ҐРУНТИ ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВОВІДНОСИН ВИКОРИСТАННЯ, ВІДТВОРЕННЯ ТА ОХОРОНИ

Проблема раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів стала на сьогодні однією з найбільш нагальних для людства. Охорона ґрунтів у цій проблемі посідає особливе міс­це, яке визначається насамперед тим, що 88 % продуктів харчуван­ня людство отримує в результаті обробітку ґрунтів.

Важлива роль в охороні, відтворенні та раціональному використан­ні ґрунтового покриву належить науці про ґрунти, оскільки об’єктом дослідження у ґрунтознавстві є ґрунти, чинники їхнього утворення, склад, властивості, продуктивність, раціональне використання та охорона. Ґрунт як багатофазна, полідисперсна, багатофункціональна система має багатопланове відображення в чинному законодавстві. Меншою мірою йому приділена увага як базовому компонентові біо­сфери з його екологічними функціями, більшою мірою — як об’єкту виробничої діяльності у складі поняття «земля», яку розглядають як важливий природний ресурс, головний засіб виробництва в сільсько­му і лісовому господарствах.

Землекористування є обов’язковою складовою комплексної сис­теми експлуатації та охорони природних ресурсів. У земельному кодексі України вживаються терміни «використання земель», «ко­ристування землями». З врахуванням приписів земельного зако­нодавства дану категорію можна визначити як комплекс юридично значущих дій власників і користувачів землі щодо ефективної екс­плуатації земельних ділянок у межах встановлених вимог і правил з метою реалізації суб’єктами своїх інтересів [365, с.

У другій половині XX ст. правознавцями обґрунтована концепція раціонального використання і охорони земель. Раціональне викорис­тання і охорона земель є невід’ємною складовою категоріально-по­нятійного апарату правового регулювання земельних відносин.

Раціональне землекористування означає максимальне залучення до господарського обігу всіх земель та їхнє ефективне використання за основним цільовим призначенням, створення найсприятливіших умов для високої продуктивності сільськогосподарських угідь і одер­жання на одиницю площі максимальної кількості продукції за най­меншої витрат праці та коштів.

Раціональне землекористування передбачає, насамперед, вико­ристання ґрунтів й охорону їх від негативних наслідків господарської діяльності людини. Для цього розроблена і застосовується на прак­тиці система ґрунтозахисних заходів — правових, науково-технічних, соціально-економічних, спрямованих на якісне поліпшення ґрунтів.

Законодавчою гарантією існування землеохоронних, у тому числі і ґрунтоохоронних суспільних відносин виступає норма ст. 5 Земель­ного кодексу України [91], якою серед принципів земельного зако­нодавства встановлюється принцип раціонального використання та охорони земель.

Безсумнівно, відносини з правового забезпечення підвищення ро­дючості ґрунтів вбачаються неможливими без належної правової охо­рони та раціонального використання предмета цих відносин (в т. ч. ґрунтів). Іншими словами, принцип забезпечення раціонального ви­користання й охорони земель є основоположним для правового за­безпечення підвищення родючості ґрунтів в Україні [353, с.

У науковій літературі і нормативно-правових актах недостатньо приділена увага питанням раціонального використання і охорони ґрунтів. Вважаємо за необхідне зробити аналіз розвитку значення і ролі терміна «раціональне використання і охорона земель» у механіз­мі правового регулювання земельних відносин, оскільки раціональне використання та охорона земель є основним завданням земельного законодавства, а ґрунти є основним і незамінним засобом виробни­цтва продукції сільського господарства.

Охорона ґрунтів — не самоціль. Охорона і використання ґрунтів — єдине ціле, система заходів, спрямованих на захист, якісне поліпшен­ня і раціональне використання земельного фонду. Охорона ґрунтів необхідна для збереження і примноження їхньої родючості, для під­тримки стійкості біосфери.

Проблема охорони ґрунтів є однією зі складових охорони зе­мель — системи правових, організаційних, економічних, екологіч­них, технологічних та інших заходів у процесі використання сільсько­господарських та інших угідь суб’єктами підприємницької й іншої діяльності. Питання охорони ґрунтів повинні бути врегульовані на законодавчому рівні і передусім у разі передання земельних ділянок у власність і користування для сільськогосподарських та інших потреб з обов’язковим визначенням їхньої якісної характеристики.

Важливе загальнонаціональне значення охорони земельних ре­сурсів визначене Конституцією України. Спеціальним законом, що визначає правові, економічні та соціальні основи охорони земель з метою забезпечення раціонального використання, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, інших корисних властивостей зем­лі, збереження екологічних функцій ґрунтового покриву й охорони довкілля, є Закон України «Про охорону земель» [283]. У ньому ви­значено, що охорона земель — це система правових, організаційних, економічних, технологічних та інших заходів, спрямованих на раці­ональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилу­ченню земель сільськогосподарського призначення для несільсько- господарських потреб, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктив­ності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму вико­ристання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Охорона земель охоплює й охорону ґрунтів як важливого ком­понента сільськогосподарського виробництва. Ці два поняття відо­бражають різні підходи до поняття правової охорони ґрунтів і земель. Наприклад, вимоги правової охорони земель, адресовані органам, які розпоряджаються землею (охорона від нераціонального розподілу та перерозподілу земель), — це вимоги правової охорони земель за­галом. Вимоги правової охорони земель, які адресовані землекорис­тувачам і власникам землі, — це вимоги не лише правової охорони земель, а й передусім правової охорони ґрунтів.

У спеціальних галузях права — земельному, аграрному, екологіч­ному, природоресурсовому — «земля» і «ґрунт» є основним об’єктом правового регулювання і правової охорони. Земельне право концен­трує сукупність правових норм, що регулюють відносини щодо ви­користання та охорони земель (в т. ч. ґрунтів). Аграрне право сфо­кусоване переважно на землях сільськогосподарського призначення. Вони мають особливий — пріоритетний — правовий режим.

Землі використовують усі суб’єкти аграрного права не як просто­ровий базис, а як основний засіб виробництва продукції сільсько­го господарства. Продуктивною силою земель тут слугує її верхній шар — ґрунти. Отже, ґрунти є об’єктом правової охорони земель сільськогосподарського призначення. Екологічне право регламен­тує комплекс відносин у сфері раціонального природокористування (у тім числі землекористування, яке за змістом охоплює і охорону природних об’єктів, передусім земель і їхньої невід’ємної частини — ґрунтів) [340, с. 214].

Останніми десятиріччями все більшої ваги набувають проблеми еколого-правового регулювання використання земель. Питання еко- лого-правового регулювання землекористування не набуло належно­го відображення в земельному законодавстві. Деякі проблеми еколо­го-правового регулювання використання земель наведено в працях Б. В. Даниленка, І. І. Каракаша, О. С. Колбасова, Н. І. Краснова, М. В. Краснової, П. Ф. Кулинича, В. В. Носіка, Н. І. Титової та ін.

Сучасні дослідження свідчать, що ґрунти мають інформаційну функцію, завдяки якій можна визначити не лише їхні властивості, а й особливості сформованого ними ландшафту.

Питання правового регулювання ландшафтного підходу до ви­користання земель у сільському господарстві були предметом дослі­дження багатьох авторів. Зокрема, В. І. Андрейцев аналізує право­ві проблеми забезпечення екологічної безпеки агроландшафтів, які тісно пов’язані з сільськогосподарським виробництвом, соціальною інфраструктурою сільських населених пунктів, іншою діяльністю, що безпосередньо впливає на формування структури і системи агроланд­шафтів, і визначає їхню безпеку або небезпеку для стану довкілля та здоров’я людини. Ця сфера відносин тісно пов’язана з використан­ням земель сільськогосподарського призначення, зокрема ґрунтів, що й повинно бути відображене в земельному законодавстві [10, с. 81].

Методичні аспекти еколого-правового регулювання землекорис­тування найбільш повно висвітлені в працях О. С. Колбасова [118, с. 23]. У розвитку правової охорони сільськогосподарських угідь Укра­їни виділяють два різновекторні напрями: виробничий (економічний) і екологічний [150, с. 175]. Як зазначає П. Ф. Кулинич, необхідним є вироблення теоретичних положень для забезпечення поєднання ви­робничого й екологічного підходів до правового регулювання відно­син з охорони земель сільськогосподарського призначення в аспекті трансформації сільськогосподарських угідь, що важливо для вирі­шення актуальних питань концепції сталого розвитку, адже її головна мета — поєднання економічних, соціальних та екологічних процесів розвитку суспільства. Між виробничим (економічним) і екологічним підходами простежуються відмінності, які можна розглянути на при­кладі охорони ґрунтів як особливого об’єкта земельних правовідно­син. В аграрно-природничій науці виділяються два напрями охорони ґрунтів — комплексний агротехнічний і природничий.

Стосовно екологічного підходу в правовому регулюванні земель­них відносин, то в основному мова йде про використання, а не про охорону. Такий напрям реформування земельних правовідносин на­зивають правовим регулюванням еколого-збалансованого викорис­тання земель, або еколого-правовим регулюванням землекористу­вання [67, с. 221].

Часто в юридичній літературі вживають словосполучення «ви­користання та охорона земель», розуміючи терміни «використан­ня» та «охорона» як синоніми. Однак, як зазначають М. І. Краснов і Г. С. Башмаков, термін «використання» стосується діяльності фі­зичних і юридичних осіб безпосередньо на землі, а не діяльності дер­жавних органів, які надають землю власникам, користувачам, орен­даторам, а також підприємствам, установам і організаціям. Поняття «використання земель» не охоплює всього змісту у Земельному ко­дексі України, що залишається після відмежування від нього питань охорони земель [135, с. 77].

З огляду на це погоджуємося з поглядом М. І. Краснова, який вважає, що правова охорона довкілля має дві основні форми: кон­сервативну й охоронну, тобто заборону чи обмеження користування природними об’єктами в цілях охорони від антропогенного впливу і охорону в процесі використання природного об’єкта, тобто забезпе­чення раціонального використання. Правову охорону ніяк не можна розглядати як відокремлену від природокористування сферу охорон­них відносин. Використання та охорона довкілля — це дві сторони одного явища. Регулювання використання земель — це правовий за­сіб забезпечення охорони ґрунтів [134, с. 10].

Принципи раціонального використання, а також поняття раціо­нального використання і охорони земель розробив М. І. Краснов.

Поняття раціонального використання земель, за М. І. Красно- вим, означає отримання максимального ефекту від здійснення цілей землекористування з урахуванням корисної взаємодії землі з іншими природними чинниками та при охороні землі в процесі використання її як специфічної умови будь-якої діяльності та головного засобу ви­робництва у сільському господарстві [136, с. 38].

Це визначення викликало дискусію в науковому середовищі серед фахівців земельного, аграрного і екологічного права.

Основним критерієм раціонального використання і охорони зе­мель є економічний — максимальний ефект у здійсненні цілей зем­лекористування.

Концепцію М. І. Краснова підтримав В. Л. Мунтян. Трактуючи поняття раціонального природокористування як розумне, ефективне використання природних багатств з найбільшою віддачею і вигодою, щоб досягти мети виробництва [190, с. 6].

На економічну ефективність раціонального землекористування звертає увагу Н. І. Титова, але водночас наголошує на науковій об­ґрунтованості і найбільшій доцільності використання сільськогоспо­дарських земель з дотриманням екологічних правил їхньої охорони [94, с. 65-75].

У Земельному кодексі УРСР від 19 грудня 1990 р. [89] визначення раціонального використання сільськогосподарських земель зумов­лювалося певним економічним ефектом.

Отже, економічний чинник був головним у системі правових ви­мог. В обов’язок землекористувачів входило використовувати сіль­ськогосподарські землі і отримувати врожай сільськогосподарських культур не нижче нормативного рівня.

У публікаціях із земельного і екологічного права щодо раціональ­ного землекористування та раціонального природокористування була інша мотивація.

Так, І. О. Іконицька зазначає, що суть раціонального використан­ня природного ресурсу передбачає недопустимість негативного впли­ву на інші природні ресурси і що в рамках використання відбувається його охорона [98, с. 118].

Однак В. В. Петров констатував, що раціональне використання природних ресурсів і охорона природи — категорії нерівнозначні, оскільки охорона стосується відповідного природного об’єкта, а ви­користання — відповідного природного ресурсу, тобто того, що спо­живається людиною, і тому не можна охороняти те, що споживається [220, с. 115].

Про нівелювання відмінностей між раціональним використан­ням природних ресурсів та охороною природи зазначав О. С. Колба­сов, оскільки здійснення раціонального природокористування при­ховує в собі можливість суперечити інтересам охорони природи [118, с. 216].

Між двома аспектами раціонального природокористування — еко­номічним та екологічним — виділяються необгрунтовані протиріччя, оскільки раціональне природокористування буде визнане раціональ­ним, коли воно економічно вигідне з дотриманням екологічних ви­мог, спрямованих на охорону природи як бази природокористування [361, с. 10].

Такої ж позиції, що охорону не можна відділяти від раціонального використання земель, дотримується Т. Г. Тагіров і вважає, що охорона земель сільськогосподарського призначення виконує службову роль щодо раціонального використання землі та має підпорядковане зна­чення щодо цієї проблеми [334, с. 24—25].

На переважання охоронного аспекту використання земель над експлуатаційним вказує М. В. Шульга, оскільки пріоритет екологіч­них інтересів над економічними відповідає вимогам законодавства [366, с. 148—149]. У такий спосіб визнають використання і охорону земель самостійними правовими явищами, оскільки за умов їхньої самостійності одне із них може мати перевагу над іншим.

Єдність використання і охорони земель, як наголошував М. І. Краснов, надає раціональному використанню земель не тільки економічного, а й екологічного характеру. Тому раціональне вико­ристання земель є більш загальним поняттям, яке містить економіч­ний і природоохоронний характер землекористування [136, с. 39].

На суб’єктивний фактор визначення поняття раціонального ви­користання земель сільськогосподарського призначення вказував Д. В. Суржан, маючи на увазі природну родючість як об’єктивну пе­редумову та рівень суспільної продуктивності праці з використанням земель як суб’єктивний фактор [331, с. 7—8].

Іншої думки дотримується Ф. X. Адиханов, який вважає, що ра­ціональне використання — це мета використання земель, завдання у вигляді певних вимог щодо їхнього використання, поставлене перед землекористувачами, і тому є поняттям статичним. Правова охорона земель — це засіб забезпечення раціонального використання, який виражається в діяльності землекористувачів та інших, тому охорона земель є процесом і тому є динамічним поняттям [3, с. 46]. Вчений вважає, що поняття раціонального використання земель охоплює всю систему управління земельного фонду і виходить за межі земле­робства і землекористування [33, с. 23].

У науковій літературі існує думка, що термін «охорона земель» необхідно застосовувати лише до земель, які не використовуються, а раціональне використання земель сільськогосподарського при­значення є сукупністю вживаних суб’єктами земельних відносин цілеспрямованих заходів, які забезпечують ефективне сільськогос­подарське виробництво відповідно до об’єктивних закономірностей розвитку природи і суспільства [97, с. 85].

Охорона земель є самостійним напрямом земельно-правового регулювання і режиму будь-якої категорії земель, і, напевно, не буде правильним розглядати раціональне землекористування як складову частину охорони земель [11, с. 166].

Правова охорона земель сільськогосподарського призначення, за Ф. X. Адихановим, — це сукупність юридичних заходів, спрямованих на забезпечення науково обґрунтованої ефективності раціонального використання земель цієї категорії як основного засобу виробництва у сільському господарстві з врахуванням пріоритету права сільсько­господарського землекористування перед іншими видами та сприят­ливої взаємодії землі з іншими природними ресурсами та чинниками [3, с. 50].

Важливим, на думку В. М. Русана, є визначення змістовного по­няття слова «раціональний». В енциклопедичному словнику термін «раціональний» означає осмислене, зважене, вигідне, доцільне рі­шення, прийняте на основі вибору порівняння різних варіантів і вра­хування багатьох чинників, які розкривають його зміст, оскільки яв­ляє собою простий переклад латинського слова «rationalis» — розумно обґрунтований, доцільний. Водночас вчений вважає, що раціональ­ність сільськогосподарського землекористування полягає в одержан­ні найбільшого економічного ефекту з урахуванням природно-еко­номічного розташування земельної ділянки [315, с. 29].

Розглядаючи принципи раціонального природокористування, М. М. Бринчук констатує, що правовими критеріями забезпечення раціонального використання відповідного природного ресурсу по­винне служити забезпеченню його невиснаженості та екологічної обґрунтованості експлуатації природних багатств при одночасному забезпеченні сталого розвитку. Критерії розуміння раціонального природокористування для досягнення необхідного економічного ефекту М. М. Бринчук пропонує пов’язувати з виконанням землею різних функцій, які природа виконує щодо людини і суспільства за­галом: економічної, екологічної, рекреаційної тощо [29, с. 43].

Ця наукова ідея обґрунтована, сформульована і полягає в тому, що усвідомлення сутності суспільного розвитку базується на визначенні багатофункціональності сільського господарства як виду економіч­ної діяльності, багатофункціональності села як соціально-територі­альної підсистеми суспільства [26, с. 75—76].

На думку О. А. Вівчаренка, універсального визначення категорії «раціональне використання землі» не існує [35, с. 407]. У доктрині земельного права склалися дві основні точки зору на зміст поняття «раціональне використання і охорона земель». Перша полягає в тому, що це самостійні види відносин, різні явища у сфері взаємовідносин суспільства і природи. Друга точка зору полягає в тому, що раціональ­не використання земель охоплює також їхню охорону в процесі ви­користання [136, с. 39].

Виходячи із загальноприйнятого визначення терміна «раціональ­не», під раціональним використанням розуміють найкраще, найпро- думаніше, найобґрунтованіше їхнє використання, яке можливе за даних соціально-економічних умов.

Цей термін не має чіткого нормативного змісту і належить до оці­ночних правових понять. Оціночне поняття — це виражена в юридич­ній нормі абстрактна характеристика соціальної (особистої, групової й іншої) значущості реальних і потенціальних факторів, яка неодмін­но має бути конкретизована у разі застосування до них відповідної норми, завдяки чому забезпечується юридичне регулювання держави на всі індивідуалізовані факти, яким притаманна така значущість [34, с. 16].

Як зазначає П. Ф. Кулинич, термін «раціональне використання земель» у нормах права, які входять до механізму правового регулю­вання діяльності учасників земельних відносин, позначає такі їхні дії, за яких відбувається дотримання земельно-правових заборон, ви­конання земельних обов’язків та реалізація земельних прав, які за­кріплені у чинному законодавстві. Отже, раціональне використання земель означає правомірне використання земель, тобто таке, в якому учасники земельних відносин дотримуються встановлених у законо­давстві заборон та виконують обов’язки щодо використання та охо­рони земель [153, с. 52—53].

Термін «раціональне використання земель» є доречним лише в не­гативному значенні, коли є необхідність вказати на істотні недоліки у використанні та охороні земельних ресурсів. Для цього він транс­формується у термін «нераціональне використання земель» і означає невідповідність їхнього використання та охорони певним соціальним і правовим нормам, передовій практиці, що супроводжується настан­ням певних негативних наслідків як для стану земельних ресурсів, так і для інтересів суспільства. У збірнику нормативних актів Російської Федерації «Охорона ґрунтів» визначення нераціонального викорис­тання сільськогосподарських земель трактується як економічно ма­лоефективне, економічно необґрунтоване використання земельних ресурсів, що призводить до зниження родючості ґрунтів і погіршення стану навколишнього природного середовища [317, с. 158].

Неоднозначність визначення змісту категорій «охорона» та «вико­ристання» у сфері земельних відносин та єдності у науковому розу­мінні цих понять знайшла своє відображення і у змісті норми чинно­го земельного законодавства України.

Так ст. 2 Земельного кодексу України [91] земельні відносини ви­значає як суспільні відносини щодо володіння, користування і розпо­рядження землею. У цій статті законодавець не вказує на відносини щодо охорони земель. Однак у ст. 162 та інших відносини щодо охо­рони земель визначаються як важливий вид суспільних відносин, що регулюється нормами земельного законодавства. Таким чином по­няття «використання і охорона земель» означає принаймні частину земельних відносин, які регулюються нормами права.

Цей висновок підтверджує і ст. 4 Земельного кодексу України [91], в якій до завдань земельного законодавства віднесено регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави, раціонального ви­користання та охорони земель. Тут можна констатувати, що земельні відносини, які виникають при здійсненні права на землю, не харак­теризують «раціональність» використання земельного фонду кра­їни. Таким чином поняттям «раціональне використання та охорона земель» визначають лише ті земельні відносини, які характеризують технологічну сторону землекористування. Трохи інший зміст понят­тя раціонального використання та охорони земель закладений у ст. 5 Земельного кодексу України, в якій зазначено, що земельне законо­давство базується на таких принципах: а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису природного ресурсу і основного засобу виробництва; б) забезпечення рівності права влас­ності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; в) невтручання держави в здійснення громадянами, юри­дичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; г) забезпечення раціонального використання та охорони земель; ґ) забезпечення гарантій прав на землю; д) пріори­тету вимог екологічної безпеки.

Як зазначає П. Ф. Кулинич, аналіз цієї статті дає підстави для ви­сновку, що поняттям «раціональне використання та охорона земель» не охоплюється забезпечення екологічної безпеки та використання землі як територіального базису природного ресурсу і основного засо­бу виробництва, адже поєднання особливостей використання землі, пріоритет вимог екологічної безпеки та забезпечення раціонального використання та охорони земель характеризують різні принципові засади земельного законодавства [153, с. 55].

Дещо іншої думки щодо визначення земельних відносин, які закрі­плено у ст. 2 Земельного кодексу України, В. М. Єрмоленко, який про­понує визначати земельні відносини як суспільні відносини з володін­ня, користування, розпорядження земельними ділянками, загального обороту, відтворення та охорони земель [83, с. 71]. Аналізуючи запро­поноване визначення поняття земельних відносин, П. Ф. Кулинич вважає його не зовсім коректним, оскільки в його структурі подані земельні відносини, що виділені за різними критеріями.

П. Ф. Кулинич вважає, що важливим видом земельних відносин є суспільні відносини щодо управління землями, яке, зокрема, перед­бачає функції моніторингу, планування використання земель, конт­ролю у сфері їхнього використання та охорони, земельного кадастру, землеустрою тощо [153, с. 55].

Також невиправданим є невключення у визначення поняття зе­мельних відносин відносин щодо охорони та використання земель, адже «охорона земель» є багатоаспектною і містить три складові: збе­реження, відтворення та поліпшення земель.

Збереження земель — це сукупність заходів щодо запобігання необґрунтованому вилученню сільськогосподарських угідь зі складу земель сільськогосподарського призначення та недопущення їхньої деградації.

На думку О. В. Конишевої, «деградація сільськогосподарських угідь» і «деградація ґрунтів» — поняття тотожні. Деградація земель сільськогосподарського призначення по відношенню до них є більш загальним поняттям [123, с. 17].

Відтворення земель полягає у проведенні заходів з відновлення ви­трачених у процесі сільськогосподарського використання та під впли­вом іншої антропогенної діяльності корисних властивостей землі як засобу сільськогосподарського виробництва та компонента довкілля.

Поліпшення земель — це сукупність заходів, спрямованих на підвищення якості (корисних властивостей) сільськогосподарських угідь понад їхній традиційний (досягнутий) рівень. В Податковому кодексі України законодавчо визначено поняття «земельне поліп­шення», під яким розуміють результати будь-яких заходів, що призво­дять до зміни якісних характеристик земельної ділянки та її вартості. До земельних поліпшень належать матеріальні об’єкти, розташовані у межах земельної ділянки, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення, а також результати господарської діяльності або проведення певного виду робіт (зміна рельєфу, поліп­шення ґрунтів, розміщення посівів, багаторічних насаджень, інже­нерної інфраструктури тощо) [225].

Отож відносини охорони земель містять відносини щодо зберіган­ня, відтворення та поліпшення земель, і їх слід включати у визначен­ня поняття земельних відносин.

Отже, земельні відносини визначаються як суспільні відносини щодо управління земельними ресурсами, відносини права власності на землю, їх використання, обігу та охорони земель.

Однак, як зазначає П. Ф. Кулинич, зазначені види земельних від­носин не є абсолютно відокремленими, недотичними, оскільки зем- леохоронний ефект у тій чи іншій мірі досягається і в рамках інших видів земельних відносин, зокрема, у проведенні державного управ­ління земельними ресурсами.

Охорона ґрунтів — важливе завдання державної політики, плану­вання і управління у сфері охорони довкілля, збереження здоров’я і генетичного фонду людини, безпеки і благополуччя населення.

Виникнення проблеми охорони ґрунтів пов’язано з тим, що, бу­дучи компонентом дуже тонко збалансованих природних екосистем і перебуваючи в динамічній рівновазі з усіма іншими компонентами біосфери, в умовах використання людиною у різноманітній господар­ській діяльності або в результаті побічних впливів ґрунти втрачають свою природну родючість, деградують чи навіть цілковито руйнують­ся. Природно, деградація ґрунтів і ґрунтового покриву відбувається там, де діяльність людини може бути визначена як нераціональна, екологічно необґрунтована, невідповідна природному біосферному потенціалу конкретної території.

У деяких регіонах протягом століть, а подекуди навіть тисячоліть, людина використовує ґрунти дуже ефективно, не лише не руйнуючи їх, а навіть підвищуючи їхню родючість чи перетворюючи в родючі угіддя природно безплідні землі. Водночас за історію людської ци­вілізації безповоротно зруйновано і втрачено більше продуктивних ґрунтів, ніж зараз розорюється у всьому світі.

Охорона ґрунтів — це найгостріша глобальна проблема сьогод­нішнього дня, з якою безпосередньо пов’язана проблема забезпечен­ня продовольством всезростаючого населення планети.

Охороні ґрунтів і ґрунтового покриву планети присвячено міжна­родні програми і угоди. У 1972 р. в Стокгольмі прийняті Декларація і План дій з охорони навколишнього середовища, включно з ґрун­том. У 1977 р. в Найробі прийнято Всесвітній план дій по боротьбі зі спустеленням. У 1981 р. МСОП прийняла Всесвітню конвенцію з охорони природи, до якої приєдналася більшість країн світу. У 1982 р. ФАО прийняла Всесвітню ґрунтову хартію, а 1983 р. ЮНЕП прийня­ла Основи світової ґрунтової політики. Усі ці міжнародні докумен­ти наголошують на ролі ґрунту як незамінного спільного надбання людства і спрямовані на збереження ґрунту на благо сучасного і при­йдешніх поколінь людей.

Ґрунт є основним середовищем перебування рослин, тварин і мі­кроорганізмів на земній суші, звідси можна зробити висновок, що неможливо зберегти біорізноманіття, не зберігаючи водночас різно­маніття ґрунтів.

Важливим аспектом охорони ґрунтів у загальній проблемі взаємо­відносин людини з навколишнім природним середовищем є ство­рення Червоної книги ґрунтів, в яку повинні бути включені всі види ґрунтів, які перебувають під загрозою незворотної деградації і зник­нення, а також природні еталони найпоширеніших і особливо цінних типів і видів ґрунтів.

Ґрунт належить до природних ресурсів, які легко руйнуються і є практично невідновними. Проблема охорони ґрунтів від руйнування і забруднення надзвичайно складна і багатогранна. Практичне вико­нання заходів з охорони ґрунтів пов’язане не лише з їхніми природ­ними особливостями, а й з соціально-економічними умовами. Тому успішне вирішення цієї проблеми, особливо в масштабах цілих країн, набуває міжнародного значення.

Проблема збереження ґрунтів зовсім не зводиться і не повинна зводитися до існуючого обмеження їхнього господарського вико­ристання, тим більше до непомірного заповідання. Це повинно бути лише одним із напрямків бережливого використання ґрунтів як важ­ливого природного ресурсу.

Другий і не менш важливий напрямок — це розробка ґрунтоохо- ронних систем землекористування і систем землеробства. В умовах зростаючого впливу виробничої діяльності людини на ґрунтовий по­крив зростатиме значення охорони ґрунтів від усіх видів деградації, важливості розробки правових основ охорони ґрунтів.

Охорона ґрунтів — це система заходів, спрямованих на запобіган­ня ерозії, руйнуванню, забрудненню, вторинному засоленню ґрунтів тощо, а також їхньому невиробничому використанню.

У понятійному апараті земельного законодавства важливу роль ві­діграє термін «охорона земель». Досліджуючи питання щодо охорони ґрунтів, нам необхідно детально проаналізувати стан і проблему охоро­ни земель, зокрема, земель сільськогосподарського призначення. Як за­значає П. Ф. Кулинич, важливим засобом охорони ґрунтів є право [151, с. 79]. Аналіз юридичної літератури засвідчив, що питання правової охорони ґрунтів не досліджували як самостійну проблему земельного чи екологічного права, а загалом ототожнювали з проблемою охорони земель. Досліджуючи правову охорону ґрунтів, Ю. Г. Жаріков наголо­шував на обов’язках саме землекористувачів, які використовують зем­лю як ріллю для обробітку або в якості інших сільськогосподарських угідь, і вказував, що правова охорона ґрунтів — це система норм, які зобов’язують усіх землекористувачів без винятку правильно використо­вувати надану їм землю, не допускаючи її погіршення [84, с. 228—271].

Теоретичні проблеми правової охорони ґрунтів не досліджували, а ототожнення понять «земля» і «ґрунт» відобразилося і на земельно­му законодавстві, сформованому після прийняття Основ земельно­го законодавства СРСР і союзних республік у 1968 р. та Земельного кодексу УРСР 1970 р. У ст. 28 Земельного кодексу УРСР закріплено [92], що землекористувачі зобов’язані проводити ефективні заходи з підвищення родючості ґрунтів, не допускати засолення, заболочу­вання, забруднення земель, заростання їх бур’янами, а також інших процесів, що погіршують стан ґрунтів.

Термін «охорона земель» у більшості статей земельного законодав­ства вживають у складі словосполучення «раціональне використання і охорона земель». У Земельному кодексі України розділ VI. Охорона земель і ст.ст. 162—170 [91] присвячені охороні земель, в яких термін «охорона земель» вживається як самостійний, однак його визначення не відзначається термінологічною чіткістю.

У ст. 162 Земельного кодексу України охорона земель — це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямова­них на раціональне використання земель, запобігання необгрунтова­ному вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення ро­дючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохо­ронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного при­значення.

У ст. 163 Земельного кодексу України визначено завдання охоро­ни земель, яке полягає у забезпеченні збереження та відтворення зе­мельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель, що є цілком обґрунтованим.

З цього визначення можна зробити висновок, що поняття «охо­рона земель» включає і «заходи, спрямовані на раціональне вико­ристання земель», що дає право стверджувати, що поняття «охорона земель» включає в себе поняття «раціональне використання земель». Підтвердження цьому знаходимо в ст. 164 Земельного кодексу Укра­їни, в якій подано зміст охорони земель. Відповідно до ст. 164 охо­рона земель включає: а) обґрунтування і забезпечення раціонального землекористування; б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необгрунтованого їх вилучення для інших потреб; в) захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочуван­ня, вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів; г) збере­ження природних водно-болотних угідь; ґ) попередження погіршен­ня естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; д) консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподар­ських угідь. Отож термін «охорона земель», який вживають у широко­му значені, і є складовою використання земель.

Термін «охорона земель» широко використовують і в інших нор­мативно-правових актах земельного законодавства. Слід відзначити Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. [183], де поняття «охорона земель» цього Закону однозначне з поняттям «охо­рона земель» Земельного кодексу України [91].

У Законі України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 р. [239], який визначає право­ві, економічні та соціальні основи організації здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і спрямований на забезпечення раціонального використання та відтворення природ­них ресурсів і охорону довкілля, у ст. 1 «Визначення термінів» наво­диться визначення поняття «охорона земель», аналогічне поданому в ст. 162 Земельного кодексу України і ст. 1 Закону України «Про охо­рону земель».

У Законі України «Про охорону земель» закріплено і нові поняття, які характеризують охорону земель, а саме: охорона ґрунтів, охорона родючості ґрунтів. «Охорона ґрунтів» — це система правових, органі­заційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на збереження і відтворення родючості та цілісності ґрунтів, їх захист від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з дотриманням ґрунто­захисних технологій та забезпечення екологічної безпеки довкілля.

Подане визначення містить у собі мету охорони ґрунтів та спосіб використання сільськогосподарських земель. Метою охорони ґрун­тів, відповідно, є збереження і відтворення родючості та цілісності ґрунтів і забезпечення екологічної безпеки довкілля. Однак у цьому визначенні немає вказівки на отримання економічного ефекту як мети охорони ґрунтів земельних ділянок.

Важливим компонентом у структурі поняття «охорона ґрунтів» є захист їх від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з дотриманням ґрунтозахисних технологій. Цей компонент за своїм змістом є позначенням не якогось результату охорони ґрунтів, а про­цесу, спрямованого на досягнення певного результату. Проводячи роботи із захисту ґрунтів від деградації та здійснюючи сільськогос­подарське виробництво з дотриманням ґрунтозахисних технологій, можна й не досягнути таких результатів, як збереження і відтворення родючості і цілісності ґрунтів та забезпечення екологічної безпеки довкілля, якщо така діяльність (робота) буде неповноцінною, не ба­зуватиметься на досягненнях науки і техніки, передовій практиці чи ж матиме інші недоліки.

У ст. 22 Закону України «Про охорону земель» нормативно визна­чено систему заходів у галузі охорони земель: державна комплексна система спостережень; розробка загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм використання та охорони земель, до­кументації із землеустрою в галузі охорони земель; створення еко­логічної мережі; здійснення природно-сільськогосподарського, еко- лого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель; економічне стимулювання впровадження захо­дів щодо охорони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів; стандартизація і нормування.

Окремі сегменти охорони земель подано у ст. 36 Закону Укра­їни «Про охорону земель», де йдеться власне про охорону земель сільськогосподарського призначення. Однак у цій статті не наве­дено визначення поняття «охорона земель сільськогосподарсько­го призначення». Зміст цього поняття розкрито через визначення видів діяльності, які забезпечують їхню охорону на основі реаліза­ції низки заходів стосовно збереження продуктивності сільсько­господарських угідь, підвищення їхньої екологічної стійкості та родючості ґрунтів, а також обмеження вилучення (викупу) їх для несільськогосподарських потреб. Тлумачення даного поняття про­понує Т. В. Лісова, в якому під правовою охороною земель сіль­ськогосподарського призначення розуміє сукупність юридичних заходів, спрямованих на забезпечення науково обґрунтованого, ефективного та раціонального використання земель зазначеної ка­тегорії як головного засобу виробництва у сільському господарстві з урахуванням пріоритету права сільськогосподарського землеко­ристування з іншими видами користування землею та сприятливої взаємодії землі з іншими природними ресурсами і факторами [159, с. 111].

В інших частинах ст. 36 Закону України «Про охорону земель» наведено й інші заходи, які мали б забезпечити охорону земель сіль­ськогосподарського призначення, а саме: захист земель сільськогос­подарського призначення від ерозії, селів, підтоплення та інших ви­дів деградації здійснюється на основі реалізації заходів, передбачених державними і регіональними програмами відповідно до схем земле­устрою і техніко-економічного обґрунтування використання та охо­рони земель адміністративно-територіальних одиниць, робочих про­ектів землеустрою; черезсмужжя та конфігурація земельних ділянок, що створює перешкоди в ефективному використанні їх і здійсненні природоохоронних заходів, а також порушує ландшафтну цілісність території, підлягають упорядкуванню відповідно до затвердженої проектної документації із землеустрою.

Статя 36 Закону України «Про охорону земель» закріплює вимо­ги, за якими зміна цільового призначення земель сільськогосподар­ського призначення допускається лише за умови обґрунтування до­цільності такої зміни в порядку, визначеному законом [283]. А у разі вилучення (викупу) земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб має забезпечуватися пріоритет мак­симального збереження продуктивних земель.

У Законі України «Про охорону земель» ст. 37 (Основні вимоги до охорони родючості ґрунтів) визначається особливість охорони важливого показника якості сільськогосподарських земель і влас­тивостей ґрунтів — родючості. У цій статті не наведено визначення родючості ґрунтів як об’єкта охорони, однак окремі характеристики правової охорони ґрунтів зазначені. Імперативна норма стосується використання земельних ділянок способами, які призводять до по­гіршення їхньої якості, забороняється. Однак стаття містить припис, що землевласники та землекористувачі, у тому числі орендатори зе­мельних ділянок, зобов’язані здійснювати заходи щодо охорони ро­дючості ґрунтів, передбачені цим Законом та іншими нормативно- правовими актами України [153, с. 59].

Підсилює розуміння змісту терміна «охорона земель» ст. 22 Закону України «Про охорону земель», в якій нормативно визначено систему заходів у галузі охорони земель, зокрема, пункт 5 щодо економічного стимулювання впровадження заходів з охорони та використання зе­мель і підвищення родючості ґрунтів.

Виділяючи питання про необхідність правової охорони ґрунтів, законодавець встановив, які саме характеристики земель визначають зміст поняття «родючість ґрунтів» та якими мають бути формалізо­вані показники характеристики для оптимальних значень родючості ґрунтів з метою їхнього закріплення у нормах права.

Однак у статті є приписи, які свідчать про намір визначити норма­тивні показники родючості ґрунтів у процесі агрохімічної паспорти­зації сільськогосподарських земель. Зазначається, що для проведення контролю за динамікою родючості ґрунтів систематично проводить­ся їх агрохімічні обстеження, видаються агрохімічні паспорти, в яких фіксуються початкові та поточні рівні забезпечення поживними речовинами ґрунтів і рівні їхнього забруднення. Ці дані агрохіміч­ної паспортизації земель мають використовуватися для здійснення контролю за станом родючості ґрунтів. Виходячи з вищенаведено- го, можна зробити висновок, що раціональне використання ґрунтів земельних ділянок нерозривно пов’язане та не може існувати без їх правової охорони.

Як вважає П. Ф. Кулинич, нечіткість, неоднозначність супе­речливість правових понять «охорона і використання земель», які застосовуються законодавством у сфері правового регулювання зе­мельних відносин загалом і відносин щодо охорони і використання сільськогосподарських земель і ґрунтів зокрема, є одним із важливих чинників недостатньої ефективності правових норм у цій сфері. Вдо­сконалення понятійного апарату земельного права та законодавства потребує глибокого дослідження системи правових понять земельно­го права представниками юридичної науки [153, с. 60].

Юридична наука у вирішенні проблеми раціонального викорис­тання сільськогосподарських земель та охорони ґрунтів повинна прагнути до створення теоретичної основи для розроблення кон­кретних правових норм, які забезпечуватимуть дедалі раціональніше використання сільськогосподарських земель. В основу вирішення проблеми раціонального використання сільськогосподарських зе­мель та охорони ґрунтів покладено наукову концепцію правового ре­гулювання цієї сфери земельних відносин, висвітлену в Конституції України, Земельному кодексі України та інших земельних і суміжних з ним законодавчих актах, що тією чи іншою мірою причетні до регу­лювання земельних відносин в Україні.

Термін «відтворення» широко застосовують у природничій і юри­дичній науках. Найчастіше цей термін використовують стосовно від­новлення природних ресурсів, охорони земель і ґрунтів у земельних відносинах.

Відтворення природних ресурсів — це штучне підтримання кіль­кості природних ресурсів на певному рівні, або відновлення поперед­ньої кількості їх у технологічний спосіб.

Постійне відновлення — це безперервне повторення суспільного виробництва. Розрізняють просте відтворення — безперервне повто­рення у попередньому розмірі і розширене відтворення, за яким про­цес виробництва повторюється в збільшеному розмірі.

Важливим напрямом охорони земель є відтворення земель, що полягає у проведенні заходів, метою яких є відновлення втрачених у процесі сільськогосподарського використання та під впливом ін­шої антропогенної діяльності корисних властивостей землі як засобу сільськогосподарського виробництва та компонента довкілля (ре­культивація земель, консервація земель, переліг). Оскільки термін «охорона земель» є родовим щодо терміна «відтворення земель», а та­кож термінів «збереження земель» та «поліпшення земель», його слід включити у визначення поняття земельних відносин.

Цілком обґрунтованим є визначення у ст. 163 Земельного кодек­су України завдання охорони ґрунтів, яке полягає у забезпеченні збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Водночас у ст. 162 Земельного кодексу України охорона ґрунтів визначена як система правових, ор­ганізаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціо­нальне використання земель і, зокрема, на відтворення і підвищення родючості ґрунтів.

В аграрній науці родючість визначають як властивість, яка здатна до відтворення і в природних умовах, і внаслідок сільськогосподар­ської діяльності людини. Відтворення родючості може бути розшире­ним і простим. Розширене відтворення родючості — це поліпшення сукупності властивостей ґрунту, які впливають на його родючість, створення вищої родючості ґрунту порівняно з початковою. Просте відтворення родючості — це відсутність помітних змін сукупності властивостей ґрунту, які впливають на його родючість, тобто усунен­ня негативних явищ, які виникають внаслідок вирощування культур­них рослин, і повернення ґрунту родючості, яка в нього була до ви­користання.

Розширене відтворення родючості ґрунту є основою підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Його здійснюють завдя­ки оптимізації основних агрономічних властивостей ґрунту: агрофі­зичних, агрохімічних і біологічних.

У відтворенні родючості ґрунтів застосовують два способи: пер­ший — речовинний, який передбачає раціональне застосування до­брив, меліорантів, пестицидів тощо; другий — технологічний, який має на меті поліпшити агрономічні властивості ґрунту за допомогою його обробітку та застосування меліоративних заходів. На нашу дум­ку, можна за аналогією до відновлення лісів способами відновлення ґрунтів розглядати природний і штучний.

Останніми роками поняття природокористування набуває розши­реного трактування — як система тісно пов’язаних локальних, регіо­нальних і глобальних заходів, в якій реалізуються охорона природи, раціональне використання природних ресурсів і їхнє відновлення. Такий підхід називають природовідновленням. Він знайшов своє ві­дображення у ст. 166 Земельного кодексу України стосовно рекульти­вації порушених земель. У пункті 1 цієї статті закріплено, що рекуль­тивація порушених земель — це комплекс організаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель.

Як зазначає А. Л. Місінкевич, рекультивація як юридична катего­рія — це законодавчо забезпечений комплекс організаційно-право­вих, технічних, фінансових, землевпорядних та інших дій, пов’язаних з виконанням органами державної влади та місцевого самоврядуван­ня, а також власниками землі і землекористувачами прав і обов’язків щодо використання і охорони земель різних категорій з метою від­творення порушеного внаслідок антропогенного впливу природного стану й функціонального призначення, як об’єкта права власності українського народу й основного національного багатства, що пере­буває під особливою охороною держави. Саме здійснення рекульти- ваційних робіт направлене на забезпечення відтворення та охорони як земельних ресурсів, так і всього навколишнього середовища. Це є основною метою та завданням такого комплексу відновлювальних робіт [185, с. 37].

У діючому земельному законодавстві і, зокрема, в Земельному кодексі України і Законі України «Про охорону земель» та в інших нормативно-правових актах використовуються поруч поняття «ро­дючість» і «продуктивність». Поняття «родючість» законодавець ви­користовує, коли мова йде безпосередньо про ґрунти, очевидно, маючи на увазі ґрунти земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Термін «продуктивність» застосовують щодо земель лісогосподарського призначення. Отож термін «родючість» вико­ристовують для позначення характеристики ґрунту, а «продуктив­ність» — для характеристики земель. З цього випливає, що законо­давець вказує на практичну неможливість існування родючого шару ґрунту на землях лісогосподарського призначення. Однак з таким твердженням не можна погодитися, адже природний процес форму­вання ґрунту відбувається не лише на землях сільськогосподарського призначення, зокрема, лісова біота активно сприяє утворенню ґрун­ту. З огляду на необхідність правової охорони і підвищення родючості ґрунтів необхідно пам’ятати, що в лісовому господарстві, особливо у випадку відновлення лісових насаджень, родючість ґрунту відіграє не менш важливу роль, ніж у рослинництві на землях сільськогосподар­ського призначення.

У ґрунтознавчій літературі висловлювалась думка про доречність заміни категорії «родючість ґрунту» на «біопродуктивність ґрунту». Це дало б чіткіше розуміння процесів ґрунтоутворення, а також спо­собів управління ними. Запропоновану науковцями пропозицію під­тримали спеціалісти земельного права. Так, Μ. В. Шульга констатує, що поняття «родючість ґрунтів» відрізняється від категорії «біопро­дуктивність ґрунтів», оскільки охоплює процеси, які характеризують ґрунт не лише як природний ресурс, а ще як автономний об’єкт при­роди з притаманними йому властивостями і закономірностями роз­витку [366, с. 122].

У ґрунтознавстві терміни «біопродуктивність» і «родючість» ґрун­тів відрізняються між собою. Продуктивність ґрунтів виражається кількістю вирощеної продукції, тобто має економічний характер, а родючість — це властивість ґрунтів, якій притаманні природні або набуті ґрунтові показники, тобто має екологічну спрямованість.

Отже, вищенаведене свідчить про необхідність проведення по­глиблених теоретичних досліджень у сфері правової охорони і під­вищення родючості ґрунтів. З цією метою доцільно у першій статті Земельного кодексу України розмістити дефініції основних категорій і понять, які стосуються правового забезпечення охорони і підвищен­ня родючості ґрунтів.

У ґрунтознавчій науці розуміють відтворення ґрунтів як здатність ґрунту відновлювати свої процеси, склад, властивості і функції під впливом природних і антропогенних чинників. Природне відтво­рення ґрунтів відбувається під впливом зміни чинників ґрунтоутво­рення. Антропогенне відтворення ґрунтів відбувається у випадку дії антропогенного чинника. Антропогенно змінені ґрунти після припи­нення впливу діяльності людини поступово відтворюють свої вихідні властивості і функції та переходять у квазірівноважний стан із умова­ми зовнішнього середовища.

Прикладом такого відтворення ґрунтів є чорноземи Задністер’я, які зрошували неякісними водами опрісненого озера Сасик. Внаслі­док цього у чорноземах відбувалися деградаційні процеси (імпактне осолонцювання, кіркоутворення, підлужнення ґрунтового розчину, ущільнення, знеструктурення), що зумовило різке зниження біо- продуктивності вирощуваних культур. Застосовувані заходи бороть­би з цими деградаційними процесами не дали бажаного результату. Останніми роками у зв’язку з складною економічною ситуацією в Україні зрошування на Дунай-Дністерській системі майже не про­водили, і чорноземи поступово відтворюють свої властивості і їхні показники досягають вихідного стану, який був до зрошення. Таких прикладів можна навести багато, зокрема, на осушуваних системах Полісся України, на тривалих перелогах тощо. Результати досліджен­ня відтворення властивостей і родючості ґрунтів на зрошуваних сис­темах півдня України висвітлені в наукових працях Я. М. Біланчи- на, П. І. Жанталая, М. Й. Тортика [23, с. 75—81], О. І. Цуркан [358, с. 331-337] та інших.

Наголосимо, що зміст охорони земель у законодавстві орієнтова­ний здебільшого на землі сільськогосподарського призначення. Ця обставина зумовлена тим, що в сільському господарстві земля — го­ловний засіб виробництва.

Необхідно зазначити, що в ^сільськогосподарському землеко­ристуванні (у лісовому господарстві землі також є головним засобом виробництва) охорона землі відіграє не менш важливу роль, тому од­носторонню спрямованість змісту охорони земель пояснюють недо­статнім розробленням цього поняття для всіх видів дозволеного зем­лекористування.

Значний інтерес становить ставлення до охорони земель (в т. ч. ґрунтів) лісогосподарського призначення. В статтях Лісового кодексу України передбачено заходи з охорони і захисту лісів і не зачіпаються питання охорони земель і ґрунтів, а також земель, які не належать до лісогосподарського призначення. Відповідно, вирішення цих питань забезпечує земельне законодавство. Відомо, яку шкоду земельним угіддям і ґрунтам наносять заготівельні підприємства, коли вони по­рушують вимоги з охорони земель і ґрунтів: під час вирубки деревини і її трелювання, вивезення і складування деревини руйнується верх­ній родючий шар ґрунту, а в разі заготівлі деревини на схилах пошко­дження поверхні призводить до інтенсивної ерозії і псування ґрунту. Лісозаготівельники зобов’язані не допускати подібних явищ, віднов­люючи родючість порушених ґрунтів, і вести заготівлю способами, які не допускають псування ґрунтів. У лісах потрібно вживати заходів із захисту ґрунтів і земель від підтоплення і заболочування, проводи­ти меліорацію (осушення), інші роботи з підвищення продуктивнос­ті земель і ґрунтів лісогосподарського призначення, а також земель і ґрунтів, які належать до інших категорій земель.

Питання раціонального використання і охорони земель і ґрунтів тісно пов’язані з питаннями надрокористування. Пошук, розвідуван­ня і розробка родовищ корисних копалин безпосередньо порушують цілісність земної поверхні і ґрунтового покриву, видозмінюють при­родні ландшафти, порушують якість земель і ґрунтів.

Широке застосування відкритого способу добування корисних копалин призводить до знищення ґрунтового покриву на значних площах. Нині в Україні налічують 154,5 тис. га порушених земель (з них не використовують у виробництві 54,2 тис. га), з яких майже 83 % порушено в процесі розробки покладів рудних і нерудних копа­лин, їхньої переробки, проведення геологорозвідувальних робіт.

Зазвичай дозвіл на право користування надрами видають на де­кілька років або декілька десятків років. Відповідно, деградаційні змі­ни ґрунтів мають тривалий латентний характер, тому дуже важливим у цьому випадку є виконання вимог з рекультивації земель і ґрунтів.

Забруднення ґрунтового покриву на полігонах, зберігання і за- хоронення твердих і шкідливих відходів пов’язане із засвоєнням ґрунтами забруднюючих речовин, які мігрують від цих джерел у ла­теральному і вертикальному напрямках. Ґрунтові речовини і мікро­організми спричиняють трансформацію і утворення високотоксич­них сполук.

Екологічні вимоги з поводження з відходами закріплені і в ст. 55 Закону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща», відповідно до якого відходи виробництва і вжитку, в тому числі і радіоактивні відходи, підлягають збору, використанню, знешкоджен­ню, транспортуванню, зберіганню, захороненню, умови і способи яких повинні бути безпечними для навколишнього середовища і ре­гулюватися законодавством України [285].

Правову охорону ґрунтів від забруднення виробничими та іншими відходами частково регулює Закон України «Про відходи» [234].

З огляду на те, що масштаб та інтенсивність впливу твердих і не­безпечних відходів на навколишнє середовище і ґрунти в тому числі є більш значними, ніж передбачалося раніше, а характер і природ­ні чинники цього впливу недостатньо вивчені, нормативні вимоги і цілий ряд відомчих інструкцій, які стосуються вибору ділянок під будівництво, проектування полігонів і призначення санітарної охо­рони, необхідно доповнити. Потрібна компетентна оцінка всіх пара­метрів впливу відходів на ґрунт.

Особливу увагу в ст. 51 Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» приділено екологічним вимогам до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об’єктів [285].

В Законі України «Про землеустрій» встановлено, що розроблен­ня будівельної документації, будівництво та реконструкція міських і сільських поселень, будівель, споруд повинні базуватися на вимо­гах охорони навколишнього середовища, екологічної безпеки і са­нітарних правил, з урахуванням стану територій міських і сільських поселень і обмежень в галузі екологічної безпеки, визначених тери­торіальними комплексними схемами охорони природи і природоко­ристування, а також з урахуванням наслідків шкідливого впливу гос­подарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище і здоров’я людини [267].

Отже, законодавець виділяє три головних напрями в охороні зе­мель і ґрунтів:

—правовий;

—організаційно-технічний;

—екологічний.

У рамках правових заходів потрібно визначити права й обов’язки власників, користувачів і орендарів земельних ділянок щодо охорони і раціонального використання земель і ґрунтів: встановлення необ­хідних правових режимів для різних категорій земель, запровадження заборон і дозволів; встановлення заходів юридичної відповідальності за земельні правопорушення, а також визначення порядку вилучення земель за їхнє неналежне використання.

У рамках організаційно-технічних заходів потрібно розробити нормативи безпечного землекористування, нормативи гранично до­пустимих концентрацій шкідливих речовин, шкідливих мікроорга­нізмів та інших забруднюючих ґрунт біологічних речовин, здійснити землевпорядкування, консервацію земель і ґрунтів, провести еколо­гічну та інші експертизи.

У рамках економічних заходів потрібно виконати економічне стимулювання охорони і використання земель і ґрунтів, ввести об­меження у використанні, відшкодування спричиненого погіршення якості земель і ґрунтів. Водночас суть правової охорони ґрунтів по­лягає насамперед у забезпеченні правил раціонального використан­ня земель.

На думку І. О. Краснової, раціональне використання земель по­требує забезпечення такого використання, при якому враховуються географічні, природно-кліматичні, ландшафтні і ґрунтові характе­ристики земель, необхідність створення комфортних і безпечних умов для проживання і життєдіяльності населення у поєднанні з ін­тересами економічно ефективного землекористування, збереження цілісності земельних ділянок і попередження їхнього роздроблення, охорони земель та інших природних об’єктів, попередження небез­печних негативних змін у їхньому стані [137, с. 42].

А. К. Голіченков зазначає, що охорона навколишнього природ­ного середовища — це форма екологічної діяльності, змістом якої є досягнення і підтримка його якості. Раціональне природокористу­вання — це також форма екологічної діяльності, зміст якої становить, з одного боку, збереження якості навколишнього природного сере­довища і природних ресурсів, а з іншого — досягнення такої моделі виробництва і споживання, за якої використання природних ресурсів забезпечує економічний ріст і сталий розвиток суспільства [62, с. 49].

На думку О. І. Красова, проблема правової охорони земель не ви­никає сама собою. Головною причиною здійснення заходів з охорони земель є об’єктивна необхідність позбутися негативних наслідків, які виникають у результаті використання земельних ресурсів. Коли землі не використовуються, вони не потребують і охорони, оскільки така проблема взагалі не виникає [142, с. 78].

На нашу думку, цей погляд суперечливий. Землю можуть і не ви­користовувати, але вона також зазнає негативного впливу, оскільки перебуває в постійній взаємодії з іншими природними об’єктами. Наприклад, викиди шкідливих речовин в атмосферу, переносячись вітром і випадаючи з опадами, можуть забруднювати навколишнє природне середовище, у тім числі землі і ґрунт, на значних відстанях.

В. В. Петров обґрунтував необхідність поділу понять раціональ­ного використання та охорони природних ресурсів, необхідність ди­ференційованого підходу у визначенні раціонального використання та охорони природних ресурсів і природних об’єктів, які розглядають як інтегрований об’єкт правової охорони. Він не зводив забезпечення раціонального використання до однієї зі сторін більш загального по­няття охорони природи. Вчений зазначав, що охорона природи і ра­ціональне використання її ресурсів не є рівнозначними категоріями, а відображають залежність двох форм взаємодії людини і природи — природокористування й охорона природи. Вчений вважав, що спо­живання природних ресурсів індивідуалізоване і саме ресурсні відно­сини поділяють відповідно до видів природних ресурсів на земельні, лісові, гірські та ін. Природоохоронні відносини мають комплексний характер, і в частині забезпечення збереження природних об’єктів вони перетинаються з конкретними видами природоресурсних від­носин, але не обмежуються їх дублюванням [219, с. 31].

В. В. Петров констатував, що помилковим є погляд, відповідно до якого охорону природи розглядають як частину (етап) раціонального використання природних ресурсів. Природу помилкових підходів у визначенні правильного співвідношення раціонального використан­ня й охорони автор вбачав у односторонньому підході до визначення раціонального використання природних ресурсів. Останнє, на його думку, необхідно розглядати в єдності двох його значень, тобто в ро­зумінні бережливості (дбайливе ставлення до ресурсів, які спожива­ють, з метою їхнього збереження на триваліші терміни споживання, відтворення відновлювальних ресурсів природи) і в плані економіч­ному — як забезпечення ефективної експлуатації благ з метою отри­мання найбільшої кількості продуктів за найменших затрат праці та засобів. Охорона природи має справу лише з одним боком природо­користування, спрямованим на організацію умов, які забезпечують раціональне використання ресурсів з метою їх збереження і віднов­лення [219, с. 32].

Позиція В. В. Петрова зазнала критики. Як головний інструмент критики висловлювали тезу про те, що одним з головних напрям­ків удосконалення природоресурсного і, зокрема, земельного права є розвиток його природоохоронного змісту, екологізація земельно- правових норм, які адекватно відображають залежність стану навко­лишнього природного середовища від вирішення земельних питань, є серйозним недоліком, але він не випливає із суті ні земельних від­носин, ні земельного законодавства. Цей недолік повинен і може бути, на їхню думку, подоланий шляхом відповідного удосконален­ня земельного законодавства і є основою для відокремлення від зе­мельного права правового регулювання екологічних взаємозв’язків земель з іншими об’єктами природи. Зазначаючи, що самостійний характер має лише консервативна охорона, М. І. Краснов констатує, що суть раціонального використання природного ресурсу перед­бачає недопустимість негативного впливу на інші природні ресур­си і в рамках використання природного ресурсу відбувається його охорона, яка не може бути виведена за рамки природокористуван­ня. М. І. Краснов наводить таке висловлювання: «Відновлення ро­дючості ґрунтів — це використання землі чи її охорона? Очевидно, відновлення родючості ґрунтів (застосування добрив, правильна сівозміна, залишення частини землі під пари та інше) здійснюється шляхом визначеного використання земель і таке користування зем­лею спрямоване на охорону її родючості» [136, с. 39]. Такий підхід вважаємо правильним, оскільки він відображає не тільки економіч­ну функцію природних ресурсів, а й екологічні зв’язки у навколиш­ньому природному середовищі.

Правову охорону природного ресурсу розглядають як комплекс заходів із забезпечення правил раціонального використання його. Зокрема, у ст.ст. 90, 91, 95, 96 Земельного кодексу України визначено права та обов’язки власників земель і землекористувачів [91].

Слід звернути увагу на те, що Земельний кодекс України перед­бачає не всі права і обов’язки власників земель і землекористувачів. Вважаємо за доцільне доповнити перелік такими: дотримання при використанні земельних ділянок вимог містобудівельних регламен­тів, будівельних, екологічних, санітарно-гігієнічних, протипожежних та інших правил і нормативів; недопущення забруднення, захара­щення, деградації і погіршення родючості ґрунтів земель відповідних категорій; проведення меліоративних робіт (з дотриманням всіх еко­логічних правил). Вони мають загальний характер для всіх власників земельних ділянок і землекористувачів, а тому повинні бути зазначені у Земельному кодексі України.

Окрім того, Земельний кодекс України не ввів положення про можливість суб’єктів мати й інші права, тим самим (на відміну від обов’язків) обмеживши їхнє коло.

Обов’язковим складовим елементом раціонального використання є дотримання екологічних вимог щодо інших природних об’єктів. Не потрібно вважати раціональним таке використання землі, коли, не­зважаючи на те, що не спричинена шкода родючості землі, нанесено збитки іншим об’єктам природи — воді, лісу, надрам. Такий підхід базується на розумінні того, що існує тісний взаємозв’язок між усі­ма природними компонентами, коли зміна стану одного природного об’єкта спричиняє порушення всієї екологічної системи.

Стаття 12 Закону України «Про охорону навколишнього при­родного середовища» [285] встановлює, що громадяни України зобов’язані берегти природу, охороняти, раціонально використовува­ти її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навко­лишнього природного середовища.

Законодавець тим самим виділяє забезпечення раціонального ви­користання природних ресурсів (а не природних об’єктів) як само­стійний аспект господарської діяльності разом з іншими заходами охорони навколишнього природного середовища, які в сукупності сприяють гармонізації економічних і екологічних інтересів суспіль­ства у сфері природокористування.

Із зазначених теоретичних і законодавчих джерел випливає, що під раціональним використанням земель розуміють забезпечення ефективного використання земель, що здійснюється з дотриманням публічних (суспільних) інтересів, з урахуванням екологічних зв’язків у навколишньому природному середовищі і в поєднанні з охороною земель як основою життя і діяльності людини. Головним аспектом визначення є те, що раціональне використання земель розглядаєть­ся у нерозривному зв’язку з проведенням заходів з охорони землі як природного об’єкта.

Подані поняття раціонального використання й охорони земель дають змогу визначити підходи до викладених конкретних організа­ційних правових форм забезпечення раціонального використання й охорони ґрунтів.

Отже, під охороною ґрунтів можна розуміти встановлення систе­ми правових, організаційно-технічних, економічних та інших заходів, спрямованих на відновлення порушеного стану, відтворення і збере­ження ґрунтів як важливого компонента навколишнього природно­го середовища, а також природного ресурсу, який використовують у сільському і лісовому господарстві як природний засіб виробництва.

Охорона земель — це система правових, організаційно-технічних, економічних та інших заходів, спрямованих на збереження земель як основи життя і діяльності людини, об’єкта нерухомості, природного об’єкта і природного ресурсу [91].

Тому доцільно поряд з ширшим поняттям «охорона земель» ви­користовувати поняття «охорона ґрунтів».

Чинне земельне законодавство глибше регламентує питання ра­ціонального землекористування. Центр уваги перемістився від регу­лювання правових відносин щодо освоєння нових площ (ці можли­вості сьогодні обмежені) до закріплення відносин стосовно якісного й ефективного використання площ так, щоб не завдавати шкоди ґе- незі та еволюції ґрунтів при інтенсивній їх експлуатації. Однак у Зе­мельному кодексі України та інших законодавчих актах не враховано специфіки раціонального використання й охорони ґрунтів від водної та вітрової ерозії, а це потребує розроблення та доповнення у Закон України «Про охорону земель» розділу «Про заходи охорони ґрунтів від водної та вітрової ерозії». Отож до змісту понять раціонального ви­користання ґрунтів входить сукупність вимог щодо якісного й ефек­тивного їх використання, а зміст поняття правової охорони ґрунтів охоплює сукупність правових заходів з реалізації цих вимог, а також засоби примусу на випадок ухилення від їхньої реалізації.

Варто констатувати, що процес відтворення ґрунтів має природ­ний і антропогенний характер і полягає не тільки у відтворенні родю­чості ґрунтів, а насамперед у відтворенні їхніх природних властивос­тей і екологічних функцій. Аналіз стану ґрунтів показав, що ґрунти зазнають негативного впливу природних і антропогенних чинників. Після припинення негативного впливу природних чинників ґрунти протягом тривалого часу відтворюють свій склад і властивості, тим самим набуваючи свого вихідного стану, хоча часто можна спосте­рігати прояв неадекватних властивостей у відтворених властивостях ґрунтів. Такі явища відбуваються в районах поширення ерозії, селів, лавин, зсувів і приурочені до схилових поверхонь і гірських систем. Найінтенсивніше прояв деградаційних процесів спостерігається в ґрунтах ріллі, осушувальних і зрошувальних системах, рекультивова­них територіях. У більшості випадків застосовувані заходи пов’язані з підвищенням родючості ґрунтів. Аналіз екологічного стану чор­ноземів Дунай-Дністерської системи (Одеська область) показав, що зрошування їх слабомінералізованими водами незадовільної якості спричинило розвиток несприятливих процесів: осолонцювання, кір- коутворення, обезструктурення, ущільнення, внаслідок чого знизи­лась і їхня продуктивність. Вжиті заходи меліорації зрошуваних вод (кислування) і зрошуваних ґрунтів (гіпсування) частково знижують дію негативних процесів, проте відтворення властивостей чорнозему не відбулося. Економічна ситуація на початку 90-х рр. XX ст. спричи­нила припинення зрошення на Дунай-Дністерській системі, і процес відтворення властивостей чорноземів поступово відбувається при­родним шляхом, що проявляється у розвитку процесів розсолонцю- вання, покращенні ґрунтової структури, зменшенні щільності будови тощо. Відтворення властивостей чорноземів до вихідного стану по­зитивно вплинуло і на їхню продуктивність [60, с. 87]. Отож відтво­рення властивостей ґрунтів і їхніх екологічних функцій не можна роз­глядати у відриві від відтворення родючості ґрунтів, адже екологічні функції ґрунтів мають не менше значення, ніж родючість.

У розділі II Закону «Про охорону земель» [283] розкрито повно­важення органів державної влади і органів місцевого самоврядування в галузі охорони земель (ст.ст. 7, 8, 10, 18), акцентовано на питаннях підвищення родючості ґрунтів. У розділі III цього Закону йдеться про контроль у галузі охорони земель, а в ст. 19 — про моніторинг родю­чості ґрунтів. Однак важливі питання екологічного стану ґрунтового покриву, на жаль, не знайшли свого відображення в законі.

Iнтенсивне залучення земельних ресурсів у сільськогосподарське виробництво потребує постійного вдосконалення їхньої правової охо­рони. Очевидно, цим зумовлені в земельному законодавстві та юри­дичній літературі підходи щодо виділення ґрунтів як порівняно само­стійного об’єкта природи у самостійний об’єкт правової охорони.

Як уже було зазначено, ґрунти є не тільки об’єктом правового регулювання використання, відтворення та охорони, а й особли­вим природним і господарським об’єктом, і ця обставина має бути відображена в праві. Визначення ґрунтів самостійним об’єктом пра­ва власності потребує і визначення права на захист землевласників і землекористувачів від зазіхань на цей об’єкт. Отже, з одного боку, охорона права власності на ґрунти і права землекористування — це водночас й охорона ґрунтів як природного об’єкта, а з іншого, охо­рона ґрунтів як природного об’єкта — це водночас і охорона право­мочностей власника та користувача ґрунтами.

У Всесвітній хартії ґрунтів зазначено, що останніми роками вплив людини на ґрунтові ресурси досяг критичних рівнів. Базуючись на кодифікації земельного законодавства України, ґрунти виділено в окремий об’єкт особливої охорони і визнано самостійним об’єктом правових відносин, зокрема охоронних. Тому одним із невід’ємних елементів сталого сільського господарства є продумане ґрунтокорис- тування, а також ґрунти є цінним інструментом регулювання клімату і способом захисту екосистемних послуг і біорізноманіття. У підсум­ковому документі Конференції ООН зі сталого розвитку в Ріо-де- Жанейро 2012 р. «Майбутнє, яке ми хочемо» визнається економічне і соціальне значення доброго землевпорядкування, яке включає ґрун- токористування, зокрема, його внесок в економічне зростання, біо­різноманіття, стале сільське господарство, продовольчу безпеку, ви­корінення злиденності, наділення жінок правами і повноваженнями, розв’язання проблеми зміни клімату і покращення якості води.

Ґрунт — один із ключових базових ресурсів, який має важливе значення для створення великої кількості товарів і послуг, що станов­лять невід’ємні елементи екосистем і добробуту людини. Збереження і примноження глобальних ґрунтових ресурсів необхідне для задово­лення першочергових потреб людини в продовольчій, водній і енер­гетичній безпеці відповідно до суверенних прав кожної держави на її природні ресурси. Зокрема, прогнозований ріст виробництва продо­вольства, волокон і палива, необхідний для досягнення продовольчої і енергетичної безпеки, створює додаткове навантаження на ґрунти.

Ґрунти — це результат дії і взаємодії процесів у часі і просторі, тому відрізняються за формою і властивостями і за рівнем забез­печення ними екосистемних послуг. Раціональне використання ґрунтів з метою викорінення бідності і забезпечення продовольчої безпеки вимагає розуміння чинників родючості ґрунтів і сприян­ня землекористуванню, яке належним чином враховує такий набір властивостей.

Ґрунтокористування є сталим, якщо послуги механічної опори, живлення, регулювання і культури, надані ґрунтом, зберігаються або зростають без значного погіршення ґрунтових функції, які забезпе­чують можливість таких послуг, або біорізноманіття. Особливо важ­ливим є баланс між наданими ґрунтом послугами механічної опори та живлення рослин і регулюванням якості та кількості води і складу атмосферних парникових газів.

Рішення про ґрунтокористування приймають зазвичай на місце­вому рівні і в суттєво відмінних соціально-економічних контекстах. Вироблення конкретних заходів, які необхідно застосовувати місце­вим органам для прийняття рішень, часто потребує багатоступеневих міждисциплінарних ініціатив багатьох зацікавлених сторін. Особли­во важливе значення має спрямованість на використання місцевих знань і знань корінних народів.

Конкретні функції, які виконують ґрунти, визначаються комп­лексом хімічних, біологічних і фізичних властивостей, характерних для ґрунту. Знання фактичного стану цих властивостей, їхньої ролі в ґрунтових функціях, а також вплив змін (як природних, так і спричи­нених людиною) на них має суттєве значення для досягнення стій­кості.

Ґрунти — одна з найважливіших місткостей глобального біоріз­номаніття від мікроорганізмів до флори і фауни. Таке біорізноманіт­тя винятково важливе для підтримання ґрунтових функцій і у такий спосіб екосистемних товарів і послуг, пов’язаних з ґрунтами. Отож необхідно охороняти біорізноманіття грунтів для збереження цих функцій.

Усі ґрунти, як активно використовувані, так і інші, надають еко- системні послуги, важливі для регулювання глобального клімату і великомасштабного регулювання водних ресурсів. Конверсія зем­лекористування може зменшити глобальні послуги, які надаються ґрунтами як суспільне благо. Вплив місцевої або регіональної кон­версії землекористування можна надійно оцінити лише в контексті глобальних оцінок внеску ґрунтів у важливі екосистемні послуги.

Деградація ґрунтів неминуче зменшує або виключає функції ґрун­тів і у такий спосіб їхню здатність підтримувати екосистемні послуги, життєво важливі для благополуччя людини. Зведення до мінімуму або цілковита ліквідація деградації ґрунтів є необхідними для підтриман­ня послуг, які надають ґрунти, і суттєво більш ефективне з погляду ви­трат, ніж відновлення ґрунтів вже після того, як відбулася деградація.

Ґрунти, що зазнали деградації, у деяких випадках можуть віднови­ти свої основні функції і свій внесок в екосистемні послуги і шляхом застосування відповідних відновних методів. Це збільшує і площу, наявну для забезпечення послуг, не вимагаючи конверсії земельних угідь.

Першочергові завдання для всіх власників землі та землекористу­вачів — забезпечення сталого ґрунтокористування і оздоровлення або відновлення ґрунтів, які зазнали деградації.

Раціональне використання ґрунтів вимагає, щоб діяльність на всіх рівнях (уряду і у тих випадках, коли це можливо, інших органів дер­жавної влади, міжнародних організацій, фізичних та юридичних осіб) базувалася на принципах сталого ґрунтокористування в контексті сталого розвитку і сприяла побудові світу, в якому відсутня деградація ґрунтів.

Отже, ґрунти в системі земельних правовідносин виступають об’єктом права власності Українського народу та об’єктом інших не заборонених законом форм права власності. Оформляється право власності на ґрунти у порядку набуття прав на земельні ділянки. З та­ких міркувань ґрунти є об’єктами конституційного, земельного і еко­логічного права. Ґрунти можуть розглядатися і як об’єкти цивільних правовідносин, за умови, коли права на них набуті у встановленому порядку шляхом знімання, удобрення тощо, і щодо них можуть здій­снюватися угоди, визначені законодавством: купівля-продаж (ґрунт для домашніх квітів, ґрунт для удобрення ділянки).

Право користування ґрунтами є похідним від права власності на земельні ділянки, однак право на них залежне від цільового призна­чення земельної ділянки, яке пов’язане з безпосереднім їх викорис­танням, особливо у рослинництві, садівництві, квіткарстві, хмеляр­стві, благоустрої населених пунктів.

Ґрунти є об’єктом правовідносин управління і контролю, оскіль­ки щодо них можуть здійснюватися такі організаційні заходи, як дозвільна система на їх знімання, складування, перевезення тощо; державний облік та ведення кадастрової документації щодо них, осо­бливо за розділом «Бонітування земель»; державний контроль і мо­ніторинг; екологічне інформаційне забезпечення; екологічна серти­фікація та паспортизація; здійснення землевпорядкування та різних видів експертиз тощо.

Як об’єкт правовідносин охорони ґрунти вимагають заходів з їх збереження, відтворення, здійснення заходів попередження знижен­ня їх якісних характеристик, а також у разі порушення таких встанов­лених вимог — застосування заходів юридичної відповідальності.

3.2.