Адміністративно-правовий статус місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в системі суб’єктів управління фінансовою системою України

Класифікуючи суб’єкти управління фінансовою системою України, ми, зокрема, назвали тих, які здійснюють цю діяльність на місцях. Шляхом реалізації такими суб’єктами закріплених чинним національним законодавством владних повноважень здійснюються мобілізацію, розподіл і використання централізованих та децентралізованих фондів коштів на рівні відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

При цьому залежно від форми здійснення владних повноважень місцеві суб’єкти управління 156

фінансовою системою можуть бути поділені на місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування. Розглянемо більш детально адміністративно-процесуальний статус вищенаведених суб’єктів управління фінансовою системою.

Як зауважує авторський колектив підручника «Адміністративне право України. Загальна частина. Академічний курс», виконавчу владу на місцевому територіальному рівні, тобто в областях, районах, Автономній Республіці Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські адміністрації, а також місцеві (територіальні) органи центральних органів виконавчої влади^[253]). Із приводу останніх зауважимо, що в попередніх підрозділах цього наукового дослідження ми вже охарактеризували центральні органи виконавчої влади як суб’єктів управління фінансовою системою. Зважаючи на те, що їх територіальні органи здійснюють таке саме управління фінансовою системою й виконують свої завдання на рівні відповідної адміністративно-територіальної одиниці, в рамках підрозділу їх адміністративно-правовий статус ми розглядати не будемо. Таким чином, у межах характеристики місцевих органів виконавчої влади як суб’єктів управління фінансовою системою наша увага буде зосереджена на адміністративно-правовому статусі місцевих державних адміністрацій.

Як установлено в Конституції України, виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

При цьому з аналізу конституційних положень випливає, що в межах відповідної території місцеві державні адміністрації забезпечують: виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку; підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів і програм; взаємодію з органами місцевого самоврядування; реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень^[254]). Більш детально адміністративно-правовий статус місцевих державних адміністрацій, організація, повноваження та порядок їх діяльності визначено на рівні Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 року. Вищенаведений нормативно-правовий акт окремо виділяє повноваження місцевих державних адміністрацій у галузі бюджету та фінансів (тобто складових фінансової системи). Зокрема, відповідно до ст. 18 зазначеного Закону в цій сфері місцева державна адміністрація: складає та подає на затвердження ради проект відповідного бюджету й забезпечує його виконання; звітує перед відповідною радою про його виконання; подає в установленому порядку до органів виконавчої влади вищого рівня фінансові показники та пропозиції до проекту Державного бюджету України, пропозиції щодо обсягу коштів Державного бюджету України для їх розподілу між територіальними громадами, розмірів дотацій і субсидій, дані про зміни складу об’єктів, що підлягають бюджетному фінансуванню, баланс фінансових ресурсів для врахування їх при визначенні розмірів субвенцій, а також для бюджетного вирівнювання, виходячи із забезпеченості мінімальних соціальних потреб; отримує від усіх суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності інформацію, передбачену актами законодавства для складання та виконання бюджету; здійснює фінансування підприємств, установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров’я, фізичної культури й спорту, соціального захисту населення, переданих у встановленому законом порядку в управління місцевій державній адміністрації вищими органами державної та виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад, а також заходів, пов’язаних із розвитком житлово-комунального господарства, благоустроєм і шляховим будівництвом, охороною довкілля та громадського порядку, інших заходів, передбачених законодавством; у спільних інтересах територіальних громад об’єднує на договірній основі бюджетні кошти з коштами підприємств, установ, організацій і населення для будівництва, розширення, реконструкції, ремонту й утримання виробничих підприємств, транспорту, мереж тепло-, водо-,

газо-, енергозабезпечення, шляхів, зв’язку, служб з обслуговування населення, закладів охорони здоров’я, торгівлі, освіти, культури, соціального забезпечення житлово-комунальних об’єктів, зокрема їх придбання для задоволення потреб населення, та фінансує здійснення цих заходів; здійснює в установленому порядку регулювання інвестиційної діяльності; визначає та встановлює норми споживання у сфері житлово-комунальних послуг, здійснює контроль за їх дотриманням^[255]).

Варто зазначити, що місцеві державні адміністрації очолюють їх голови. При цьому на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання власних і делегованих повноважень, голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження^[256]). З точки зору адміністративного права, розпорядження - це одна з форм управлінського рішення, акт державного управління, що має вольовий, владний характер і видається компетентним органом чи його посадовими особами в порядку, встановленому законом або іншим нормативно-правовим актом, та є обов’язковим для суб’єктів, яким він адресований^[257]). Таким чином, шляхом видання такого виду адміністративних актів, як розпорядження, голови місцевих державних адміністрацій здійснюють регулювальний вплив на правовідносини, пов’язані з управлінням фінансовою системою на місцевому рівні.

Окрему увагу необхідно звернути на те, що відповідно до ст. 118 Конституції України голів місцевих державних адміністрацій призначає та звільняє з посади Президент України за поданням Кабінету Міністрів України. При цьому голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Як цілком слушно стосовно вищенаведеного зауважують у науково-правових колах, відповідальність голови місцевої державної адміністрації як перед Президентом України, так і перед Кабінетом Міністрів України, по суті, закладає основи подвійної підпорядкованості місцевої державної адміністрації. Цей факт негативно впливає на інтегрованість усієї системи органів виконавчої влади України, якість місцевого державного управління та надання публічних послуг населенню. Ми повністю погоджуємося з позицією стосовно того, що одним із напрямів реформування місцевих державних адміністрацій необхідно визначити послідовне забезпечення підпорядкування місцевих державних адміністрацій Кабінету Міністрів України^[258]).

Для виконання законодавчо закріплених завдань у складі місцевих державних адміністрацій функціонують їх структурні підрозділи. Відповідно до Типового положення про структурний підрозділ місцевої державної адміністрації, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2012 року № 887, структурний підрозділ місцевої державної

адміністрації утворюється головою місцевої державної адміністрації, входить

до її складу й у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечує виконання покладених на цей підрозділ завдань. Основним завданням структурного підрозділу є забезпечення реалізації державної політики у визначеній одній чи кількох галузях на відповідній території. Структурний підрозділ в установленому законодавством порядку й у межах повноважень взаємодіє з іншими структурними підрозділами, апаратом місцевої державної адміністрації, органами місцевого самоврядування, територіальними органами міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, а також підприємствами, установами й організаціями з метою створення умов для провадження послідовної й узгодженої діяльності щодо термінів, періодичності одержання та передавання інформації, необхідної для належного виконання покладених на нього завдань і здійснення запланованих заходів^[259]). Структурні підрозділи місцевої державної адміністрації очолюють її керівники, які несуть персональну відповідальність перед головами відповідних державних адміністрацій за виконання покладених на ці підрозділи завдань^[260]). Порядок призначення на посади та звільнення з посад керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 року № 1374^[261]). При цьому згідно зі ст. 10 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», задля на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання власних і делегованих повноважень, керівники структурних підрозділів у межах своїх повноважень видають накази^[262]).

У своєму дослідженні, присвяченому загальній характеристиці наказу й умов його правомірності, С. І. Дячук цілком справедливо наголошує на тому, що наказ - це акт однобічного характеру і є формою виконавчо-розпорядчої діяльності. Виконавчий аспект наказу, як наголошує вчений, визначається його основним завданням (реалізація наданих законом владних повноважень), а розпорядчий - юридичним, владно- імперативним його змістом. Розпорядчий характер вимог наказу відрізняє його від актів нормативного характеру, які містять одну чи декілька правових норм, обов’язкових до виконання^[263]). Таким чином, так само, як і голови місцевих державних адміністрацій, керівники їх структурних підрозділів, приймаючи відповідні адміністративні акти - накази, здійснюють регулювальний вплив на правовідносини у сфері управління фінансовою системою на рівні відповідної адміністративно-територіальної одиниці^[264])'

У контексті досліджуваного питання необхідно зазначити, що на сьогодні законодавчо не врегульоване питання формування місцевої державної адміністрації, зокрема, не встановлений порядок її створення або ліквідації, а також не визначений орган, який повинен приймати такі рішення^[265]). Для вирішення вищенаведеної проблеми з ініціативи Кабінету Міністрів України було розроблено проект Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо порядку утворення та ліквідації місцевих державних адміністрацій» від 14 квітня 2015 року № 2642. Вищенаведеним законопроектом пропонують внести зміни до Закону України «Про місцеві державні адміністрації», зокрема, доповнити положенням, відповідно до якого місцеву державну адміністрацію утворює чи ліквідовує Кабінет Міністрів України. При цьому запроваджуються особливості державної реєстрації місцевих державних адміністрацій. Так, державна реєстрація новоутвореної місцевої державної адміністрації як юридичної особи здійснюється в триденний термін із дня набрання чинності актом Президента України про призначення її голови^[266]).

Водночас ми повністю погоджуємося із зауваженнями Комітету з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування стосовно того, що єдиною правомірною підставою для створення чи ліквідації певної місцевої (причому лише районної) державної адміністрації може бути лише зміна в адміністративно-територіальному устрої України, внаслідок якої на території певної області створюється новий район або ліквідується один із раніше існуючих районів^[267]). Таким чином, прийняття вищенаведеного законопроекту є неактуальним і суперечить положенням Конституції України.

Окрім вищенаведеного, необхідно зазначити, що в рамках проведення конституційної реформи щодо децентралізації на розгляді у Верховній Раді України перебуває законопроект «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації)» від 1 липня 2015 року № 2217 а, яким запропоновано внесення змін до Основного закону України. Зокрема, мова йде про реформування інституту місцевих державних адміністрацій і перетворення їх на префектів. Так, ст. 118 Конституції України запропоновано викласти в новій редакції та визначити, що виконавчу владу в районах й областях, у Києві та Севастополі замість місцевих державних адміністрацій будуть здійснювати префекти. При цьому префект на відповідній території: здійснює нагляд за додержанням Конституції і законів України органами місцевого самоврядування; координує діяльність територіальних органів центральних органів виконавчої влади та здійснює нагляд за додержанням ними Конституції та законів України; забезпечує виконання державних програм; спрямовує й організовує діяльність територіальних органів центральних органів виконавчої влади та забезпечує їх взаємодію з органами місцевого самоврядування в умовах воєнного або надзвичайного стану, надзвичайної екологічної ситуації; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України^[268]). Необхідно зазначити, що вже сьогодні Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарство України підготовлено законопроект «Про префектів» від 26 серпня 2015 року. Відповідно до ст. 1 вищенаведеного законопроекту префект є місцевим органом виконавчої влади й входить до системи органів виконавчої влади. Серед основних завдань префектів законопроектом названо: здійснення нагляду за додержанням Конституції та законів України органами місцевого самоврядування та посадовими особами місцевого самоврядування; здійснення координації діяльності територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, здійснення нагляду за додержанням ними Конституції та законів України; спрямування й організацію діяльності територіальних органів центральних органів виконавчої влади та їх взаємодію з органами місцевого самоврядування в умовах воєнного або надзвичайного стану, надзвичайної екологічної ситуації^[269]). Як випливає з аналізу положень вищенаведеного законопроекту, вони фактично збігаються із завданнями, запропонованими в законопроекті, що вносить зміни до Конституції України. На нашу думку, в Законі «Про префектів» повинні не дублюватися конституційні завдання префектів, а розкриватися більш детально, що буде відповідати положенню стосовно того, що закони приймаються на основі та на виконання Конституції України. Більше того, необхідно наголосити на тому, що завдання та повноваження префектів порівняно із завданнями та повноваженнями місцевих державних адміністрацій стають значно вужчими. Зокрема, префекти вже не будуть мати таких повноважень з управління фінансовою системою, як підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів, а будуть здебільшого наділені повноваженнями із здійснення контрольної діяльності, координації й спрямування діяльності інших територіальних органів виконавчої влади. Зазначена тенденція, на нашу думку, є позитивною, особливо враховуючи те, що раніше мова йшла про ліквідацію даного інституту влади взагалі й передавання їх повноважень до обласних і районних виконавчих комітетів. Водночас наша держава, зважаючи на конфлікти, що тривають на її території, ще не готова до повної передачі влади громадам, тому залишення контрольно - наглядових, координаційних функцій за місцевими органами виконавчої влади наразі є необхідним.

Як випливає з вищенаведеного, одним із найголовніших місцевих суб’єктів управління фінансовою системою, які тісно взаємодіють із місцевими державними адміністраціями, є органи місцевого самоврядування. Так, у Конституції України закріплено, що народ як носій суверенітету та єдине джерело влади в Україні здійснює владу, зокрема, через органи місцевого самоврядування, яка визнається та гарантується в нашій державі^[270]). Для визначення системи та гарантій місцевого самоврядування в Україні, засад організації та діяльності, правового статусу та відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування було прийнято Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року. Відповідно до ст. 2 вищенаведеного нормативно-правового акта місцеве самоврядування в Україні являє собою гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську ради; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; старосту; районні й обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення^[271]). Крім того, необхідно зазначити, що органи місцевого самоврядування з метою більш ефективного здійснення своїх повноважень, захисту прав й інтересів територіальних громад можуть об’єднуватися в асоціації органів місцевого самоврядування та їх добровільні об’єднання, які підлягають реєстрації відповідно до законодавства в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об’єднань громадян, інших громадських формувань^[272]). Для врегулювання відносин, що виникають у процесі добровільного об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст, було прийнято Закон України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» від 5 лютого 2015 року. Згідно із положеннями вищенаведеного нормативно-правового акта, добровільне об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюється з дотриманням таких умов: у складі об’єднаної територіальної громади не може існувати іншої територіальної громади, яка має свій представницький орган місцевого самоврядування; територія об’єднаної територіальної громади повинна бути нерозривною, межі об’єднаної територіальної громади визначаються за зовнішніми межами юрисдикції рад територіальних громад, що об’єдналися; об’єднана територіальна громада повинна розміщуватися в межах території Автономної Республіки Крим, однієї області; при ухваленні рішень щодо добровільного об’єднання територіальних громад беруться до уваги історичні, природні, етнічні, культурні й інші чинники, що впливають на соціально-економічний розвиток об’єднаної територіальної громади; якість і доступність публічних послуг, що надаються в об’єднаній територіальній громаді, не можуть бути нижчими, ніж до об’єднання. Зазначеним Законом передбачено особливості державної підтримки добровільного об’єднання територіальних громад, такі як надання їм субвенцій на формування відповідної інфраструктури^[273]). Як цілком слушно зауважує О. А. Музика в своєму дослідженні, присвяченому правовому регулюванню неподаткових доходів місцевих бюджетів України, субвенція є міжбюджетним трансфертом, що надається з чітко обумовленим цільовим призначенням як допомога на часткове фінансування програм і заходів соціального та іншого розвитку за умови часткової участі коштів місцевого бюджету - отримувача цих коштів; підлягає поверненню при неповному (у межах невикористаної суми) або нецільовому (у межах повної суми) використанні^[274]).

Зазначимо, що в контексті досліджуваного питання для нас найбільший інтерес становлять сільські, селищні та міські ради (далі - ради), а точніше їх виконавчі комітети (далі - виконкоми), оскільки вони наділені найбільшими повноваженнями в галузі управління фінансовою системою. Так, з аналізу ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» випливає, що вищенаведені органи як суб’єкти управління фінансовою системою мають такі самоврядні повноваження в цій сфері: складання проекту місцевого бюджету, подання його на затвердження відповідної ради, забезпечення виконання бюджету; щоквартальне подання раді письмових звітів про хід і результати виконання бюджету; підготовка та подання відповідно до районних, обласних рад необхідних фінансових показників і пропозицій щодо складання проектів районних та обласних бюджетів; установлення в порядку й межах, визначених законодавством, тарифів на побутові, комунальні (крім тарифів на теплову енергію, централізоване водопостачання та водовідведення, перероблення й захоронення побутових відходів, послуги з централізованого опалення, послуги з централізованого постачання холодної води, послуги з централізованого постачання гарячої води, послуги з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), які встановлюються національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг), транспортні й інші послуги; встановлення за узгодженим рішенням відповідних рад порядку використання коштів та іншого майна, що перебувають у спільній власності територіальних громад; здійснення в установленому порядку фінансування видатків із місцевого бюджету; залучення на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розміщених на відповідній території, та коштів населення, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт та утримання на пайових засадах об’єктів соціальної й виробничої інфраструктури та на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища; об’єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюджету й інших місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування комунальних підприємств, установ та організацій, вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад; укладення з юридичними та фізичними особами договорів на справляння місцевих зборів, обов’язковість укладення яких установлена законодавством; підготовка та затвердження переліку спеціально відведених місць для паркування транспортних засобів^[275]).

Крім того, виконкоми можуть бути наділені делегованими

повноваженнями у сфері управління фінансовою системою. Як випливає зі ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», делеговані повноваження є повноваженнями органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад. При цьому серед вищенаведених повноважень необхідно назвати такі: здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням зобов’язань щодо платежів до місцевого бюджету на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності; здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням цін і тарифів; сприяння здійсненню інвестиційної діяльності на відповідній території^[276]).

Таким чином, органи місцевого самоврядування як місцеві суб’єкти управління фінансовою системою наділені значним обсягом повноважень у цій сфері. Проте доводиться констатувати, що система місцевого самоврядування на сьогодні не задовольняє потреб суспільства. Зокрема, мова йде про те, що на сьогодні в Україні утворено близько 12 тис. територіальних громад, у більше ніж 6 тис. громад кількість жителів становить менш ніж 3 тис. осіб, із них у 4 809 громадах - менше ніж 1 тис. осіб, а у 1 129

громадах - менше ніж 500 осіб, у більшості з них не утворено виконавчі органи відповідних сільських рад, відсутні бюджетні установи, комунальні підприємства тощо. Органи місцевого самоврядування таких громад практично не можуть здійснювати надані їм законом повноваження. Дотаційність 5 419 бюджетів місцевого самоврядування становить понад 70 %, 483 територіальні громади - на 90 % утримуються за рахунок коштів

державного бюджету. Здійснення постійної фінансової підтримки через районні бюджети нечисленних територіальних громад із використанням системи дотацій вирівнювання є обтяжливим для державного бюджету та стримує розвиток малих міст і великих селищ. Для подолання вищезазначених проблем упровадження в Україні європейських стандартів життя та виходу

нашої держави на провідні позиції в світі в Стратегії сталого розвитку «Україна - 2020», затвердженій указом Президента України від 12

січня 2015 року № 5/2015 (далі - Стратегія), запропоновано зміни, пов’язані з визначення напрямів, механізмів і термінів формування ефективного місцевого самоврядування та територіальної організації влади для створення і підтримки повноцінного життєвого середовища для громадян, надання високоякісних і доступних публічних послуг, становлення інститутів прямого народовладдя, задоволення інтересів громадян у всіх сферах життєдіяльності на відповідній території, узгодження інтересів держави та територіальних громад^[277]).

Так, відповідно до вищенаведеного нормативно-правового акта досягнення зазначеної мети повинне здійснюватися, зокрема, за вектором відповідальності, зміст якого полягає в тому, що забезпечення гарантій, відповідно до яких територіальні громади самостійно вирішуватимуть питання місцевого значення, свого добробуту та нестимуть відповідальність за розвиток усієї країни. Цей вектор також передбачає: децентралізацію та реформу управління; реформу регіональної політики; конституційну реформу. У сфері управління фінансовою системою зазначена Стратегія наділяє органи місцевого самоврядування повноваженнями з місцевого економічного розвитку (залучення інвестицій, розвиток підприємництва); надання соціальної допомоги через територіальні центри^[278]. На підтримку вищенаведених позицій на розгляд до Верховної Ради України з ініціативи Президента України було подано законопроект «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації)» від 1 липня 2015 року № 2217 а. Як зазначено в пояснювальній записці до законопроекту, його метою є відхід від централізованої моделі управління в державі, забезпечення спроможності місцевого самоврядування та побудова ефективної системи територіальної організації влади в Україні, реалізація повною мірою положень Європейської хартії місцевого самоврядування, принципів субсидіарності, повсюдності та фінансової самодостатності місцевого самоврядування^[279]). Зазначимо, що, дослідивши вищенаведений законопроект, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законопроект відповідає вимогам ч. 1 ст. 157 Конституції України, оскільки запропоновані ним зміни не передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина й не спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Більше того, Комітет Верховної Ради України з питань правової політики та правосуддя, розглянувши на своєму засіданні 26 серпня 2015 року цей законопроект, прийшов до висновку стосовно того, що його необхідно попередньо схвалити^[280]).

Таким чином, з огляду на вищевикладений матеріал, можна дійти висновку, що одне з основних місць у системі суб’єктів управління фінансовою системою займають її місцеві суб’єкти - місцеві державні адміністрації й органи місцевого самоврядування. Вищенаведені суб’єкти наділенні значним обсягом повноважень у сфері управління фінансовою системою на рівні конкретної адміністративно-територіальної одиниці. Як випливає з вищенаведеного, на цей час місцеві суб’єкти управління фінансовою системою перебувають на стадії реформування. Зазначене реформування спрямоване в основному на перетворення місцевих державних адміністрацій на префектів - органи, які будуть виконувати контрольно- наглядові функції, зокрема у сфері управління фінансовою системою. Крім того, реформування місцевих суб’єктів управління фінансовою системою спрямоване на зміцнення позицій органів місцевого самоврядування, підвищення рівня їх самостійності, а також відповідальності за прийняті рішення та розвиток адміністративно-територіальних одиниць, на яких вони розташовані. Окремо необхідно відзначити той факт, що законодавчі ініціативи, спрямовані на втілення в життя вищенаведених реформаторських ідей, подекуди не узгоджені між собою, не відповідають положенням чинної Конституції України. Водночас, ініційована Президентом України Стратегія розвитку, а також внесені на розгляд до Верховної Ради України з цього приводу законопроекти необхідно відзначити як позитивний крок назустріч європейським стандартам місцевого управління фінансовою системою, що, безумовно, сприятливо вплине й на всю фінансову систему нашої держави в цілому.

2.5

<< | >>

↑

Источник: Адміністративно-правове забезпечення управління фінансовою системою України : монографія / Т. А. Кобзєва. - Суми : Сумський державний університет,2018. - 433 с.. 2018

Еще по теме Адміністративно-правовий статус місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в системі суб’єктів управління фінансовою системою України:

- Административное право зарубежных стран - Административное право России - Адміністративне право України -