Методи публічного адміністрування

Методи публічного адміністрування - це способи та засоби упорядковуючого впливу суб’єктів публічного адліініструван- ня на поведінку інших (переважно нижчестоящих) уповнова­жених суб’єктів і приватних осіб, що покликані забезпечити відповідність їх діяльності правовилі вимогам, стабільний розвиток всієї сфери суспільних відносин, захищеність та ре­алізацію публічних інтересів.

Узагальнюючи існуючі державно-управлінські та адміністратив­но-правові напрацювання, можна виокремити такі властивості ме­тодів публічного адміністрування:

1) у них знаходять вираження публічні інтереси України;

2) методи реалізуються у процесі адміністрування, виражаючи упорядковуючий вплив публічної влади на поведінку різноманіт­них суб’єктів;

з) вони відображають характер взаємозв’язку між суб’єктами ад­міністрування та суб’єктами, на яких спрямовано владний вплив;

4) отримують зовнішнє вираження через форми публічного ад­міністрування, забезпечуючи кожному адміністративному акту, до­говору тощо якісно-стилістичне наповнення, не обмежуючись пов­ністю жодною із форм;

5) є засобом реалізації компетенції суб’єктів публічного адмініст­рування;

6) застосовуються переважно на засадах варіативності.

Зміст кожного методу, як якісної сторони адміністрування, виз­начається за допомогою таких ознак:

1) характер взаємозв’язку між учасниками публічної взаємодії;

2) способи та засоби, які використовуються (можуть бути вико­ристаними) в процесі упорядковуючого впливу;

3) мотивація, якою забезпечується необхідна/бажана поведінка приватної особи або уповноваженого суб’єкта, що є підвладною стороною субординаційної або однією із сторін координаційної взаємодії.

Методи можна класифікувати у залежності підстав від/на:

1) ступеня використання юридичної обоє ’язковості повнова­жень керуючого суб’єкта:

1) прямі - однозначний зобов’язальний вплив; відсутність мож­ливості вибору варіанта активності; більш швидке та достовірне досягнення результату; виключення позитивної ініціативи; необхід­ність оперативного коригування; ускладнені процедури застосуван­ня - напр., наказ, розпорядження, здійснення контролю та нагляду тощо;

2) непрямі - опосередкований вплив на волю; багатоваріатив- ність дій та можливість розсуду; сприяння активності приватних осіб; відтермінований і не безумовно гарантований результат; не вимагають регулярного розпорядчого втручання: напр., створення умов зацікавленості у виконавців, роз’яснення, заохочення, стиму­лювання тощо;

Особливе значення має класифікація методів публічного адмініст­рування у залежності від характеру їх впливу на волю і поведінку осіб (інакше - за використовуваними мотиваційними засобами) на переконання, заохочення, примус.

1. Переконання - це один з основних методів публічного адмініст­рування, який проявляється в різних роз’яснювальних, виховних, організаційних заходах для формування волі об’єкта публічного адміністрування. До способів методу переконання зараховують: ін­формаційно роз’яснювальну роботу; індивідуальне консультування з питань, які належить до публічного адміністрування; правове ви­ховання; висвітлення інформації щодо діяльності публічних інсти­туцій. До таких способів зараховують також постійне інформування населення щодо змін у законодавстві, індивідуальну та масово-ви­ховну роботу, застосування заходів заохочення тощо;

2. Заохочення - це такий спосіб впливу, який через інтереси, сві­домість спрямовує волю людей на здійснення корисних, із точки зору суб’єкта публічного адміністрування, справ. Правовою осно­вою застосування цього методу є: Закон від 16.03.2000 р. «Про дер­жавні нагороди»¹; Укази Президента України: від 29.06.2001 р. «Про почесні звання України»^{[462] [463], від 19.02.2003 р. «Про порядок представ­лення до нагородження та вручення державних нагород України»[464], від 14.07.2021 р. «Про встановлення відзнаки Президента України «Національна легенда України»[465], від 05.08.2022 р. «Про відзнаку Президента України «За оборону України»[466] тощо. У спеціальній лі­тературі метод заохочення часто не виокремлюється як самостій­ний, а розкривається у межах методу переконання.}

У той же час слід наголосити на неможливості ототожнення за­охочення з переконанням, оскільки ці методи мають ряд відмінних ознак:

його фактичною підставою для заохочення є заслуга або діяння, яке позитивно оцінюється суб’єктами влади;

як одиничний акт пов’язано з оцінкою уже здійснених дій;

воно персоніфіковано, тобто застосовується щодо окремих інди­відуальних або колективних суб’єктів;

має прояв у моральному схваленні, наділенні правами, пільгами, матеріальними цінностями та іншими благами.

3. Примус - характеризується своєю нормативно-правовою ба­зою, особливостями, суб’єктами застосування і наслідками.

регулюється нормами адміністративного права, яке передбачає види, підстави, порядок їх застосування;

застосовується не тільки до індивідуальних, але й до колектив­них осіб;

має багато суб’єктів, які здійснюють адміністративно-юрисдик- ційну діяльність;

здійснюється в рамках позаслужбового підпорядкування, за від­сутності організаційного підпорядкування між сторонами.

При усвідомленні сутності адміністративно-правового примусу слід мати на увазі, що його необхідно відрізняти від примусу, пе­редбаченого нормами адміністративного права, оскільки останній містить у собі адміністративні, дисциплінарні (напр., щодо дер­жавних службовців), матеріальні (напр., щодо військовослужбов­ців) санкції.

Засоби адміністративно-правового примусу можна класифікува­ти на види: адміністративне попередження; адміністративне при­пинення; адміністративне стягнення.

Важливо звернути увагу на те, що в адміністративній науці немає єдиної думки з приводу деяких видів адміністративного примусу, зокрема, адміністративного попередження. Слід виокремити такий вид адміністративного примусу як адміністративне попередження, оскільки завданням примусу є, у першу чергу, попередження прос­тупків.

Слід звернути увагу на те, що заходи адміністративного по­передження - це єдині заходи, які не пов’язані з адміністративним проступком, тому що спрямовані на його недопущення. До таких заходів можна віднести: перевірку документів; огляд речей та осо­бистий огляд; введення карантину у випадках епідемій та епізоотій; контроль і наглядові перевірки; закриття ділянок державного кор­дону тощо (закони України: «Про систему громадського здоров’я»¹, «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць по­збавлення волі»^{[468] [469] тощо).}

Заходи адміністративного припинення, на відміну від поперед­нього виду, пов’язані з адміністративним проступком і мають на меті: припинити протиправну дію, не допустити нової і забезпечи­ти можливість притягнення правопорушника до відповідальності. Єдиного нормативного акта, який передбачав би підстави та систе­му заходів адміністративного припинення, немає. Вони передбачені багатьма законами і підзаконними нормативно-правовими актами.

Заходи адміністративного припинення можна класифікувати на загальні, спеціальні та процесуальні. До перших належать такі: примусове лікування (Закон України «Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають на психічні розлади, для про­ведення примусового лікування»^[470]), призупинення робіт, заборона експлуатації механізмів, тимчасове відсторонення від керування транспортними засобами тощо. Спеціальні заходи адміністративно­го припинення, на відміну від загальних, застосовуються тільки до індивідуальних осіб і включають в себе: заходи фізичного впливу (прийоми рукопашного бою), застосування спеціальних засобів (на­ручників, засобів, споряджені речовинами сльозогінної та дратівної дії тощо), застосування вогнепальної зброї (Закон України «Про національну поліцію»^[471]). Заходи адміністративно-процесуального забезпечення передбачені у ст.ст. 260-267 КУпАП^[472] і містять: адмі­ністративне затримання, особистий огляд і огляд речей, відсторо­нення, вилучення предметів і документів.

Система заходів адміністративного стягнення передбачена у ст. 24 КУпАП. До заходів адміністративного стягнення належать:

1) попередження;

2) штраф;

3) сплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; гро­шей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопо­рушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадяни­нові (права керування транспортними засобами, права полювання);

6) позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ного діяльністю;

7) громадські роботи;

8) виправні роботи;

9) суспільно корисні роботи;

10) адміністративний арешт;

11) арешт з утриманням на гауптвахті.

Законами України може бути встановлено й інші, крім зазначе­них у цій статті, види адміністративних стягнень.

Слід мати на увазі, що виключно примусовий характер як та­кий має прояв лише у заходах адміністративного припинення: наприклад, застосування фізичної сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї. Інші складові загальноприйнятого трьохеле­ментного розуміння примусу (напр., особистий огляд, огляд те­риторій та приміщень, проведення документальних перевірок) можуть реалізовуватися і без спротиву з боку приватної особи, коли вона розуміє, визнає і добровільно дотримується правових приписів. Отже, як видається, примус має місце лише за наявності протидії, та не всі обов’язкові заходи є примусовими за характе­ром адміністрування.

12.4.