1.2 Значення дискреційних повноважень суду для виконання завдань цивільного судочинства

Дискреційна влада внаслідок її правової обумовленості є найважливішим функціональним ресурсом правової діяльності, яка забезпечує можливість самовизначення у правовій сфері, що виражається у виборі та реалізації суб’єктами правової діяльності власної юридично значимої позиції.

У демократичній державі обов’язковою вимогою, що висувається до дискреційної влади, повинна бути вимога відповідності методів її реалізації та її кінцевих завдань суспільним інтересам. Політична система формує дискреційну владу, визначає її завдання, мету й функції. Водночас дискреційна влада утворює реальну основу політичної системи, оскільки на рівні дискреції відбувається узгодження значного числа конкуруючих інтересів. Оптимальне співвідношення між двома рівнями влади повинне виражатися в балансі між публічним інтересом, зумовленим політичною системою, і результатами компромісу на рівні дискреційної влади. Постійне забезпечення такого балансу - одне з головних завдань посадових осіб [164, с. 109].

Визначальне становище політичної системи щодо дискреційної діяльності не суперечить характеристиці дискреційної влади як специфічної підсистеми влади, всередині якої посадові особи можуть діяти в умовах відносної незалежності від інших систем і правового контролю. Дискреційна влада не становить сама по собі загрози свободі, тому що ґрунтується на принципі розподілу влади й інших демократичних принципів правової держави. Теоретичні вимоги підпорядкування й підзвітності дискреційної влади політичній системі не знаходять свого втілення в існуванні значної розгалуженості апарата керування й низки інших чинників.

Проблема дискреційних повноважень суду належить до тих правових проблем, які неминуче виникають у будь-якій правовій системі. Дискреція є невід’ємним елементом правової системи, завдяки котрому забезпечується існування саме тих властивостей правової системи, які характеризують її як системне утворення.

Починаючи з середини XX ст., у рамках ідей верховенства права і дискреційних повноважень, як зазначено Венеціанською комісію в її Доповіді про верховенство права (25-26 березня 2011 р.), зазначено, що дискреційні повноваження можуть здійснюватися, але лише згідно з буквою і метою закону, який надає повноваження, і відповідно до інших елементів ідеї верховенства права, зокрема послідовного, однакового (рівного) та обґрунтованого, а не довільного застосування законів. Відтак дискреційні повноваження можуть бути реалізовані лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами держави [254].

У п. 2 Основних принципів незалежності судових органів, які схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 р., вказується, що судові органи вирішують передані їм справи безсторонньо, на основі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонукання, тиску, погроз або втручання, прямого чи непрямого, з будь-якого боку і з будь-яких причин [113]. Відповідне положення закріплене й у чинному законодавстві України. Так, ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р. № 1402-VIII розвиває конституційну норму, що суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу, а суди здійснюють правосуддя на основі Конституції України і законів України та на засадах верховенства права.

Рекомендацією № CM/Rec (2010) 12 щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, яку було ухвалено в 2010 році Комітетом Міністрів Ради Європи, у п. 5 передбачено, що судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів [252]. Із зазначеного випливає можливість наділення суду дискреційними повноваженнями, а також про залежність незалежності судових органів від можливості здійснювати певні процесуальні дії з використанням розсуду.

Незалежність суду є основною передумовою їх об’єктивності та неупередженості. Суд при здійсненні правосуддя підкоряється лише закону і нікому не підзвітний. Суду забезпечується свобода неупередженого вирішення справ відповідно до їхнього розсуду, що ґрунтується на вимогах закону.

Незалежність суду можна розглядати в різних аспектах. Однак незалежність судової влади в цьому дослідженні ми розглядаємо через призму вираження в обсязі дискреційних повноважень, якими наділяються суди в процесі розгляду цивільних справ у суді першої інстанції.

Наявність дискреційних повноважень є однією з передумов самостійності та незалежності судової влади, оскільки прийняті нею рішення не є автоматичним застосуванням загальної норми до окремого випадку, а становлять поєднання законності та доцільності, яке встановлює реальний правопорядок, і так чи інакше - у позитивну або негативну сторону, відрізняється від створеної законодавцем нормативної моделі [101, с. 19].

Носіям судової влади треба мати повну свободу при винесенні неупередженого рішення по справі, яку вони розглядають, покладатися на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів і чинне законодавство.

На думку О. Т. Боннера, вказаний принцип полягає в тому, що, по-перше, судді і народні засідателі повинні займати таке правове і фактичне становище, при якому була б виключена будь-яка можливість незаконного втручання у їхню діяльність з боку будь-яких органів і посадових осіб, а при спробах подібних втручань суддя своїми особистими якостями повинен бути спроможним протистояти їм; по-друге, полягає у підзаконності судової діяльності - для того, щоб підкорятися «лише закону», потрібно досконало знати чинне законодавство і повною мірою бути законослухняним. Суддя, який нігілістично ставиться до закону, підміняє його власним розсудом або просто не знає його, тим самим буде діяти врозріз із принципом незалежності суддів і підкорення їх лише закону, тобто цей принцип може бути порушено і за відсутності фактів втручання у судову діяльність ззовні [23, с. 51-52].

Дискреційні повноваження відіграють істотну роль у забезпеченні незалежності судової гілки влади, причому не тільки від протизаконного стороннього впливу. Найважливіше значення має такий аспект незалежності, як процесуальна самостійність. Саме для того, щоб суд мав можливість здійснювати процесуальні дії вільно, а не слідувати думці інших учасників судочинства, він повинен мати необхідний обсяг дискреційних повноважень [132, с. 4].

Розглядаючи співвідношення та вплив дискреційних повноважень суду на їх незалежність, слід відмітити, що вчинення процесуальних дій на власний розсуд сприяє утвердженню незалежності суду за умови його здійснення з дотриманням відповідних меж та належним обґрунтуванням такої дискреційної діяльності.

Національне законодавство повинно передбачати правовий засіб захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. У питаннях, які зачіпають основні права, таке законодавство суперечило б верховенству права - одному з передбачених Конвенцією основних принципів демократичного суспільства, якщо під правом діяти на власний розсуд, наданим органові виконавчої влади, мається на увазі необмежена влада.

Незалежність суду з позицій реалізації дискреційних повноважень суду набуває нових, більш чітких рис: рішення має публічно-правові наслідки, і на його основі виникає право на судовий захист для невизначеного кола суб’єктів; підвищується відповідальність суду за прийняті рішення, оскільки сам суд стає пов’язаним раніше прийнятим рішенням; зміцнюється принцип стабільності процесуально-правових відносин як гарантії самостійності судової діяльності щодо здійснення правосуддя, більш чітко проявляє себе їх зв’язаність і обумовленість конституційними положеннями; самостійність нижчестоящих судів набуває більш чіткі конституційно обумовлені підстави при розгляді аналогічних справ, оскільки суд, який приймає рішення за аналогічними спорами, ґрунтується на легітимно проголошеному судовому акті вищестоящого суду (за відсутності дефекту законодавчої норми) [7, с. 37].

Наявність дискреційних повноважень є однією з передумов незалежності судової влади, оскільки її рішення не є автоматичним застосуванням загальної норми до окремого випадку, а складає можливість враховувати обставини кожної справи. А розсуд належить до чинників, що сприяють підтриманню та розвитку сталих взаємозв’язків між такими елементами правової системи, як правові норми та правовідносини, поглибленню взаємоузгодженості та взаємозв’язку правових норм, розвитку як окремих складових правової системи, так і правової системи загалом [97, с. 47].

У зв’язку з динамічністю економічних та інших соціальних відносин у сучасному суспільстві, законодавцю важко створювати правові норми, оскільки заздалегідь складно визначити напрями суспільних, економічних та політичних змін і нормативно закріпити всі ймовірні правові відносини.

По-друге, суспільні відносини зазвичай настільки детально врегульовані в законі, що при виникненні правового спору може бути винесено єдине рішення, яке є законним і обґрунтованим. Однак нескінченна різноманітність життєвих явищ та індивідуальна неповторність деяких з них не завжди дозволяють законодавцю врегулювати їх шляхом прийняття абсолютно визначених норм права. Тому багато правових приписів мають відносно визначений характер, а їх застосування в конкретній ситуації до певної міри залежить від розсуду суду.

По-третє, цілком реальні випадки, коли створена законодавцем юридична норма з якихось причин вийшла складною для практичного застосування, недостатньо ясною і це змушує правозастосовувача вносити у свою діяльність елемент розсуду [16, с. 52].

По-четверте, однією з широко визнаних сучасних закономірностей правового регулювання в Україні є його деформалізація. Вона полягає в тому, що у законодавстві підвищується питома вага юридичних норм з відносно визначеним змістом, зокрема оціночних норм і, як наслідок, розширюється сфера розсудового правозастосування. Це дає можливість повніше й точніше врахувати потреби та інтереси суб’єктів у процесі правозастосувальної діяльності, а отже, гуманізувати її [135, с. 3].

Як зазначає В. Н. Дубовицький, жорсткі нормативні приписи, що намагаються охопити поряд із загальним все багатство конкретного, одиничного, набагато менше пристосовані до орієнтації нових потреб суспільного життя. Звідси виникають колізії між юридичною формою та реальними життєвими обставинами. Слід також мати на увазі, що правовідносини більш динамічні, ніж юридична норма. Тому норма лише в принципі збігається з правовідносинами. Якщо ж норма з фактора, що сприяє розвитку правовідносин, перетвориться у фактор, котрий перешкоджає цьому, то виникає необхідність у ротації норми [51, с. 65].

Оскільки застосування розсуду передбачає відхід від стандартизованого, механічного застосування правових норм і максимальне врахування конкретики певної справи, надання судам дискреційних повноважень є практичним втіленням концепції індивідуалізованої справедливості [97, с. 47].

Врегулювати і змоделювати весь спектр суспільних відносин нормами права неможливо. І це не викликає сумнівів. Крім того, відносно визначені норми актуалізують значення дискреційних повноважень суду, оскільки зміст таких норм конкретизується і сприяє врахуванню конкретних обставин справи.

Дискреційні повноваження суду спрямовані на подолання правової невизначеності, однак вони самі є в певних випадках причиною невизначеності кінцевого результату вчинення процесуальної дії, що призводить до неоднозначності судової практики. Однак, з іншої сторони, здійснення судами дискреційних повноважень формує судову практику з вчинення окремих процесуальних дій. Стала судова практика вказує на необхідність нормативного закріплення певних вироблених положень. Таким чином, дискреційні повноваження суду сприяють враховувати ті зміни, які відбуваються у відносинах. Наділення суду дискреційними повноваженнями спрощує роботу законодавця, запобігає зарегульованості відносин, а також сприяє системності та гнучкості правового регулювання.

Дискреційні повноваження є важливим факультативним елементом механізму правового регулювання. Законодавець свідомо надає право державним органам і посадовим особам діяти на власний розсуд, коли це є виправданим і необхідним для забезпечення гнучкості правового регулювання. Дискреційні повноваження спеціально передбачені для того, щоб пом’якшити формалізм і жорстку імперативність права в публічній сфері. Дискреційні повноваження полягають у використанні можливостей, визначених нормами права, тому вони реалізуються відповідно до принципу законності. Мова йде не про безконтрольну, безвідповідальну роботу посадових осіб, а про реалізацію повноважень у межах, визначених законом. Законодавство передбачає поле для ініціативної діяльності наділених компетенцією суб’єктів, яка повинна відбуватися в чітко визначених рамках, з додержанням відповідних вимог. Не будь-яке самостійне рішення посадової особи слід відносити до сфери її дискреційних повноважень, а лише те, яке є законним і обґрунтованим, оптимальним у межах офіційно визнаного правопорядку [225, с. 54, 55].

Реалізація дискреційних повноважень передбачена юридичними нормами. Іноді такі норми називаються дискреційними. На думку О. Т. Боннера, вживання термінів «дискреційні» і «ситуаційні» норми аж ніяк не виключає один одного. Вони підкреслюють різні аспекти одного і того ж явища. При застосуванні терміна «дискреційна норма» увага акцентується на певній свободі вибору правозастосовувача в межах, встановлених законом. Назвавши ці ж норми «ситуаційними», ми підкреслюємо, що такого роду «свобода» має відносний характер і багато в чому визначається конкретною ситуацією, в якій діє правозастосовувач. Тому норми, про які йде мова, краще називати подвійним терміном і позначати їх як дискреційні (ситуаційні)» [24].

Із цією ознакою дискреційних повноважень тісно пов’язана така фундаментальна категорія юридичної науки та практики, як законність. Тому доцільним є розгляд співвідношення законності та дискреційних повноважень суду.

Законною визнається лише така діяльність, яка проходить у повній відповідності зі встановленими законом правилами і вимогами. Положення закону передбачають не тільки конкретні правила поведінки, але і деякі альтернативи, прояв розсуду в різних ситуаціях.

Для правосуддя співвідношення законності і дискреційних повноважень має особливе значення внаслідок того, що воно пов’язане з неухильним дотриманням вимог закону і встановленого ним порядку розгляду цивільних справ.

Тому кожне рішення, прийняте із застосуванням розсуду, повинно відповідати вимогам закону. Однак законність і розсуд поняття не ідентичні, у зв’язку з тим, що законність не завжди співпадає з розсудом. Але не в тому сенсі, що рішення по розсуду може прийматись за межами законності, а в тому, що не всяке законне рішення серед інших законних рішень завжди виступає як прийняте за розсудом.

За значенням судовий розсуд найближче до поняття законності, оскільки утілює нормативно-правовий спосіб врегулювання суспільних відносин. Розсуд - це законний метод діяльності, застосування якого можливе у передбачених випадках [39, с. 27].

Законність щодо судового розсуду може бути виражена в двох аспектах: абстрактному і конкретному. Абстрактний аспект знаходить свій вираз у законотворчості і досконалості системи нормативно-правових актів, що передбачають судовий розсуд. Конкретний аспект передбачає судовий розсуд щодо питань, пов’язаних із юридичною кваліфікацією справи. Якщо в першому випадку це пов’язано з діяльністю вищих судових інстанцій, то в другому - з діяльністю судів загальної юрисдикції [165, с. 154].

Здійснення дискреційних повноважень є законним при умові дотримання судом норм процесуального права, які встановлюють порядок розгляду і вирішення справи. Процесуальні норми вважаються інституційними межами вибору, підкреслюють процесуальну форму розсуду і є гарантією здійснення контролю за застосуванням розсуду [115, с. 57].

Законність дискреційних повноважень виявляється в дотриманні судом норм права, що підлягають застосуванню при розгляді і вирішенні конкретної справи і які пов’язані із здійсненням судового розсуду [115, с. 57].

Значення розгляду співвідношення законності і дискреційних повноважень полягає в такому:

1) точне і неухильне застосування законів судом залежно від конкретної норми права і відповідно до фактичних обставин справи;

2) як результат узгодження в судовому рішенні, прийнятому за розсудом, правових і етичних вимог до якості процесуальної діяльності [165, с. 175].

Таким чином, суть дискреційних повноважень у співвідношенні із законністю полягає в знаходженні і винесенні найбільш оптимального рішення, що відповідає обставинам справи. Для ухвалення такого рішення необхідна правильна оцінка встановлених обставин справи.

Суду надається можливість вибору рішення в межах, наданих йому повноважень. І тут необхідно враховувати кілька обставин:

а) про жоден вибір не може бути й мови, коли він повинен проводитися між законним і незаконним актами. Суд не наділений правом розсуду обирати альтернативу, яка незаконна, навіть якщо його вибір не буде оскаржено;

б) надання суду можливості вибору конкретного рішення випливає з конструкції правової норми з можливістю перегляду законності та обґрунтованості застосування таких дискреційних повноважень;

в) дискреція передбачає попереднє з’ясування сенсу і волі законодавця, який надає суду можливість вибору.

В умовах формування правової держави та становлення громадянського суспільства в Україні, проведення політики європейської інтеграції суттєво підвищується роль суду в суспільному житті.

Усі заінтересовані у створенні ефективних гарантій законності, справедливості та безпомилковості судових рішень з метою забезпечення прав та законних інтересів осіб, які звернулись за судовим захистом.

Актуальним є також питання взаємодії диспозитивних засад та дискреційних повноважень суду при здійсненні цивільного судочинства в Україні, зокрема його ініціативних повноважень. Принцип диспозитивності є основоположним принципом цивільного процесу. Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Ідея активної ролі суду в керівництві цивільним процесом об’єктивно виникла на тлі загальних факторів неефективності цивільного процесу: судової тяганини та фактичної процесуальної нерівноправності сторін, дорожнечі, неефективності та, як наслідок, невизначеності з точки зору досягнення мети судового процесу - справедливого та ефективного розгляду приватних спорів. Як не дивно, однією з причин реформ цивільного судочинства Англії визнавалась надмірна змагальність судочинства, що при веденні справи сторонами, а не судом робило процес непропорційним з точки зору процесуальних можливостей сторін і, зрештою, дозволяло ігнорувати процесуальні норми, які суд не міг гарантувати [31, с. 36]. Тобто принцип судового керівництва повинен стати реальною гарантією здійснення права на справедливий судовий процес.

Оскільки судове керівництво більшою мірою стосується «управління справою», то воно має характер формального керівництва, і це означає, що суд за жодних умов не може втручатися в матеріально-правові відносини сторін. Судове керівництво виявляється в тому, що суддя скеровує розгляд справи на забезпечення пропорційності використання процесуальних засобів сторонами, що може бути вкрай важливим залежно від складності справ, а також контролює та регулює рух цивільного процесу для досягнення мети судочинства - справедливого розгляду і вирішення приватноправових спорів, тобто мова йде про роль суду при визначенні порядку судочинства, при розгляді цивільної справи, а не про втручання в матеріальний бік справи, що регламентується принципами диспозитивності та змагальності. Таким чином, формальне судове керівництво урівноважує принципи диспозитивності та змагальності [85, с. 200].

Щодо змісту принципу диспозитивності у юридичній науці постає спірне питання, пов’язане із розповсюдженням засад диспозитивності на дії як суду, так і органів та осіб, яким законом надано право захищати права та інтереси інших осіб.

К. С. Юдельсон [238, с. 41] та М. А. Гурвич [47, с. 33] включали до змісту диспозитивності активність суду, розглядаючи її як допомогу і контроль суду за розпорядчою діяльністю сторін.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених законом [229].

Характер діяльності суду спрямований на з’ясування дійсних відносин сторін, їхніх прав і обов’язків, всіх обставин справи, що розглядається, у межах заявлених вимог і на підставі представлених сторонами й іншими особами, що беруть участь у справі, доказів. Розпорядчі дії сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, здійснюються під контролем суду з метою додержання закону та дотримання прав, свобод та інтересів інших осіб; процесуальні дії матеріально заінтересованих осіб та інших учасників цивільного судочинства, які беруть участь у справі, підпорядковуються закону. Контролююча роль суду в цивільному судочинстві є не змістом ані принципу диспозитивності, ані самостійним принципом. Саме взаємодія та взаємозв’язок принципів законності, суть якого полягає в тому, що є недопустимими такі дії сторін, які б суперечили закону або порушували права, свободи та інтереси інших осіб, визначають активну роль суду під час здійснення судочинства в конкретній справі [83, с. 140].

Досить близькими до окреслення основних засад дискреційних повноважень суду є запропоновані в Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 від 11 березня 1980 р. Звичайно, положення документа спрямовувались на державних службовців як представників «адміністративних органів», але певною мірою їх можна застосовувати і для визначення сутності дискреційних повноважень суду. Так, у Рекомендаціях передбачено, що орган не має інших завдань, ніж ті, для яких повноваження було надано.

Згідно з ч. 1 ст. 55 Конституції України суд повинен захистити права і свободи людини. У ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вказано, що завданням суду є здійснення правосуддя на засадах верховенства права з метою забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією, законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [130].

О. Г. Крижова визначає дискреційні повноваження суду як один із основних засобів втілення верховенства права у повсякденну реальність суспільного та державного життя. Основною метою здійснення правосуддя є захист порушених прав і свобод особи. У зв’язку з цим, застосування такого фундаментального принципу, як верховенство права, не повинно обмежуватись лише правотворчістю, а саме встановленням ефективних правових процедур відправлення правосуддя. Цей принцип повинен набувати продовження у професійній діяльності усього суддівського корпусу, яка повинна бути спрямована на максимально чітке, зрозуміле і якісне виконання процесуальних норм, забезпечення вільного доступу до правосуддя всіх громадян. Одним з важливих аспектів реалізації принципу верховенства права є уникнення надмірної та штучної бюрократизації судового процесу, що перешкоджає реалізації мети правосуддя загалом та унеможливлює панування верховенства права. Проте головним є те, що прийняття суддею певного рішення у межах його дискреційних повноважень повинно ґрунтуватися передусім на об’єктивному та загальному принципі верховенства права [82, с. 161].

З викладеного вбачається, що метою реалізації дискреційних повноважень суду повинно бути забезпечення захисту прав осіб. Мета дискреції суду на цих основних етапах об’єктивно визначатиметься поточною метою відповідної стадії судового процесу, «... досягнення якої обумовлює або виникнення наступної стадії... процесу або його припинення взагалі» [74, с. 43, 44], а також обставинами справи, змістом норми права, що надає суду розсуд, та принципами судочинства.

Дискреційні повноваження виступають знаряддям «поєднання» якості об’єктивного права з ефективністю його застосування. Його дія (за наявності підстав розсуду) полягає в певному (в межах, допустимих законом) сприянні «дієвості» системи права у конкретному випадку правозастосування, навіть у разі її недостатньо задовільної якості. Соціальне призначення судового розсуду через дискреційні повноваження - служити таким інструментом. У цьому аспекті праворегулятивна цінність судового розсуду зумовлена існуванням «. прямої залежності між «якістю» реалізації розсуду й ефективністю застосування права в конкретній ситуації» [158, с. 140].

Разом із тим вченими вказується і на негативні моменти дискреції. Зокрема мова йде про те, що використання дискреційних повноважень знижує рівень довіри до влади, оскільки вони асоціюються у свідомості людей зі свавіллям, самочинним втручанням у їхні права і свободи; створює умови, при яких посадова особа може використовувати надані їй владні повноваження не для досягнення суспільно корисної мети, зміцнення законності й правопорядку, а для задоволення власних інтересів; ускладнює перевірку законності та обґрунтованості рішень у процесі судового контролю; зменшує рівень прогнозованості юридичної практики тощо. Це вимагає належного обмеження дискреції задля недопущення зловживань, помилок та інших негативних моментів у функціонуванні державного апарату [225, с. 56].

О. М. Ботнаренко вважає, що недосконалість норм права провокує прояви дискреції. Засобами, за допомогою яких можна їх звести до мінімуму, автор вважає удосконалення норм права, їх конкретизацію та деталізацію [27, с. 6]. На нашу думку, не можна погодитися з автором у тому, що дискреція «провокується» недоліками норм права. Дискреція - це право діяти з використанням розсуду. Наявність недосконалої норми не створює такого права. Дискреційні повноваження передбачаються законодавством у сферах, де надмірна регламентація не є бажаною, тому вважаємо, що увагу слід зосередити не на усуненні підстав для дискреції, а на створенні умов для унеможливлення зловживання нею.

Наділення суду дискреційними повноваженнями знаходить як доктринальне, так і нормативне підтвердження, оскільки вони сприяють ухваленню оптимальних рішень, тобто максимально повного забезпечення досягнення встановлених цивільним процесуальним правом завдань, створюючи основу для узгодженості інтересів держави, суспільства й особи, виконують роль індикатора прогресивності, ефективності та незалежності судової гілки влади, забезпечують врахування конкретних обставин справи, гнучкість підходів до захисту прав і законних інтересів осіб, дозволяють виробити сталу судову практику.

Розглядаючи співвідношення та вплив дискреційних повноважень суду на їх незалежність, слід відмітити, що вчинення процесуальних дій з використанням розсуду сприяє утвердженню незалежності суду за умови його реалізації з дотриманням відповідних меж та належним обґрунтуванням такої дискреційної діяльності.

Наявність дискреційних повноважень є однією з передумов незалежності судової влади, оскільки її рішення не є автоматичним застосуванням загальної норми до окремого випадку, а становлять можливість враховувати обставини кожної справи.

Більше того, тут важливо зауважити, що дискреційні повноваження повинні здійснюватися не залежно від тієї чи іншої ситуації, а залежно від того, чи іншого варіанта можливої поведінки, який визначений у самій нормі права. Саме тому дискреційні повноваження суду необхідні для подолання недоліків законотворчої діяльності. Врегулювати і змоделювати весь спектр суспільних відносин нормами права неможливо. І це не викликає сумнівів. Крім того, відносно визначені норми актуалізують значення дискреційних повноважень суду, оскільки зміст таких норм конкретизується і сприяє врахуванню конкретних обставин справи.