Класифікація суб’єктів управління фінансовою системою України

Здійснення будь-яких функцій держави неможливе поза діяльністю з мобілізації, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, що здійснюється в межах фінансової системи.

При цьому ефективність здійснення вищенаведеної діяльності прямо залежить від того, наскільки ефективно відбувається управління фінансовою системою, під час чого виникають, розвиваються, видозмінюються та припиняються відповідні правовідносини. Однією з основоположних складових будь-яких правовідносин, зокрема й тих, які пов’язані із здійсненням управління фінансовою системою, є їх суб’єкти. Поза діяльністю уповноважених чинним національним законодавством суб’єктів управління фінансовою системою неможливі виникнення зазначених правовідносин, а отже, й належне виконання будь-яких державних функцій. Як справедливо наголошують із приводу вищенаведеного в науково-правових колах, забезпечення реалізації внутрішніх, а також зовнішніх функцій держави неможливе без використання фінансових ресурсів. Саме за рахунок акумуляції коштів у власності держави, формування спеціальних фондів можливе існування самої держави^[92]). Зважаючи на постійне оновлення національного законодавства, що регламентує діяльність зазначених вище суб’єктів, а також на складний і багатоаспектний характер такої правової категорії, як фінансова система, актуальним є визначення сутності суб’єктів, які здійснюють управління нею, та вироблення критеріїв їх наукової класифікації.

Для виконання поставленого вище наукового завдання перше, що необхідно здійснити, - визначити таку категорію, як суб’єкт. Так, не викликає сумніву, що ефективним способом визначення сутності будь-якого явища є проведення його семантичного й етимологічного аналізу. Використовуючи семантичний аналіз, необхідно навести позицію авторського колективу великого тлумачного словника сучасної української мови, на думку якого поняття «суб’єкт» можна розкрити як: істоту, яка здатна до пізнання навколишнього світу, об’єктивної дійсності й до цілеспрямованої діяльності; особу (групу осіб) організацію тощо, яким належить активна роль у певному процесі, акті; особу чи організацію як носія певних прав та обов’язків; людину як носія певних фізичних і психічних якостей; людину як об’єкт дослідження; людину, особу тощо^[93]).

У контексті вищенаведеного необхідно зазначити, що наведене сприйняття досліджуваного поняття пройшло значний історичний шлях, і в різні часи історії людства існували й різні підходи до розкриття його змісту. Так, використовуючи етимологічний аналіз, необхідно зазначити, що своїм історичним корінням поняття «суб’єкт» (від латинської мови «subjectus», від sub - під і jacio - кидаю, закладаю основу) сягає античних часів. Класичні представники того часу, наприклад Аристотель, поняттям «суб’єкт» позначали й індивідуальне буття, й матерію - неоформлену субстанцію. Водночас, як зазначають деякі вчені, сучасне трактування поняття «суб’єкт» бере свій початок від Декарта, в якого різке протиставлення суб’єкта й об’єкта є вихідним пунктом аналізу пізнання й, зокрема, обґрунтування знання з точки зору його достовірності. Тлумачення поняття «суб’єкт» як активного початку в пізнавальному процесі відкрило шлях до дослідження умов і форм цього процесу, його суб’єктивних передумов^[94]). На думку інших дослідників, у сучасному значенні поняття «суб’єкт» починають використовувати лише із сімнадцятого століття - як позначення психолого-теоретико-пізнавального Я, що протиставляється чомусь іншому - не-Я, предмету, об’єкту, або як позначення об’єктивованого Я, тобто індивіда, якому протистоїть, протиставляється об’єкт та який спрямовує на цей об’єкт своє пізнання або дію, в цьому відношенні він є «суб’єктом пізнання», «суб’єктом дії»^[95]). При цьому найважливіший вклад у зазначеній сфері було зроблено представниками класичної німецької філософії. Наприклад, Г егель виробив тезу про соціально- історичну природу суб’єкта, для якого пізнання - надіндивідуальний процес, що розгортається на основі тотожності суб’єкта (під яким розуміють абстрактний дух) та об’єкта. І. Кант розкрив деякі істотні закони внутрішньої організації суб’єкта, що робить можливим досягнення загального та необхідного знання (вчення про категорії як форми регуляції мислення та категоріальний синтез, уявлення суб’єкта як родового, тобто що вміщує в собі весь історичний досвід пізнання)^[96]).

Вищенаведені підходи дали поштовх для формування сучасних філософських і загальнотеоретичних концепцій, пов’язаних із визначенням сутності «суб’єкта». Уже в сучасній філософії поняття «суб’єкт» визначають як вихідне поняття судження, вихідне джерело, епіцентр життєвої та пізнавальної активності - індивідуальної або суспільної; людину як активне начало соціальних і культурних процесів, пізнання, комунікації^[97]).

Розкриваючи сутність поняття «суб’єкт» з юридичної точки зору, необхідно звернути увагу на той факт, що вчені в цьому контексті оперують двома термінами - «суб’єкт права» та «суб’єкт правовідносин», які, на перший погляд, є хоча й подібними категоріями, але все ж таки мають багато відмінностей. Основна відмінність наведених вище понять полягає в тому, що суб’єкт права у конкретному випадку може й не бути учасником правовідносин і має лише потенційну можливість вступати в них, для цього він наділяється об’єктивним правом - відповідною правосуб’єктністю^[98]). Іншими словами, суб’єкт права може бути, а може й не бути учасником конкретних правовідносин. У свою чергу, суб’єкт правовідносин завжди є їх учасником, оскільки можливість, яка існувала для суб’єкта права, уже перетворилася на дійсність^[99]). Таким чином, говорячи про суб’єктів управління фінансовою системою, ми маємо на увазі суб’єктів правовідносин (реальних їх учасників), а не суб’єктів права. Наведемо основні підходи щодо сприйняття поняття «суб’єкти правовідносин», які трапляються в науково-правових колах.

На думку О. Ф. Скакун, суб’єкти правовідносин - це індивідуальні або колективні суб’єкти права, які використовують свою правосуб’єктність у конкретних правовідносинах, будучи реалізаторами суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, повноважень, а також юридичної відповідальності. Щоб стати суб’єктом правовідносин, як наголошує вчена, потрібно вже бути суб’єктом права^[100]). При цьому, як зауважує А. Й. Годованюк, для того, щоб суб’єкт права перетворився на суб’єкта правовідносин, повинні з’явитися певні юридичні факти, які запускають в дію відповідну норму, й вона вже, у свою чергу, покладає на таких суб’єктів права юридичні обов’язки та надає їм юридичні права, роблячи їх тим самим учасниками правовідносин, що виникли.

Таким чином, суб’єкти права разом із нормами права й юридичними фактами є однією з передумов (необхідних умов) виникнення й існування правовідносин^[101]). Також необхідно погодитися з позицією О. І. Харитонової, на думку якої суб’єкт правовідносин - це володілець конкретного права, який перебуває в правовому зв’язку з іншим учасником (учасниками) суспільних відносин, на яких нормами законодавства покладаються обов’язки, що відповідають праву уповноваженої особи^[102]). Отже, як випливає з вищенаведеного, основною умовою набуття статусу суб’єкта правовідносин, зокрема й тих, які пов’язані з управлінням фінансовою системою, є наявність статусу суб’єкта права, що, у свою чергу, стає можливим шляхом наділення таких суб’єктів відповідним обсягом правосуб’єктності, під якою в юридичній енциклопедичній літературі розуміють здатність фізичних або юридичних осіб у встановленому порядку бути носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків^[103]). Правосуб’єктність має дві сторони - соціальну та юридичну. Соціальна сторона виражається в тому, що правосуб’єктність являє собою закономірний результат суспільного розвитку існуючих у ньому соціальних зв’язків, а також визнання потреб та інтересів особи самим суспільством. У свою чергу, юридична сторона знаходить своє вираження у формальній, юридичній фіксації ознак суб’єкта права^[104]).

Говорячи про таку необхідну умову набуття особою статусу суб’єкта права й у подальшому суб’єкта правовідносин у сфері управління фінансовою системою як володіння правосуб’єктністю, необхідно зазначити, що остання буває декількох видів. Так, по-перше, загальна правосуб’єктність означає здатність особи бути учасником правовідносин взагалі. Галузева правосуб’єктність є її другим видом і являє собою здатність особи бути учасником правовідносин, що регулюються нормами тієї чи іншої галузі права. Наприкінці, сутність спеціальної правосуб’єктності полягає в здатності суб’єкта бути учасником певного кола правовідносин у межах даної галузі права^[105]).

У контексті вищенаведеного зауважимо, що з огляду на те, що правовідносини пов’язані з управлінням фінансовою системою, мають специфічний характер і регулюються конкретною галуззю права - фінансовим правом, їх суб’єкти повинні бути наділені спеціальною правосуб’єктністю. Зазначимо, що своє вираження спеціальна правосуб’єктність знаходить через компетенцію відповідного суб’єкта. При цьому необхідно звернути увагу на те, що компетенцією наділяються органи державної влади, які здебільшого і є суб’єктами управління фінансовою системою. Зокрема, як зауважують у науково-правових колах, спеціальна компетенція державного органу як колективного суб’єкта правовідносин (парламенту, уряду, міністерств, судових органів тощо) закріплюється законами або підзаконними актами. При цьому, встановлюючи компетенцію кожного з органів, держава здійснює не лише «поділ праці» між ними, а й поділ державно-владних повноважень. Компетенція державного органу являє собою закріплену законом або підзаконним актом сукупність його владних повноважень (прав та обов’язків), юридичної відповідальності та предмета відання (функціонального призначення). Компетенція державного органу об’єктивно виходить від держави та виражається в правових формах. Зміст компетенції визначає правовий статус державного органу^[106]). Отже, характеризуючи державні органи як суб’єктів управління фінансовою системою, необхідно враховувати обсяг їх компетенції в цій сфері, що вміщує такі складові, як повноваження, предмет відання й юридичну відповідальність.

Більше того, розглядаючи правосуб’єктність як необхідну умову набуття відповідною особою статусу суб’єкта управління фінансовою системою, необхідно зазначити, що це поняття в юридичній науці є узагальнювальним та одночасно містить у собі такі складові, як правоздатність і дієздатність. Коротко охарактеризуємо зазначені вище складові. Так, своє законодавче закріплення право та дієздатність отримали в положеннях Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року, відповідно до якого вони можуть визнаватися за фізичними й юридичними особами.

При цьому правоздатність належить будь-якій фізичній особі як здатність мати цивільні права та обов’язки^[107]). Як цілком слушно зауважує О. Ф. Скакун, правоздатність - це природна властивість, що виникає з народження та є своєрідним «правом на право», яке не може реалізуватися поза відповідною поведінкою його власника. Правоздатність є передумовою наділення особи правом і має стабільність, незмінність та не залежить від вікових й особистих якостей людини^[108]). Правоздатність юридичної особи, тобто її здатність мати такі самі цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині, виникає з моменту її створення та припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких установлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії)^[109]). У цьому контексті необхідно звернути увагу на те, що на відміну від правоздатності фізичної особи, яка має загальний характер, правоздатність юридичної особи є спеціальною, що знаходить свій прояв шляхом її закріплення у відповідних статутах і законодавчих актах^[110]).

У свою чергу, дієздатність являє собою передбачену нормами права здатність особи самостійно, своїми усвідомленими діями, здійснювати (використовувати та виконувати) суб’єктивні права й юридичні обов’язки^[111]). Так само, як і правоздатність, дієздатність необхідно розглядати з урахуванням її поділу на ту, що належить фізичній особі, а також ту, що визнається за особою юридичною. У статті 30 Цивільного кодексу України встановлено, що дієздатність визнається за фізичною особою, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, та полягає в її здатності своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатності своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання^[112]). Як цілком слушно було зазначено, сутність дієздатності фізичної особи та її відмінності від правоздатності полягають у тому, що вона: набута властивість, яка виражається в готовності особи до здійснення певних дій і вчинків, які передбачені законом і становлять її права та обов’язки: укладати договори, вступати в іншого роду правовідносини в межах, установлених законом; є правовим інструментом перетворення громадянином свого права на реальність; залежить від віку, фізичного стану особи, інших особистих якостей людини, які з’являються в міру її розумового, фізичного, соціального розвитку^[113]). Більше того, на відміну від правоздатності дієздатність фізичної особи може бути декількох видів. Зокрема, повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). За фізичною особою, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), визнається часткова дієздатність, сутність якої полягає в тому, що така особа має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, тобто такі, які задовольняють побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість^[114]). Також частково дієздатна фізична особа має право здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Більше того, особливістю цього виду дієздатності є те, що малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Окрім часткової, чинне національне законодавство виокремлює також неповну дієздатність фізичної особи, яка належить їй у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Особливістю цього виду дієздатності є те, що, окрім прав, які визнаються за

частково дієздатною особою, особа, яка володіє неповною дієздатністю, також має право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (коштами на рахунку)^[115]). Крім закріпленого на законодавчому рівні обсягу прав фізичної особи, часткова та неповна дієздатність фізичної особи має ряд істотних відмінностей. Так, по-перше, фізична особа, яка має неповну дієздатність, на відміну від частково дієздатної фізичної особи, особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону, а також відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. Більш того, неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника^[116]). По-друге, фізична особа, має

вищезазначений обсяг дієздатності, може набути її повного обсягу в передбачених законом випадках - у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття з моменту реєстрації шлюбу, а також у порядку здійснення емансипації неповнолітньої особи. При цьому правове значення емансипації насамперед полягає в тому, що неповнолітньому більше не потрібно одержувати згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальників на вчинення правочинів, які він не міг відповідно до законодавства укладати самостійно до набуття повної дієздатності. Крім того, батьки (усиновлювачі) чи піклувальник емансипованої особи не несуть відповідальності за її зобов’язаннями^[117]). Емансипованою фізична особа може бути в разі, якщо вона досягла шістнадцяти років і відповідає одній із таких законодавчо закріплених вимог: працює за трудовим договором, записана матір’ю або батьком дитини, бажає займатися підприємницькою діяльністю^[118] ^{^[119]). Необхідно відзначити той факт, що інститут емансипації (від лат. emancipation - звільнення) використовувався ще в римському праві й тоді означав звільнення дітей (або онуків) із-під батьківської влади. Здійснювався у такій самій формі, як і усиновлення. У результаті емансипації емансипований ставав особою свого права (sui juris), однак на його дітей емансипація їх батька не 119)}

поширювалася ).

На відміну від фізичної особи юридична особа має лише загальну дієздатність, значення якої полягає в тому, що така особа відповідно до ст. 92 Цивільного кодексу України набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів і закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. При цьому у випадках, установлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно й не перевищувати своїх повноважень^[120]).

Таким чином, набуття особою статусу суб’єкта правовідносин, пов’язаних із здійсненням управління фінансовою системою, стає можливим у разі, якщо вона відповідно до чинного національного законодавства України наділена повним обсягом правосуб’єктності, що включає правоздатність і дієздатність фізичної або юридичної особи, особливості набуття й обсягу яких визначені на нормативно-правовому рівні. При цьому передбачається не лише володіння правосуб’єктністю, а й активна її реалізація в межах конкретно визначених правовідносин (у нашому випадку - з управління фінансовою системою), що буде відрізняти суб’єкта права від суб’єкта правовідносин. Вищенаведений матеріал, а також положення стосовно визначення сутності й особливостей фінансової системи, які ми виклали в першому розділі цього наукового дослідження, дозволяють дійти висновку стосовно того, що під суб’єктами управління фінансовою системою необхідно розуміти органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації (незалежно від форм власності) та фізичних осіб, діяльність яких відповідно до чинного національного законодавства пов’язана з реалізацією законних прав і виконанням покладених на них обов’язків у сфері мобілізації, розподілу, використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, здійсненням контролю в зазначеній сфері, що відбувається в межах бюджетної та кредитної систем, загальнообов’язкового державного страхування, а також фінансів підприємств.

З’ясувавши сутність і зміст поняття «суб’єкти управління фінансовою системою», стає можливим перейти до вирішення наступного наукового завдання - їх класифікації. Як цілком слушно зазначають у науково-правових колах, у результаті класифікації відбувається приріст знань про досліджуваний об’єкт або накопичені знання створюють певну систему, що дозволяє більш чітко відобразити його особливості^[121]). Авторський колектив великого тлумачного словника сучасної української мови зауважує, що словом «класифікація» (від лат. «classis» - розряд і «ficatio», від «facio» - роблю) позначається розподіл предметів, явищ або понять на класи, групи, тощо за спільними ознаками, властивостями^[122]). У філософії поняття «класифікація» використовують для позначення засобу або процесу розбиття множини (класу) об’єктів на підмножини (підкласи) за певними ознаками. У науковій класифікації властивості об’єкта функціонально пов’язані з його положенням у відповідній системі. Також розрізняють штучну та природну класифікації. На відміну від штучної ( її основою зазвичай є лежать неістотні ознаки об’єкта) в природній класифікації (систематиці) максимальна кількість істотних ознак об’єкта визначається його положенням у системі^[123])' Якщо проаналізувати позиції вчених-правознавців щодо сприйняття поняття «класифікація», то, зокрема, розуміють: науковий метод пізнання, в основу якого покладена логічна операція поділу обсягу поняття^[124]); властивості об’єкта функціонально пов’язані з його положенням у певній системі^[125]; упорядкування об’єктів за їх подібністю, а об’єктом можна назвати все, включаючи процеси та дії (усе, що можна описати за допомогою визначників властивостей)^[126]). При цьому наукова класифікація виражає систему законів, властивих відповідній галузі дійсності. Вона являє собою систему супідрядних понять (класів об’єктів) тієї чи іншої галузі знань або діяльності людини, що використовуються як засіб для встановлення зв’язків між цими поняттями чи класами об’єктів^[127]). Необхідно зазначити, що класифікація (типологія) може бути здійснена за різними ознаками (підставами), тобто так званими критеріями класифікації, під якими в науково-правових колах розуміють певні риси й особливості того чи іншого об’єкта (суб’єкта), на підставі яких можливе його об’єднання в певні класифікаційні групи, визначення як спільних, так і відмінних ознак кожної з них^[128]). Іншими словами, підставою для класифікації обирають ознаки, істотні для явища, що класифікується^[129]). Таким чином, здійснюючи класифікацію суб’єктів управління фінансовою системою, необхідним є визначення їх специфічних рис, їх найголовніших характеризувальних ознак, за якими їх як виокремлюють від суб’єктів інших правовідносин взагалі, так і визначають їх місце в досліджуваній системі зокрема.

Так, з урахуванням того, що, як ми зазначали вище, суб’єкти управління фінансовою системою є суб’єктами таких правовідносин, до них з урахуванням деяких застережень можна використати й загальнотеоретичну класифікацію. Зокрема, у своєму навчальному посібнику «Теорія держави і права» О. Ф. Скакун суб’єктів правовідносин класифікує так: 1) індивідуальні суб’єкти (фізичні особи): громадяни, тобто індивіди, які мають громадянство даної країни; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); особи з подвійним громадянством (біпатриди); 2) колективні суб’єкти (юридичні особи): державні органи, організації, установи, підприємства; органи

місцевого самоврядування; комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми - вітчизняні, іноземні, міжнародні); громадські об’єднання (партії, профспілкові організації тощо); релігійні організації; 3) держава та її структурні одиниці, держава, державні утворення, адміністративно- територіальні одиниці; 4) соціальні спільності - народ, нація, етнічні групи, громадяни виборчого округу, територіальна громада тощо^[130]). З огляду на вищенаведене зауважимо, що обрані критерії класифікації підходять нам лише в частині поділу суб’єктів правовідносин на індивідуальні та колективні. При цьому, враховуючи положення чинного національного законодавства, а також специфіку правовідносин з управління фінансовою системою, деякі з наведених вище суб’єктів не можуть набути статусу досліджуваних нами суб’єктів (наприклад, релігійні організації).

Авторський колектив підручника «Адміністративне право України», розглядаючи сутність суб’єктів адміністративного права, наводить дещо подібну до зазначеної вище класифікації. Зокрема, на думку вчених, необхідно розрізняти три види суб’єктів адміністративного права: 1) фізичні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства; 2) юридичні особи - органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їх керівників, які очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій); 3) колективні суб’єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права, певними правами та обов’язками, структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання)^[131]). Більше того, враховуючи те, що суб’єкти управління фінансовою системою є одночасно й суб’єктами фінансових правовідносин, необхідним є визначення класифікації останніх. Так, авторський колектив підручника «Фінансове право» наводить традиційну класифікацію суб’єктів фінансових правовідносин. Серед наведених суб’єктів науковці виділяють адміністративно-територіальні утворення, до яких відносять державу, що виступає в особі уповноважених органів (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Президент України, уповноважені міністерства тощо), адміністративно-територіальні одиниці. Окрім

вищенаведеного, виокремлюють колективні суб’єкти - органи державної влади й управління, територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування, підприємства, установи різних форм власності, громадські організації. До індивідуальних суб’єктів віднесено фізичних осіб - громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, права та обов’язки яких більшою мірою пов’язані зі сплатою податків та неподаткових платежів^[132]). У зв'язку з вищенаведеним необхідно зазначити, що під час здійснення управління фінансовою системою може виникати необхідність захисту, поновлення порушених або оспорюваних прав, свобод та інтересів суб’єктів таких правовідносин. При цьому одним із найефективніших засобів вищенаведеного захисту є гарантована Конституцію України можливість зацікавлених осіб звернутися до суду, який, приймаючи відповідні судові рішення, також впливає як на правовий статус інших суб’єктів, так і на здійснення управління фінансовою системою взагалі. Отже, можна стверджувати, що судові органи мають пряме відношення до процесів управління фінансовою системою. Більше того, особа, чиї права, свободи й інтереси було порушено під час здійснення управління фінансовою системою, окрім судових органів, може звернутися й до інших правоохоронних органів і органів контролю, які в такому випадку будуть також набувати статусу суб’єктів управління зазначеною системою, оскільки своїми рішеннями та діями вони можуть впливати на стан таких суспільних правовідносин.

Таким чином, суб’єктів управління фінансовою системою можна класифікувати на: 1) загальнодержавних суб’єктів: вищі органи влади (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України), міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; 2) суб’єкти, до компетенції яких віднесено захист, поновлення та недопущення порушення законних прав, свобод та інтересів у сфері управління фінансовою системою: суди, правоохоронні органи та органи контролю; 3) суб’єкти управління фінансовою системою на місцях: місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; юридичні особи: державні та недержавні підприємства, установи, організації; індивідуальні суб’єкти: громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

2.2

<< | >>

↑

Источник: Адміністративно-правове забезпечення управління фінансовою системою України : монографія / Т. А. Кобзєва. - Суми : Сумський державний університет,2018. - 433 с.. 2018

Еще по теме Класифікація суб’єктів управління фінансовою системою України:

- Административное право зарубежных стран - Административное право России - Адміністративне право України -