юрисдикції і методів здійснення судом своїх фу­нкцій [131, с. 248].

Ю. Д. Притика, досліджуючи компетенцію третейського суду визначав її як сукупність повноважень (юридично значимих прав та обов’язків), пов’язаних з ви­рішенням справи, якими держава, відповідно до закону, його наділяє та встановлю­ється її співвідношення з категоріями підвідомчості (розмежування компетенції по захисту суб’єктивних прав та інтересів) та юрисдикції правомочність на вирішення підвідомчих третейському суду справ) [177, с. 15].

Відповідно до визначення, даного І. М. Зайцевим, повноваженнями суду є нерозривно пов’язані права-обов’язки, що надаються суду і покладені на нього нор­мами процесуального права для виконання функцій, здійснення задач і цілей [89, с. 74]. І. Є. Марочкін, під повноваженнями судді розуміє вид та міру службової по­ведінки носія судової влади, яка спрямована на реалізацію функцій судової влади, і має формальне визначення у відповідному рішенні судді [247, с. 71].

Відповідно до визначення, даного Л. М. Москвич, повноваження судді стано­влять вид і міру службового поводження, що полягає в його владному впливі з ме­тою відновлення справедливості на суб'єкта заінтересованого (чи незаінтересовано- го) у вирішенні правового конфлікту [147, с. 16].

Вітчизняними вченими у галузі цивільного процесу окремі визначення пов­новажень суду першої інстанції цивільної юрисдикції не давалися.

Не можна ототожнювати терміни «компетенція» і «повноваження». Хоча, зо­крема в Практичному словнику синонімів української мови С. Караванського, слова «повноваження» і «компетенція» знаходяться в одному синонімічному ряду [103, с. 324], вони не у всіх випадках є тотожними. А. О. Івченко в Тлумачному словнику української мови вказує про 2 значення слова «компетенція» - це добра обізнаність з чим-небудь і коло повноважень якої-небудь організації, установи, або особи [100, с. 182].

Тому можна говорити, що компетенція суду першої інстанції цивільної юрисдикції - це коло питань, що підлягають вирішенню зазначеним судом.

Тісно пов’язана з повноваженнями суду і категорія функцій. Слово «функ­ція» походить від латинського «functio» - «виконання» і означає завдання, обов’язки, пов’язані з діяльністю, посадою людини [103, с. 505]. П.Ф. Карпечкін ви­значає функції судів загальної юрисдикції як основні напрями та види діяльності су­дів загальної юрисдикції з метою розгляду і вирішення справ у сфері цивільного, го­сподарського, адміністративного та кримінального правосуддя, що здійснюється ви­ключно судами на підставах, у межах та порядку, які передбачені Конституцією та законами України [105, с. 5]. Основною функцією судової влади є здійснення право­суддя. Також, за способами правосуддя він виділяє правозастосовчу, нормотворчу, правозахисну, представницьку функцію та інші [105, с. 6]. Особливості функцій су­дів першої інстанції цивільної юрисдикції можуть бути предметом майбутніх дослі­джень.

В загальному значенні повноваження - це право (і одночасно обов'язок) від­повідного суб’єкта діяти в певній ситуації способом, передбаченим законом або ін­шим правовим актом [265, с. 331].

В діяльності суду цивільної юрисдикції його права і обов’язки дуже тісно пов’язані між собою. Зокрема, якщо досліджувати статті 307 та 336 ЦПК України, в яких законодавець визначає повноваження суду апеляційної та касаційної інстанції за наслідками розгляду скарги, то в їх тексті йдеться про те, що суд відповідної ін­станції «має право» вчиняти дії, передбачені в диспозитивній частині даних статей. Проте, якщо брати до уваги зміст статей 308-312 та 337-342, в яких наводяться під­стави для вчинення цих дій, можна зробити висновок, що за наявності зазначених підстав права суду перетворюються в обов’язок.

Щодо суду першої інстанції, то в ЦПК України йде мова не стільки про пов­новаження, скільки про права і обов’язки. Вчинення певної дії судом може бути ви­значене окремими статтями або як право, або як обов’язок. Проте права суду при цьому відрізняються від прав інших учасників судового процесу тим, що суд не мо­же не скористатися своїми правами. «Право суду» передбачає собою «право вибо­ру» між окремими процесуальними діями, які суд повинен вчинити за наявності умов, передбачених законом. Тому права і обов’язки суду першої інстанції дуже тіс­но між собою пов’язані і відділити їх один від одного неможливо.

Також деякі вчені в структуру повноважень включають суддівський розсуд. Зокрема, Л. М. Москвич вказує, що повноваження складаються із синтезу процесуа­льних прав, обов'язків і суддівського розсуду [147, с. 16]. А. Барак суддівський роз­суд визначає як повноваження, якими закон наділяє суддю, щоб зробити вибір з де­яких альтернатив, з яких усі є законними. Він наголошує, що суддівський розсуд не є ні емоційним ні розумовим станом: це, скоріш за все, юридична умова, завдяки якій суддя може робити вибір з декількох варіантів [8, с. 13-14]. Ми не підтримуємо належність суддівського розсуду до повноважень суду, а вважаємо, що це тільки фактор, який впливає на реалізацію повноважень.

Відповідно до статті 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [350].

Досягнення завдань цивільного судочинства повинно бути основною метою при реалізації судом повноважень. Проте, визначення їх у тому вигляді, в якому во­ни передбачені в ст. 1 ЦПК України є недостатнім.

Зокрема, О.С. Захарова вказує, що законодавець невдало застосував у ст. 1 ЦПК для визначення засобів досягнення мети цивільного судочинства слово «за­вдання», яке не відображає правової сутності цього явища, а з іншого боку - супере­чить мовним, формальнологічним правилам про способи позначення понять, катего­рій. Видається, що мета судочинства має визначати засоби реалізації такої мети, а не завдання. При цьому засоби реалізації мети цивільного судочинства повинні мати не вичерпний, а відкритий перелік, зокрема, через позначення верховенства права як принципу досягнення мети в цивільному судочинстві [91, с. 11].

До того ж вона зазначає, що сучасне тлумачення слова «завдання» як визна­ченого, запланованого для виконання обсягу роботи в процесуальному кодексі не може й приблизно розкрити обсягу роботи судів у сфері цивільної юрисдикції [91, с. 11]. О.С. Захарова наголошує, що завдання цивільного судочинства не вичерпу­ється розглядом і вирішенням цивільних справ в їх галузевому значенні. Так, напри­клад, значна частка земельно-правових спорів вирішується у порядку цивільного су­дочинства, але вони за своїм змістом не набувають цивілістичних ознак і - не остан­ньою чергою - внаслідок лише субсидіарного застосування норм Цивільного кодек­су (ЦК) України [91, с. 11-12]. Тому завдання цивільного судочинства повинні розг­лядатися в значно ширшому аспекті, ніж це визначено у ст. 1 ЦПК України.

Також, на нашу думку, важливою ознакою повноважень суду першої інстан­ції цивільної юрисдикції є те, що вони включають тільки ті права і обов’язки, які можуть бути безпосередньо втілені у діях суду. Усі решта права та обов’язки, на­приклад право на повагу до суду, особисті майнові та немайнові права суддів, в то­му числі трудові права не відносяться до категорії повноважень суду.

Виходячи з вищенаведеного, в рамках спеціальності 12.00.03, можна дати на­ступне визначення повноважень суду: повноваження суду - це нерозривно пов 'язані між собою права і обов 'язки, що можуть бути безпосередньо втілені у діях суду, якими наділено окрему ланку судової системи відповідно до норм цивільно- процесуального законодавства для досягнення завдань цивільного судочинства.

Щоб відмежувати повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції від повноважень суду апеляційної та касаційної інстанції, необхідно виходити з то­го, що відповідно до ст. 107 ЦПК України, усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами. Апеляційні суди перевіряють законність і об­ґрунтованість рішень суду першої інстанції. Касаційний суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи проце­суального права. Отже, розгляд усіх справ, що підлягають вирішенню в порядку ци­вільного судочинства, є тією особливістю, яка властива лише суду першої інстанції.

Тому повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції можна ви­значити як нерозривно пов 'язані між собою права і обов 'язки, що можуть бути безпосередньо втілені у діях суду, спрямовані на розгляд усіх справ, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, та вчинення інших дій, якими наділено суд першої інстанції цивільної юрисдикції відповідно до норм цивільно- процесуального законодавства для досягнення завдань цивільного судочинства.

О.Б. Верба-Сидор звертає увагу на дуалістичність правосуб’єктності суду, який може виступати як публічна особа (орган державної влади, що здійснює функ­ції правосуддя) та як юридична особа публічного права [29, с.6]. З точки зору циві­льного процесу, повноваження можуть бути притаманні суду тільки як органу дер­жавної влади, який здійснює правосуддя. Відповідно до ст. 127 Конституції України, правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народ­ні засідателі і присяжні, тому права та обов’язки працівників апарату суду до повно­важень суду не входять.

Повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції тісно між собою пов’язані і утворюють систему. Основними їх ознаками як системи є цілісність і структура, множинність елементів, якісна визначеність, відносна автономність, вза­ємодія частин системи між собою, гетерогенність і структурованість, взаємодія і зв’язок з навколишнім середовищем, наявність цілей та їх сукупності, ціленаправле- ність.

Цілісність і структура системи повноважень суду першої інстанції цивіль­ної юрисдикції полягає в тому, що вона включає в себе як елементи окремі повно­важення, але по відношенню до навколишнього середовища виступає як одне ціле. Множинність елементів передбачає існування великої кількості повноважень суду першої інстанції, виключний перелік яких неможливо передбачити у законодавчих актах. Якісна визначеність полягає в наявності якісних ознак, характерних тільки для даної системи, якими вона відрізняється від інших систем. Зокрема, для системи повноважень суду можна виділити такі якісні ознаки, як загальнообов’язковість, ре­гулятивний характер, загальний характер, віднесення до сфери регулювання цивіль­ного процесуального законодавства, формальна визначеність, забезпечення захода­ми державного впливу та багато інших. Відносна автономність означає, що будь- яка система має свої границі. Система повноважень суду має чіткі границі, які ви­значені статтею 19 Конституції України, тому суди зобов'язані діяти лише на підста­ві, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Гетерогенність означає, що система повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції є неоднорідною, складається з різних частин. Структурова­ність означає, що система є певним чином організованою сукупністю, має певну структуру. Звідси випливає можливість класифікації повноважень суду. Взаємодія з навколишнім середовищем означає, що система як ціле взаємодіє з іншими система­ми. Повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції є відкритою систе­мою: вони взаємодіють і тісно пов’язані, наприклад, з системою прав і обов’язків учасників судового процесу, з системою повноважень органів державної влади, міс­цевого самоврядування, системою повноважень органів прокуратури та багатьма іншими системами. Взаємодія частин системи між собою означає, що повноважен- ня суду взаємодіють між собою і тільки у даній взаємодії вони утворюють систему. Наприклад, дії самого суду можуть стати підставою для виникнення нових повно­важень. Наявність цілей, ціленаправленість системи повноважень означає, що вона має певну ціль існування або створена для певної цілі. Г оловною ціллю системи по­вноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції є досягнення завдань цивіль­ного судочинства. Тому права і обов’язки, які входять в систему повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції знаходяться в тісних співвідношеннях і зв’язках один з одним, взаємодіють між собою і, як одне ціле, з навколишнім сере­довищем [82, с. 106].

На повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції впливають різ­ні групи факторів. До них відносяться дії самого суду, інших судів, дії (чи бездіяль­ність) учасників цивільного процесу, дії будь-яких інших осіб, підприємств, установ, організацій, державних органів, юридичні події, внутрішні переконання судді та су­ддівський розсуд.

Фактори, що впливають на повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції можна класифікувати: 1. За місцем виникнення: на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх пропонуємо віднести ті, які залежать безпосередньо від дій суду, а до зовнішніх - фактори, які залежать від волі учасників цивільного процесу та інших осіб, які не беруть безпосередньої участі у розгляді справи, а також об'єктивні об­ставини, які не залежать ні від чиєї волі. 2. За регульованістю нормами цивільного процесу: процесуальні та непроцесуальні. Процесуальні фактори - це чинники, які прямо передбачені нормами цивільного процесу, або за своєю природою виходять з цих норм, а непроцесуальні - усі решта, які можуть вплинути на повноваження суду (наприклад, особа судді, співчуття до однієї зі сторін процесу і інші). 3. За повторю­ваністю: на повторювані і одноразові. Повторювальні - ті, які існують протягом пе­вного періоду. Одноразові - фактори, які мають моментну дію. 4. За терміном впли­ву на повноваження: фактори постійного впливу і тимчасові. Фактори постійного впливу - це ті, які впливають на повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції незалежно від того, існують вони в даний момент, чи ні. Тимчасові - це ті фактори, вплив яких на повноваження припиняється після припинення існування цих факторів. 5. За напрямом впливу: спрямовані на виникненню, зміну чи припи­нення повноважень [81].

Першим фактором, який впливає на повноваження суду, є дії самого суду. Суд діями може створювати права і обов'язки як для усіх учасників цивільного про­цесу, так і для себе самого. Наприклад, у випадку реалізації судом права по відкрит­тю провадження у справі, одночасно виникають і обов'язки суду по надсиланню ух­вали особам, які беруть участь у справі. При цьому певні повноваження суду, які могли бути реалізовані раніше, припиняються. Даний фактор є внутрішнім, проце­суальним, одноразовим, постійного впливу, який сприяє одночасно як виникненню, так і припиненню повноважень суду.

Прикладом впливу на повноваження суду дій інших судів може бути переда­ча справи на розгляд іншому суду. У суду, якому дана справа надіслана, виникає обов'язок прийняти її до провадження. В даному випадку фактором, що впливає на повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції, є не прийняття ухвали, чи закінчення терміну на оскарження, а безпосередньо передача справи. Даний фак­тор є зовнішнім, процесуальним, одноразовим, постійного впливу, який сприяє од­ночасно як виникненню, так і припиненню повноважень суду.

Права осіб, які беруть участь у справі, можуть бути підставою виникнення прав та обов'язків як учасників цивільного процесу так і суду. Наприклад, якщо роз­глядати право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, то воно поро­джує обов'язок суду надати відповідні матеріали для ознайомлення, виготовити ви­тяги та копії. Факторами, що впливають на повноваження є не стільки права та обо­в'язки учасників процесу, скільки їх реалізація. Самі права впливають тільки тим, що суд повинен їх враховувати при здійсненні повноважень, існування цих прав не залежить від волі учасників.

Наступним фактором, який впливає на повноваження суду є дії інших осіб, підприємств, установ, організацій, державних органів, які не є учасниками цивільно­го процесу, але своїми діями чи бездіяльністю можуть спричинити виникнення або припинення прав та обов'язків суду. Прикладом цього може бути повернення оригі­налів письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили відповідно до ст. 138 ЦПК України. При цьому наслідком подачі клопотання особою, яка подала докази є виникнення обов'язку суду дане клопотання розглянути, вирішити питання про можливість повернення доказів, а також залишити засвідчену копію письмового доказу у справі. Даний фактор є зовнішнім, процесуальним, одноразовим, постійно­го впливу, який сприяє виникненню повноважень суду. Також до цієї групи відно­ситься законотворча діяльність відповідних органів, діяльність по внесенню змін у законодавство, тлумаченню норм права тощо.

Ще одним фактором, який впливає на повноваження суду є юридичні події. Це життєві обставини, настання яких не залежить від волі і свідомості людини [87, с. 347]. Юридичні факти у вигляді події (наприклад, смерть або важка хвороба пози­вача або відповідача, ліквідація юридичної особи, закінчення строку) тягнуть зупи­нення або припинення провадження в справі, а також можуть породжувати інші правові наслідки [24, с. 46].

Наступним фактором, що впливає на повноваження суду є внутрішні переко­нання судді, який розглядає справу, особа судді, суддівський розсуд. Цей фактор впливає не на виникнення прав та обов'язків, а на можливість їх використання. Та­кож К. І. Комісаров зазначає про роль особи судді в забезпеченні виховного впливу судового процесу [245, с. 480]. Суддівський розсуд - це інтелектуально-вольова дія­льність, спрямована на законне, об'єктивне, неупереджене і справедливе вирішення спірних питань, що виникають у судочинстві або є предметом розгляду у випадках, дозволених або не врегульованих законом [228, с. 75]. Розсуд - це невід’ємна части­на вирішення цивільних справ. Переваги його застосування судом можна охаракте­ризувати в такий спосіб. По-перше, застосування судового розсуду сприяє тому, що по кожній конкретній справі виноситься рішення, що відбиває особливості даного спору. І, по-друге, розсуд надає суду можливість виявити гнучкість при вирішенні цивільної справи. Це відбувається в тих випадках, коли суддя бере до уваги всі об­ставини, які могли б вплинути на рішення в справі, але не могли б бути нормативно закріплені [13, с. 108]. Він проявляється тоді, коли законодавство надає судді вибір між кількома варіантами поведінки, можливостями реалізації повноважень. Це дає можливість судді вибрати найкращий варіант дій для конкретної ситуації.

Виходячи з фактору суддівського розсуду виділяють дискреційні повнова­ження суду. Їх визначають як передбачені законодавством можливості владного суб’єкта діяти на свій розсуд з метою прийняття рішення, яке є найбільш оптималь­ним у конкретній ситуації, у рамках власної компетенції [341, с. 52]. Усі фактори можуть мати важливе значення при здійсненні правосуддя, проте основне місце се­ред них належить діям учасників цивільного процесу та самого суду.

При дослідженні повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції відразу впадає в око їх розгалуженість та багатоманітність. Тому з метою впорядку­вання та систематизації, їх необхідно класифікувати.

Н. В. Козлова (Алексеева) при дослідженні повноважень суду першої інстан­ції в позовному провадженні ділить останні за ступенем обов'язковості їх здійснення судом на обов'язкові та факультативні. Також вона виокремлює повноваження суду по затвердженню мирової угоди. У даному випадку для закінчення справи мировою угодою, а не винесенням судом рішення, крім волевиявлення, яке йде від сторін, не­обхідне санкціонування його судом [113, с. 32]. Проте поділ за ступенем обов’язковості не дає можливості об’єктивно відмежувати обов’язкові повноважен­ня від факультативних, так як зв’язок між правами та обов’язками суду є дуже тіс­ним. Зокрема, Є. В. Васьковський визначає характерною рисою процесуального ста­новища суду те, що процесуальні права суду є одночасно і його обов’язками. Суд не тільки має право вчиняти певні дії при наявності указаних в законі умов, але і зо­бов’язаний це зробити [26, с. 625].

Також Н. В. Козлова (Алексєєва) ділить повноваження суду на повноваження по вирішенню справи по суті та винесенню рішення, а також на підготовчі [113, с. 37]. Крім цього, відповідно до поділу М. А. Гурвічем дій суду на ті, які направлені на організацію процесу, на керування його перебігом та на закінчення процесу, се­ред яких основним є вирішення судом спору по суті [67, с. 5], Н. В. Козлова (Алек­сєєва) виділяє три види повноважень: по організаційній підготовці процесу, його проведенню та вирішенню справи по суті [113, с. 38]. Найважливішими вона визна­чає повноваження по вирішенню справи [113, с. 47], які можуть бути процесуально- правовими та матеріально-правовими. До процесуально-правових відносяться на­ступні повноваження: задоволення позову у повному обсязі, відмова у задоволенні позову у повному обсязі; часткове задоволення та часткова відмова у задоволенні позову; часткове зупинення провадження у справі з частковим задоволенням або ві­дмовою в задоволенні позовних вимог; часткове залишення заяви без розгляду з за­доволенням або відмовою в задоволенні позовних вимог; часткове виділення справи в самостійне провадження з задоволенням або відмовою в задоволенні позовних ви­мог [113, с. 48]. До групи матеріально-правових вона включає: правовстановлюючі повноваження; відновлювальні; повноваження по примушуванню до реалізації по­чаткових намірів сторін; компенсаційні повноваження; штрафні повноваження; при- пинювальні повноваження; перетворювальні повноваження. [113, с. 83].

Є. В. Васьковський ділив права суду на 3 категорії: 1) права суду на здійс­нення дій, які безпосередньо направлені на перевірку вимог сторін і полягають в сприйманні і оцінці процесуальних матеріалів, встановленні фактичного стану справ і постановці рішення; 2) права по керівництву перебігом процесу; 3) право приймати міри для підтримання порядку, пристойності та ввічливості підчас засідання [26, с. 626-627]. Також Є. В. Васьковський виділяв 2 способи здійснення процесуальних прав і обов’язків суду: шляхом висловлення суджень та шляхом здійснення фактич­них дій. В першому випадку діяльність суду він називає логічною, в другому - фак­тичною [26, с. 646]. Відповідно до цього, за способом здійснення можна виділити логічні та фактичні повноваження суду першої інстанції цивільної юрисдикції.

О. В. Колісник запропонувала поділ повноважень суду залежно від ступеня узагальненості цілей на кожному з етапів судочинства на: 1) інтегруючі, спрямовані на справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд та вирішення цивільних справ із метою захисту порушених чи оспорюваних прав; 2) проміжні, пов’язані з рухом провадження в напрямку вирішення справи та захисту прав й інтересів осіб, які можна поділити на імперативні та диспозитивні; 3) завершальні, пов’язані із за­кінченням провадження у справі; 4) допоміжні, що супроводжують і сприяють реа­лізації інших повноважень [114, с. 9]. Ще одна класифікація повноважень суду за­значена в ст. 23 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якої суддя міс- цевого суду здійснює судочинство в порядку, встановленому процесуальним зако­ном, а також інші повноваження, визначені законом.

Також при вивченні категорії повноважень суду багато вчених за змістом ді­лять їх на предметні та функціональні [106, с. 116-117]. Цей поділ має свої особли­вості в залежності від того, в рамках якої спеціальності розглядаються повноважен­ня. Зокрема, вчений в галузі адміністративного права і процесу А. О. Неугодніков, під предметними повноваженнями розуміє такі повноваження органу судової влади, які визначають межі юрисдикції названого суб’єкта правовідносин, а під функціона­льними - різного характеру дії зазначеного судового органу у процесі здійснення правосуддя, пов’язані з вирішальними діями суду щодо керівництва процесом [153, с. 11]. Схожої думки, в рамках адміністративного права і процесу, дотримується і І. І. Діткевич, вказуючи, що предметні повноваження - це такі повноваження адміні­стративного суду, які визначають межі компетенції певного судового органу, а фун­кціональні - пов’язані з вирішальними діями адміністративного суду щодо керівни­цтва адміністративним процесом у межах існуючих судових проваджень як структу­рних компонентів судочинства [72, с. 10].

Л. М. Москвич, досліджуючи повноваження судді як персонального носія су­дової влади, з точки зору судочинства, теж використовує їх поділ за змістом на пре­дметні та функціональні. Вона вказує, що предметні повноваження визначаються юрисдикцією суду, в якому працює суддя, виступаючи, в свою чергу, критерієм що­до розмежування юрисдикції судів. До основних повноважень цієї групи вона вклю­чає повноваження по здійсненню правосуддя та судового контролю, а до додаткових відносить повноваження щодо узагальнення судової практики, аналізу судової ста­тистики, роз’яснення з питань застосування законодавства, участі у формуванні суд­дівського корпусу, надання методичної допомоги суддям судів нижчого рівня та ін­ші [247, с. 69]. Вона визначає функціональні повноваження судді як можливість вчиняти різні процесуальні дії та здійснювати організаційні заходи, спрямовані на забезпечення розгляду справи і вказує, що вид та міра функціональних повноважень судді визначаються функцією судової влади та встановлюються процесуальним за­конодавством. Результатом реалізації суддею своїх функціональних повноважень є ухвалення відповідного рішення, яке має владний характер. Усі функціональні пов­новаження судді Л. М. Москвич розділяє на три групи: по підготовці до судового розгляду справи; по розгляду справи; по контролю за виконанням прийнятого судо­вого рішення [247, с. 71].

К. В. Гусаров, в рамках цивільного процесу, визначає предметні повноважен­ня як повноваження органу судової влади, які визначають межі компетенції певного судового органу, а функціональні як такі, що пов’язані з вирішальними діями суду по керівництву цивільним процесом у межах існуючих судових проваджень як стру­ктурних компонентів судочинства [68, с. 9-10]. До предметних він включає підвідо­мчість та підсудність цивільних справ та вказує, що, враховуючи необмежену судо­ву юрисдикцію, про підвідомчість слід говорити як про функцію розмежування компетенції між судами загальної юрисдикції, арбітражними судами та КСУ, оскі­льки сама підвідомчість зумовлює межі судової влади різних судових установ [68, с. 10].

І. В. Назаров при дослідженні судових систем країн Європейського союзу та України в рамках спеціальності «судочинство» формує підхід до розуміння принци­пу ієрархічності побудови судової системи з поділом його змісту на функціональні й організаційні складові з віднесенням до останніх кадрових повноважень вищестоя­щих судів стосовно нижчестоящих, організаційних повноважень та деяких інших, рішення з яких є обов’язковими для нижчестоящих судів [150, с. 8].

Дещо іншого підходу дотримується російський процесуаліст Ю. О. Тимофєєв при класифікації повноважень суду другої інстанції цивільної юрисдикції відповідно до задач, які вирішуються при їх реалізації. На відміну від вищевказаних вчених, до функціональних повноважень він включає організаційно-розпорядчі та попереджу­вально-профілактичні, а до предметних - повноваження по вирішенню апеляційних, касаційних скарг та оскарження ухвал суду [261, с. 14]. Крім повноважень, що реалі­зуються при вирішенні конкретної справи, Ю. О. Тимофєєв виділяє аналітичні, про­світницькі та превентивні повноваження. До них відноситься узагальнення, аналіз та забезпечення інформаційної доступності судової практики, правова пропаганда, комплексні перевірки роботи нижчестоящих судів і конкретних суддів, підвищення їх професійного рівня [261, с. 20].

Враховуючи настільки різноманітні підходи, для детальнішого розуміння класифікації повноважень суду за змістом необхідно розглянути значення термінів «функціональний» та «предметний». Функціональним називають те, що відноситься до практики, конкретного застосування, використання якогось об’єкта, або явища [266, с. 1478] та те, що слугує відповідній цілі, призначенню [15, с. 1436]. Предмет­ним визначають те, що має в своєму змісті, в своїй основі конкретний предмет; що є наочним, основаним на конкретних фактах, а також те, що відноситься до предмету, є тематичним [234, с. 366].

Виходячи з цих визначень, при класифікації повноважень суду першої інста­нції цивільної юрисдикції за змістом, поділ повноважень на функціональні та пред­метні вважаємо таким, що не дозволяє чітко відмежувати одні повноваження від ін­ших та може привести до різного розуміння даних категорій. Зокрема, більшість вчених повноваження, пов’язані з вирішальними діями суду по керівництву проце­сом відносять до функціональних, тоді як Ю. О. Тимофєєв включає їх до предмет­них. При дослідженні його точки зору, видно, що дана зміна категорій відбулася то­му, що до функціональних він включав ті повноваження, реалізація яких не впливає на предмет оскарження, а до предметних - ті, які впливають. Крім цього, визначення предметних повноважень через межі компетенції та включення в них підвідомчості та підсудності при розгляді саме повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції втрачають свій зміст. Тому вважаємо недоцільним застосування поділу повноважень суду за змістом на предметні та функціональні при розгляді їх в межах окремої ланки судової системи [80].

Як ми бачимо, підхід до вивчення повноважень суду серед різних вчених від­різнявся залежно від спеціальності, в рамках якої велося дослідження, ланки судової системи, яка бралась до уваги та діючого на той час законодавства. Вважаємо, що надане нами визначення повноважень суду першої інстанції цивільної юрисдикції дасть змогу більш точно відмежувати їх від суміжних категорій, а також складе ос­нову для їх подальшого дослідження.

1.2