Висновки до другого розділу

На основі аналізу існуючих напрацювань сучасної доктрини отримала розвиток концепція залежності правосуб’єктності від соціальних процесів у суспільстві, що визначає пластичність досліджуваного поняття та спонукає до підтримання існуючої у теорії позиції недоцільності нормативного закріплення поняття «цивільна правосуб’єктність юридичних осіб», підтвердженого додатково такими аргументами: 1) належність поняття «правосуб’єктність» до категорії права як найбільш фундаментального правового поняття, яке, в силу своєї абстрактності, не потребує формалізації у нормах законодавства; 2) теоретико- прикладна тенденція до виокремлення, умовно висловлюючись, «різногалузевих правосуб’єктностей».

З’ясовуючи проблематику відокремлення спеціальної та виключної правоздатності підприємницької юридичної особи приватного права, автором підтримано позицію учених щодо виокремлення виключної правоздатності (адже в основі спеціальної та виключної правоздатностей знаходяться відмінні критерії) і, як наслідок, констатовано притаманність для підприємницьких юридичних осіб приватного права двох конструкцій правоздатності (універсальної та виключної), що, безумовно, визначає специфіку правоздатності юридичних осіб, у порівнянні із фізичними особами.

За результатами аналізу чинного законодавства України та наукових напрацювань визначено особливості набуття правосуб’єктності підприємницькими юридичними особами приватного права: з моменту державної реєстрації у підприємницької юридичної особи виникає універсальна правоздатність, набуття ж повної дієздатності у встановлених законом випадках, може пов’язуватися із виконанням законодавчих вимог легалізації юридичної особи в якості суб’єкта із спеціальним статусом у передбачених законом сферах діяльності.

Визначено, що ліцензування є процедурним аспектом набуття дієздатності юридичної особи, і впливає не на її правоздатність, а на обсяг дієздатності, будучи інструментом забезпечення публічних інтересів. Адже правоздатність є абстрактною здатністю особи набувати права і обов’язки і є для юридичних осіб універсальною (тобто, такою, яка має максимально широкий обсяг), з моменту державної реєстрації підприємницька юридична особа приватного права наділяється саме універсальною правоздатністю, до якої, в тому числі, включається потенційна здатність здійснювати і ті види діяльності, які підлягають ліцензуванню.

Додатково аргументовано правову природу засновницького договору якості такого, який є перманентно притаманний для усіх підприємницьких юридичних осіб приватного права, незалежно від їх організаційно-правової форми. Отримала подальший розвиток концепція, згідно із якої уніфікованим терміном щодо договорів, спрямованих на створення підприємницьких юридичних осіб приватного права є «засновницький договір», єдиним ж установчим документом таких юридичних осіб слід визнати статут.

До істотних умов засновницького договору підприємницьких юридичних осіб приватного права, враховуючи його призначення, пов’язане із формуванням майнового правового зв’язку між юридичною особою і майбутніми учасниками, належать: розмір та склад капіталу майбутньої юридичної особи; розмір, форма та строки внесення засновниками вкладів; розподіл обсягу корпоративних прав між засновниками (в окремих організаційно-правових формах допускається відмінності у розмірі вкладу та обсязі набутих в результаті участі в юридичній особі корпоративних прав).

Встановлюючи відповідальність засновників у засновницькому договорі, на увагу заслуговують так звані «компенсаційні» способи відповідальності. Автором підкреслюється, що сплата засновниками відповідних сум компенсації на користь юридичної особи буде ефективним способом забезпечення належного захисту її інтересів, а також інтересів інших засновників.

Основними кваліфікуючими ознаками конструкції засновницького договору є: форма впорядкування організаційних та майнових цивільних правовідносин між засновниками; форма реалізації (фіксації) засновницького волевиявлення осіб - форма здійснення суб’єктивного засновницького права; узгодженість волевиявлення усіх засновників; спільність мети сторін договору; спрямованість мети договору на виникнення самостійного суб’єкта права - підприємницької юридичної особи приватного права.

Встановлено, що при визначенні питання, пов’язаного із дією засновницького договору, потрібно враховувати те, що завершення строку дії засновницького договору у момент державної реєстрації юридичної особи не припиняє зобов’язань засновників, що випливають із цього договору, так як вони повинні бути виконані ними належним чином. Відповідно, сам факт державної реєстрації не може бути підставою для припинення досліджуваних договірних відносин, а тим паче - для трансформації їх у корпоративні відносини.

За результатами розгляду аргументів стосовно правової природи актів органів управління підприємницьких юридичних осіб приватного права підтримано існуючі у доктрині твердження, що корпоративні акти є особливими юридичними фактами, якісно відмінними від правочинів та нормативних актів.

Акти органів управління не є нормативними актами, оскільки: не мають загальнообов’язкового характеру; не регулюють відносини, а забезпечують управління діяльністю юридичної особи; є індивідуальними актами; є актами застосування норм закону та локальних нормативних актів.

Акти органів управління юридичної особи не є правочинами, оскільки: спрямовані на управління юридичною особою; ґрунтується на волевиявленні кваліфікованої чи то простої більшості учасників, відповідно, не ґрунтується на волевиявленні усіх учасників; не породжують самі по собі цивільно-правові наслідки, оскільки останні виникають лише на основі взаємодії актів органів управління відповідно до визначеної законом та установчими документами компетенції.

На основі аналітики напрацювань сучасної доктрини, підтримано позицію учених, яка дозволяє стверджувати про те, що юридичні акти органів управління різного рівня, будучи юридичними фактами особливої правової природи, виступають компонентами юридичного складу, породжуючи цивільні права та обов’язки підприємницької юридичної особи приватного права лише у сукупності. Цивільно-правові критерії розмежування їх правової природи знаходяться в площині понять «воля» та «волевиявлення» юридичної особи. Юридичні акти загальних зборів в якості вищого органу управління формують волю юридичної особи, яка потребує застосування правових механізмів організаційного характеру, спрямованих на втілення її в життя - механізмів волевиявлення юридичної особи. Вказане функціональне призначення виконує конструкція виконавчого органу. Виконавчий орган здійснює дії, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків юридичної особи, керуючись рішеннями загальних зборів.

Для забезпечення цілісного концептуального регулювання статусу підприємницьких юридичних осіб приватного права автором сформульовані такі найбільш суттєві пропозиції щодо вдосконалення положень чинного законодавства:

- Доповнити ст. 87 ЦК України «Створення юридичної особи» положенням, згідно із яким засновники підприємницької юридичної особи приватного права мають право укласти між собою засновницький договір, спрямований на створення юридичної особи. Викласти ч. 2 ст. 87 ЦК України у такій редакції: юридична особа приватного права створюється та діє на підставі статуту, якщо інше не встановлено законом.