Адміністративно-правовий статус загальнодержавних суб’єктів управління фінансовою системою України

Останньою складовою досліджуваного поняття є категорія «статус». Авторський колектив великого тлумачного словника сучасної української мови слово «статус» тлумачить як правове становище громадян, державних і громадських органів, міжнародних організацій тощо; становище індивіда або групи осіб щодо інших індивідів або груп у соціальній системі¹⁴³). Поняттям «статус» активно оперують філософи, психологи й соціологи. Зокрема, використовується термін «статус соціальний», під яким у зазначених вище колах розуміють співвідносне положення (позицію) індивіда або групи в соціальній системі, що визначається за рядом ознак, специфічних для даної системи (економічних, професіональних, етнічних та ін.)^[144]). Особи, які мають один і той самий статус, виявляють ряд подібних особистісних рис, що позначаються як «соціальний тип» особистості. Залежно від того, займає особа цю позицію завдяки спадкоємним ознакам (раса, соціальне походження тощо) або завдяки власним зусиллям (освіта, заслуги), розрізняються відповідно «приписаний» і «набутий» статус^[145]). Кожен статус може порівнюватися з іншим за тією чи іншою ознакою, співвідносним з панівною системою цінностей, набуваючи, таким чином, певного соціального престижу^[146]). Західні соціологи, досліджуючи проблему статусу, спираються значною мірою на теорію М. Вебера, який, протиставляючи свої погляди історичному матеріалізму, стверджував, що стратифікація суспільства визначається не лише економічними (доступ до суспільного багатства) та політичними (влада, право), а й соціальними (престиж) показниками^[147]). За Вебером, статус (він використовував термін «stand», який позначає не лише положення в суспільстві, а й стан) - це спільність людей, що базується на специфічному стилі життя і містить набір звичок, цінностей, вірувань, уявлень про честь та інші психологічні моменти.

У контексті досліджуваного питання варто підкреслити, що важливою складовою адміністративно-правового статусу, зокрема суб’єктів, які здійснюють управління фінансовою системою, їх правосуб’єктність. Ураховуючи те, що зазначену вище категорію ми детально розглянули в попередньому підрозділі цього дослідження, будемо акцентувати увагу лише на аспектах, пов’язаних із її застосуванням стосовно поняття «адміністративно-правовий статус». Зокрема, в науково-правових колах зауважують, що правосуб’єктність дуже тісно пов’язана з правовим статусом, оскільки вона концентрує в собі ті юридично значущі ознаки та характеристики, що перетворюють конкретного реального суб’єкта на носія певного правового статусу. При цьому окрему увагу необхідно звернути на те, що нерідко такі поняття, як «правосуб’єктність» та «адміністративно-правовий статус» сприймаються як синоніми, складові частини одне одного, загальне й часткове. Ми погоджуємося з думкою, відповідно до якої вищенаведені підходи не можна вважати правильними, оскільки вони не базуються на позиціях загальної теорії права. Як цілком слушно було зауважено, нинішній стан розвитку правової науки дозволяє впевнено зазначити: адміністративна правосуб’єктність - це здатність суб’єкта мати та реалізовувати права й виконувати обов’язки (можна говорити, що це - право на право), а адміністративно-правовий статус - це вже реально існуючі права та обов’язки^[151]).

Розпочати аналіз адміністративно-правового статусу загальнодержавних суб’єктів управління фінансовою системою, як ми зазначали раніше, необхідно з вищих органів державної влади - Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. Так, адміністративно - правовий статус Верховної Ради України визначено на рівні Конституції України, відповідно до ст. 102 якої вона є єдиним органом законодавчої влади^[152]). Як наголошує авторський колектив підручника «Фінансове право», державна політика у фінансовій сфері здійснюється Верховною Радою України, яка наділена великою кількістю повноважень у цій сфері, зокрема пов’язаних із прийняттям законів, виключно якими регулюються найважливіші питання в фінансовій сфері^[153]). З огляду на вищенаведене, а також ураховуючи зазначене конституційне положення, можна стверджувати, що Верховна Рада України як суб’єкт управління фінансовою системою виконує завдання щодо законодавчого забезпечення зазначеної сфери суспільного життя. Більше того, такого висновку можна дійти шляхом аналізу зазначених у ст. 85 Конституції України повноважень Верховної Ради України: внесення змін до Конституції України; прийняття законів; затвердження загальнодержавних програм економічного розвитку; розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; затвердження рішень про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням; надання законом згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України^[154]). Верховна Рада України має значний обсяг повноважень, пов’язаних із визначенням адміністративно-правового статусу інших суб’єктів управління фінансовою системою: призначення виборів Президента України в терміни, передбачені Конституцією; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб із посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України; призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України; призначення на посади та звільнення з посад Г олови та інших членів Рахункової палати; призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України; призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України; затвердження загальної структури, кількості, визначення функцій Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України; надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади; призначення на посади та звільнення з посад третини складу Конституційного Суду України; обрання суддів безстроково; дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим; призначення чергових і позачергових виборів до органів місцевого самоврядування^[155]). Також Верховна Рада України в межах наданих їй чинним національним законодавством повноважень здійснює контрольну діяльність, зокрема у сфері управління фінансовою системою: заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції та закону; здійснення парламентського контролю; прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менше ніж однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України^[156]). Таким чином, Верховна Рада України як суб’єкт управління фінансовою системою реалізує комплекс повноважень, пов’язаних із нормативно-правовим забезпеченням даної сфери суспільного життя, визначенням адміністративно-правового статусу інших суб’єктів управління фінансовою системою, а також здійснює контрольну діяльність у досліджуваній сфері.

Більше того, досліджуючи адміністративно-правовий статус Верховної Ради України як суб’єкта управління фінансовою системою, необхідно зазначити, що в її складі функціонують органи, що утворюються з народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки та попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій - комітети Верховної Ради України (далі - комітети). У науково-правових колах наголошують, що основне навантаження в здійсненні парламентського фінансового контролю припадає на профільні комітети Верховної Ради України^[157]). Адміністративно-правовий статус зазначених органів, їх функції й організаційні основи діяльності визначено в положеннях Закону України «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 року. Відповідно до ст. 11 вищенаведеного нормативно-правового акта комітети здійснюють законопроектну, організаційну та контрольну функції^[158]). Перелік комітетів визначено в Постанові Верховної Ради України «Про перелік, кількісний склад і предмети відання комітетів Верховної Ради України восьмого скликання» від 4 грудня 2014 року. При цьому необхідно зазначити, що згідно з положеннями вищенаведеного нормативно-правового акта на сьогодні при Верховній Раді України функціонує 28 комітетів^[159]). Зазвичай не всі комітети мають адміністративно-правовий статус суб’єктів управління фінансовою системою. Визначення конкретних комітетів, що діють як суб’єкти управління фінансовою системою, видається можливим шляхом аналізу такого важливого елемента їх адміністративно-правового статусу як предмет відання. Так, як зауважує О. Ф. Скакун, предмет відання являє собою сферу суспільних відносин, на яку спрямована діяльність державного органу відповідно до законодавчого встановлення: а) завдання - розкривають цілі діяльності, визначають зміст функцій держави та впливають на форму й методи їх реалізації; б) функції - виходять із завдань і виражають основне призначення

відповідного державного органу^[160]). Таким чином, шляхом аналізу положень вищезазначеного акта законодавства здається можливим виокремити конкретні комітети, що діють як суб’єкти управління фінансовою системою, з урахуванням такого важливого елемента їх адміністративно-правового статусу, як предмет відання:

1) Комітет із питань бюджету, до предмета відання якого входять: державна бюджетна політика та міжбюджетні відносини; Державний бюджет України (включно з питаннями доходів, видатків бюджету, контролю за виконанням бюджету); бюджетний процес; державний внутрішній і зовнішній борг; проведення експертизи щодо впливу законопроектів, проектів інших актів на показники бюджету та відповідності законам, що регулюють бюджетні відносини; діяльність державних фінансових органів; діяльність Рахункової палати;

2) Комітет із питань економічної політики, до предмета відання якого входять: державна економічна політика; застава, лізинг, концесія, оренда, розподіл продукції, управління майном, що перебуває в державній чи комунальній власності; приватизація державного та комунального майна, націоналізація, реприватизація, банкрутство тощо; регулювання державних закупівель; ціни і тарифи, ціноутворення; господарське законодавство; кооперація (крім сільськогосподарської кооперації); антимонопольна політика, розвиток економічної конкуренції, захист прав споживачів; регуляторна політика;

3) Комітет із питань податкової та митної політики, до предмета відання якого входять: система оподаткування, загальнодержавні податки та збори (обов’язкові платежі), місцеві податки та збори, інші доходи бюджетів неподаткового характеру, а також страхові нарахування на фонд оплати праці; організація та діяльність податкових органів; податкові пільги; податковий борг та/або податкові зобов’язання; митна справа та митні тарифи; діяльність митних органів; законодавче регулювання ринку спирту, алкоголю і тютюну; оподаткування та діяльність державних лотерей і грального бізнесу; бухгалтерський облік і звітність, аудиторська діяльність;

4) Комітет із питань промислової політики та підприємництва, до предмета відання якого входять: промислова політика та розвиток окремих галузей виробництва; зовнішньоекономічна, інвестиційна діяльність, спеціальні (вільні) економічні зони й території пріоритетного розвитку, технологічні парки; стандартизація, підтвердження відповідності, акредитація та метрологічна діяльність; публічно-приватне партнерство; розвиток малого та середнього підприємництва; розвиток підприємницької діяльності та гарантування прав і законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності;

5) Комітет із питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення, до предмета відання якого входять: державна політика у сфері соціального захисту громадян; державне соціальне страхування; запровадження соціального медичного страхування; соціальні гарантії, забезпечення достатнього життєвого рівня людини; державна політика у сфері регулювання трудових відносин і зайнятості населення; розвиток соціального партнерства та діяльність об’єднань громадян сторін соціального партнерства; діяльність соціальних фондів; державна політика у сфері пенсійного забезпечення;

6) Комітет із питань фінансової політики і банківської діяльності, до предмета відання якого входять: грошово-кредитна політика; банки та банківська діяльність; валютне регулювання; правовий режим цінних паперів та фондового ринку; діяльність небанківських фінансових установ (та суб’єктів) страхової діяльності; функціонування фінансових ринків і запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом; функціонування платіжних систем та електронної комерції; повернення заощаджень населенню^[161]).

Говорячи про Президента України як суб’єкта управління фінансовою системою, необхідно зазначити, що його адміністративно-правовий статус визначено в положеннях Конституції України. Так, відповідно до ст. 102 Основного закону України Президент України є главою держави й діє від її імені, а також є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина. При цьому, проаналізувавши ст. 106 вищенаведеного нормативно-правового акта, серед повноважень Президента України як суб’єкта управління фінансовою системою необхідно назвати такі: представляє державу у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори й укладає міжнародні договори України; призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України й у випадках, установлених законодавством, припиняє її повноваження; вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр- міністра України терміном не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції; призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України; зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності; скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим; призначає на посади та звільняє з посад третину складу Конституційного Суду України; утворює суди у визначеному законом порядку; приймає рішення про

прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; створює в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи та служби; підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з подальшим поверненням їх на повторний розгляд Верховною Радою України^[162]). Аналіз вищенаведених положень дозволяє стверджувати, що повноваження Президента України як суб’єкта управління фінансовою системою в основному пов’язані з визначенням правових засад, на основі яких здійснюється регулювання правовідносин у зазначеній сфері. У цьому разі мова йде про те, що Президент України підписує прийняті Верховною Радою закони України, а також має право вето. Більше того, як установлено ст. 106 Конституції України, Президент України на основі та на виконання Конституції й законів України видає укази й розпорядження, що є обов’язковими до виконання на території України^[163]). Із приводу вищенаведеного зазначимо, що вимоги щодо порядку підготовки та внесення на розгляд глави держави проектів актів Президента України - указів і розпоряджень - визначено на рівні Положення «Про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України», що затверджено Указом Президента України від 15 листопада 2006 року № 970/2006. При цьому зауважимо, що шляхом прийняття розпоряджень Президента України вирішуються оперативно-організаційні питання: надання доручень,

рекомендацій щодо здійснення заходів, розгляду, вирішення питань про підтримку Президентом України культурно-мистецьких та інших заходів; проведення переговорів, підписання міжнародних договорів України, надання повноважень на ведення переговорів, на підписання міжнародних договорів України, відповідних директив делегації чи представникові України; оперативні, організаційні та кадрові питання (крім рішень, які оформляються указами); призначення на посади та звільнення з посад помічників, референтів Президента України; внесення змін до розпоряджень Президента України, визнання такими, що втратили чинність, розпоряджень Президента України; винесення на обговорення громадськості проектів законів, що передбачаються для внесення Президентом України на розгляд Верховної Ради України, проектів актів Президента України^[164]). У зв’язку з наведеним розпорядження Президента України на відміну від його указів інтересу в рамках представленого наукового дослідження для нас не становлять. Так, для визначення правових засад управління фінансовою системою Президент України приймає укази, якими оформляються рішення про: зупинення дії актів Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; скасування актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим, рішень голів місцевих державних адміністрацій; призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України, проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою; внесення змін до указів Президента України, визнання такими, що втратили чинність, указів Президента України, офіційне тлумачення актів Президента України^[165]). Окрім вищенаведеного, шляхом прийняття відповідного указу Президент України може впливати на адміністративно-правовий статус інших суб’єктів управління фінансовою системою. У даному випадку мова йде про те, що указами Президента України оформляються рішення про: призначення позачергових виборів до Верховної Ради України; припинення повноважень Верховної Ради України; призначення на посади та звільнення з посад членів Ради Національного банку України; призначення на посади та звільнення з посад суддів Конституційного Суду України; утворення, ліквідацію судів, визначення кількості суддів у судах; прийняття до громадянства України та припинення громадянства України; створення консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб, їх ліквідацію, реорганізацію; призначення на посади та звільнення з посад голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх відставку; перше призначення на посаду професійного судді, звільнення з посади професійного судді впродовж п’яти років після першого призначення; переведення суддів, призначення та звільнення з адміністративних посад у судах^[166]). Отже, основною особливістю адміністративно-правого статусу Президента України як суб’єкта управління фінансовою системою є те, що він у межах наданих йому чинним національним законодавством повноважень визначає правові засади в досліджуваній сфері, а також шляхом прийняття відповідного рішення впливає на адміністративно-правовий статус інших суб’єктів управління фінансовою сферою.

Наступним загальнодержавним органом влади, який наділений адміністративно-правовим статусом суб’єкта управління фінансовою системою, є Кабінет Міністрів України. В юридичній літературі акцентують увагу на тому, що, будучи вищим органом виконавчої влади, Кабінет Міністрів України повсякденно керує державними фінансами та паралельно здійснює загальний фінансовий контроль^[167]). Сутність адміністративно- правового статусу наведеного суб’єкта, як і розглянутих вище, закріплено на рівні Конституції України. Так, відповідно до ст. 113 вищезазначеного нормативно-правового акта, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. При цьому Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України в межах, передбачених Конституцією. У ст. 116 Основного закону України визначено основні повноваження Кабінету Міністрів України, серед яких у контексті досліджуваного питання варто назвати ті, що можуть охарактеризувати цей орган виконавчої влади як суб’єкта управління фінансовою системою: забезпечує економічну самостійність України, здійснює внутрішню та зовнішню політику держави, додержується Конституції та законів України, актів Президента України; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту; розробляє та здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону; розробляє проект закону про Державний бюджет України й забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; організовує та забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; спрямовує та координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України^[168]). З аналізу вищенаведених конституційних положень видається можливим дійти висновку стосовно того, що повноваження Кабінету Міністрів України як суб’єкта управління фінансовою системою, так само як і повноваження Верховної Ради України та Президента України, пов’язані з визначенням правових засад зазначеної діяльності, а також зі створенням, реорганізацією та ліквідацією інших суб’єктів досліджуваної сфери. Водночас необхідно звернути увагу на те, що більш детально організацію, повноваження та порядок діяльності

Кабінету Міністрів України визначено на рівні Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року. Зокрема, в ст. 20 вищенаведеного нормативно-правового акта закріплено повноваження Кабінету Міністрів України у сфері економіки та фінансів: забезпечує проведення державної економічної політики; здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки; забезпечує розроблення та виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку; визначає доцільність розроблення державних цільових програм з урахуванням загальнодержавних пріоритетів і забезпечує їх виконання; здійснює відповідно до закону управління об’єктами державної власності, зокрема корпоративними правами; делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об’єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям і відповідним суб’єктам господарювання; забезпечує розроблення та виконання державних програм приватизації; подає Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та соціальній спрямованості національної економіки, здійснює заходи щодо демонополізації й антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури; забезпечує здійснення державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності; забезпечує розроблення та виконання програм структурної перебудови галузей національної економіки й інноваційного розвитку, здійснює заходи, пов’язані з реструктуризацією та санацією підприємств та організацій; забезпечує проведення державної промислової політики; визначає пріоритетні галузі промисловості, які потребують прискореного розвитку; забезпечує захист і підтримання національного товаровиробника; забезпечує захист прав споживачів та підвищення якості їх життя; визначає обсяги продукції (робіт, послуг) для державних потреб, порядок формування та розміщення державного замовлення на її виробництво; вирішує відповідно до 104

законодавства інші питання щодо задоволення державних потреб у продукції (роботах, послугах); утворює згідно із законом державні резервні фонди фінансових і матеріально-технічних ресурсів та приймає рішення про їх використання; забезпечує проведення державної аграрної політики та продовольчу безпеку держави; забезпечує проведення державної фінансової та податкової політики; сприяє стабільності грошової одиниці України; розробляє проекти законів про Державний бюджет України та про внесення змін до Державного бюджету України; забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України; подає Верховній Раді України звіт про його виконання; приймає рішення про використання коштів резервного фонду Державного бюджету України; обслуговує державний борг України; приймає рішення про випуск облігацій державних внутрішніх і зовнішніх позик; організовує державне страхування; забезпечує проведення державної політики цін і здійснює державне регулювання ціноутворення; забезпечує проведення зовнішньоекономічної політики України, здійснює в межах, визначених законом, регулювання зовнішньоекономічної діяльності; організовує та забезпечує здійснення митної справи; бере участь у складанні платіжного балансу й організовує роботу зі складання зовнішньоторговельного балансу України; забезпечує раціональне використання державних валютних коштів; є гарантом щодо позик, які у визначених законом про Державний бюджет України межах надаються іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими організаціями, а в інших випадках - відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України^[169]). Таким чином, Кабінет Міністрів України, діючи як суб’єкт управління фінансовою системою, реалізовує комплекс повноважень, пов’язаних із визначенням нормативно-правових основ функціонування даної системи, визначенням адміністративно-правового статусу інших суб’єктів, а також здійсненням контролю в досліджуваній сфері^[170]).

Наступну групу загальнодержавних суб’єктів управління фінансовою системою утворюють центральні органи виконавчої влади. Організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України визначено в Законі України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року, відповідно до ст. 1 якого їх систему складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади^[171]). При цьому, як зауважують у науково-правових колах, вищенаведені органи як суб’єкти управління фінансовою системою можна поділити на дві групи: 1) органи, що здійснюють управління фінансовою системою поряд зі своїми основними функціями; 2) органи, для яких управління фінансовою системою є основним видом діяльності^[172]). Так, перша група досліджуваних суб’єктів представлена міністерствами. Як зазначено в ст. 6 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України. При цьому аналіз ст. 7 вищенаведеного нормативно-правового акта свідчить, що міністерства як суб’єкти управління фінансовою системою здійснюють такі основні завдання: забезпечення нормативно-правового регулювання фінансової системи; визначення пріоритетних напрямів розвитку фінансової системи; інформування та надання роз’яснень щодо здійснення державної політики у сфері фінансової системи; узагальнення практики застосування законодавства у сфері фінансової

системи, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України^[173]). Зазначимо, що відповідно до Схеми спрямування та координації діяльності центральних органів виконавчої влади Кабінетом Міністрів України через відповідних членів Кабінету Міністрів України, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 10 вересня 2014 року № 442, на сьогодні функціонує 17 міністерств: Міністерство

аграрної політики та продовольства України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство інформаційної політики України, Міністерство інфраструктури України, Міністерство культури України, Міністерство молоді та спорту України, Міністерство оборони України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Міністерство соціальної політики України, Міністерство фінансів України, Міністерство юстиції України^[174])' У контексті вищенаведеного зазначимо, що всі міністерства тією чи іншою мірою є суб’єктами управління фінансовою системою. На підтримку наведеної позиції зазначимо, що згідно зі ст. 22 Бюджетного кодексу України від 8 липня 2010 року всі міністерства є головними розпорядниками бюджетних коштів за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України^[175]). При цьому конкретні міністерства - основні розпорядники бюджетних коштів, а також підпорядковані їм відповідальні виконавці бюджетних програм визначені в Схемі взаємодії розпорядників коштів державного бюджету, затвердженій Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про вдосконалення структури розпорядників бюджетних коштів» від 31 травня 2006 року № 296-р^[176]). Більше того, в Переліку бюджетних програм, порядки використання коштів державного бюджету за якими визначаються у 2015 році Кабінетом Міністрів України, що затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року № 98-р, наведено перелік деяких міністерств як основних розпорядників бюджетних коштів і найменування відповідної бюджетної програми згідно з програмною класифікацією видатків і кредитування державного бюджету. Наприклад, відповідно до вищенаведеного акта Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України як основний розпорядник бюджетних коштів відповідальне за компенсацію різниці в тарифах на виробництво теплової енергії для населення на теплогенеруючих установках (крім теплоелектроцентралей, теплоелектростанцій та атомних електростанцій) із використанням будь-яких видів палива й енергії, крім природного газу^[177]). Зазначимо, що з аналізу ст. 22 Бюджетного кодексу України випливає, що відповідне міністерство як суб’єкт управління фінансовою системою, діючи як основний розпорядник бюджетних коштів: розробляє плани діяльності на плановий і наступні за плановим два бюджетні періоди (включаючи заходи щодо реалізації інвестиційних проектів); організовує та забезпечує на підставі плану діяльності й індикативних прогнозних показників бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди складання проекту кошторису та бюджетного запиту й подає їх Міністерству фінансів України; отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження в законі про Державний бюджет України; приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів; розподіляє та доводить до них в установленому порядку обсяги бюджетних асигнувань; затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачене законодавством; розробляє проекти порядків використання коштів державного бюджету за відповідними бюджетними програмами; розробляє та затверджує паспорти бюджетних програм і складає звіти про їх виконання; здійснює аналіз показників виконання бюджетних програм (у разі застосування програмно- цільового методу в бюджетному процесі)^[178]).

Окрім вищенаведеного, необхідно звернути увагу на той факт, що всі міністерства як суб’єкти управління фінансовою системою виконують завдання з формування та реалізації державної політики у відповідній сфері суспільного життя, що, зокрема, передбачає й здійснення фінансової діяльності. На підтримання вищенаведеної позиції наведемо витяги з нормативно-правових актів, що визначають адміністративно-правовий статус деяких із міністерств:

1) відповідно до Положення «Про Міністерство молоді та спорту України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року, Міністерство молоді та спорту України як суб’єкт управління фінансовою системою: за рахунок коштів державного бюджету надає фінансову підтримку всеукраїнським фізкультурно-спортивним товариствам; надає фінансову допомогу та сприяє розвитку матеріально-технічної бази Національного олімпійського комітету України; надає фінансову допомогу Національному комітету спорту інвалідів у фізкультурно-оздоровчій і спортивній діяльності; надає фінансову допомогу Спортивному комітету України; організовує планово-фінансову роботу в апараті міністерства, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління міністерства; здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів; забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку^[179]);

2) відповідно до Положення «Про Міністерство культури України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 року № 495, Міністерство культури України як суб’єкт управління фінансовою системою: організовує планово-фінансову роботу в апараті Мінкультури, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління; здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів; забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку; формує, встановлює та затверджує в установленому порядку за участі й погодженням з іншими сторонами соціального партнерства державні соціальні нормативи у сфері обслуговування закладами культури; здійснює відповідно до законодавства постійний державний моніторинг застосування та фінансового забезпечення зазначених нормативів і контроль за їх додержанням^[180]);

3) відповідно до Положення «Про Міністерство оборони України»,

затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 671, Міністерство оборони України як суб’єкт управління

фінансовою системою: організовує фінансове забезпечення заходів

мобілізаційної підготовки та мобілізації в Збройних силах; забезпечує Збройні Сили фінансовими ресурсами згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних сил, у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням; в установленому порядку забезпечує фінансування військових закладів вищої освіти, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, військових ліцеїв, які перебувають у його підпорядкуванні, та науково-дослідних установ, що належать до сфери його управління; перевіряє в Збройних силах ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, виконання зобов’язань перед бюджетом і кредиторами; організовує планово-фінансову роботу в апараті міністерства, на підприємствах, в установах й організаціях, які належать до сфери його управління; здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів; забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку; забезпечує ефективне та цільове використання бюджетних коштів, державних фінансових і матеріальних ресурсів, усунення недоліків і порушень, виявлених органами державного фінансового контролю та правоохоронними органами^[181]);

4) відповідно до Положення «Про Міністерство освіти і науки України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 630, Міністерство освіти і науки України як суб’єкт управління фінансовою системою: бере участь у визначенні мінімальних нормативів фінансового забезпечення навчальних закладів; подає в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення та реорганізації державних наукових установ, які повністю або частково фінансуються з державного бюджету; розробляє пропозиції щодо обсягів фінансового забезпечення навчальних закладів; організовує планово- фінансову роботу в апараті міністерства, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління; здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів; забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку^[182]);

5) відповідно до Положення «Про Міністерство охорони здоров’я

України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267, Міністерство юстиції України як суб’єкт

управління фінансовою сферою: вносить зміни до переліків лікарських засобів вітчизняного й іноземного виробництва, які можуть закуповувати заклади й установи охорони здоров’я, що повністю або частково фінансуються з державного та місцевих бюджетів; організовує планово-фінансову роботу в апараті Міністерства охорони здоров’я, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління; здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів; забезпечує організацію та вдосконалення порядку ведення бухгалтерського обліку^[183]);

6) відповідно до Положення «Про Міністерство інфраструктури України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2015 року № 460, Міністерство інфраструктури України як суб’єкт управління фінансовою системою: вносить Кабінету Міністрів України для затвердження фінансові плани підприємств, що є суб’єктами природних монополій, та підприємств, плановий розрахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 млн гривень; проводить моніторинг фінансової діяльності підприємств, що належать до сфери управління міністерства, зокрема виконання показників фінансових планів, та вживає заходів щодо поліпшення їх роботи; затверджує річні фінансові й інвестиційні плани, а також інвестиційні плани на середньострокову перспективу (три - п’ять років) державних підприємств і господарських структур, що належать до сфери управління міністерства, та здійснює контроль за їх виконанням; здійснює відповідно до законодавства державний контроль і нагляд за діяльністю суб’єктів первинного фінансового моніторингу (операторів поштового зв’язку) у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму; організовує планово- фінансову роботу в апараті Міністерства, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, акціонерних товариствах, функції з управління корпоративними правами щодо яких здійснює Міністерство; здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів; забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку^[184]).

Отже, характеризуючи міністерства як суб’єктів управління фінансовою системою, необхідно зазначити, що, по-перше, такі органи є основними розпорядниками бюджетних коштів за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України. По-друге, міністерства наділені широким комплексом повноважень, пов’язаних із здійсненням фінансової діяльності (фінансової підтримки, фінансової допомоги) у сферах суспільного життя, в яких вони згідно з чинним національним законодавством є відповідальними органами за формування й реалізацію державної політики. По-третє, окремим аспектом фінансової діяльності міністерств як суб’єктів управління фінансовою діяльністю є здійснення контролю, зокрема фінансового, в цій сфері суспільного життя. Із приводу останнього зауважимо, що деякі з міністерств як суб’єкти управління фінансовою системою наділені чималими контрольними повноваженнями в такій сфері, а також виконують значні за обсягом правоохоронні функції. Водночас, ураховуючи особливе місце й роль органів контролю і правоохоронних, зокрема міністерств, у системі державних суб’єктів управління фінансовою системою України, дослідження особливостей їх адміністративно-правового статусу ми проведемо в рамках окремого підрозділу цієї наукової праці.

Наступну групу загальнодержавних суб’єктів управління фінансовою системою складають органи, для яких така діяльність є основною. У цьому контексті зазначимо, що хоча ми й відносили міністерства до групи суб’єктів управління фінансовою системою, для яких досліджувана діяльність не є профільною, серед зазначеної групи суб’єктів все ж таки є міністерство, для якого діяльність з управління фінансовою системою є основною. У цьому разі мова йде про такий центральний орган виконавчої влади, як Міністерство фінансів України (далі - Мінфін України). Так, відповідно до Положення «Про Міністерство фінансів України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 375, Мінфін є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову й бюджетну політику, державну політику у сфері організації та контролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності, державну політику у сфері державного пробірного контролю, бухгалтерського обліку, випуску та проведення лотерей, а також забезпечує формування й реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю, казначейського обслуговування бюджетних коштів, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та забезпечує формування й реалізацію єдиної державної податкової, митної політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску, державної політики у сфері видобування, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку^[185]). Зазначимо, що аналіз вищенаведеного нормативно-правового акта свідчить, що перелік повноважень

Мінфіну становить близько ста пунктів, а тому для зручності сприйняття класифікуємо їх за окремими напрямками діяльності, пов’язаної з управлінням фінансовою системою. Так, Мінфін як суб’єкт управління фінансовою системою виконує таку контрольну діяльність: здійснює державне

регулювання бухгалтерського обліку та фінансової і бюджетної звітності в Україні; розробляє стратегію розвитку національної системи бухгалтерського обліку; визначає єдині методологічні засади бухгалтерського обліку та складання фінансової й бюджетної звітності, обов’язкові для всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування (крім банків); здійснює адаптацію законодавства з питань бухгалтерського обліку в Україні до законодавства ЄС; запроваджує міжнародні стандарти фінансової звітності й оприлюднює їх на офіційному веб-сайті Мінфіну; затверджує форми фінансової та бюджетної звітності про виконання зведеного, державного та місцевих бюджетів; проводить оцінювання фінансового забезпечення проектів угод щодо регіонального розвитку та державних програм соціально-економічного розвитку територій; запроваджує міжнародні стандарти фінансової звітності та забезпечує їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Мінфіну; здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом; застосовує санкції до суб’єктів первинного фінансового моніторингу; погоджує основні напрями контрольно-ревізійної роботи; здійснює внутрішній контроль та аудит на підприємствах, в установах й організаціях, що належать до сфери його управління^[186]). У контексті вищенаведеного зазначимо, що окремі напрями контрольної діяльності Мінфіну України, а також способи їх реалізації ми детально розглянемо в наступному розділі цього наукового дослідження.

Окрім контрольної діяльності, Мінфін України як суб’єкт управління фінансовою системою реалізовує повноваження, пов’язані з визначенням

правових засад функціонування досліджуваної сфери суспільного життя, зокрема: бере участь у здійсненні заходів щодо адаптації законодавства України до законодавства ЄС у межах повноважень, передбачених законом; узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції; розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України; розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів із питань, що належать до його компетенції; погоджує проекти законів, які надходять на погодження від інших міністерств і центральних органів виконавчої влади, готує в межах повноважень, передбачених законом, висновки та пропозиції до проектів законів, інших актів законодавства, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів України, та проектів законів, внесених на розгляд Верховної Ради України іншими суб’єктами права законодавчої ініціативи, нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; готує в межах повноважень, передбачених законом, зауваження та пропозиції до прийнятих Верховною Радою України законів, що надійшли на підпис Президентові України; здійснює нормативно-правове регулювання у фінансовій, бюджетній, податковій, митній сферах, у сфері адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску; в сфері державного фінансового контролю, казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку, випуску та проведення лотерей, організації та контролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності, видобування, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку, в сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню 116

тероризму; розробляє в установленому порядку проект закону про Державний бюджет України на відповідний рік і готує відповідні матеріали, що додаються до нього^[187]). Отже, Мінфін України має широке коло повноважень, пов’язаних із визначенням правових засад державної політики у сфері функціонування фінансової системи України. Отже, зазначимо, що вищенаведені правові засади ми проаналізували в першому розділі цієї наукової праці.

Діючи як суб’єкт управління фінансовою системою, для якого така діяльність є профільною, Мінфін України виконує інформаційно-аналітичне забезпечення цієї сфери суспільного життя: здійснює прогнозування й аналіз доходів бюджету; складає й уточнює прогноз Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетних періоди; визначає основні організаційно - методичні засади бюджетного планування, що використовуються для підготовки бюджетних запитів і розроблення проекту Державного бюджету України та прогнозу Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетних періоди, загальний рівень доходів, видатків і кредитування бюджету; оцінює обсяг фінансування бюджету для складання проекту Державного бюджету України й індикативних прогнозних показників Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетних періоди; проводить разом з іншими органами виконавчої влади аналіз фінансово-економічного стану держави, перспектив її подальшого розвитку; вдосконалює методи фінансового та бюджетного планування; інформує громадськість про економічні та фіскальні цілі держави; аналізує обсяги дебіторської та кредиторської заборгованостей, причини їх виникнення та готує пропозиції щодо їх погашення^[188]).

Більше того, Мінфін є відповідальним за здійснення взаємодії, координації та міжнародного співробітництва у сфері управління фінансовою системою. Аналіз законодавства, що визначає адміністративно-правовий статус вищенаведеного суб’єкта управління фінансовою системою, дає можливість виокремити такі зазначені напрями його діяльності: організовує та налагоджує співробітництво з Міжнародним валютним фондом та іншими міжнародними фінансовими організаціями; координує роботу, пов’язану з ініціюванням, підготовкою та реалізацією проектів економічного та соціального розвитку України, що підтримуються іноземними державами, банками та міжнародними фінансовими організаціями; проводить моніторинг виконання зазначених проектів, здійснює методичне забезпечення зазначеної роботи; забезпечує міжнародне співробітництво та реалізацію зовнішньої політики в межах повноважень, передбачених законом; здійснює координацію та спрямування діяльності органів виконавчої влади, уповноважених на проведення контролю за додержанням бюджетного законодавства^[189]). Таким чином, Мінфін України є одним з основних суб’єктів управління фінансовою системою України, про що повною мірою свідчить проведений вище аналіз його адміністративно-правового статусу. При цьому повноваження Мінфіну України як суб’єкта управління фінансовою системою України можна класифікувати такими групами: контрольні; пов’язані з визначенням правових засад; інформаційно-аналітичні; пов’язані зі здійсненням й організацією взаємодії, координації та міжнародного співробітництва.

Зазначимо, що, окрім вищенаведеного, Мінфін України, будучи головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, координує та спрямовує діяльність так званих інших центральних органів виконавчої влади, які також у передбачених національним законодавством випадках набувають адміністративно-правового статусу суб’єктів управління фінансовою системою. Отже, зауважимо, що серед інших центральних органів виконавчої влади, адміністративно-правовий статус яких пов’язаний з управлінням фінансовою системою, є й такі, що не належать до сфери управління Мінфіну України. Отже, наступну групу суб’єктів управління фінансовою системою складають інші центральні органи виконавчої влади. Так, з аналізу ст. 16 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» випливає, що інші центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій із реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції. При цьому згідно зі ст. 17 вищенаведеного нормативно­правового акта як служба створюється центральний орган виконавчої влади в разі, якщо більшість його функцій пов’язані з наданням адміністративних послуг фізичним та юридичним особам^[190]). Зазначимо, що правові засади реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері надання адміністративних послуг визначено на рівні Закону України «Про адміністративні послуги» від 6 вересня 2012 року. Відповідно до ст. 1 вищенаведеного адміністративно-правового акта адміністративна послуга - результат здійснення владних повноважень суб’єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов’язків такої особи відповідно до закону^[191]). З аналізу вищезгаданої Постанови Кабінету Міністрів України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» випливає, що на сьогодні в Україні як служби функціонують 22 центральних органи виконавчої служби. При цьому дослідження нормативно- правових засад діяльності вищенаведених органів влади дозволило нам виокремити ті, для яких діяльність з управління фінансовою системою є однією з основних:

1) Державна казначейська служба України, яка відповідно до Положення «Про Державну казначейську службу України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів та який реалізує державну політику в сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів^[192]);

2) Державна регуляторна служба України, яка відповідно до Положення «Про Державну регуляторну службу України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 року № 724, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України й який реалізує державну регуляторну політику, політику з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності та дерегуляції господарської діяльності^{[193] [194]);}

3) Державна служба експортного контролю України, яка відповідно до Положення «Про Державну службу експортного контролю України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2015 року № 159, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра економічного розвитку і торгівлі й який реалізує державну політику в сфері державного експортного контролю ⁾;

4) Державна служба фінансового моніторингу України, яка відповідно до Положення «Про Державну службу фінансового моніторингу України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 2015 року № 537, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів і який реалізує державну політику в сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення^[195]);

5) Державна фіскальна служба України, яка відповідно до Положення «Про Державну фіскальну службу України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 236, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику в сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, державну політику в сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску^[196]).

Із приводу вищенаведеного зауважимо, що як свідчать назва (контроль, моніторинг), а також функціональне призначення зазначених центральних органів виконавчої влади, їх діяльність спрямована на здійснення контрольних повноважень, що більш характерно для таких центральних органів виконавчої влади, як інспекції. Зокрема, відповідно до ст. 17 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», в разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають контрольно-наглядові функції за додержанням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства, центральний орган виконавчої влади утворюється як інспекція^[197]). Водночас, як ми зазначали вище, сутність та особливості адміністративно-правового статусу органів контролю в системі державних суб’єктів управління фінансовою системою ми розглянемо в наступному підрозділі цього наукового дослідження.

Наступну групу суб’єктів управління фінансовою системою - інших центральних органів виконавчої влади - становлять агентства. Згідно із законодавчими положеннями, в разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління, центральний орган виконавчої влади утворюється як агентство^[198]). Зазначимо, що для вищенаведених центральних органів виконавчої влади діяльність з управління фінансовою системою не є профільною. Однак вони так само, як і міністерства, можуть набувати статусу основних розпорядників бюджетних коштів. Зокрема, в п. 1 ч. 2 ст. 22 Бюджетного кодексу України зазначено, що вищенаведеного статусу можуть набувати установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері^[199]).

Досліджуючи адміністративно-правовий статус таких суб’єктів управління фінансовою системою, як центральні органи виконавчої влади (міністерства та інші центральні органи виконавчої влади), не можна не звернути увагу на недоліки його нормативно-правового закріплення. У даному випадку мова йде про те, що з прийняттям Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року повноваженнями з утворення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади було наділено Кабінет Міністрів України^[200]). Так, як свідчить вищенаведений матеріал, адміністративно - правовий статус конкретного органу виконавчої влади визначено у відповідному положенні, затвердженому постановою Кабінету Міністрів

України. Водночас, як відомо, до прийняття вищенаведеного нормативно- правового акта повноваженнями з утворення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади був наділений Президент України. Отже, необхідно зазначити, що Кабінет Міністрів України не має права скасовувати чи визнавати нечинними акти Президента України, а Президент України до цього часу не видав указу про визнання нечинними указів Президента України, якими свого часу були закріплені положення про відповідні центральні органи виконавчої влади, тобто якими визначався їх адміністративно-правовий статус. Отже, на сьогодні фактично склалася ситуація, що адміністративно-правовий статус центральних органів виконавчої влади визначено відразу в двох різних за своєю юридичною природою нормативно-правових актах - указі Президента України та постанові Кабінету Міністрів України. Більше того, істотним недоліком визначення адміністративно-правого статусу деяких суб’єктів управління фінансовою системою України є ситуація, коли завдяки прийняттю відповідного нормативно-правового акта такий суб’єкт створюється, а акта, в якому б визначалися правові засади його діяльності, не існує. Яскравим прикладом зазначеної проблеми є те, що Постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення Державної аудиторської служби України» від 28 жовтня 2015 року № 868 було реорганізовано Державну фінансову інспекцію України шляхом її перетворення на Державну аудиторську службу України. Аналіз вищенаведеного акта свідчить, що в ньому відсутні положення стосовно того, яким саме нормативно-правовим актом повинно керуватися в своєї діяльності новостворене відомство, а в ньому лише покладається обов’язок на Мінфін України за двомісячний термін розробити проект Положення про Державну аудиторську службу України. На нашу думку, вищенаведена ситуація є неприпустимою. Так, по-перше, не зрозуміло, на підставі яких законодавчих положень буде здійснювати свою діяльність Державна аудиторська служба України. По-друге, чому Кабінетом Міністрів України запропоновані такі значні (два місяці) терміни на розроблення лише проекту відповідного 123

нормативно-правового акта. Також нелогічною здається наведена ситуація з огляду на те, що спочатку йде створення зазначеного центрального органу виконавчої влади, а вже потім (до того ж невідомо, коли саме) визначаються правові засади його діяльності. Більше того, правові засади діяльності органу, що реорганізовується (Державної фінансової інспекції України), було визначено діючим нині Кабінетом Міністрів України шляхом прийняття Постанови «Про затвердження Положення про Державну фінансову інспекцію України» від 6 серпня 2014 року № 330. Іншими словами, зазначене відомство здійснювало свою діяльність трохи більше ніж один рік, після цього було реорганізоване своїми ж творцями. Із приводу вищенаведеного природно постає питання, навіщо було створювати орган, щоб через незначний проміжок часу реорганізовувати його у відомство іншого функціонального призначення, тобто з інспекції на службу. Отже, необхідно підкреслити, що такі перетворення вимагають чималих витрат державних коштів. Ця ситуація є яскравим свідченням проведення неефективної політики щодо реорганізації центральних органів виконавчої влади.

Таким чином, під адміністративно-правовим статусом

загальнодержавних суб’єктів управління фінансовою системою України необхідно розуміти встановлену нормами адміністративного права сукупність повноважень (прав та обов’язків) державних органів, предмета їх відання (завдань і функцій), які вони реалізовують як реальні учасники правовідносин, пов’язаних із здійсненням мобілізації, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, а також здійсненням контрольної діяльності у сфері управління фінансовою системою, за виконання й належну реалізацію яких такі органи несуть встановлену в чинному національному законодавстві міру юридичної відповідальності. Шляхом аналізу нормативно-правових актів, на рівні яких визначено адміністративно-правовий статус загальнодержавних суб’єктів управління фінансовою системою, ми класифікували їх таким чином: 1) вищі органи державної влади - Верховна Рада України, Президент України, Кабінет 124

Міністрів України; 2) центральні органи виконавчої влади: а) для яких діяльність з управління фінансовою системою не є профільною: міністерства, агентства; б) центральні органи виконавчої влади, для яких діяльність з управління фінансовою системою є основною: Мінфін України, служби й інспекції.

2.3