СУБ’ЄКТНИЙ СКЛАД ПРАВОВІДНОСИН ВИКОРИСТАННЯ, ВІДТВОРЕННЯ ТА ОХОРОНИ ҐРУНТІВ

Властивості і функції ґрунтів як природного ресурсу, основного засобу виробництва, предмета праці реалізуються через діяльність суб’єктів аграрного сектора економіки. Суб’єкт права є головним чинником правового життя і носієм прав і обов’язків, від якого за­лежить зміст права, його функціонування і розвиток [13, с.

На стан використання земель сільськогосподарського призна­чення і, зокрема, ґрунтів впливає виробнича діяльність сільськогос­подарських товаровиробників. Не лише від змісту прав і обов’язків на землю (в т. ч. ґрунти) залежить реалізація права власності, права користування та права оренди земель сільськогосподарського при­значення, а й від суб’єктного складу правовідносин щодо їхнього ви­користання та охорони. Земельне та аграрне законодавство України традиційно розвивається за посуб’єктним принципом. О. О. Погріб­ний умовно поділяє суб’єктів аграрного права на суб’єктів органі­заційно-господарських повноважень у сфері управління господар­ською діяльністю та суб’єктів господарювання [2, с. 94]. Суб’єкти господарювання здійснюють свою виробничо-господарську діяль­ність на основі законів України «Про сільськогосподарську коопера­цію» [300], «Про кооперацію» [270], «Про фермерське господарство» [308], «Про особисте (селянське) господарство» [281] і головна увага в них присвячена правовому становищу цих суб’єктів.

Незаперечним позитивним результатом земельної реформи для аграрної сфери стало створення правових та економічних умов для трансформації колгоспів і радгоспів у значно гнучкіші виробничі структури, здатні до самовдосконалення та пристосування до змін економічної ситуації. Замість 12 тисяч реформованих колгоспів і рад­госпів, які мали у користуванні 27,6 млн га землі, створено 38 тисяч нових приватних аграрних формувань, з них 8,8 тис.

Однак існує реальна загроза, що з введенням виключно приватної власності на землі її власниками можуть стати зовсім не ті, хто пра­цює на ній. У конституціях більшості країн встановлені обмеження для власників, і все це — заради справедливих соціальних відносин і раціональної експлуатації земель. Конституція України містить лише загальну вимогу про те, що власність не повинна використовувати­ся на шкоду людині і суспільству, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі [94, с. 201].

У господарствах населення перебуває близько 9 млн га земель, з яких понад 40 % припадає на особисті (селянські) господарства. Зрос­ла кількість фермерських господарств і збільшилася площа сільсько­господарських угідь на одне господарство від 2 до 79 га, однак вони використовують лише 9 % сільськогосподарських угідь [156, с. 63].

З перших років XXI ст. у структурі виробництва сільськогоспо­дарської продукції відбулися значні зміни, що зумовило формування сільськогосподарських юридичних осіб, які використовують великі площі сільськогосподарських земель і називаються агрохолдингами. В Україні функціонує 25 великих агрохолдингів, які використовують понад 5 млн га ріллі, що становить 10 % від загальної площі земель сільськогосподарського призначення. До агрохолдингів належать компанії, у власності яких понад 50 тис. га землі. Таких в Україні близько 40. Приблизно 150 компаній в нашій країні володіють зе­мельним фондом по 20—50 тис. га. Очевидно, багато з цих компаній надалі збільшуватимуть свій земельний фонд і переростуть в агрохол­динги.

З організаційно-правового погляду, агрохолдинг — це не одна, а декілька юридичних осіб, пов’язаних економічними та юридичними інтересами і зв’язками. Агрохолдинги можуть створюватися у вигляді акціонерного товариства, а також підсобних або дочірніх сільсько­господарських підприємств з промисловими підприємствами.

У науковій літературі під агрохолдингом розуміють своєрідне со­ціально-економічне об’єднання сільськогосподарських товарови­робників з метою ефективнішого спільного ведення агробізнесу, які зберігають юридичну самостійність і перебувають у певній суборди- наційній економічній залежності від правових рішень, які приймає головна компанія з урахуванням корпоративних комерційних інтер­есів учасників агрохолдингу [4, с. 18—19]. Виходячи із цього визна­чення, в агрохолдингах організація охорони і використання сільсько­господарських земель (в т. ч. ґрунтів) характеризується роз’єднанням суб’єктів прийняття рішень щодо землекористування та суб’єктів відповідальності за дотримання законодавства про охорону і вико­ристання земель (в т. ч. ґрунтів). Згідно з чинним законодавством суб’єктом відповідальності за дотримання законодавства про охо­рону і використання сільськогосподарських земель (в т. ч. ґрунтів) є юридична особа, якій земельна ділянка належить на праві власності чи праві користування. Однак в агрохолдингу юридичну відповідаль­ність за порушення законодавства про охорону і належне викорис­тання сільськогосподарських угідь нестиме не суб’єкт прийняття рі­шення, а суб’єкт його виконання.

Зазначимо, що в нашій державі ще не сформовано позиції щодо доцільності і перспектив функціонування агрохолдингів у сільсько­господарському виробництві. Створення агрохолдингів як суб’єктів аграрного виробництва фактично випереджає формування зако­нодавчої бази діяльності суб’єктів аграрного господарювання [4, с. 18]. Функціонування агрохолдингів продиктоване винятково об’єктивними економічними чинниками і не є наслідком цілеспря­мованої діяльності держави у сфері сільськогосподарського землеко­ристування. Правове регулювання земельних відносин не враховує особливостей функціонування такого суб’єкта, як агрохолдинг, що дає змогу агрохолдингам без будь-яких правових обмежень вирощу­вати сільськогосподарську продукцію та її продаж на ринку.

З урахуванням функціонування агрохолдингу існуюча система юридичної відповідальності за порушення законодавства про охо­рону та використання сільськогосподарських земель (в т. ч. ґрунтів) повинна бути вдосконалена. Досить слушною є пропозиція щодо розробки і прийняття закону «Про аграрні холдингові компанії (аг­рохолдинги) в Україні», що має підкреслити особливості правового статусу агрохолдингів та обов’язково передбачити заходи щодо міні­мізації негативних наслідків погіршення якості ґрунтів земель сіль­ськогосподарського призначення [8, с. 16].

Як зазначає П. Ф. Кулинич, законодавством повинна бути пе­редбачена субсидіарна відповідальність учасників агрохолдингу, зо- крема, його керівних структур за безгосподарське використання сільськогосподарських земель (в т. ч. ґрунтів), що призвело до погір­шення їхньої виробничої та економічної якості [153, с. 380]. Аналі­зуючи діяльність агрохолдингів, П. Ф. Кулинич констатує, що їхню діяльність доцільно розглядати в ширшому правовому аспекті, зокре­ма, питання про правові механізми, які мають бути задіяні для вре­гулювання діяльності агрохолдингів як сільськогосподарських това­ровиробників і суб’єктів сільськогосподарського землекористування.

Останніми роками агрохолдинги розширюють сферу своєї сіль­ськогосподарської діяльності шляхом концентрації використовува­них ними сільськогосподарських угідь і у такий спосіб витісняють малого і середнього сільськогосподарського товаровиробника, на­самперед фермерські господарства. Це веде до розвитку глобального агровиробництва, приходу іноземного капіталу і становить загрозу фермерському господарству [363].

Окрім того, використовуючи протягом досить тривалого часу по­тужне державне сприяння та підтримку корпоративному сектору аграрного господарства задля нарощення власної економічної та по­літичної ваги, агрохолдинги не сприяли соціальному розвитку сіль­ської місцевості, а орієнтація на вирощування швидкоокупних та експортоорієнтованих сільськогосподарських культур, за умови не­дотримання природоохоронних вимог, підвищують рівень екологіч­ної загрози [321, с.

Оскільки дрібні, середні та великі суб’єкти прав на сільськогос­подарські землі (в т. ч. ґрунти) мають різні програми господарської діяльності, різні технічні і технологічні можливості, вони по-різному виявляють себе у сфері охорони і використання сільськогоспо­дарських угідь. Постає питання, які види суб’єктів чи яка система суб’єктивних прав на сільськогосподарські землі є найбільш ефек­тивною і прийнятною в Україні, щоб отримати режим найбільшого сприяння з боку земельного законодавства України.

Оскільки Україна використовує західний досвід формування пра­вового режиму сільськогосподарського земельного фонду, провівши приватизацію сільськогосподарських угідь на основі Закону України «Про особливості приватизації майна в АПК» [282] та реформуван­ня колективних сільськогосподарських підприємств на основі ука­зу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» [276] зі створенням на їхній основі юридичних та фізичних осіб ринкового типу, варто по-

рівняти досвід розвитку господарських суб’єктів у сільському госпо­дарстві західних країн. Аналізуючи концептуальні підходи державної політики у сфері розвитку села та формування системи землекорис­тування, П. Ф. Кулинич виділив два концептуальні підходи: вироб­ничо-галузевий, який ґрунтується на тому, що основним завданням сільського господарства є забезпечення виробництва якомога біль­шого обсягу сільськогосподарської продукції за якомога меншої її собівартості; сільськогосподарсько-соціальний, який полягає в тому, що розвиток сільського господарства повинен бути зорієнтований на вирішення не одного — прибутковість аграрного виробництва, а кількох соціально-економічних завдань, включаючи й завдання роз­витку соціальної сфери села [153, с. 384].

Зауважимо, що розвиток агарної сфери України здійснюється на основі першого концептуального підходу. Однак подальший розви­ток аграрної сфери і вдосконалення аграрної політики в Україні по­винні базуватися на поєднанні названих концептуальних підходів, тобто на принципах пріоритету духовних і економічних аспектів сіль­ського розвитку та їхнього домінування над суто економічним (моне­тарним) аспектом.

Сільський розвиток в Україні, як зазначає О. Бородіна і І. Про­копа, реалізується через підтримку малих і середніх господарств, оскільки за цих форм господарювання найповніше поєднується про­дукування суспільних благ (відтворення селянства, збереження агро- ландшафтів, охорона ґрунтового покриву тощо) [26, с. 76].

О. В. Гафурова зазначає, що, здійснюючи диверсифікацію, краї­ни — члени ЄС починають ощадливо ставитись до своїх природних ресурсів і вживати всіх заходів, спрямованих на їх збереження. Автор вказує на об’єктивну необхідність сприяння диверсифікації сільсько­господарського виробництва у частині пропозиції здійснення захо­дів, спрямованих на захист навколишнього природного середовища, зокрема, шляхом залісення малопродуктивних і деградованих земель сільськогосподарського призначення [57, с. 7]. Численні досліджен­ня засвідчили, що розміри землекористування і характер їх впливу на стан використовуваних сільськогосподарських угідь, зокрема ґрун­тів, перебуває у певній залежності. На території України виділяють п’ять типів агроекосистем: ґрунтопокращуючі, ґрунтоохоронні, ґрун- томісткі, ґрунтодеградуючі і ґрунторуйнівні.

Ґрунтопокращуючим системам притаманне розширене відтво­рення і підвищення рівня родючості ґрунтів. Такі системи поширені здебільшого на присадибних земельних ділянках громадян. Ґрун- тоохоронним типам агроекосистем властиве просте відтворення природної родючості ґрунтів і стале збереження її рівня. Вони ха­рактерні для невеликих фермерських господарств і є територіями сортовипробувальних станцій, де проводять помірне антропогенне енергетичне відновлення запасів органічної речовини і поживних елементів. Для них характерний високий ступінь адаптивності зем­леробства. Ґрунтомісткі агроекосистеми відзначаються неповним відтворенням родючості ґрунтів, що спричиняє поступовий спад її рівня. Ці системи домінують в Україні, їм властиве екстенсивне землеробство з низькою антропогенною енергетичною субсидією і, відповідно, низькою продуктивністю. Часто в таких агроекосисте- мах спостерігається незначна деградація ґрунтів. Ґрунтодеградуючі агроекосистеми найпоширеніші на підвищених елементах рельєфу, а також у межах осушувальних і зрошувальних систем, а ґрунторуй- нівні — на крутих схилах з дуже розмитими і змитими ґрунтами, пересушених піщаних ґрунтах з середньою та сильною дефляцією, а також на дуже мінералізованих осушених торфовищах тощо [227, с. 314]. Отож з наведеного можна зробити висновок, що найменші за розмірами використовуваних сільськогосподарських угідь осо­бисті селянські та фермерські господарства завдають меншої шкоди ґрунтам, ніж сільськогосподарські підприємства з великими оброб­люваними площами угідь.

Агрохолдинги, які виробляють сільськогосподарську продукцію на ринки, завдають відчутної шкоди ґрунтам, імпортуючи генетич­но модифіковані рослини та проводячи монокультурне виробництво, яке веде до деградації ґрунтів [72, с. 52].

Вітчизняна система легітимних суб’єктів прав на земельні ділян­ки сільськогосподарського призначення базується на законодавчому принципі плюралізму форм власності на землю та форм господарю­вання на землі. Реалізація цього принципу на практиці зумовила ви­никнення ситуації, коли великі сільськогосподарські формування, насамперед агрохолдинги, виявилися більш конкурентоспроможни­ми порівняно з більшістю фермерських господарств і невеликих сіль­ськогосподарських підприємств [69, с. 142]. Однак вища конкурен- тоздатність великих сільськогосподарських формувань зумовлена не лише передовою організацією виробництва, а й значною мірою не- врахуванням і невиконанням положень чинного законодавства про обов’язкову охорону використовуваних для вирощування сільсько­господарських культур угідь. Агрохолдинги вирощують здебільшого рослини одного виду, що призводить до виснаження ґрунту і знижен­ня його якісних характеристик. Вирощуючи монокультури і не при­діляючи уваги тваринництву, агрохолдинги не вносять органічних добрив, не компенсують винесені з урожаєм елементи живлення з ґрунту. їхня виробнича діяльність базується лише на потенційній ро­дючості ґрунтів, тим самим провокуючи розвиток деградаційних про­цесів, зокрема ґрунтовтому.

Як зазначає П. Ф. Кулинич, одним із напрямів зростання ролі та значення малих і середніх виробників сільськогосподарської про­дукції, насамперед фермерських господарств, у розвитку аграрної сфери країни має стати підвищення ефективності організаційно - правового механізму охорони і використання сільськогосподарських земель (в т. ч. ґрунтів) всіма господарюючими суб’єктами, особливо агрохолдингами [153, с. 387]. Має бути посилена і підвищена адмі­ністративна, кримінальна, а особливо майнова відповідальність за безгосподарне використання сільськогосподарських земель (в т. ч. ґрунтів), внаслідок чого погіршується їхній якісний стан, насамперед контрольовані показники родючості ґрунтів. Забезпечення доказо­вості вини сільськогосподарських виробників та неминучості їхньої відповідальності за безгосподарне використання ґрунтів має стати чинником, який змусить їх вести не монокультурне рослинницьке виробництво, а й займатися розведенням тварин і використовувати їхні органічні відходи як органічні добрива для покращення ґрунтів і підвищення їхньої родючості.

Суб’єкти сільськогосподарського землекористування мають до­тримуватися таких агроекологічних вимог, які б гарантували ви­рощування сільськогосподарських культур з повним дотриманням ґрунтоохоронних вимог. Тому застосування організаційно-правово­го механізму охорони і використання сільськогосподарських земель (в т. ч. ґрунтів) як засобу виробничої діяльності сільськогосподар­ських товаровиробників може бути використане як потужний чин­ник формування таких площ використовуваних ними земель (в т. ч. ґрунтів), які вони можуть використовувати з повним дотриманням агроекологічних правил їхньої охорони. Суб’єктний склад вироб­ників сільськогосподарської продукції, які є суб’єктами права на сільськогосподарські земельні ділянки, поділяють на дві групи: спе­ціалізовані сільськогосподарські і загальні (неспеціалізовані для про­ведення сільськогосподарської діяльності).

До спеціалізованих сільськогосподарських товаровиробників на­лежать сімейні фермерські господарства із створенням юридичної особи та без статусу юридичної особи, які організовується на осно­ві діяльності фізичної особи — підприємця, та сільськогосподарські кооперативи. їхня сільськогосподарська спеціалізація зумовлена їхнім правовим статусом, який визначений законами України «Про фермерське господарство» [308] і «Про сільськогосподарську коопе­рацію» [300] Особливо важливим є той факт, що в Земельному кодек­сі України є спеціальні норми про землі фермерського господарства (ст.ст. 31, 32, 89 п. б.). Це, зокрема, відносно вигідно виділяє цей суб’єкт земельних аграрних відносин від такого, як сільськогосподар­ські кооперативи, правовий режим земель яких взагалі в Земельному кодексі України не встановлений.

До спеціалізованих суб’єктів, які провадять господарську діяль­ність без створення юридичної особи, можна зарахувати і громадян, які ведуть особисте селянське господарство. Земельний кодекс Укра­їни 2001 р. вперше передбачив існування такого суб’єкта земельних відносин, як ОСГ (ст. 33). Спеціальний Закон України «Про особисте (селянське) господарство» [281] було прийнято 15 травня 2003 р. Роз­горнутий науково-практичний коментар до Закону зроблено групою авторів за редакцією професора В. В. Носіка [193]. Однак існують не­доліки законів «Про особисте (селянське) господарство», «Про фер­мерське господарство» і «Про сільськогосподарську кооперацію», зокрема, земельні права та обов’язки членів ОСГ, ФГ і сільськогос­подарського кооперативу даними законами України системно не розкрито. На них повною мірою поширюються права та обов’язки власників земельних ділянок, які зафіксовано в ст. ст. 90, 91 Земель­ного кодексу України. Спеціальні закони мали би їх конкретизувати, але зроблено це лише частково. Тому слід поділити земельні права та обов’язки членів особистого (селянського) господарства, фермер­ського господарства і сільськогосподарського кооперативу на за­гальні та спеціальні. Це мало би, на підставі визначальних у цій сфері норм Земельного кодексу України, давати можливість спеціалізувати їх. Тим самим до спеціальних можна віднести права та обов’язки чле­нів особистого (селянського) господарства, фермерського господар­ства і сільськогосподарського кооперативу щодо використання, від­творення та охорони ґрунтів.

В. І. Лебідь пропонує до змісту охорони земельних ділянок для ведення ОСГ, які входять до складу земель сільськогосподарського призначення, віднести такі обов’язки: захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та ра­діоактивними речовинами та від інших несприятливих природних та техногенних процесів; збереження геодезичних знаків, протиерозій­них споруд, мереж зрошувальних і осушувальних систем [157, с. 11].

Всі названі законодавчі акти визначають загальні засади забезпе­чення екологічної безпеки в сільськогосподарському виробництві. Основу цих законодавчих актів (кодексів, законів) становлять норми визначення, норми завдання, установчі норми. Такі норми не справ­ляють прямої регулятивної дії. Вони можуть виконувати цю роль лише в тому випадку, коли механізми їх реалізації визначені в норма­тивно-правових актах спеціального призначення. Зокрема, прийняті відповідні законодавчі акти про екологічну експертизу, пестициди і агрохімікати тощо. Проте процес законотворення у сфері охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки в сільськогосподарсько­му виробництві не завершений. Для того щоби правове забезпечення реалізації правової політики в сільськогосподарському виробництві не відставало від потреб практики, необхідно прийняти спеціальний закон, зокрема, про ґрунти та їх родючість.

До неспеціалізованих виробників сільськогосподарської продук­ції належать юридичні особи, які отримали у власність чи користу­вання земельні ділянки з цільовим призначенням для ведення то­варного сільськогосподарського виробництва і використовують їх за цільовим призначенням. До таких юридичних осіб належать товари­ства і установи (ст. 83 ЦК України [357]) та підприємства (ст. 62 ГК України [63]), а також несільськогосподарські кооперативи, створені відповідно до Закону України «Про кооперацію» [270].

Неспеціалізовані юридичні особи часто є учасниками правовід­носин сільськогосподарського землекористування, так як за законо­давством України будь-яка юридична особа може стати учасником правовідносин сільськогосподарського землекористування, оскільки така особа може набути у власність чи користування земельну ділян­ку сільськогосподарського призначення, а володіння земельною ді­лянкою дає право власнику на її використання за цільовим призна­ченням. Отож законодавство України не містить «правових фільтрів» для регулювання допуску юридичних осіб до набуття та використан­ня сільськогосподарських земель, принаймні призначених для товар­ного виробництва.

Згідно з науковими джерелами, суб’єкт права — це особа, що не є учасником правовідносин, однак за наявності певних умов може ним стати. Тому поняття «суб’єкт права» є загальним і первинним, а «суб’єкт правовідносин» — конкретним і вторинним. Через недо­ліки правового регулювання відносин сільськогосподарського зем­лекористування будь-яка юридична особа може перейти зі статусу суб’єкта права сільськогосподарського землекористування в статус суб’єкта правовідносин сільськогосподарського землекористування.

Чинним законодавством України порядок набуття будь-якою юридичною особою статусу суб’єкта права сільськогосподарського землекористування, а після отримання земельної ділянки у власність чи користування — і статусу суб’єкта правовідносин сільськогоспо­дарського землекористування є доволі спрощеним.

Отже, такий законодавчий підхід до формування суб’єктного складу права сільськогосподарського землекористування дає змогу отримати у користування сільськогосподарські землі будь-якій юри­дичній особі. Однак Земельним кодексом України (ст. 22) [91] земель­ні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробни­цтва можуть надаватися лише сільськогосподарським підприємствам і громадянам України.

На думку П. Ф. Кулинича, до сільськогосподарських можна зачис­лити лише таких юридичних осіб, які згідно з законом можуть і мають право займатися лише виробництвом сільськогосподарської продук­ції, а також переробкою та реалізацією сільськогосподарської про­дукції, вирощеної переважно такою особою. З метою уточнення та уніфікації правового статусу сільськогосподарських юридичних осіб необхідно розробити і прийняти закон «Про сільськогосподарське підприємство і товариство», який би дав змогу чітко розмежувати власне сільськогосподарські підприємства і багатогалузеві юридичні особи, одним із видів діяльності яких є заняття сільським господар­ством [153, с. 391].

На нашу думку, в запропонований закон «Про сільськогоспо­дарське підприємство і товариство» необхідно включити статтю про використання, відтворення та охорону ґрунтів земель сільськогос­подарського призначення, які надані у власність чи користування спеціалізованим і неспеціалізованим сільськогосподарським товаро­виробникам.

Порядок надання громадянам і сільськогосподарським підприєм­ствам України права набувати сільськогосподарські землі у власність і користування, закріплений законодавством України, повинен вра­ховувати і потреби сталого розвитку села, зокрема, його соціальної інфраструктури.

З метою удосконалення природоохоронної діяльності підпри­ємств необхідно здійснювати збалансовану політику, спрямовану на підвищення вимог і відповідальності суб’єктів господарювання за за­бруднення навколишнього природного середовища і на стимулюван­ня впровадження природоохоронних заходів.

З цією метою необхідно передбачити підвищену відповідаль­ність за забруднення навколишнього природного середовища і компенсацію завданих збитків, включаючи повну вартість рекуль- тивації/санації забруднених ґрунтів/підземних вод, цьому також сприятиме адаптація існуючих методик проведення розрахунку збитків за забруднення навколишнього природного середовища до найкращої світової практики, зокрема, щодо забруднення ґрунтів і підземних вод.

Необхідно законодавчо визначити засади пільгового стимулюван­ня діяльності, що передбачає добровільне зобов’язання щодо очи­щення забруднених земель, зокрема, в ході їх приватизації і впрова­дження новітніх екологічно чистих технологій.

3.3.