Структура правового статусу фізичних осіб як суб’єктів адміністративного права

Правовий статус є стабільним правовим становищем суб’єкта, що змінюється в залежності від правовідносин, в які він вступає^[172]. Фізичній особі як суб’єктові адміністративного права притаманним може бути один із таких правових статусів-.

1) загальний: сукупність загальних суб’єктивних прав і юридич­них обов’язків, які реалізуються в адміністративних правовідноси­нах, учасниками яких є як суб’єкти публічної адміністрації, так і інші суб’єкти адміністративного права. Такий статус є загальним для всіх суб’єктів та є базовим для інших статусів;

2) спеціальний: сукупність суб’єктивних прав та юридичних обов’язків фізичної особи, які реалізуються в адміністративних правовідносинах, характеризуються особливостями та специфікою конкретної суспільно-державної, виробничо-господарської, трудо­вої чи соціальної діяльності людини і громадянина, що в цілому впливають на правове становище такої особи;

3) галузевий: конкретизований нормами конкретної підгалузі адміністративного права (службового, поліцейського, деліктного тощо) статус фізичної особи;

4) індивідуальний: статус конкретного суб’єкта адміністративно­го права.

Структура адміністративно-правового статусу фізич­ної особи складається з таких елементів, як: 1) правосуб’єктність;

2) суб’єктивні права і юридичні обов’язки; 3) юридична відпові­дальність (має вторинний характер, оскільки реалізується лише в результаті вчиненого правопорушення^[173]).

Адміністративна правосуб’єктність фізичної особи у своїй структурі містить такі складові:

1) адміністративна правоздатність - це фактична здатність суб’єкта мати права й обов’язки у сфері публічного адмініструван­ня. Адміністративна правоздатність виникає з моменту народжен­ня людини та не може бути обмеженою або відчуженою, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така відмова не має юридичної сили).

2) адміністративна дієздатність - це здатність суб’єкта своїми діями реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов’язки у сфері публічного адміністрування. У повному об­сязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку, неповна з 16 років (наприклад, право особи на працю);

3) адміністративна деліктоздатність - здатність суб’єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідаль­ність. За загальним правилом, адміністративна деліктоздатність на­стає з 16-річного віку.

Суб’єктивне право - це гарантована законом індивідуаль­но-конкретна лііра люжливої (дозволеної) поведінки особи з ліе- тою здійснення особистих інтересів та забезпечена відповід- нилш обов’язками інших суб’єктів та гарантіяліи держави. Суб’єктивне право означає виражені у правовій нормі і встановлені в ній: а) свободу поведінки індивіда в межах, закріплених право­вою нормою; б) можливість користування певним соціальним бла­гом; в) повноваження на здійснення конкретних дій і право вимоги відповідних дій від інших осіб; г) можливість звернутися по захист права в суд.

За своїм змістом суб’єктивне право - це не тільки (і не стільки) право на дії (свої або інших осіб), а перш за все право на користуван­ня матеріальними і нематеріальними благами, задоволення соціаль­них потреб та інтересів людей, право на участь у політичному житті країни, на участь у державному управлінні, на доступ до суспіль­них цінностей і благ, тобто з матеріальної точки зору суб’єктивне право завжди означає можливість користування певними соціаль­ними благами, а не просто міру можливої поведінки, яка є лише юридичним засобом для цього¹.

З точки зору механізму реалізації суб’єктивні права фізичної особи поділяються на дві групи: 1) абсолютні (безумовні); 2) від­носні. До абсолютних прав належать ті, якими суб’єкти користу­ються на свій розсуд, а суб’єкти публічної адміністрації повинні не перешкоджати, створювати всі умови для їх реалізації, захищати їх. Це право на адміністративну скаргу, працевлаштування, отри­мання загальної середньої освіти тощо. Реалізація цієї категорії прав залежить від волі фізичної особи. У свою чергу, відносними правами є такі, реалізація яких опосередковується волею суб’єкта публічної адміністрації та/або актом застосування права, наприк­лад, наказ про зарахування на посаду, ліцензія на здійснення ді­яльності^{[174] [175].}

У загальному адміністративно-правовому статусі фізичної особи суб’єктивні права у сфері публічного адміністрування поділяють­ся за їх змістом на такі групи:

а) права, які є необхідними для участі в управлінні державними справами як опосередковано, так і безпосередньо. Це так звані права на соціально-політичну активність: право на державну службу, на внесення пропозицій, на участь в об’єднаннях громадян тощо. Особ­ливою, характерною рисою цієї групи прав є те, що їх реалізація потребує, перш за все, активної поведінки, волевиявлення самого громадянина як суб’єкта адміністративного права;

б) право на сприяння, допомогу від держави, компетентних ор­ганізацій в реалізації громадянами своїх прав, свобод і законних ін­тересів: право на організаційну, технічну, санітарно-епідеміологіч­ну, медичну та іншу допомогу.

в) право на захист, яке характеризується тим, що для його реа­лізації від суб’єктів публічної адміністрації вимагається здійснення різноманітної багатофункціональної діяльності зі створення умов для практичної реалізації, захисту, гарантування. Ця група прав у своїй структурі містить: 1) право на адміністративну скаргу; 2) пра­во на оскарження до суду; 3) захист в адміністративно-юрисдикцій- ному провадженні; 4) право на допомогу недержаних організацій (профспілок, товариств захисту прав споживачів).

Поряд із поняттям «суб’єктивне право фізичної особи» дово­лі часто застосовується поняття «законний інтерес фізичної осо­би». Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-pπ∕2004 поняття «охоронюваний законом інтер­ес» - це прагнення до користування конкретним матеріальним та/або неліатеріальнилі благолі, як зулювлений загальнилі злііс- толі об’єктивного і прялю не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітиліний дозвіл, що є салюстійнилі об’єктолі судового захисту та інших засобів правової охорони^[176]. На думку Конституційного Суду України охоронюваним законом є інтерес, який не опосередковується суб’єктивним правом, проте перебуває з ним у логічно-смисловому зв’язку. Його прикладом є матеріаль­ні і моральні інтереси, які виникають в особи внаслідок реалізації суб’єктивного права на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч. 1 ст. 54 Конституції України).

Охоронюваний законом інтерес слід розглядати більш широко, оскільки інтерес може набувати правової охорони також і в опосе­редкуванні суб’єктивним правом, реалізовуючись у правовідноси­нах. У залежності від міцності зв’язку охоронюваного законом ін­тересу фізичної особи із суб’єктивним правом виокремлюють три основні його види:

1) інтерес, що знаходиться в логічно-смисловому зв’язку із суб’єктивним правом і опосередковується ним (як приклад, інте­рес отримати вищу освіту, опосередкований суб’єктивним правом на вищу освіту);

2) інтерес, який не опосередковується суб’єктивним правом, про­те мають із ним логіко-смисловий зв’язок (такі інтереси не забезпе­чуються зобов’язанням іншої сторони, наприклад, право звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що порушено її права, сво­боди або законні інтереси);

3) інтерес, що не опосередкований суб’єктивним правом і не має з ним логіко-смислового зв’язку (інтерес, який виник внаслідок так званого «рефлексу права», або інтерес, який має логіко-смисловий зв’язок з іншим охоронюваним законом інтересом)¹.

Юридичний обов ’язок фізичної особи - це встановлені дер­жавою для зобов’язаної особи вид і лііра належної (необхідної) поведінки. В обов’язках закріплюється належне ставлення до: держави та її апарату; суспільства та його членів; власних інтер­есів. Юридичний обов’язок у своїй структурі містить чотири осно­вні компоненти:

1) здійснювати певні дії чи утримуватися від них (наприклад, во­дії транспортних засобів зобов’язані дотримуватися правил дорож­нього руху);

2) реагувати належним чином на законні вимоги уповноваженого суб’єкта;

3) нести відповідальність за невиконання цих вимог;

4) не перешкоджати уповноваженому суб’єктові користуватися тим благом, на яке він має право (як приклад, публічна адміністра­ція не має права втручатися в корпоративне управління суб’єкта господарювання).

Юридичні обов’язки фізичної особи виникають у зв’язку з юри­дичними фактами, закріпленими у нормах адміністративного пра­ва, серед яких найбільш характерними є: досягнення громадянином певного віку (з 14 років виникає обов’язок отримати паспорт); зай­няття певного діяльністю; перебування у певному місці; користу­вання об’єктами державної власності тощо^{[177] [178].}

За своїм змістом обов’язки фізичної особи як суб’єкта адміністра­тивного права поділяються на три види:

а) абсолютні обов’язки - ті, яких покладено на громадянина у сфері публічного адміністрування та виконання яких не залежить від будь-яких обставин, оскільки це передбачено нормами чинного законодавства: загальний обов’язок дотримуватися закону, сплачу­вати податки, не завдавати шкоди природі, культурним та історич­ним пам’яткам, а також досить важливий обов’язок не зловживати своїми правами, порушуючи тим самим права інших суб’єктів;

б) відносні обов’язки - це обов’язки громадян у сфері публічного адміністрування, виконання яких залежить від низки чинників, що можуть стосуватися або волевиявлення громадянина (вступ до ВНЗ: обов’язки абітурієнта; вступ на державну службу: обов’язки, визна­чені Законом України про державну службу), або певних обставин (у період надзвичайного стану - обов’язок обмежити пересування тощо);

в) деліктні обов’язки - це обов’язки, що виникають із деліктних правовідносин, становлять особливу групу, тобто обов’язки, яких покладено на громадянина у зв’язку з його протиправною поведін­кою і полягають, власне, в обов’язку суб’єкта зазнати певних обме­жень своїх прав і свобод як покарання за вчинений проступок.

Гарантії реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків фізичної особи, які також є елементом правового статусу фізичної особи, традиційно поділяють на економічні, політичні, організаційні та юридичні^{[179] [180]:}

економічні гарантії- це створення такого матеріального підґрун­тя життя суспільства, яке дозволяло б забезпечити вільний розвиток кожної особистості, створити громадянам країни гідні умови жит­тя (напр., стабільна та ефективна робота промисловості, стабільний курс національної валюти, своєчасна виплата заробітної платні, со­ціальних виплат, зростання добробуту громадян тощо);

політичні гарантії передбачають пріоритет особистості і гро­мадянина у суспільстві і державі, політичний плюралізм, визнання прав і свобод людини і громадянина вищою цінністю;

організаційні гарантії прав та обов’язків фізичних осіб у сфері публічного адміністрування передбачають наявність розгалуженої системи контролюючих, правоохоронних, наглядових та інших державних і громадських організацій на всіх рівнях управління. Головною метою цих організаційних структур є діяльність із прак­тичної реалізації прав та свобод громадян, а також належних їм обов’язків;

юридичні гарантії - це сукупність закріплених в адміністратив- но-правових-нормах засобів (умов, способів), а також організаційно- правова діяльність із їхнього застосування, спрямована на забезпе­чення безперешкодної реалізації і всебічної охорони суб’єктивних прав фізичних осіб. Юридичні гарантії за своїм характером, ступе­нем впливу на ефективність реалізації прав і свобод громадян іс­тотно відрізняються між собою. Одні з них впливають на процес здійснення прав і свобод опосередковано, непрямо, у сукупності своїй створюючи сприятливі умови, в яких відбувається цей про­цес. Інші - діють безпосередньо, їх метою є втілення прав і свобод у життя, охорона їх від порушення, визначення порядку відновлення, якщо порушення вже мас місце. Ця група гарантій у законодавстві представлена безпосередньо у вигляді правоможностей учасників процесу реалізації прав і свобод, у вигляді процедурно-процесуаль­них правил їх здійснення. Таким чином, йдеться про матеріальні та процесуальні юридичні гарантії здійснення прав і виконання обов’язків.

6.3.