Суди, правоохоронні органи та органи контролю в системі державних суб’єктів управління фінансовою системою України

Відповідно до конституційних положень людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Досліджуючи сутність судових органів у системі державних суб’єктів управління фінансовою системою, необхідно зазначити, що відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб^[203]) При цьому, як зауважує Т. В. Сараскіна, судовий порядок застосовується й при захисті фінансових інтересів і прав держави у взаємовідносинах із громадянами (стягнення з них податків, фінансових санкцій, платежів з обов’язкового державного страхування тощо), при цьому особливе місце в захисті прав, свобод та інтересів суб’єктів фінансових правовідносин належить Конституційному Суду України^[204]).

Окрім Конституційного Суду України, в межах національної системи функціонують також суди загальної юрисдикції. Зазначимо, що питання, пов’язані з організацією судової влади та здійсненням правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначено на рівні Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року.

Зазначимо, що з точки зору участі судів загальної юрисдикції у правовідносинах, пов’язаних з управлінням фінансовою системою, відповідні вищі спеціалізовані суди (Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України) згідно з ч. 1 ст. 22 Бюджетного кодексу України є основними розпорядниками бюджетних коштів за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України^[210]). Водночас у контексті нашого дослідження суди загальної юрисдикції становлять для нас інтерес із точки зору їх основної діяльності - здійснення правосуддя.

судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необгрунтованому процесуальному примусу та щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура^[211]). Необхідно звернути увагу на те, що згідно зі ст. 11 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року (далі - КК України) злочином є передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину^[212]). Як зауважує С. І. Селецький, суспільно небезпечне діяння в кримінально-правовому розумінні - це об’єктивне зовні ставлення особи до панівного в певному суспільстві правопорядку, що виявляється в посяганні на нього, внаслідок цього завжди завдається шкода певним соціальним цінностям^[213]). При цьому зазначимо, що кримінальне законодавство не виокремлює категорію злочинів у сфері управління фінансовою системою. Злочини в наведеній вище сфері суспільного життя можна знайти в багатьох розділах чинного КК України. Так, аналіз вищенаведеного нормативно-правового акта дав можливість до злочинів у сфері управління фінансовою системою віднести такі: ст. 191 КК України - привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем; ст. 199 КК України - виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою використання під час продажу товарів, збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів, білетів державної лотереї, марок акцизного податку чи голографічних захисних елементів; ст.

Зазначимо, що окрім суспільно небезпечних діянь до компетенції загальних судів віднесено здійснення судового розгляду в справах про адміністративні правопорушення. Як зазначено в ч. 1 ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року (далі - КпАП України), адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління й за яку законом передбачено адміністративну відповідальність^[215]). При цьому, як зауважує авторський колектив навчального посібника «Адміністративна відповідальність в Україні», адміністративна відповідальність - це застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що спричиняють для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру та накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставі й у порядку, встановлених нормами адміністративного права^[216]). Так само, як і кримінальне, законодавство про адміністративні правопорушення не містить окремої глави, присвяченої правопорушенням у сфері управління фінансової системи. Більше того, не всі адміністративні правопорушення в наведеній сфері розглядаються в судовому порядку. Водночас проведення комплексного аналізу положень КпАП України з урахуванням особливостей розмежування компетенції органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, дозволило дійти висновку, що загальні суди як суб’єкти

управління фінансовою системою розглядають справи про адміністративні правопорушення в цій сфері. Зокрема, мова йде про: ст. 155-1 КпАП України - порушення порядку проведення розрахунків; ст. 162 КпАП України - порушення правил про валютні операції; ст. 162-1 КпАП України - ухилення від повернення виручки в іноземній валюті; ст. 162-2 КпАП України - незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків; ст. 163-1 КпАП України - порушення порядку ведення податкового обліку, надання аудиторських висновків; ст. 163-2 КпАП України - неподання або несвоєчасне подання платіжних доручень на перерахування належних до сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); ст. 163-3 КпАП України - невиконання законних вимог посадових осіб органів доходів і зборів; ст. 163-4 КпАП України - порушення порядку утримання та перерахування податку на доходи фізичних осіб і подання відомостей про виплачені доходи; ч. 2 ст. 163­7 КпАП України - діяльність на фондовому ринку без ліцензії; ст. 163-12 КпАП України - порушення умов видачі векселів; ст. 164 КпАП України - порушення порядку провадження господарської діяльності;

ст. 164-3 КпАП України - недобросовісна конкуренція; ст. 164-5 КпАП України - зберігання або транспортування алкогольних напоїв чи тютюнових виробів, на яких немає марок акцизного збору встановленого зразка; ст. 164 -12 КпАП України - порушення бюджетного законодавства; ст. 164-14 КпАП України — порушення законодавства про здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти; ст. 164-15 КпАП України - приховування стійкої фінансової неспроможності; ст. 164-16 КпАП України - зайняття забороненими видами господарської діяльності; ст. 166-1 КпАП України - зловживання монопольним становищем на ринку; ст. 166-2 КпАП України - неправомірні угоди між підприємцями; ст. 166-3 КпАП України - дискримінація підприємців органами влади й управління; ст. 166-4 КпАП України - порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень; ч. 1, 2, 9, 10 ст. 166-6 КпАП України - порушення порядку припинення юридичної 132

особи або підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця; ст. 166-8 КпАП України - порушення порядку зайняття діяльністю з надання фінансових послуг; ст. 166-9 КпАП України - порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення; ст. 166-10 КпАП України - порушення вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру; ст. 166-11 КпАП України - порушення законодавства про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців; ст. 166-12 КпАП України - порушення законодавства у сфері ліцензування видів господарської діяльності; ст. 166-14 КпАП України - недодержання особою обов’язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання; ст. 166-15 КпАП України - незаконні дії щодо приватизаційних паперів; ст. 166-16 КпАП України - незаконні дії в разі банкрутства; ст. 166-17 КпАП України - фіктивне банкрутство; ст. 166-18 КпАП України - примушування до антиконкурентних узгоджених дій; ст. 166-21 КпАП України - порушення порядку здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності; ст. 184-1 КпАП України - неправомірне використання державного майна; ст. 188-3 КпАП України - невиконання законних вимог посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з контролю за цінами; ст. 188-17 КпАП України - невиконання законних вимог посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері державного експортного контролю; ст. 188-19 КпАП України - невиконання законних вимог народного депутата України, Рахункової палати, члена Рахункової палати; ст. 188-23 КпАП України - перешкоджання уповноваженим особам органів доходів і зборів, Пенсійного фонду України, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування у проведенні перевірок; ст. 188-29 КпАП України - невиконання законних вимог посадових осіб національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків 133

фінансових послуг; ст. 188-30 КпАП України - ухилення від виконання або несвоєчасне виконання законних вимог Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку або її уповноважених осіб; ст. 188-34 КпАП України - невиконання законних вимог посадових осіб суб’єктів державного фінансового моніторингу; ст. 188-37 КпАП України - невиконання законних вимог посадових осіб органів ринкового нагляду та їх територіальних органів; ст. 188-38 КпАП України - невиконання приписів посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань дозвільної системи в сфері господарської діяльності; ст. 188-45 КпАП України - невиконання законних вимог посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері розвитку підприємництва^[217]).

Отже, здійснюючи правосуддя в зазначених вище категоріях справ (кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення), загальні суди вирішують важливе як для держави, так і для українського суспільства завдання - забезпечення невідворотності покарання за вчинення правопорушень у сфері управління фінансовою системою; захист і відновлення порушених прав, свобод та інтересів постраждалих від правопорушення осіб і держави; недопущення вчинення нових правопорушень у сфері управління фінансовою системою.

Зазначимо, що окрім вищенаведеного, до компетенції загальних судів чинним національним законодавством віднесено також розгляд цивільних справ, тобто здійснення цивільного судочинства. Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд та вирішення цивільних справ із метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При цьому з аналізу

ст. 15 вищенаведеного нормативно-правового акта випливає, що в порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо: 1) захисту

порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; 2) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства^[218]). Щодо вищенаведеного, необхідно зазначити, що згідно зі ст. 1 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року цивільні відносини, тобто особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, регулюються цивільним законодавством. Водночас до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлене законом^[219]). Як цілком слушно було зауважено з приводу вищенаведеного, зазначене розмежування є надзвичайно важливим, оскільки фінансові відносини тісно пов’язані з майном. Однак не потрібно забувати й про можливі винятки, коли ті чи інші положення цивільного законодавства застосовуються у сфері фінансового регулювання. Саме цивільне право регулює відносини, реалізація яких передбачає досягнення певних господарських результатів. Після одержання таких результатів вступає в дію фінансове право, яке визначає розміри та порядок сплати відповідних платежів, санкції за ухилення від сплати податків, зборів тощо^[220]). Таким чином, приймаючи судові рішення в цивільних справах, загальні суди хоча й не діють як суб’єкти управління фінансовою системою, однак визначають засади розвитку вже фінансових правовідносин у такій сфері суспільного життя.

Наступними судовими органами в системі державних суб’єктів управління фінансовою системою є господарські суди. Так, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України від 6 листопада 1991 року підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (зокрема, іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без

створення юридичної особи й в установленому порядку, набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до

господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених законодавством заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. При цьому у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності^[221]). Для здійснення характеристики господарських судів як суб’єктів управління фінансовою системою проаналізуємо деякі із законодавчих положень, що визначають компетенцію даних органів державної влади. Так, як приклад зазначимо, що згідно зі ст. 12 Господарського процесуального кодексу України господарські суди здійснюють правосуддя, зокрема у справах щодо спорів, які виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, зокрема щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів і технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни й тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України й адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесене до відання інших органів^[222]). Із приводу вищенаведеного необхідно зазначити, що на законодавчому рівні поняття «господарський договір» хоча й використовується в положеннях багатьох нормативно-правових актах, свого законодавчого визначення не одержало. Зокрема, в Господарському кодексі України від 16 січня 2003 року главу 20 присвячено правовому інституту господарських договорів, але сутність поняття «господарський договір» не розкрита. Водночас у ст. 179 вищенаведеного нормативно-правового акта визначено, що майново- господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб’єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько- договірними зобов’язаннями^[223]). Як зауважує авторський колектив науково- практичного коментаря до Господарського кодексу України, виходячи зі змісту зазначеної норми, можна дійти висновку, що господарський договір можна визначити як засноване на угоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб’єктами - юридичними особами, змістом якого є взаємні права та обов’язки сторін у сфері господарювання^[224]). У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що органи держави можуть бути повноцінними сторонами господарських договорів. Зокрема, в ст. 183 Господарського кодексу України визначено особливості укладання господарських договорів за державним замовленням. Більше того, встановлено, що договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб’єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, уповноваженими від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов’язання сторін і регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення^[225]). У цьому контексті зазначимо, що згідно з ч. 2 ст. 8 Закону України «Про державний матеріальний резерв» від 24 січня 1997 року для підприємств, установ та організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи й організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, засновані на державній власності), а також для суб’єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, державне замовлення на поставку продукції є обов’язковим, якщо виконання його не завдає їм збитків^[226]). Щодо вищенаведеного необхідно зазначити, що фінанси підприємств є однією зі складових частин фінансової системи, а отже, вирішуючи господарські справи наведеної категорії (при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів за державним замовленням), господарські суди діють як повноцінні суб’єкти управління такою системою, оскільки, ухвалюючи відповідні рішення, впливають на зміст цих правовідносин^{[227] [228]).}

Окрім вищенаведених державних органів, у системі судів загальної юрисдикції функціонують адміністративні суди. Юрисдикція, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства визначені в положеннях Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року (далі - КАС України). Зокрема, у вищенаведеному нормативно-правовому акті встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень із боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ²²⁸). Як зауважує авторський колектив навчального посібника «Адміністративний процес України» під час характеристики поняття, змісту та видів адміністративних процесуальних правовідносин, їх обов’язковим учасником є суб’єкт владних повноважень, наявність якого характеризує їх як публічно-правові, лише в такому випадку вони можуть бути предметом розгляду та вирішення в адміністративному суді^[229]). Як визначено в ст. 3 КАС України, суб’єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень^[230]). Зазначимо, що аналіз категорії публічно-правових спорів, підвідомчих адміністративним судам, дає можливість дійти висновку про особливе місце таких судових органів у системі державних суб’єктів управління фінансовою системою взагалі й серед судів загальної юрисдикції зокрема. У цьому разі мова йде про те, що юрисдикція вищенаведених судових органів поширюється, зокрема, на: спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно- правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб’єктами владних повноважень із приводу реалізації їх компетенції у сфері управління, зокрема делегованих повноважень; спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, установлених

Конституцією та законами України. При цьому аналіз глави 6 «Особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ» КАС України дав можливість виокремити адміністративні справи, вирішення яких адміністративними судами має пряме й важливе значення щодо питання управління фінансовою системою. До вищенаведеної категорії адміністративних справ ми віднесли такі: ст. 171 КАС України - провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів владних повноважень; ст. 171-1 КАС

України - провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів; ст. 183-3 КАС України - провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів; ст. 184-4 КАС України - провадження у справах за зверненням Служби безпеки України щодо накладення арешту на активи, що пов’язані з фінансуванням тероризму та стосуються фінансових операцій, зупинених відповідно до рішення, прийнятого на підставі резолюцій Ради безпеки ООН, зняття арешту з таких активів і надання доступу до них; ст. 183­6 КАС України - провадження у справах щодо підтвердження обґрунтованості вжиття суб’єктами владних повноважень заходів реагування під час здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності^[231]). Вищенаведений перелік свідчить про особливість завдань, які вирішують адміністративні суди як суб’єкти управління фінансовою системою України, оскільки, постановляючи відповідні судові рішення в будь-якій із зазначених категорій адміністративних справ, вони можуть: визнати нормативно-правовий акт, який установлює правові засади управління фінансовою системою, незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині; стягнути кошти

за податковим боргом; зупинити виконання видаткових операцій платника податків на рахунках платника податків; підтвердити обґрунтованість адміністративного арешту майна платника податків; надати дозвіл на погашення всієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі; накласти арешт на фінансові активи, які пов’язані з фінансуванням тероризму та стосуються фінансових операцій, зупинених відповідно до рішення, прийнятого на підставі резолюцій Ради безпеки ООН, а також зняти арешт із таких активів та надати доступ до них тощо.

Таким чином, судові органи посідають особливе місце в системі державних суб’єктів управління фінансовою системою, оскільки здійснюють діяльність, спрямовану на захист і відновлення порушених, оспорюваних прав, свобод та інтересів як фізичних та юридичних осіб, так і держави у цілому шляхом прийняття відповідних судових рішень. Водночас у контексті вищенаведеного необхідно зазначити, що судові органи як суб’єкти управління фінансовою системою здійснюють наведену діяльність лише в разі звернення зацікавленого суб’єкта (фізичної або юридичної особи, органів державної влади та місцевого самоврядування) до них. Іншими словами, судові органи відповідно до положень чинного національного законодавства самі не можуть ініціювати процес судового розгляду і, як наслідок, здійснити захист і відновлення порушених прав, свобод та інтересів вищенаведених суб’єктів, не допустити настання таких порушень у майбутньому.

Із цього приводу зазначимо, що вищенаведена ситуація не є недоліком національного законодавства й управління фінансовою системою в цілому, тому що в її межах свою діяльність здійснюють спеціальні державні органи, завданням яких є здійснення контрольних і правоохоронних функцій у сфері управління досліджуваної системи. Зауважимо, що визначення сутності й особливості реалізації зазначених функцій ми детально розглянемо в рамках наступного розділу наукового дослідження. У рамках цього підрозділу шляхом аналізу чинного національного законодавства, що визначає адміністративно- 141

правовий статус суб’єктів управління фінансовою діяльністю, ми охарактеризуємо й визначимо лише сутність контролювальних і правоохоронних суб’єктів у системі державних органів управління фінансовою системою України.

Так, одним з основних контролювальних суб’єктів управління фінансовою системою є Рахункова палата. Зокрема, відповідно до ст. 1 Закону України «Про Рахункову палату» від 2 липня 2015 року Рахункова палата від імені Верховної Ради України здійснює контроль за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням. Про значущість та особливе призначення Рахункової палати в системі державних суб’єктів управління фінансовою системою свідчить аналіз ст. 7 вищенаведеного нормативно-правового акта, що визначає повноваження даного органу, серед яких варто назвати такі: здійснює фінансовий аудит та аудит ефективності; проводить експертизу поданого до Верховної Ради України проекту закону про Державний бюджет України та готує відповідні висновки; аналізує виконання Державного бюджету України та готує відповідні висновки, а також пропозиції щодо усунення виявлених відхилень і порушень; аналізує річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України, поданий Кабінетом Міністрів України, та готує відповідні висновки з оцінкою ефективності управління коштами державного бюджету, а також пропозиції щодо усунення виявлених порушень і вдосконалення бюджетного законодавства; аналізує ефективність використання суб’єктами господарювання пільг із сплати до державного бюджету податків, зборів, обов’язкових платежів, доцільність функціонування пільгових режимів оподаткування та їх вплив на загальний стан надходжень державного бюджету; спрямовує за результатами заходів державного зовнішнього фінансового контролю (аудиту) обов’язкові для розгляду рішення Рахункової палати^[232]).

Окрім вищенаведеного, серед державних суб’єктів управління фінансовою системою, на які покладено здійснення контрольних функцій у цій сфері, варто назвати Національний банк України. Так, аналіз Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 2005 року свідчить, що вищенаведений суб’єкт управління фінансовою системою здійснює контрольну діяльність у цій сфері шляхом: установлення для банків правил проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку та звітності, захисту інформації, коштів та майна; контролю створення платіжних інструментів, систем автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації; ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках; ведення Державного реєстру банків, Реєстру аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських перевірок банків; ведення офіційного реєстру ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем; здійснення попередньої кваліфікації осіб, які можуть брати участь у виведенні неплатоспроможних банків із ринку, та складання переліку таких осіб; здійснення відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютного регулювання; визначення порядку здійснення операцій в іноземній валюті, організації та здійснення валютного контролю за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій; організації інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей; видачі ліцензій на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей; забезпечення обліку переданих йому цінних паперів та інших коштовностей, що конфісковані (заарештовані) на користь держави та/або таких, які визнані безхазяйними; видачі ліцензій небанківським фінансовим установам, які мають намір стати учасниками платіжних систем, на переказ коштів без відкриття рахунків і відкликає їх відповідно до законодавства; ведення реєстру платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури; здійснення нагляду (оверсайт) платіжних систем і систем розрахунків; здійснення нагляду у сфері запобігання та 143

протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню поширення зброї масового знищення за небанківськими фінансовими установами-резидентами, які є платіжними організаціями та/або членами/учасниками платіжних систем у частині надання ними фінансової послуги щодо переказу коштів на підставі відповідних ліцензій, зокрема Національного банку України (крім операторів поштового зв’язку в частині здійснення ними переказу коштів)^[233]).

Також важливе місце серед контролювальних державних суб’єктів управління фінансовою системою займають відповідні центральні органи виконавчої влади. Зокрема, аналіз адміністративно-правового статусу деяких із вищезазначених суб’єктів дозволив виокремити серед них такі:

1) Державну казначейську службу, яка відповідно до Положення «Про Державну казначейську службу України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, наділена широкими контролювальними повноваженнями у сфері управління фінансовою системою: формує та веде єдиний реєстр розпорядників і одержувачів бюджетних коштів та базу даних мережі розпорядників і одержувачів бюджетних коштів; здійснює реєстрацію й облік бюджетних зобов’язань розпорядників і одержувачів бюджетних коштів; веде бухгалтерський облік операцій із виконання державного та місцевих бюджетів; установлює графіки подання квартальної і річної зведеної бюджетної та фінансової звітності головним розпорядникам коштів державного бюджету; зводить і складає звітність про виконання державного, місцевих, зведених місцевих і зведеного бюджетів і подає звітність органам законодавчої, виконавчої влади, місцевим фінансовим органам; розміщує на офіційному веб-сайті Казначейства звітність про виконання державного бюджету та інформацію про виконання місцевих бюджетів; здійснює контроль за: бюджетними повноваженнями під час зарахування надходжень бюджету, відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів показникам розпису бюджету, дотриманням правил за операціями з бюджетними коштами в іноземній валюті, дотриманням розпорядниками й одержувачами бюджетних коштів, іншими клієнтами вимог законодавства у сфері закупівель у частині наявності, відповідності та правильності оформлення документів^[234]);

2) Державну фіскальну службу України, яка відповідно до Положення «Про Державну фіскальну службу України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 236, здійснює контроль у сфері управління фінансовою системою шляхом: розроблення форми податкових декларацій (розрахунків), звітності й інших документів; забезпечення контролю за своєчасністю, достовірністю, повнотою їх нарахування та сплати до бюджету й відповідних позабюджетних фондів; контролю своєчасності подання платниками податків та єдиного внеску передбаченої законом звітності, своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів, єдиного внеску, митних та інших платежів; здійснює контроль за додержанням податкового та митного законодавства, законодавства щодо трансфертного ціноутворення, законодавства щодо адміністрування єдиного внеску й іншого законодавства, контроль за додержанням якого законом покладено на даний орган; здійснює облік платників податків та єдиного внеску, осіб, які проводять операції з товарами, що перебувають під митним контролем, об’єктів оподаткування й об’єктів, пов’язаних з оподаткуванням; забезпечення ведення обліку податків і зборів, платежів; контролю за проведенням роботи з відстрочення, розстрочення та реструктуризації грошових зобов’язань та/або податкового боргу, а також недоїмки із сплати єдиного внеску; контролю за дотриманням суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та громадянами установленого законодавством порядку переміщення товарів, транспортних засобів через митний кордон України; контролю за застосуванням відповідно до закону заходів тарифного та нетарифного регулювання під час переміщення товарів через митний кордон України й після завершення операцій митного контролю та митного оформлення; контролю за правильністю визначення митної вартості товарів відповідно до закону, а також за правильністю визначення країни походження та класифікації згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності товарів, що переміщуються через митний кордон України; здійсненням митного контролю тощо^[235]);

3) Державну фінансову інспекцію України, яка відповідно до Положення «Про Державну фінансову інспекцію України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 року № 310, реалізує контрольну діяльність у сфері управління фінансовою системою в таких напрямках: здійснює державний фінансовий контроль за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах і взяттям зобов’язань, ефективним використанням коштів та майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності в міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов’язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб’єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували в період, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів і фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у період, який перевіряється) державне чи комунальне майно, за дотриманням законодавства на всіх стадіях бюджетного процесу щодо державного та місцевих бюджетів; здійснює державний фінансовий контроль за: додержанням законодавства про державні закупівлі; діяльністю суб’єктів господарювання незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за рішенням суду, ухваленим на підставі клопотання слідчого, прокурора для забезпечення розслідування під час кримінального провадження; здійснює контроль за: виконанням функцій з управління об’єктами державної власності; цільовим використанням коштів державного та місцевих бюджетів, цільовим використанням і своєчасним поверненням кредитів (позик), отриманих під державні (місцеві) гарантії; складанням бюджетної звітності, паспортів бюджетних програм і звітів про їх виконання (в разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі), кошторисів та інших документів, що застосовуються в процесі виконання бюджету; станом внутрішнього контролю та внутрішнього аудиту в розпорядників бюджетних коштів; усуненням виявлених недоліків і порушень^[236])' Із вищенаведеного зазначимо, що в попередньому підрозділі цього наукового дослідження ми вже акцентували увагу, що наразі Державна фінансова інспекція України реорганізовується в Державну аудиторську службу України. Більше того, було визначено недоліки та проблемні питання такої реорганізації;

4) Державну службу фінансового моніторингу України, яка відповідно до Положення «Про Державну службу фінансового моніторингу України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 2015 року № 537, реалізує контрольну діяльність у сфері управління

фінансовою системою за такими напрямками: проводить аналіз методів і фінансових схем легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, або фінансування тероризму чи фінансування поширення зброї масового знищення; забезпечує взяття на облік і зняття в установленому порядку з обліку суб’єктів первинного фінансового моніторингу; забезпечує ведення обліку: інформації про фінансові операції, що стали об’єктом фінансового моніторингу; узагальнених матеріалів і додаткових узагальнених матеріалів, наданих правоохоронним або розвідувальним органам, а також прийнятих за результатами їх розгляду процесуальних рішень; інформації про результати досудового розслідування й ухвалені судові рішення в кримінальних провадженнях, у яких використовувалися (використовуються) надані узагальнені матеріали, та про кількість осіб, які вчинили кримінальні правопорушення або підозрюються в їх учиненні, а також осіб, засуджених за вчинення злочинів; інформації про конфісковані активи й активи, на які накладено арешт у кримінальних провадженнях, у яких використовувалися (використовуються) надані узагальнені матеріали, та про кількість осіб, стосовно яких судом ухвалено рішення про конфіскацію активів та на активи яких накладено арешт; надісланих і виконаних міжнародних запитів про співробітництво у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню поширення зброї масового знищення; суб’єктів первинного фінансового моніторингу; здійснює нагляд за діяльністю суб’єктів первинного фінансового моніторингу^[237]);

5) Державну регуляторну службу України, яка відповідно до Положення «Про Державну регуляторну службу України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 року № 724, у сфері управління фінансовою системою здійснює контрольну діяльність за такими напрямами: здійснює заходи щодо оптимізації кількості функцій державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, які виконують органи виконавчої влади, вносить в установленому порядку пропозиції щодо їх скорочення й усунення дублювання; проводить експертизу проектів законів України, інших нормативно-правових актів, що регулюють господарські й адміністративні відносини між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання; аналізує проекти регуляторних актів, що подаються на погодження, та їх регуляторний вплив, приймає рішення про погодження таких проектів або про відмову в їх погодженні; проводить експертизу регуляторних актів центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади; аналізує звіти про відстеження результативності регуляторних актів, прийнятих центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади; розробляє основні напрями розвитку ліцензування; здійснює нагляд за дотриманням органами ліцензування законодавства у сфері ліцензування та надає роз’яснення щодо його застосування; веде Єдиний ліцензійний реєстр; видає розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування^[238]);

6) Пенсійний фонд України, який відповідно до Положення «Про Пенсійний фонд України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2014 року № 280, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню. При цьому вищенаведений суб’єкт здійснює контрольну діяльність у сфері управління фінансовою системою за такими напрямами: аналізує ситуацію у сфері пенсійного забезпечення; забезпечує проведення щорічних актуарних розрахунків фінансового стану системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; формує та веде реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування; здійснює контроль за додержанням вимог законодавства про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, правильністю нарахування, обчислення, повнотою та своєчасністю сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування й інших платежів, за достовірністю поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, призначенням (перерахунком) і виплатою пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці й іншими виплатами, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України, інших джерел, визначених законодавством; здійснює облік коштів Пенсійного фонду України, ведення статистичної та бухгалтерської звітності тощо^[239]).

Таким чином, вищепроведений аналіз свідчить, що зазначені державні суб’єкти управління фінансовою системою здійснюють контрольну діяльність у всіх складових такої сфери: бюджетній та кредитній системах, загальнообов’язковому державному страхуванні та фінансах підприємств.

Зазначимо, що деякі з вищенаведених контролювальних суб’єктів управління фінансовою системою відносять також і до правоохоронних органів. Зокрема, відповідно до ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року правоохоронні органи — органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку в Збройних силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи й установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції^[240]). Звичайно, не всі правоохоронні органи стосуються сфери управління фінансовою системою. Аналіз чинного національного законодавства, що визначає адміністративно-процесуальний статус наведених органів, дав можливість виокремити органи, які найбільше здійснюють правоохоронну діяльність у сфері управління фінансовою системою^[241]).

Зокрема, мова може йти про Службу безпеки України, яка відповідно до ст. 1 Закону України «Про службу безпеки України» від 25 березня 1992 року є державним правоохоронним органом спеціального призначення, що забезпечує державну безпеку України. Так, вищенаведений орган здійснює боротьбу з таким особливо небезпечним явищем, як фінансування терористичної діяльності. У ст. 25 зазначеного нормативно-правого акта визначено, що в рамках такої діяльності Служба безпеки України має право: одержувати в установленому законом порядку на письмову вимогу керівника органу або оперативного підрозділу Служби безпеки України від органів доходів і зборів, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форми власності) інформацію та документи про операції, стан рахунків і руху коштів на них за конкретний проміжок часу (з розшифруванням сум, дати призначення та контрагента платежу), вклади, внутрішньо- та зовнішньоекономічні угоди, а також завірені копії документів, на підставі яких було відкрито рахунок конкретної юридичної або фізичної особи; залучати в установленому законодавством порядку до проведення перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ, організацій контрольних і фінансових органів; подавати за матеріалами оперативно-розшукової діяльності до суду заяви про скасування реєстрації і припинення діяльності суб’єктів підприємництва, а також за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України; ініціювати згідно із законом питання накладення на невизначений строк арешту на активи, що пов’язані з фінансуванням тероризму та стосуються фінансових операцій, зупинених відповідно до рішення, прийнятого на підставі резолюцій Ради Безпеки ООН, зняття арешту з таких активів і надання доступу до них за зверненням особи, яка може документально підтвердити потреби в покритті основних та надзвичайних витрат^[242]).

Більше того, відповідно до ст. 38 Кримінального процесуального кодексу України органи безпеки є органами досудового розслідування, тобто такими, що здійснюють дізнання та досудове слідство. При цьому з аналізу ст. 216 вищенаведеного нормативно-правового акта випливає, що органи безпеки здійснюють досудове розслідування^{[243] [244]) таких злочинів: ст. 110-2 КК України - фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України; ст. 258-5 КК України - фінансування тероризму; ст. 333 КК України - порушення порядку здійснення міжнародного передавання товарів, що підлягають державному експортному}

244)

контролю ).

Серед державних правоохоронних суб’єктів управління фінансовою системою варто також назвати Міністерство внутрішніх справ України, яке відповідно до Положення «Про Міністерство внутрішніх справ України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 878, є головним органом у системі центральних органів

виконавчої влади, що, зокрема, забезпечує формування державної політики у сфері забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства та держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки й порядку^[245]). У структурі вищенаведеного центрального органу виконавчої влади функціонує Департамент протидії злочинності у сфері економіки, до основних завдань якого належать: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері боротьби зі злочинністю, захисту економіки й об’єктів права власності; своєчасне виявлення, запобігання та припинення злочинів у сфері економіки, зокрема вчинених суспільно небезпечними організованими групами та злочинними організаціями, які впливають на соціально-економічну та криміногенну ситуацію в державі та в окремих її регіонах; боротьба з корупцією й хабарництвом у сферах, що мають стратегічне значення для економіки держави, і серед посадових осіб органів державної влади та самоврядування; аналіз, прогнозування криміногенних процесів у сфері економічної діяльності та своєчасне інформування про них керівництва Міністерства внутрішніх справ та інших органів державної влади; виявлення причин та умов, які сприяють учиненню правопорушень у сфері економіки, та вжиття заходів щодо їх усунення^[246]).

Крім того, необхідно зауважити, що через Міністерство внутрішніх справ спрямовується й координується діяльність Національної поліції України (далі - поліція). Відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» поліція - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки та порядку^[247]). Більш детально

адміністративно-правовий статус вищенаведеного правоохоронного органу визначено в Положенні «Про Національну поліцію», затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 877. Так, відповідно до вищенаведеного нормативно-правового акта поліція, зокрема, здійснює завдання, пов’язані з реалізацією державної політики у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства та держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки й порядку^[248]). Зазначимо, що Кримінальний процесуальний кодекс України, визначаючи слідчі підрозділи, які є органами досудового розслідування, оперує терміном «органи внутрішніх справ»^[249]).

Серед правоохоронних органів у системі державних суб’єктів управління фінансовою системою варто назвати органи, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, які в передбачених законодавством випадках здійснюють дізнання та досудове слідство злочинів у сфері управління фінансовою системою. Аналіз законодавства свідчить, що вищенаведеними органами є податкова міліція. Так, правовий статус податкової міліції визначено в Податковому кодексі України від 2 грудня 2010 року. Відповідно до ст. 348 наведеного акта законодавства податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів контролю, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну й охоронну функції. До завдань податкової міліції віднесено: запобігання кримінальним та іншим правопорушенням у сфері оподаткування та бюджетній сфері, їх розкриття, розслідування та провадження в справах про адміністративні правопорушення; розшук осіб, які переховуються від слідства та суду за кримінальні й інші правопорушення у сфері оподаткування та бюджетній сфері; запобігання та протидія корупції в органів контролю і виявлення її фактів; забезпечення безпеки діяльності працівників органів контролю, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням службових обов’язків^[250]). Необхідно зазначити, що, на нашу думку, існування податкової міліції не є виправданим і не відповідає загальнодержавній системі правоохоронних органів, зокрема як суб’єктів управління фінансовою системою. Звичайно, ми погоджуємося з авторами законопроекту «Про внесення змін до деяких законів України щодо скасування податкової міліції» від 21 квітня 2015 року № 2681^[251], які в пояснювальній записці до нього зауважують, що в цей час потреба в ліквідації податкової міліції, яка діє в складі Державної фіскальної служби України, зумовлюється декількома причинами: 1) оскільки Державна фіскальна служба України є цивільною службою, що не належить до правоохоронних структур, то належність до її складу податкової міліції є нелогічною; 2) у структурі Міністерства внутрішніх справ України як окремий підрозділ діє Департамент протидії злочинності у сфері економіки, до складу якого входять Управління організації роботи, моніторингу та контролю, Оперативно-аналітичне управління боротьби зі злочинами в базових галузях і сферах економіки, Управління оперативно-аналітичного забезпечення захисту бюджетних коштів, Управління оперативних розробок, функції яких у значною мірою фактично дублюють обов’язки податкової міліції; 3) робота податкової міліції в попередні роки повністю дискредитувала цю структуру (щорічно нею порушувалося близько 5 тисяч кримінальних та оперативно- розшукових справ, з яких до суду доходило лише 0,2 %)^[252]. Таким чином, необхідним є вжиття заходів щодо ліквідації податкової міліції з переданням її функцій до відповідних підрозділів Міністерства внутрішніх справ.

Окрім вищенаведених, у системі правоохоронних суб’єктів управління фінансовою системою варто назвати тих, діяльність яких стосується протидії корупційним правопорушенням. У цьому разі мова йде про Національне антикорупційне бюро, що відповідно до Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 року є державним правоохоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень,

віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових. При цьому основним завданням Національного антикорупційного бюро України є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, вчинених вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці.

Таким чином, діяльність вищенаведених державних органів спрямована на забезпечення стабільності функціонування сфери управління фінансовою системою, вжиття заходів із недопущення порушень прав, свобод та інтересів зацікавлених осіб і держави в цілому. Зокрема, судові органи як суб’єкти управління фінансовою системою виконують завдання із здійснення правосуддя шляхом ухвалення відповідних судових рішень, внаслідок чого здійснюється відновлення порушених у сфері управління фінансовою системою прав, свобод та інтересів суб’єктів таких правовідносин. Діяльність контролювальних суб’єктів управління фінансовою системою здебільшого спрямована на недопущення здійснення правопорушень у цій сфері. Отже, діяльність правоохоронних суб’єктів управління фінансовою системою спрямована на виявлення допущених правопорушень у зазначеній сфері, здійснення розслідування найбільш небезпечних серед них.

2.4