Фізичні особи в системі суб’єктів адміністративного права

Утвердження «людиноцентристської» моделі побудови суспільства обумовило визначення нових векторів розвитку держави, зокрема спрямованістю на забезпечення прав, свобод і законних інтересів невладних фізичних і юридичних осіб, обслуговування суспільства та задоволення публічних інтересів.

Зазначене призвело до посилення ролі фізичних осіб серед суб’єктів адміністративного права.

Для з’ясування місця фізичних осіб у системі суб’єктів адміністративного права необхідним є розмежування таких категорій, як: «людина», «особа», «особистість», «громадянин», які доволі часто використовуються на нормативному рівні як синонімічні.

Під поняттям «людина» розуміється жива істота, яка стоїть на найвищому щаблі розвитку живих організмів на Землі^[CLXIII] та володіє можливістю мислити і говорити, створювати знаряддя праці та використовувати їх у процесі суспільної праці. Поняття «людина» є загальним, спільним та об’єднуючим для таких категорій, як особистість та особа. Особистістю є конкретна людина з урахуванням таких її аспектів, як: культура, духовні, моральні та інші якості, особливість характеру, поведінки, що в цілому характеризуються відповідним ступенем соціальної зрілості та прагненням проявити свої індивідуальні здібності. Поняття ж «особа» є більш полісеман-

тичним і містить у своєму розумінні як окрему людину, індивіда, що посідає певне, переважно високе, становище у суспільстві, у колективі, так і поняття «людська індивідуальність» особистості; людина як втілення індивідуального начала в суспільстві^[164]. Отже, поняття «особа» визначає людину не лише з точки зору її зовнішнього вираження, але й розкриває її певний внутрішній зміст.

У нормативно-правових актах поняття «особа» використовується для позначення відповідного суб’єкта права, який є носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків і є учасником відповідних правових відносин.

У нормах Конституції України під поняттям «особа» розуміється «людина» або «громадянин» (напр., ст. 62 «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком ^СУДУ»; ст. 63 «особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом» тощо). Дещо інше розуміння поняття «особа» передбачається в законодавстві, що містить норми адміністративного права, оскільки його зміст розширюється або звужується за допомогою додаткових слів, які додаються загальному поняттю, зокрема: «особа без громадянства», «посадова (службова) особа», «особа, яка вчинила адміністративне правопорушення», «відповідальна особа».

Поняття «фізична особа» має узагальнююче значення та означає людину в системі суспільних відносин. В адміністративному праві під фізичною особою як суб’єктом адміністративного права розуміють носія передбачених адміністративно-правовими нормами прав і обов’язків у сфері публічного адміністрування, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати. Отже, фізична особа потенційно здатна бути носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків у сфері публічного адміністрування, тобто бути учасником адміністративних правовідносин. На відміну від суб’єкта адміністративного права, суб’єкт адміністративних правовідносин - це фактичний учасник правових зв’язків у сфері публічного адміністрування, тобто він обов’язково бере в них участь.

Фізичні особи належать до індивідуальних суб’єктів адміністративного права. Такими суб’єктами є: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, біженці, фізичні особи з іншим спеціальним статусом (напр., житель території з особливим адміністративно- правовим режимом, член адміністративного колективу тощо).

Гроліадянство України - це правовий зв ’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій прояв у їх взаємних правах та обов’язках.

Інститут громадянства опосередковує відносини держави та особи, оскільки щодо держави особа відіграє специфічну роль, саме її громадянина, а держава, у свою чергу, адресується до неї не як до людини взагалі, а як до свого громадянина¹. Громадяни є найбільшою групою індивідуальних суб’єктів. Відповідно до ст. З Закону України «Про громадянство»^[165] ^{^[166] громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього CPCP, які на момент проголошення незалежності України, тобто з 24.08.1991 р. постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13.11.1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших країн;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13.11.1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього CPCP зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України»; діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Слід зазначити, що право на громадянство є невід’ємним правом громадянина України, яке не поєднується з постійними трудовими чи службовими відносинами особи з конкретною організацією. Головною особливістю становища громадян за адміністративним правом є те, що вони є приватними особами, тобто реалізують свої особисті, загальногромадянські права та обов’язки у сфері публічного адміністрування, а не права та обов’язки виконавчо-розпорядчих органів, громадських організацій чи посадових осіб¹. На всіх осіб, які постійно чи тимчасово перебувають на території України, поширюється юрисдикція Української держави.
Однак законодавство у багатьох випадках чітко розмежовує і не ототожнює статус громадянина і статус інших фізичних осіб (зокрема іноземців, осіб без громадянства, біженців та ін.). Однією з умов побудови в Україні правової, соціально орієнтованої держави є її відкритість для світового співтовариства, що зумовлює появу на території країни все більшої кількості іноземців, які прибувають до України з різними цілями. Саме тому встановлення у законодавстві чіткого адміністративно-правового статусу вказаних категорій осіб дозволить уникнути непорозумінь і правопорушень як з їхнього боку, так і з боку суб’єктів публічної адміністрації. Адміністративно-правовий статус іноземних громадян та осіб без громадянства встановлюється Законами України: «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»^[167] ^{^[168], «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»^[169], іншими законами та підзаконними актами з урахуванням Конвенції про статус апатридів від 28.09.1954 р., Конвенції про статус біженців, Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають, від 13.12.1985 р. та ін.}
Іноземцем є особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особою без громадянства є особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської приналежності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Правовий статус іноземців у різних країнах може містити низку відмінностей, що зумовлюється такими факторами, як: соціально-економічні та політичні умови, характер зовнішньої політики, особливості національного законодавства. Окрім того, на статус іноземців певного мірою впливають правові режими, відповідно до яких правовий статус іноземних громадян різних країн однієї групи може також бути різним. Світовою практикою вироблено такі правові режими щодо іноземців: взаємності, ідентичності, національний режим, режим «відкритих дверей», преференційний (спеціальний), режим найбільшого благосприяння. В Україні для іноземців встановлено національний правовий режим, згідно з яким іноземці урівнюються у правах та обов’язках з громадянами України, за деякими виключеннями. Цей режим до іноземців застосовується за принципом взаємності, який передбачає таке саме ставлення до громадян України в інших державах.
Іноземців наділено тими ж правами і свободами, що й громадян України, вони виконують такі ж обов’язки, якщо інше не встановлено законами та міжнародними договорами України, однак не можна стверджувати, що адміністративно-правовий статус іноземців і громадян України є однаковим. За загальним правилом, адміністративна правоздатність громадянина України виникає з моменту народження і припиняється з його смертю. Натомість, у іноземця, що прибув до країни, адміністративна правоздатність виникає з моменту прибуття і закінчується, коли він залишає країну.
Правове становище іноземців складається з двох елементів: правового статусу громадянина власної держави (або статусу особи без громадянства у країні її постійного місцеперебування) і правового статусу власне іноземця. При цьому в особи без громадянства цей статус є практично єдиним - він встановлюється країною перебування. Іноземний громадянин не втрачає юридичного зв’язку зі своєю країною, перебуваючи за її кордонами, користується її захистом і підтримкою. У той же час іноземний громадянин підпадає під юрисдикцію іншої країни, зобов’язаний дотримуватися Конституції та адміністративних правил, що нею встановлені¹.
Правовий статус іноземців передбачає наявність обмежень прав та обов’язків, що залежить від тривалості їхнього перебування на території України (постійно чи тимчасово). Так, для тих, хто постійно проживає на території України, закріплено право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, або займатися іншою трудовою діяльністю. Натомість, іноземці, що перебувають на території України тимчасово, повинні отримати дозвіл на: працевлаштування; користування медичною допомогою; одержання приміщення у відповідності до законодавства України; вступ до легалізованих громадських організацій (якщо це передбачено статутами організацій і якщо інше не передбачено законодавством України)^[170] ^{^[171].}
До основних обмежень для іноземців та осіб без громадянства варто віднести такі: вони не можуть займати деякі посади (Президента України, судді, перебувати на посадах у складі морських і повітряних екіпажів тощо); не мають доступу до посад державних службовців, діяльність яких пов’язана з державною таємницею; не можуть служити у Збройних Силах України за призовом (лише добровільно за контрактом); щодо них допускаються обмеження в пересуванні чи перебуванні в окремих місцях; встановлено окремі правила паспортного режиму, вступу до навчальних закладів тощо; встановлено особливу адміністративну деліктоздатність.
6.2.}

<< | >>

↑

Источник: Загальне адміністративне право України : підручник / за заг. ред.: акад. С. Ківалова і проф. Л. Білої-Тіунової ; Нац. ун-т «Одеська юрид. академія». - Одеса,2023. - 792 с.. 2023

Еще по теме Фізичні особи в системі суб’єктів адміністративного права:

- Административное право зарубежных стран - Административное право России - Адміністративне право України -