Висновки до розділу 1

Дискреційні повноваження суду виникають як складова частина повноважень суду на здійснення правосуддя в цивільному судочинстві. Вчинити певну процесуальну дію на власний розсуд, не маючи на те повноважень, суд не вправі.

За законом можливістю розсуду найбільшою мірою наділяється саме суд. Однак, вживаючи термін «суддівський розсуд», більше робиться акцент на психологічній стороні розсуду. Однак відкидати цю сторону реалізації дискреційних повноважень неможливо.

Незважаючи на необхідність врахування суб’єктивного елементу при реалізації дискреційних повноважень, все ж доцільніше говорити саме про судовий розсуд, оскільки, навіть одноособово здійснюючи правосуддя і вирішуючи конкретну справу, суддя діє від імені держави. Ст. 18 ЦПК України вказує, що цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим, однак діє не від свого, а від імені держави.

Щодо співвідношення понять «дискреційні повноваження», «судовий розсуд», «внутрішнє переконання», пропонується судовий розсуд розглядати як засіб реалізації владних повноважень стосовно вчинення окремих процесуальних дій. Через застосування розсуду відбувається реалізація дискреційних повноважень, передумовою якої є формування внутрішнього переконання суду.

Наділення суду дискреційними повноваженнями сприяє забезпеченню здійснення правосуддя. Вони є важливим і необхідним елементом судової діяльності. При цьому варто відзначити, що реалізація дискреційних повноважень не суперечить жодному з принципів цивільного процесуального права і, перш за все, принципу законності.

При визначенні дискреційних повноважень законодавцем використовуються різноманітні мовні конструкції, такі як «суд може», «суд має право», «визнається судом». Названі мовні конструкції встановлюють дії суду в формі «дозволу». Причому в переважній більшості випадків надання суду дискреційних повноважень не обумовлюється певними формально визначеними межами.

Варто зазначити те, що стосовно суду доцільно говорити про можливість вибору, а не про надання певної свободи, проте такий вибір повинен мати межі, які є гарантією здійснення правосуддя, захисту прав та законних інтересів осіб, які беруть участь у справі. З цього випливає, що свобода вибору має відносний характер. І, нарешті, саме встановлення вибору, способи його обмеження безпосередньо випливають з цивільних процесуальних норм.

Можливість вибору при реалізації дискреційних повноважень може полягати у виборі між варіантами поведінки: діяти або не діяти, між варіантами її змісту, повністю чи частково визначеними судом, яким чином діяти.

Суду надається можливість вибору рішення в межах наданих йому повноважень. І тут необхідно враховувати кілька обставин:

а) ні про який вибір не може бути й мови, коли він повинен проводитися між законним і незаконним рішеннями, оскільки суд не наділений розсудом обирати альтернативу, яка незаконна, навіть якщо його вибір не буде оскаржений;

б) надання суду можливості вибору конкретного рішення випливає з конструкції правової норми;

в) розсуд передбачає попереднє з’ясування сенсу і волі законодавця, який надає суду можливість вибору.

Вчинення процесуальної дії, віднесеної до дискреційних повноважень суду, повинно бути належним чином вмотивовано. Вказівка на мотиви при реалізації дискреційних повноважень є важливим елементом недопущення зловживанню наданими повноваження та зведення до мінімуму суб’єктивної складової.

Належне обґрунтування вчинення певної процесуальної дії вказує на те, що дискреційні повноваження є не безконтрольними. Мотиви, які спонукали суд при вчиненні процесуальної дії, сприяють можливості осіб, які беруть участь у справі, контролювати законність таких повноважень суду.

Вмотивованість судового рішення є однією з важливих процесуальних гарантій досягнення завдань цивільного судочинства, також є процесуальним засобом вираження судом свого переконання у правильності вчинення певної процесуальної дії.

Тісно пов’язаним із вмотивованістю реалізації дискреційних повноважень судом є необхідність закріплення мотивів вчинення певної процесуальної дії у процесуальних актах. Вчинення кожної процесуальної дії повинно бути об’єктивовано у визначеній законом формі. Це пов’язано із тим, щоб особи, які беруть участь у справі, в такому випадку мають можливість оскаржити конкретну процесуальну дію, здійснену в межах дискреційних повноважень суду.

Дискреційні повноваження - це передбачені нормами цивільного процесуального права повноваження, які надають можливість суду на власний розсуд визначити зміст процесуальної дії з обов’язковою вказівкою на мотиви, об’єктивовані у визначеній законом формі.

За способом нормативної визначеності нами було виділено такі види дискреційних повноважень суду в цивільному процесі: дискреційні повноваження суду, що виникають на основі відносно визначених норм права; дискреційні повноваження суду, які виникають на основі застосування оціночних понять; дискреційні повноваження суду, що виникають на основі абсолютно визначених норм.

За ознакою фактичної підстави застосування - за власної ініціативою суду; за ініціативою осіб, які беруть участь у справі, та ін.

Залежно від ступеня свободи суду при реалізації дискреційних повноважень - абсолютні дискреційні повноваження; відносні дискреційні повноваження; змішані дискреційні повноваження суду.