ОСОБЛИВО ЦІННІ ҐРУНТИ ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ, ВИКОРИСТАННЯ ТА ВІДТВОРЕННЯ

Ґрунт — один з головних компонентів біогеоценозу, його збере­ження тісно пов’язане зі збереженням різноманіття ґрунтів. Важли­вим у цьому питанні є визначення системи природних територій, що перебувають під особливою охороною.

Серед науковців точиться дискусія щодо підходів до визначення особливо цінних земель і ґрунтів. Цим проблемам присвячені праці ґрунтознавців: Л. Я. Новаковського, О. П. Канаша, С. О. Осипчука, А. Г. Мартина, А. М. Третяка; правознавців: Н. І. Титової, П. Ф. Ку­линича, Л. В. Ришкової та інших. В умовах ринкових земельних від­носин поняття «особливо цінні землі (в т. ч. ґрунти)» потребує гли­бокого переосмислення і напрацювання нових підходів до їхнього визначення, обліку й охорони [50, с. 138].

Аналіз нормативних законодавчих документів засвідчив, що від­повідно до Основ законодавства про землю СРСР і союзних респу­блік у 1990 р. запроваджено інститут особливо цінних продуктивних земель.

У Земельному кодексі України [89] (1992 р.) до особливо цінних продуктивних земель було зачислено 8 груп ґрунтів, які за матеріала­ми бонітування мали найвищі бали природної родючості. Передусім, це чорноземи, лучно-чорноземні ґрунти, темно-сірі та чорноземи опідзолені, бурі гірсько-лісові, дерново-підзолисті ґрунти, торфови­ща середньоглибокі і глибокі, коричневі ґрунти Південного узбереж­жя Криму та дернові ґрунти Закарпаття.

Незважаючи на велике розмаїття різновидів ґрунтів, найпоши­ренішими в Україні є чорноземи. Це такі потенційно високородючі різновиди чорноземів, як типові, звичайні, південні, вилуговані та опідзолені, реградовані, лучно-чорноземні тощо. Названим чорно­земам та іншим чорноземоподібним ґрунтам (темно-сірим опідзо- леним, темно-каштановим, дерново-карбонатним, дерновим повно- профільним і дерновим опідзоленим, лучним, перегнійно-торфовим осушеним та ін.) необхідно надати особливого правового статусу — агрономічно та екологічно цінних ґрунтів [19, с.

Особливо продуктивними вважали землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів, а також дослідних полів цих установ і закладів. Ці землі не можна було вилучати для несільськогосподарських потреб. Це ж стосується земель, зайнятих природними та історико-культурними об’єктами (заповідники, наці­ональні, дендрологічні, меморіальні парки, ботанічні сади, похован­ня і археологічні пам’ятки).

Площа особливо цінних продуктивних земель становила 14,9 млн га (36,7 % від усіх сільгоспугідь), зокрема орних — 14,2 млн га (44,8 % від загальної площі орних земель) [200, с. 5].

У Земельному кодексі України (2001 р.) ці дві групи земель (осо­бливо цінні продуктивні землі, а також зайняті природними та іс­торико-культурними об’єктами) були об’єднані в одну групу — осо­бливо цінні землі. Землі під природними об’єктами стали називатися землями природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, а зайняті історико-культурними об’єктами — землями історико-культурного призначення. У наступні роки склад особливо цінних земель суттєво не змінився, а уточнено назву торфовищ — се­редньоглибокі, глибокі і глибокі осушені. Вони стали називатися — торфовища з глибиною залягання торфу більше 1 м та осушені неза­лежно від глибини.

У Земельному кодексі України вперше виокремлено підкатегорію земель сільськогосподарського призначення «особливо цінні землі» (ст. 150). До них зачислено чорноземи нееродовані несолонцюва- ті на лесових породах, лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти, темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті, бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі і се- редньоглибокі, дерново-підзолисті суглинкові ґрунти, торфовища з глибиною залягання торфу понад 1 м і осушені незалежно від глиби­ни, коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму, дернові глибо­кі ґрунти Закарпаття, землі, надані в постійне користування НВАО «Масандра» та підприємствами, що входять до його складу, землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, землі історико-культурного призначення.

Аналіз наукових публікацій засвідчив про різні методологічні під­ходи до визначення особливо цінних ґрунтів. Пропонується виділяти особливо цінні ґрунти за продуктивністю, яку оцінюють за величи­ною балу бонітету; ґрунти системи природних територій особливої охорони (ґрунтові еталони і ґрунтові пам’ятки природи, а також цінні за продуктивністю ґрунти сільськогосподарських угідь, які входять до цієї системи); ґрунти, вилучені з екосистеми для ^сільськогосподар­ських потреб [209, с. 63].

Земельне законодавство не містить визначення поняття «особли­во цінні землі». Визначення даного поняття розроблено на науковому рівні Л. В. Ришковою, під яким слід розуміти сукупність земельних ділянок, що відносяться до різних категорій земель, задовольняють публічний інтерес та підлягають вилученню (викупу), зміні цільового призначення в особливому порядку, визначеному законом України [312, с. 253].

О. В. Степська пропонує таке визначення особливо цінних зе­мель — це частина земельного фонду, різного цільового призначен­ня та унікальних фізичних властивостей, яка характеризується осо­бливим правовим режимом правової охорони, а також обмеженнями щодо припинення права постійного користування та погодження матеріалів їх вилучення (викупу). [325, с. 196]. Виходячи з вищенаве- дених понять можна зробити висновок, що віднесення земель до осо­бливо цінних відбувається не тільки на підставі їх природних якостей, а й з урахуванням їх використання для певних соціально значимих потреб.

Поняття «особливо цінні ґрунти» необхідно розглядати в двох аспектах: особливо цінні ґрунти загальнодержавного рівня і регіо­нально особливо цінні ґрунти. До особливо цінних ґрунтів загально­державного рівня належать ґрунти, які характеризуються найвищою родючістю в межах України, незалежно від їхнього територіального розташування.

До особливо цінних ґрунтів регіонального рівня належать найро- дючіттті в межах певних регіонів, однак на інших територіях вони мо­жуть поступатися ґрунтам загальнодержавного рівня. Наприклад, на Малому Поліссі трапляються дерново-карбонатні ґрунти, які мають вищу продуктивність, ніж переважаючі тут дерново-підзолисті ґрун­ти [102, с. 37-38].

Перелік об’єктів, для розміщення яких дозволялося вилучати осо­бливо цінні землі, впродовж 1990-2004 рр. мав стійку тенденцію до розширення їхнього складу. У 1992 р. він містив лише 6 найменувань (лінії електропередачі, зв’язку, трубопроводи, нафтові й газові сверд­ловини з їхніми експлуатаційними спорудами). Логічним на той час було законодавче положення про те, що, окрім зазначених об’єктів, вилучення особливо цінних земель під інші об’єкти не допускається. Жодних погоджень чи дозволів тоді на таке вилучення навіть з боку Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України законом не передбачалося. Чинна норма закону щодо відведення особливо цін­них земель під несільськогосподарські потреби до 2002 р. здебільшо­го виконувалася.

Окрім того, в цей період проводилися і загальнодержавні акції зі скорочення площ особливо цінних земель та зміни їхньої структури. Зокрема, за наказом Держкомзему від 06.10.2003 р. № 245 [257], за­реєстрованим Міністерством юстиції України, площу особливо цін­них сільськогосподарських угідь України зменшено з 14,9 млн га до 11,95 млн га, або майже на 3 млн га, а площу орних земель — з 14,2 до 10,9 млн га, або на 3,3 млн га.

У ґрунтовому покриві серед особливо цінних земель розрізня­ють ґрунти зі статусом загальнодержавних і регіональних, хоча закон цього не передбачав. До регіональних було зачислено, зокрема, всі коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму (6 тис.

Зайняття земель науково-дослідних полів і наукових установ, а та­кож навчальних закладів під різні види будівництва оформляли зде­більшого через отримання фіктивних довідок у керівників цих уста­нов і закладів про те, що ділянки, які хочуть вилучити, не належать до земель науково-дослідних полів, хоч це і не відповідало дійсності [200, с. 7]

З внесенням до Земельного кодексу України змін, якими перед­бачено, що припинення права постійного користування земельними ділянками особливо цінних земель, визначених у пунктах «в» і «г» частини першої ст. 150, з підстави добровільної відмови від користу­вання ними або шляхом їх вилучення здійснюється за погодженням з Верховною Радою України. Погодження матеріалів вилучення (ви­купу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських рад.

Л. Я. Новаковський наголошує, що впродовж останніх п’яти років (2011—2015 рр.) до Верховної Ради України не надходили клопотан­ня про погодження вилучення земельних ділянок особливо цінних земель. Отже, статус зазначених земель докорінно змінився, а відтак надалі немає сенсу мати в законодавстві такий інститут, як групи цін­них ґрунтів земельних угідь. Тим більше що за останні 25 років його існування жодного разу не проводилося картування цих земель. Вони не відображені і не зареєстровані у державному земельному кадастрі.

Існуючі підходи до визначення особливо цінних земель у ниніш­ніх умовах не завжди можна назвати дієвими. Передусім це стосуєть­ся переліку особливо цінних земель, яким передбачено, що в складі всіх земель особливо цінні виділяються за жорстко детермінованими якісними характеристиками ґрунтового покриву або екологічним, іс­торичним і науковим значенням земель.

Слід звернути увагу на те, що Земельний кодекс України не дає визначення поняття «ґрунти» і повної чіткої системи їх охорони. Нечітке розмежування понять «землі» і «ґрунти» на правовому рівні зумовило включення у перелік особливо цінні землі поруч з типами ґрунтів і земель різного призначення. Адже на території земель при­родно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, іс- торико-культурного призначення можуть переважати ґрунти, які не входять до переліку особливо цінних. Як зазначає О. П. Канаш, пере­лік особливо цінних ґрунтів, поданий у ст. 150 Земельного кодексу України, складений без урахування вимог ст. 179 Земельного кодексу України, згідно з якою основою для оцінки земель є природно-сіль­ськогосподарське районування, відповідно до якого здійснюється також використання сільськогосподарських угідь. Це спричинило зачислення, наприклад, дерново-підзолистих суглинкових ґрунтів до особливо цінних. Без сумніву, на Поліссі дерново-підзолисті ґрунти є одними з найкращих і найбільш освоєних, однак це стосується лише поліської зони [102, с. 37].

З правового погляду залишається нерозв’язаною проблема ви­значення і використання регіональних особливо цінних ґрунтів, які мають найвищу продуктивність у межах певних природно-сільсько­господарських районів. Слід зазначити, що перелік особливо цінних ґрунтів у пункті 1 ст. 150 Земельного кодексу України, які індексують особливо цінні землі, є невдалим, оскільки до особливо цінних зе­мель зачислено не еродовані не солонцюваті чорноземи на лесових породах. Однак у такому випадку до особливо цінних ґрунтів попа­дають і неглибокі, і слабогумусовані відміни чорноземів, які не є ви­соко родючими ґрунтами. Як зауважує О. П. Канаш, помилковим є зачислення до особливо цінних усіх осушених торфовищ незалежно від потужності торфового шару, адже торфовища неглибокі взагалі обмежено придатні для орних угідь [103, с. 53].

На виконання доручення Кабінету Міністрів України від 8 квіт­ня 2003 р. № 22579 фахівцями Державного підприємства «Головний науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» розроблено детальний перелік особливо цінних ґрунтів України. У ньому врахо­вано пріоритет сільськогосподарського використання земель, при­датних для сільськогосподарського виробництва, передбачений ст. 23 Земельного кодексу України, в якій зазначено, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання; визначення земель, при­датних для потреб сільського господарства, проводиться на підставі даних державного земельного кадастру; для будівництва промисло­вих підприємств, об’єктів житлово-комунального господарства, за­лізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв’язку, ма­гістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов’язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються пере­важно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості; лінії електропередачі і зв’язку та інші комунікації про­водяться головним чином вздовж шляхів, трас тощо. Враховувалися також конкретні економічні й екологічні основи оптимального зем­лекористування. Передбачено регіональну диференціацію підходів щодо зачислення ґрунтів до особливо цінних.

Доволі вдалим є методичний аспект виділення особливо цінних ґрунтів, а саме: поділ України на регіони, в яких виділяють регіо­нальні особливо цінні ґрунти і ґрунтові одиниці, що становитимуть основу переліку особливо цінних ґрунтів загальнодержавного рівня. Територіальними одиницями слугують природно-господарські про­вінції, економічні й екологічні умови в яких є подібними, а в основу переліку покладено агровиробничі групи ґрунтів.

На основі наведених міркувань на території України виділено 19 природно-сільськогосподарських провінцій, в яких зафіксовано всі відповідні агровиробничі групи ґрунтів сільськогосподарських угідь.

Орієнтовна сумарна площа особливо цінних ґрунтів становить близько 12 млн га, або 20 % від території, чи 29 % від площі сільсько­господарських угідь. На особливо цінні ґрунти загальнодержавного значення припадає 7,5 млн га, а регіонального — 4,5 млн га. У складі орних земель особливо цінні ґрунти займають приблизно 11 млн га, з них загальнодержавного значення — 7 млн га. Наявність диференці­йованого переліку особливо цінних ґрунтів з урахуванням конкретної структури ґрунтового покриву дасть змогу об’єктивніше і обґрунто- ваніше оптимізувати структуру земельних угідь і відповідне викорис­тання земельних ресурсів [102, с. 38].

У земельному законодавстві України охорона природних ґрунтів і, зокрема, особливо цінних ґрунтів практично не врегульована пра­вовими нормами. У Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» [285] ст. 60 присвячена системі природних територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні. У ній кон­статується, що особливій охороні підлягають природні території та об’єкти, що мають екологічну цінність як унікальні й типові природ­ні комплекси для збереження сприятливої екологічної обстановки, попередження та стабілізації негативних природних процесів і явищ.

Вперше в історії кодифікації земельного законодавства України «ґрунти земельних ділянок» виділено в окремий «об’єкт особливої охорони» (ст. 168 Земельного кодексу України [91]). Цим зумовлена потреба встановлення їхнього особливого правового режиму [342, с. 399].

Проведена 1995 р. нормативна грошова оцінка земель сільськогос­подарського призначення, а також аналогічні оцінки земель у межах населених пунктів, що здійснювалися з 1995 р., та оцінка земель не- сільсько господарського призначення (крім населених пунктів), за­початкована 1997 р., підтвердили, що рівень грошової оцінки сіль­госпугідь і показники зачислення цих земель за бонітетом ґрунтів до особливо цінних є непропорційними між собою. Значні площі чор­ноземних ґрунтів, наприклад, через деградованість, місця розташу­вання і фактичний стан використання мають меншу грошову оцінку, ніж землі з ґрунтами нижчої природної родючості. Це стосується й інших груп ґрунтів. Отже ранжування груп ґрунтів за показниками рівня природної родючості і рівнем їхньої нормативної грошової оцінки не завжди порівнювані. Вони апріорі не можуть бути всі осо­бливо цінними.

За даними Л. Я. Новаковського, коефіцієнти, що враховують цінність земель природно-заповідного та іншого природоохорон­ного призначення, оздоровчого та рекреаційного, а також істори- ко-культурного призначення, мають співвідношення між собою в Автономній Республіці Крим та м. Севастополь як 1:3,6:2,3 (зокре­ма, на південному узбережжі — 3:7,6:2,3), у Дніпропетровській об­ласті — 0,3:0,6:0,7; Одеській — 0,6:1,2:0,4; Львівській — 0,6:1,4:3,1. У 18 областях середній коефіцієнт цінності земель оздоровчого та ре­креаційного призначення вищий, ніж земель історико-культурного призначення. Однак за законом землі оздоровчого та рекреаційного призначення взагалі не належать до особливо цінних [200, с. 7].

Ґрунти, що є найпродуктивнішими, земельні ділянки науково-до­слідних установ і навчальних закладів, які за матеріалами зонування потребують особливої охорони, збереження і відтворення, а також землі лісогосподарського призначення, для функціонування яких земля є головним засобом сільськогосподарського та лісогосподар­ського виробництва, мають бути захищені від необгрунтованого ви­лучення під впливом економічних чинників. Такими чинниками є втрати сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів Укра­їни від 17 листопада 1997 р. № 1279 «Про розміри та порядок визна­чення втрат сільськогосподарського та лісогосподарського вироб­ництва» [298]. Крім нормативів втрат, враховуються бали бонітету сільськогосподарських угідь та продуктивності лісових угідь за типа­ми лісорослинних умов.

Як констатує Л. Я. Новаковський, нормативи втрат мають базува­тися на матеріалах нормативної грошової оцінки сільгоспугідь і лісо­вих площ. Якщо нині норматив втрат орних земель у розрахунку на 1 га коливається від 65,9 тис. гри у Луганській області до 139,9 тис. гри у Чернівецькій, а нормативна оцінка ріллі зазначених областей ста­новить відповідно 17,7 і 22, 7 тис. грн/га, то буде виправдано мати цей норматив у 8-10-кратному розмірі вищий від розміру середньої нормативної оцінки земель кожної області [200, с. 7].

Аналіз літературних джерел засвідчив, що особливій охороні по­винні підлягати особливо цінні ґрунтові об’єкти, грантові заповідни­ки, заказники, ґрунтові пам’ятки природи. Особлива охорона ґрунтів повинна розглядатися як частина ґрунтоохоронної системи і охорони природи загалом.

Особлива охорона ґрунтів повинна передбачати повне виключен­ня частини земель із сільськогосподарського використання або об­меження використання з юридичним закріпленням заходів із запо­бігання деградації ґрунтів.

На матеріалах нормативної грошової оцінки сільськогосподар­ських і лісогосподарських земель може базуватися економічний механізм захисту земель природно-заповідного та іншого природо­охоронного призначення та історико-культурного призначення від необґрунтованого їх вилучення. Повною мірою охорона природних комплексів та об’єктів природно-заповідного фонду вирішується Законом України «Про природно-заповідний фонд» [292]. На тери­торії природних заповідників забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню: заповід­ника, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об’єкти (ст. 16), біосферних заповідників (ст. 18), регіональних ландшафтних парків (ст. 24), національних природних парків (ст. 21), заказників (ст. 26), пам’яток природи (ст. 28), ботанічних садів (ст. 32), дендро­логічних парків (ст. 34), зоологічних парків (ст. 36), парків-пам’яток садово-паркового мистецтва (ст. 37). Перелічені статті цього Закону містять перелік норм охорони, які є доволі складними. Як зазначає А. Й. Годованюк, для забезпечення кращого збереження та охорони земель заповідників доцільно було б закріпити в законі правило, згід­но з яким всі будови (адміністративні, житлові, лабораторні, культур­но-побутові та ін.) та об’єкти, пов’язані з діяльністю заповідників, розташувалися б на території охоронних зон. Там слід було б виділяти і службові наділи для працівників, як було передбачено в перших за­конодавчих актах (за радянських часів) про охорону особливо цінних ділянок природи. Одночасно із Закону України «Про природно-за­повідний фонд України», ст. 16 «Вимоги щодо охорони природних комплексів та об’єктів природних заповідників» слід вилучити нор­му, яка, допускаючи «виділяння земельних ділянок для задоволення господарських потреб заповідника та його працівників у сінокосах, випасах, городах та паливі», завдає шкоди унікальним землям запо­відника [61, с. 13]. Правові норми охорони природно-заповідного фонду подані також у главі 7 Земельного кодексу України (ст. 43—46).

Охорона земель історико-культурного призначення певною мі­рою урегульована нормами Закону України «Про охорону культурної спадщини» [284]. Окремий розділ цього Закону присвячений забез­печенню охорони пам’яток (ст. 22—30). У ньому викладені вимоги щодо заборони знесення, зміни, заміни пам’яток та порядок їх пере­міщення (перенесення); укладання охоронних договорів; утримання та використання пам’яток; надання об’єктів у користування; консер­вації, реставрації, реабілітації, ремонту та пристосування; заборони діяльності, яка створює загрозу пам’яткам.

У главі 10 Земельного кодексу України [91] (ст. 53) зазначається, що до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: пам’ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні за­повідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Разом з правовими нормами глави 10 «Землі історико-культурно­го призначення» Земельного кодексу України положення згадувано­го Закону цілком достатні для регулювання режиму функціонування територій, що перебувають під особливою охороною, та їх захисту, до яких належать землі історико-культурного призначення.

З прийняттям закону «Про порядок використання земель істори- ко-культурного призначення», розроблення якого передбачене ч. 3 ст. 54 Земельного кодексу України, право врегулювання землекорис­тування зазначеної категорії земель буде завершене.

Законом України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки» [248] пе­редбачено провести оптимізацію площ сільськогосподарських угідь та зменшення ступеня їхньої розораності, удосконалити структуру земель сільськогосподарського призначення та їхнє забезпечення природни­ми компонентами, впровадити ґрунтозахисну систему землеробства з контурно-меліоративною організацією території, обмежити руйнів­не інтенсивне використання екологічно уразливих земель, здійснити консервацію сільськогосподарських угідь з дуже змитими і дуже деф- льованими ґрунтами на схилах крутизною понад 5—7 градусів.

Дана програма була розрахована на період 2000—2015 рр., тому потребує оновлення, а саме, як зазначає М. А. Дейнега, норматив­но-правова база культуртехнічної та агротехнічної меліорації земель сільськогосподарського призначення потребує оновлення шляхом прийняття відповідних підзаконних правових актів і нормативно- технічних документів з урахуванням новітніх наукових досліджень у цій галузі, зокрема, з урахуванням принципу мінімалізації обробітку ґрунту [71, с. 14].

Як зазначає М. І. Максименко, створення національної екологіч­ної мережі України може впливати на оптимізацію структури земле­користування шляхом консолідації природних угідь, збільшення їх площі та встановлення і дотримання спеціального режиму викорис­тання та охорони земель, які входять до складу елементів такої ме­режі. Водночас за існуючого правового регулювання вказаний вплив не простежується, що вимагає вдосконалення правового механізму створення, відтворення та охорони важливих природних територій та об’єктів. Далі автор вказує на низьку ефективність правового ме­ханізму консервації земель, передбаченого законодавством України, та встановлену відсутність у законодавстві механізму впровадження контурно-меліоративної організації території [168, с. 8—9].

Однак, як зауважила О. П. Куцевич, консолідація земель шля­хом об’єднання земель різних власників і особливо великої кількос­ті власників у спільну власність характеризується низкою недоліків, через що не повинне обиратися як варіант проведення консолідації. Загальною тенденцією зарубіжних моделей консолідації земель є ви­рішення за їх допомогою не лише і не стільки завдання зверстання черезсмужних та нераціональних за розмірами та/або конфігураці­єю земельних ділянок, скільки здійснення заходів, спрямованих на докорінну оптимізацію структури територій загалом, що передбачає створення або оптимізацію інфраструктури (дорожньої мережі, мелі­оративних споруд, екологічної мережі тощо). При регулюванні відно­син із проведення консолідації в Україні доцільно запозичити досвід спрощених механізмів проведення консолідації земель, які можна знайти у законодавстві Німеччини [155, с. 4—5].

Формування екологічної мережі зумовлює зміни структури зе­мельного фонду через віднесення частини земель господарського використання до категорій, що підпадають під особливу охорону з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів.

В Україні назріла потреба формування правових засад охорони еталонних ділянок ґрунтів. Такі ділянки потрібні, наприклад, для по­рівняльного аналізу процесів, що відбуваються на цілинних землях і землях, які обробляють [151, с. 85]. На наш погляд, у такому випадку варто розглядати ґрунтовий контур або масив ґрунтів, а не ділянку ґрунтів, адже ділянка завжди має визначені межі. Доцільно викорис­товувати еталон ґрунтів (reference soil), тобто ґрунтовий індивідуум, або реальний ґрунт, який розташовується всередині сукупності до­сліджуваних ґрунтів і не має реального еквівалента серед цих ґрунтів [161, с. 384]. Не зовсім коректно брати за ґрунтовий еталон ґрунти в початковому стані. Найхарактернішим еталоном є цілинні ґрунти, які найменше зазнали антропогенного впливу. Проте в практичній діяльності не завжди можна знайти цілинні ґрунти. У такому випад­ку еталонним ґрунтом або ґрунтом-порівнянням можуть слугувати ґрунти перелогів, або ґрунти-аналоги в різних умовах використання (незрошувані і зрошувані).

Світовим еталоном ґрунтів є чорнозем із вмістом гумусу 15 %, який експонували ще 1900 р. на Всесвітній виставці в Парижі. Цей еталон ґрунту у вигляді величезного моноліту кубічної форми відібра­ли в цілинному степу поблизу знаменитого «Кам’яного степу» в Бо- бровському районі Воронезької області. Ґрунтовий моноліт зберігали в Сорбонні, а 1968 р. його зруйнували і окремі куски передали На­ціональному агрономічному інститутові в Парижі [76, 1135]. Зразок чорнозему, відібраний у нинішньому Добровеличківському районі Кіровоградської області, перебуває у лабораторії земельних ресурсів Європи в Парижі як еталон чорнозему.

Інтереси багатьох ґрунтознавців-науковців і практиків зосереджені на дослідженні малопродуктивних ґрунтів, їхньому захисті від подаль­шої деградації, розробці заходів меліорації. Однак дуже мало розробок стосовно збереження найкращих ґрунтів, які є добрими самі собою, на відміну від малопродуктивних, які важко, довго і дорого доводити до високих кондицій родючості. Пропонується створювати ґрунтові за­повідники і заказники. До ґрунтових заказників необхідно зачисляти кращі високобонітетні ґрунти, призначені винятково для землеробства.

Цілинні чорноземи в Україні збереглися на території степових за­повідників: Михайлівська цілина (Сумська область), Хомутівський степ (Донецька область), Стрільцівський степ (Луганська область), Кам’яні могили (Запорізька область).

Одним із засобів правової охорони ґрунтів може стати створення Червоної книги ґрунтів. У науковій літературі 90-х рр. минулого сто­ліття зазначено, що створення Червоної книги ґрунтів екологічно об­ґрунтоване. Окрім того, буде досягнутий і певний економічний ефект, оскільки щодо найкращих ґрунтів почне діяти чіткий ресурсозбері­гаючий механізм, що на сучасному етапі розглядається як важливе державне завдання. Червона книга не звільняє господарства від пі­клування про ґрунтовий покрив загалом, необхідності його охорони і покращення. Мова йде про особливий статус найкращих ґрунтів, які не потребують меліорації, їх порівняно легко можна оберігати і навіть покращувати в межах звичайної агротехніки [145, с. 231].

Червона книга ґрунтів повинна містити всі рідкісні різновиди ґрунтів, для яких існує загроза руйнування і деградації під впливом господарської діяльності чи природної стихії [197, с. 114]. У 2000 р. в Російській Федерації опублікували першу регіональну Червону кни­гу ґрунтів Калмикії, а в 2001 р. вийшла у світ Червона книга ґрунтів Оренбурзької області і в 2007 р. — Червона книга ґрунтів Ленінград­ської області. Вперше у світовій природоохоронній практиці держав­ним законодавством Російської Федерації передбачено створення Червоної книги ґрунтів Росії. У ст. 62 Федерального закону Росії «Про охорону навколишнього середовища», прийнятого 2002 р., зазначе­но: «Рідкісні і ґрунти, що перебувають під загрозою знищення, під­лягають охороні держави, і з метою їхнього обліку і охорони запрова­джується Червона книга ґрунтів Російської Федерації і Червоні книги ґрунтів суб’єктів Російської Федерації».

У Червоній книзі ґрунтів Ленінградської області виділено такі категорії ґрунтів, що охороняються: ґрунти, що зникли (Regionally extinet); ґрунти, що перебувають на межі зникнення (Critically endan­gered); ґрунти, які зникають (Endangered); уразливі ґрунти (Vilnerable); потенційно уразливі (Wear threatened); ґрунти, які потребують уваги (Least concern); недостатньо вивчені ґрунти (Date deficient); ґрунтові еталони (Soilreference) [132, с. 23—27].

Створення Червоної книги ґрунтів України перебуває на почат­ковій стадії. Ідея її створення виникла 20—30 років тому у зв’язку з інтенсифікацією деградаційних процесів і руйнування ґрунтового покриву. У публікаціях про створення Червоної книги ґрунтів Украї­ни дослідники вказують на необхідність зачислення до неї найбільш цінних і унікальних ґрунтів — цілинних чорноземів та інших ґрунтів, надання їм статусу об’єктів Червоної книги ґрунтів [176, с. 54] і осо­бливої правової охорони [39, с. 11].

У проекті закону «Про ґрунти та їх родючість» окрема стаття при­свячена охороні рідкісних ґрунтів і ґрунтів, що перебувають під загро­зою зникнення, а також створення Червоної книги ґрунтів України. У цій статті констатується, що з метою збереження природного різ­номаніття ґрунтів рідкісні ґрунти та ґрунти, що перебувають під за­грозою зникнення, підлягають особливій охороні та в обов’язковому порядку повинні бути включені до Червоної книги ґрунтів України; порядок внесення ґрунтів до категорії рідкісних ґрунтів і ґрунтів, що перебувають під загрозою зникнення; оформлення та постійне ве­дення Червоної книги ґрунтів України здійснюється на основі систе­матично обновлюваних даних про стан рідкісних ґрунтів і ґрунтів, що перебувають під загрозою зникнення, є базою даних про відповідні ґрунти, а також про необхідні заходи щодо їхнього збереження та від­новлення; внесення ґрунтів до Червоної книги ґрунтів України є під­ставою для встановлення особливого правового режиму, коли допус­кається обмеження або заборона здійснення господарської чи іншої діяльності; рідкісні ґрунти та ґрунти, що перебувають під загрозою зникнення, підлягають особливій охороні та в обов’язковому поряд­ку повинні бути включені до об’єктів природно-заповідного фонду, або до об’єктів особливого режиму використання: земельні ділянки, на яких розташовані рідкісні ґрунти та ґрунти, що перебувають під загрозою зникнення, з метою їхнього збереження можуть бути за­числені до особливо цінних категорій ґрунтів та до об’єктів природ­них територій, що перебувають під особливою охороною держави; на землях, де розташовані рідкісні ґрунти та ґрунти, що перебувають під загрозою зникнення, з метою їхнього збереження заборонено здій­снення господарської та іншої діяльності, що може спричинити де­градацію цих ґрунтів; порядок ведення Червоної книги ґрунтів Укра­їни визначається Кабінетом Міністрів України.

На наш погляд, з метою реалізації охорони рідкісних ґрунтів та ґрунтів, що перебувають під загрозою зникнення, необхідно розро­бити низку законів України, а також підзаконних актів, які б перед­бачали порядок і критерії зачислення ґрунтів до рідкісних і ґрунтів, що перебувають під загрозою зникнення, порядок режимів викорис­тання земельних ділянок з еталонними, рідкісними і ґрунтами, що перебувають під загрозою зникнення.

Нормативне вирішення завдання загальної і особливої охорони на різних рівнях у рамках екологічного законодавства дасть змогу прак­тично реалізувати один з основних принципів Конституції України про те, що «земля є основним національним багатством, що перебу­ває під особливою охороною держави».

Прийняття таких нормативних актів — крок на шляху виконан­ня міжнародних зобов’язань. Так, у рішеннях Всесвітньої конферен­ції ООН з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро (1992 р.) відзначено, що охорона і раціональне використання ґрунтів повинно бути центральною ланкою державної політики, оскільки стан ґрунтів визначає характер життєдіяльності людства і чинить по­тужний вплив на навколишнє середовище.

3.4.