Фінансова нестабільність суб’єктів підприємництва як головна загроза їх фінансовій безпеці

Недостатня увага до проблем забезпечення безпеки діяльності може навіть при високій прибутковості бізнесу призвести до того, що суб’єкт підприємництва стане вкрай уразливим до різного виду ризиків, а в майбутньому може спричинити його банкрутство.

Саме тому важливо провести всебічний науковий аналіз для розробки системи фінансової безпеки суб’єктів підприємництва, виявлення ризиків і небезпек, що призводять до втрати фінансової безпеки, з метою вибору й обґрунтування заходів, що протидіють цій тенденції, а також для визначення оптимальної фінансової стратегії суб’єкта підприємництва, спрямованої на досягнення його рівноважного стану в короткостроковому й довгостроковому періодах.

Кризові ситуації в діяльності суб’єктів підприємництва - це типове явище для ринкової економіки. Неконкурентноздатні суб’єкти мають зникати. Але, на наш погляд, все ж таки мають зникати ті з них, що допустили глобальні помилки, а саме: неправильно обрали сферу діяльності, помилково визначили ринкову кон’юнктуру, розробили хибну стратегію розвитку - тобто ті суб’єкти, що були приречені, незалежно від їх внутрішніх факторів, якості менеджменту тощо.

Як засвідчує практика, значна частина суб’єктів підприємництва опиняться у кризовому стані в результаті прорахунків у фінансовому управлінні, розподілі ресурсів та зусиль з їх використання, прорахун- ків у планах. Тобто, потенційно прибуткові підприємства можуть стати банкрутами лише тому, що не спроможні вчасно визначити настання кризи, а також не мають чіткого плану дій у випадку кризових ситуацій.

Кризові явища є наслідком як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, що впливають на організацію. Ми вважаємо, що необхідно боротись насамперед з причинами майбутніх проблем, а не з кризами та банкрутством як їх наслідками. Необхідно створити для суб’єктів підприємництва такі умови, що зводили б ризик настання глобальних криз до мінімуму.

Але перш ніж пропонувати певні заходи щодо недопущення та попередження криз, механізми їх реалізації, необхідно визначитись з причинами фінансової нестабільності, а також розглянути їх особливості в Україні.

Ключовою проблемою для кожного суб’єкта підприємництва як у короткостроковій, так і в середньо- та довгостроковій перспективах є досягнення певного стійкого стану, який би забезпечував розвиток суб’єкта, а також збалансованість між основними складовими його діяльності, як-от: вхідні та вихідні грошові потоки, обсяги дебіторської і кредиторської заборгованості та ін.

Критерієм стійкого фінансового стану є фінансова рівновага, що в загальному вигляді визначається збалансованістю фінансових активів та позикового капіталу. Стійким вважається стан суб’єкта підприємництва, коли всі нефінансові активи є власними, а фінансові - позиковими.

Наведемо визначення поняття “фінансова стійкість” суб’єкта підприємництва, що пропонується вченими-економістами, з метою виділення ключових її рис.

Ю.П. Васильєв дає таке визначення фінансової стійкості: “...це такий стан процесу формування і використання ресурсів господарського суб’єкта, який забезпечує його розвиток на основі зростання вартості капіталу при збереженні відповідного рівня платоспроможності і кредитоспроможності [60, с. 56].

М.К. Старовойтов характеризує стійкість суб’єкта підприємництва з точки зору впливу факторів внутрішнього та зовнішнього середовища: “стан підприємства, що склався під впливом системи факторів внутрішнього і зовнішнього середовищ та характеризується економічними індикаторами стійкості і визначає в динаміці перспективи його розвитку” [263, с.

Різноманіття факторів, що впливають на стійкість суб’єктів підприємництва, поділяють її на внутрішню і зовнішню, а також обумовлюють різні типи стійкості [72, с. 14-16].

Абсолютна фінансова стійкість неможлива, оскільки залежить від впливу великої кількості факторів, дія їх не є статичною, тобто вони постійно модифікуються і змінюються.

Отже, в кожний окремий момент часу суб’єкт підприємництва має намагатись досягти поточної фінансової рівноваги, що і буде пев- ною мірою гарантувати його стабільність.

С.Я. Салига вважає, що причини можливої фінансової нерівнова- ги на підприємствах залежать від виробничого процесу і управління ним, а також від непрямих факторів. Зокрема, від:

абсолютних і відносних збитків, що виникають в умовах ринку чи втрат виторгу від обороту, які в свою чергу обумовлюються:

неправильно обраними ринковими сегментами;

низьким рівнем відновлення товарів і послуг;

невідповідним чи застарілим дизайном;

надто високими чи низькими цінами, що негативно впливають на поведінку покупця;

високого рівня витрат, що обумовлюються:

дуже дорогими технологіями;

нераціональною організацією;

несприятливим місцем розташування;

високими цінами на фактори виробництва;

податками чи зобов’язаннями, які необхідно сплачувати;

впливом навколишнього середовища чи природних явищ;

втрат у виробничому й управлінському потенціалі, що варто відносити на рахунок низького рівня:

компетенції керівництва при прийнятті рішень;

стимулів підвищення продуктивності й ефективності роботи;

можливості адаптації організації підприємства;

відновлення засобів виробництва;

диспропорцій у процесі розвитку виробництва (насамперед при розширенні виробництва), що виникають:

у матеріальному плані - між факторами і стадіями виробництва;

фінансово-економічному плані - між потребою в капіталі і його фінансуванні чи в структурі капіталу;

під час зовнішніх конфліктів підприємства, пов’язаних з виробничим процесом, з державою (а також з іншими державами) чи її установами, з громадськістю (громадськими організаціями, комунікативними засобами - радіо, преса тощо), з колективом робітників та службовців; представництвами працюючих за наймом, із третіми підприємствами, що завдали шкоди підприємству [278, с.

Отже, в результаті дії перелічених вище, а також цілого ряду інших факторів фінансова рівновага порушується, що може призвести до появи кризи. Таким чином, у подальшому слід проаналізувати сутність поняття “криза” в діяльності суб’єктів підприємництва, а також виділити основні фактори, що її викликають.

С.Я. Салига, розглядаючи загальне трактування поняття “криза”, наводить таке визначення: “криза (від гр. krisis - рішення, поворотний пункт, результат) - різкий, крутий перелом, важкий перехідний стан” [278, с. 22].

На думку Е.М. Короткова, “криза - це крайнє загострення протиріч у соціально-економічній системі (організації), що загрожує її життєстійкості в навколишньому середовищі” [14, с. 17].

Схожої думки дотримується у своїй монографії Л.О. Лігоненко: “Кризові явища в діяльності підприємства є моментом різкого загострення суперечностей, які виникають у процесі взаємодії окремих елементів мікроекономічної системи між собою та із зовнішнім оточенням” [165, с. 12].

Більш комплексно, а також з дещо іншого боку розглядає кризу І.А. Бланк. На його думку, “фінансова криза підприємства є однією з найбільш серйозних форм порушення його фінансової рівноваги, що відображає протиріччя, які циклічно виникають протягом його життєвого циклу під впливом різноманітних факторів між фактичним станом його фінансового потенціалу і необхідним обсягом фінансових потреб, що несе найбільш небезпечну потенційну загрозу його функціонуванню” [39, с. 212].

Виникнення криз обумовлене ризиковою природою діяльності суб’єктів підприємництва.

Усі суб’єкти підприємництва в усіх країнах світу функціонують у ризиковому середовищі. Хоча в радянські часи існувала думка, що ризики - риса суто капіталістичного ладу і до розвиненого соціалізму відношення не мають [57, с. 9], проте реальність показала неспроможність даного твердження. Ризики - об’єктивна реальність. Це розуміли ще давні греки, зокрема, Гомер характеризував їх як “небезпеку переміщення між скелями” [39, с.

З позиції фінансового менеджменту кризовий стан суб’єкта підприємництва полягає в його нездатності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності [272].

Щодо сучасного трактування ризику з економічної точки зору, то

І.А. Бланк визначає категорію ризику як результат вибору альтернативного фінансового рішення, спрямованого на досягнення бажаного цільового результату діяльності при ймовірності понесення збитку внаслідок невизначеності умов його реалізації [39, с. 132].

Ми розуміємо ризики більш спрощено, як деяку ймовірність настання незапланованих несприятливих подій.

У процесі своєї діяльності суб’єкт підприємництва зустрічається з великим різноманіттям ризиків - економічних, фінансових, політичних та інших, що загрожують його нормальній діяльності і можуть спричинити виникнення кризи.

Ризиків багато, і немає необхідності їх всі контролювати, оскільки це потребує значних зусиль, та й врахувати всі ризики неможливо. Отже, необхідно виділити групу ризиків, актуальних для конкретного суб’єкта підприємництва, і проводити їх посилений моніторинг. Таким чином, кожна організація, виходячи з особливостей своєї діяльності, має визначати групу “критичних ризиків”. Критичні ризики - ризики, що, як правило, призводять до появи глибокої кризи в діяльності суб’єкта підприємництва, в результаті чого він стає нездатним здійснювати повноцінну фінансово-економічну діяльність.

Базуючись на тих класифікаціях ризиків, що надаються різними вченими-економістами [11-16; 39; 57; 148; 161; 273-274 та ін.], наведемо такі види критичних ризиків суб’єктів підприємництва (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Найбільш типові критичні ризики суб’єктів підприємництва

Внутрішні ризики пов’язані безпосередньо з власними прорахун- ками і недоліками, а також форс-мажорними обставинами.

Ризики у своїй сукупності утворюють кризове середовище суб’єктів підприємництва двох рівнів. Кризове середовище першого рівня являє собою всю сукупність ризиків (як зовнішніх, так і внутрішніх), з якими суб’єкт підприємництва може зустрітися в процесі своєї дія - льності. Кризове середовище другого рівня являє собою сукупність тільки критичних ризиків даного суб’єкта. Для кожного підприємства набір критичних ризиків є унікальним.

Таким чином, для аналітиків суб’єкта підприємництва реальну ціну має не все кризове середовище організації, а саме кризове середовище другого рівня, тобто сукупність її критичних ризиків.

Виділення групи критичних ризиків суб’єкта підприємництва значно полегшить роботу аналітиків, особливо в плані моніторингу появи можливих криз у діяльності організації.

Розглянемо приклад ризику, який для одного суб’єкта підприємництва є критичним, а для іншого - ні. Візьмемо ризик різкої зміни процентної ставки за кредитами (у бік збільшення). В одного підприємства є значна кількість позикових коштів у вигляді банківських кредитів з нефіксованою процентною ставкою, в іншого - ні.

Ризик різкого підвищення процентної ставки є для першого суб’єкта критичним, оскільки призведе до різкого збільшення витрат на утримання кредиту, і, як наслідок можлива нестача коштів, а в результаті - криза неплатежів.

В іншого підприємства частка позикових коштів у вигляді банківських кредитів незначна. Навіть різке підвищення процентних ставок не зможе заподіяти йому значної шкоди і, як наслідок, не викличе серйозних проблем та появи кризових ситуацій.

Потрібно відзначити, що саме нездійснення або ж втрата контролю над станом кризового середовища призводить до розвитку кризових ситуацій на суб’єкті підприємництва, що може спричинити його банкрутство.

Для того, щоб обґрунтувати можливі причини нерівноваги в діяльності суб’єктів підприємництва в Україні, слід проаналізувати причини банкрутства підприємств як кінцевого результату впливу криз. Щодо трактування сутності та причин банкрутства в українській економічній теорії, то погляди умовно можна розділити на такі групи:

результат дії ринкових механізмів;

наслідок неплатоспроможності;

метод конкурентної боротьби;

засіб державного регулювання [7; 37; 66; 82; 143; 177; 182; 185 та ін.].

На сьогоднішній день у науковій літературі існує досить багато різноманітних поглядів щодо визначення сутності поняття банкрутства, але не існує єдиного підходу до його трактування. Крім того, відсутня певна систематизація даних підходів.

Трактувати сутність поняття банкрутства намагались у своїх роботах такі вітчизняні вчені, як Є.М. Андрущак, І. Благун, Ю. Копчак,

Г. Ляшенко, П. Михайліді, В.П. Петренко, М.С. Лосєва, Є.А. Ревтюк,

О.              Третяк та інші.

Банкрутство підприємство - поняття комплексне, тому досить важко дати йому одностайну і повну інтерпретацію.

З одного боку, це механізм повернення боргів кредиторів або ж результат глибокої фінансової кризи і неплатоспроможності підприємства, свого роду система природного добору, з іншого - метод нечесної конкурентної боротьби. Також банкрутство можна розглядати як систему протидій кризовим явищам, що забезпечує можливість фінансового оздоровлення підприємств. Крім того, інститут банкрутства є одним із елементів державної регуляторної політики.

Отже, зараз розглянемо найбільш вживані трактування поняття “банкрутство підприємства”. Почнемо з його трактування в різних країнах світу, оскільки існують суттєві різниці у підходах щодо функціональної та суб’єктної орієнтації.

У світовій практиці законодавство про банкрутство споконвічно розвивалося за двома принципово різними напрямками. Одне з них ґрунтувалося на принципах британської моделі, що розглядала банкрутство як засіб повернення боргів кредитором, що супроводжувалося ліквідацією боржника-банкрута. Інший принцип був закладений в американській моделі. Основна мета законодавства тут полягає в тому, щоб реабілітувати компанію, відновити її платоспроможність. Однак у сучасних умовах у законодавстві розвинутих ринкових країн просліджується тенденція до зближення, сполучення приведених по- чатків.

Зокрема, у Федеральному законодавстві Сполучених Штатів Америки банкрутство трактується як юридична процедура в рамках федерального права й у веденні федерального суду по справах банкрутств, покликана допомогти боржникам - тим, хто не в змозі повернути кредиторам борги, упорядкувати і почати заново свої фінансові справи. Крім того, процедура банкрутства може дозволити і кредиторам повернути собі принаймні частину заборгованостей.

Як бачимо, за основу беруть інтереси боржника та відновлення його платоспроможності, що, на наш погляд, цілком відповідає ринковій логіці, оскільки краще привести до ладу справи та бізнес боржника, щоб потім він самостійно розрахувався за претензіями, що виникли. Хоча і варто відмітити, що інтереси кредиторів, якщо і не ігноруються, то, напевне, затримують погашення їх претензій, а отже, певним чином обмежують їх економічну діяльність та ділову активність.

Інший підхід спостерігається в європейській правовій системі. Згідно з Європейською конвенцією “Про деякі міжнародні аспекти банкрутства”, що була створена з метою регулювання даної проблеми в рамках країн - учасниць ЄС, - банкрутство трактується як процедура, що включає ліквідацію підприємства-боржника, призначення конкурсного керуючого та розподіл майна (конкурсної маси) між кредиторами.

Таким чином, у країнах Європи акцентується увага на задоволення інтересів кредиторів та повернення їх коштів якомога швидше, нехай і за рахунок ліквідації підприємства-боржника та розпродажу його майна. Даний підхід теж має сенс, оскільки таким чином не лише відносно вчасно задовольняються вимоги кредиторів, а й відсіюються слабкі та неконкурентоспроможні підприємства. Хоча відсутність певного механізму щодо визначення, скажімо так, “ступеня безнадійності” боржника, на нашу думку, робить такий підхід занадто нерозбірливим і може призвести до закриття потенційно конкурентоспроможних підприємств.

Наразі проаналізуємо підхід до визначення сутності банкрутства у наших найближчих сусідів - Росії та Білорусі, а також безпосередньо у самій Україні.

Згідно з Законом Республіки Білорусь “Про економічну неспроможність і банкрутство”, банкрутство - це засвідчена судом повна неплатоспроможність суб’єкта господарювання. Гранично лаконічне визначення законодавців Білорусі хоча і не дає уявлення про механізми банкрутства та завдання даного інституту в країні, тим не менше висвітлює основні складові банкрутства, зокрема неплатоспроможність підприємства, що має бути обов’язково підтверджена рішенням суду.

Російський Федеральний закон “Про неспроможність (банкрутство)” ототожнює поняття “неспроможність” та “банкрутство” і визначає їх як визнану арбітражним судом чи оголошену боржником нездатність боржника в повному обсязі задовольнити вимоги кредиторів за грошовими зобов’язаннями і (чи) виконати обов’язок зі сплати обов’язкових платежів. Суть визначення поняття російськими законодавцями знаходиться в тій же площині, що і в їхніх білоруських колег.

Отже, російське, як і білоруське законодавство через визначення не дають чіткого уявлення про механізми та суб’єктну орієнтацію процесів банкрутства на підприємствах, а відповідно, і підходи щодо вирішення проблеми у цих країнах. Лише констатується факт, що банкрутство є не чим іншим, як неплатоспроможність підприємства, яка підтверджена судовими органами.

Оскільки українські підприємства діють в основному у правовому полі України, то необхідно проаналізувати розуміння даного поняття українськими законодавцями.

Згідно із Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, “банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури” [229].

Як бачимо, українське законодавство базується на європейському підході і майже ототожнює процедуру банкрутства з ліквідаційними процесами. Таким чином, виходячи з законодавчо закріпленого визначення даного поняття, робимо висновок, що в Україні між банкрутством та ліквідацією підприємства можна фактично ставити знак рівності, оскільки єдиний вихід із кризової ситуації для підприємства наші законодавці бачать у застосуванні ліквідаційної процедури.

Підсумовуючи результати аналізу правових аспектів банкрутства підприємства, відмітимо, що їх неоднаково сприймають різні країни. Головна відмінність, на наш погляд, полягає у суб’єктній орієнтації процедури банкрутства, тобто чиї інтереси мають бути первинними: боржника чи кредитора, і, відповідно, розрізняються процедури банкрутства - починаючи від заходів, спрямованих на подолання неплатоспроможності та фінансового оздоровлення позичальника, закінчуючи його ліквідацією та розпродажем майна.

Щодо правового поля країн СНД, то банкрутство тут насамперед - результат неплатоспроможності підприємства, причому для офіційного визнання необхідне рішення суду.

Наразі перейдемо до аналізу економічно-функціональних сторін поняття банкрутства.

А.М. Поддєрьогін у своєму навчальному посібнику та Павло Ми- хайліді, президент Спілки кризових менеджерів України (СКМУ), у статті “Банкрутство - “дубина” конкурентної боротьби” трактують банкрутство як комплексне поняття, що функціонально має задовольняти такі умови:

Бути механізмом запобігання непродуктивному використанню активів підприємств.

Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінансово- господарської діяльності в майбутньому.

Сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Згідно з обраною українськими законодавцями європейською моделлю, основною на сьогоднішній день є саме третя функція.

Щодо перших двох функції, то “сама процедура банкрутства в ідеалі повинна призвести до виведення з економічного простору країни неефективно діючих суб’єктів. При цьому процес банкрутства повинний розставити всі крапки над “і”: якщо підприємство можна утримати на плаву - реабілітувати його і відновити платоспроможність (санація), або ж “пустити на дно” (ліквідація). В обох випадках наріжним каменем є захист прав кредиторів, серед яких часто виявляється і держава (бюджетні борги)” [66].

Дані функції є свого роду офіційним трактуванням ролі і значення банкрутства в країні, але, на жаль, в Україні та країнах СНД на сьогоднішній день досить розповсюдженим є використання цього інституту як інструмента нечесної конкурентної боротьби. Крім того деякі нечемні підприємці застосовують процедури банкрутства як засіб виведення активів підприємства, несплати податків, економії на витратах тощо.

За деякими оцінками ринок банкрутства в Україні становить бли - зько 6 млрд. грн., ряд експертів також вважають, що 99 % банкрутств заздалегідь організовані [66].

Отже, поняття “банкрутство” є дуже багатогранним. Ми не претендуємо на пошук останньої істини в даному питанні, тому кожне з визначень, що розглядались нами вище, має право на життя, оскільки висвітлює ті чи інші його аспекти. Також ми не ставимо собі за мету розробити універсальне визначення, яке б охопило всі грані даного поняття. Враховуючи мету написання даної роботи, нас цікавить конкретна проблема - банкрутство як підсумковий результат серйозної фінансової кризи на підприємстві, в результаті чого воно зробилося неплатоспроможним і не в змозі погасити зобов’язання перед кредиторами.

Виходячи з цього формулюємо таке визначення: банкрутство підприємства - це підсумковий результат глибокої фінансової кризи, що унеможливлює нормальну діяльність підприємства та робить його неплатоспроможним. Надалі, оперуючи поняттям банкрутство підприємства, маємо на увазі саме такий його зміст.

Проблема банкрутства підприємств характерна для всіх ринкових економік, тому що це закладено в самій природі ринкових відносин. Однак в Україні діє ще ряд сил, крім ринкових, котрі приводять до банкрутства підприємств, часом досить життєздатних.

Тому, перш ніж говорити про механізми недопущення банкрутства, необхідно проаналізувати весь спектр причин його виникнення.

На сьогоднішній день у сфері банкрутства України фахівці, вчені- економісти відзначають наявність цілого ряду проблем. Проаналізувавши кожну з них, спробуємо виділити ті, вплив яких є критичним, а рішення - першочерговими.

Аналіз публікацій у пресі, думок експертів дозволив виділити ряд проблем у сфері банкрутства в Україні, що вважаються найбільш значними й у той же час невирішеними. До них можна віднести такі:

недосконалість законодавства;

перехідний період в економіці України;

недостатня підтримка з боку держави;

фіктивні банкрутства;

тінізація сфери банкрутства в Україні;

відсутність інформації про підприємства-банкрутів в Україні;

несумлінна діяльність арбітражних керуючих.

Недосконалість законодавства. Проблемою, яку вважають основною вже протягом 10-15 років у сфері банкрутства в Україні, є недосконалість законодавчої бази. Спробуємо розібратися, чи є вона такою і зараз, а також наскільки реальною вона є на сьогоднішній день.

Почнемо з історії появи і розвитку законодавчої бази з банкрутства в Україні.

До 1992 р. в Україні не застосовувалася процедура банкрутства. Закон України “Про банкрутство” від 14.05.92 встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств. Закон був простим і практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників: він був кредиторський. Тому потрібний був новий, сучасний закон, яким і став Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30.06.99 [229]. Хоча в цілому цей закон відповідає сучасним вимогам економіки, в ньому ще багато редакційних неточностей, протиріч.

Проаналізуємо його позитивні та негативні риси.

Серед позитивних зрушень слід зазначити:

вдосконалення процедури проведення санації боржника;

визначення статусу кредиторів шляхом їх розподілу на конкурсних та поточних, а також забезпечення їх прав;

виконання зобов’язань боржника третіми особами;

надання керуючому санацією права звертатися до суду із заявою про визнання недійсними угод боржника, укладених протягом 6 місяців, що передували дню винесення ухвали про санацію, і надають перевагу одному кредитору перед іншими або пов’язані з виплатою учаснику частки в майні боржника у зв’язку з його виходом зі складу учасників боржника;

вжиття заходів, спрямованих на внесення змін редакційного характеру до закону про банкрутство, пов’язаних з уніфікацією понятійного апарата, що полегшує практичне застосування його норм на практиці.

Цей закон створює умови для проведення процедури банкрутства, спрямованої на відродження, а не на ліквідацію підприємства, шляхом застосування операційної реструктуризації та юридичної техніки для роботи як з боржником, так і з кредиторами. Застосування цієї процедури дозволить як мінімум:

Зафіксувати розмір боргів на даний момент часу і таким чином зупинити їх збільшення.

Отримати можливість проведення процедури санації (реструктуризації) самим керівництвом підприємства.

Змінити керівництво чи власника підприємства (за необхідності).

Розробити схему та графіки повернення боргів відповідно до вимог закону і таким чином розстрочити їх виплату щонайменше на п’ять років (в тому числі і заборгованостей зі сплати податків), з можливими варіантами списання частини з них.

Розрахувати подальші варіанти розвитку ситуації на підприємстві та умови виникнення стабільного грошового потоку за допомогою спеціально розробленої комп’ютерної програми.

Розробити заходи операційної реструктуризації підприємства і тим самим зробити можливим виплату боргів коштами боржника, отриманими від його успішної господарської діяльності, без додаткових фінансових вливань з боку власників.

Запровадивши описані заходи, вивести підприємство з кризового стану з найменшими втратами і затратами.

Розробити та ефективно застосувати будь-який план реструктуризації.

Таким чином, застосування процедури банкрутства підприємств, відповідно до нового закону, в принципі може бути дієвим інструментом розв’язання боргових проблем підприємств та засобом ефективного застосування будь-яких проектів реструктуризації [8].

Розглянемо найбільш серйозні, на думку дослідників, недоліки сучасного законодавства, що регулює питання банкрутства в Україні.

Незважаючи на прогрес, який досягнуто останнім часом у процесі реформи законодавства про банкрутство, закон про банкрутство все ще містить певні положення, котрі можуть бути розцінені як дискримінаційні. У ньому передбачені обмеження щодо осіб, які можуть бути визнані банкрутами. Так, законодавчий акт встановлює, що на окремі категорії державних підприємств (наприклад, казенні підприємства) законодавство про банкрутство не розповсюджується. У результаті кредитори таких учасників ринку на законодавчому рівні позбавляються права використовувати для захисту своїх майнових прав законодавство про банкрутство [37].

Згідно із Законом України “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” від 19 листопада 2001 року № 2864 встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 %, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. Цей мораторій розповсюджується також на продаж майна в процесі провадження справи про банкрутство згідно з законом про банкрутство. Таким чином, на сьогодні кредитори підприємств, де державна частка становить не менше 25 %, обмежені в реалізації свого права на стягнення заборгованості з боржника шляхом продажу його майна в процесі провадження справи про банкрутство.

Зазначені вище дискримінаційні положення законодавства про банкрутство знайшли своє продовження у змінах, внесених Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 17 лютого 2004 року № 1499-IV. Відповідно до зазначеного закону, в черговий раз продовжено мораторій на порушення справ про банкрутство щодо гірничих підприємств (гірничодобувні підприємства, шахти, копальні, кар’єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтовугледобувні підприємства), у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 %. Таким чином, законодавець не тільки встановив заборону на порушення справ про банкрутство вказаних суб’єктів, але й запровадив у законі імперативну вказівку про те, що провадження у справах про банкрутство гірничих підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 %, які були порушені після 1 січня 2000 року, підлягає припиненню.

Закон про банкрутство надає перевагу державним податковим органам перед іншими кредиторами щодо черговості задоволення вимог кредиторів. Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 12 травня 2004 року 1713-IV норма закону про черговість задоволення вимог кредиторів була змінена. Мова йде про врахування законодавцем вимог центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом до вимог третьої черги поряд з вимогами щодо сплати податків і зборів.

Відтепер вимоги інших кредиторів, не забезпечені заставою, які задовольняються в четверту чергу, слідують після повного задоволення вимог попередніх черг, зокрема вимог про сплату податків і зборів та вимог органу, який здійснює управління державним резервом.

Згідно зі змінами до закону про банкрутство, що набули чинності 31 травня 2003 року, план санації боржника може містити умови про обмін вимог кредиторів на активи боржника та (або) його корпоративні права. Однак закон не встановлює практичного механізму обміну боргів на корпоративні права (акції, частки).

Незрозуміло, наприклад, чи можна збільшувати статутний фонд боржника для передачі інвесторам емітованих корпоративних прав в обмін на погашення його боргів (частини їх). Питання про те, хто може прийняти рішення про збільшення статутного фонду в процесі санації, а також чи може таке рішення бути прийнятим без згоди чи відповідного рішення акціонерів (учасників) підприємства-банкрута, також залишається відкритим. Хоча на практиці відомі випадки збільшення статутного фонду на підставі рішення керуючого санацією, однак відсутність належного правового регулювання цього питання не додає впевненості інвесторам та не заохочує їх до активної участі в процесі санації боржника.

Господарський кодекс України, який набув чинності з 1 січня 2004 року, також вніс певні зміни щодо регулювання відносин неспроможності. Так, частина 7 статті 126 ГК України передбачає суб- сидіарну (додаткову) відповідальність контролюючого підприємства перед кредиторами дочірнього підприємства, якщо останнє з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неспроможності і буде визнано банкрутом.

Означена норма в цілому має позитивний характер і спрямована на підвищення відповідальності контролюючих суб’єктів за діяльність своїх дочірніх (залежних) підприємств. Разом з цим проблема її реалізації полягає передусім у відсутності критеріїв, за якими поведінка контролюючих суб’єктів стосовно дочірнього (залежного) підприємства буде кваліфікуватись як протиправна. Чітко не визначено коло суб’єктів такої протиправної поведінки, адже вплив на дочірнє підприємство може бути як прямим (через органи управління), так і опосередкованим.

Крім того, окреме питання обумовлює визначення форми вини контролюючого підприємства (його власників чи посадових осіб) в доведенні свого дочірнього підприємства до стану неплатоспроможності. Чітких критеріїв, за якими можливо розмежувати звичайний комерційний ризик господарських операцій та господарських операцій, спрямованих на виникнення збитків, не існує. Одна і та ж господарська операція, що за своїм змістом не суперечить вимогам законодавства, за інших рівних умов може бути як збитковою, так і прибутковою, залежно від кон’юнктури ринку.

Вказані питання потребують негайного вирішення для вдосконалення процедури банкрутства в цілому і зокрема для захисту прав кредиторів дочірнього підприємства від неправомірних дій посадових осіб контролюючого підприємства.

Заходи, що пропонуються:

внести зміни до закону про банкрутство, які б задовольняли вимоги щодо сплати податків і зборів та вимог центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом одночасно з іншими кредиторами, вимоги яких не забезпечені заставою. Це буде відповідати конституційному принципу рівності перед законом всіх суб’єктів права власності та господарювання (стаття 13 Конституції України);

з метою забезпечення прав кредиторів необхідно скасувати дію мораторію на продаж у процесі провадження справи про банкрутство майна підприємств, в статутному фонді яких державна частка становить не менше 25 %;

доповнити Господарський кодекс України та Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” нормами, які б передбачали порядок реалізації кредиторами дочірнього підприємства прав, наданих статтею 126 цього кодексу, стосовно притягнення до субсидіарної відповідальності контролюючого підприємства, з вини якого дочірнє підприємство опинилось у стані неспроможності та було визнано банкрутом.

Як бачимо, закон у цілому відповідає вимогам економічних реалій, а недоліки, що відзначаються більшістю експертів, навряд чи можуть вплинути на загальне положення справ.

Як відзначає директор Центру комерційного права Валентина Данішевська, раніше законодавець мав на меті довести підприємство до банкрутства, або, якщо воно саме дійшло до такого життя, не дати йому піднятися, а потім продати його потрібним людям. Про те, щоб дати підприємству можливість відновитися і знову знайти платоспроможність, мова просто не йшла. З прийняттям нового Закону “Про відновлення платоспроможності боржника чи визнанні його банкрутом” ситуація змінилася.

Отже, за останні п’ять років законодавство в сфері банкрутства зазнало значних змін, при цьому з урахуванням минулих недоліків. Проте принципових змін у сфері банкрутства в Україні не відбулося, про що свідчать дані статистики (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Основні характеристики сфери банкрутства в Україні за період з 1999 до 2005 року

* Джерело: Красноземська З. Банкрутство з перспективою // Урядовий кур’єр. 2005. - 9 серпня. - С. 1.

Як бачимо (рис. 1.4), кількість справ ініціювання банкрутства так і не продемонструвала чіткої тенденції зі скорочення, що наводить на думку про те, що, мабуть, не зовсім коректно звинувачувати у всіх невдачах законодавчу сферу. Очевидно, причина криється в чомусь іншому. Наступним за поширеністю “обвинувачуваним” є держава, що неефективно використовує механізми регулювання.

Рис. 1.4. Кількість порушених справ ініціювання банкрутства

протягом 1999-2005 років

Те, що держава не справлялася та й не справляється з функціями відновлення платоспроможності підприємств, стало очевидним вже давно. Досить подивитися на відсоток підприємств, визнаних банкрутами серед загальної кількості порушених справ з банкрутства (рис. 1.5).

Рис. 1.5. Частка підприємств, визнаних банкрутами, серед загальної кількості порушених справ з банкрутства, %

Протягом останніх п’яти років показник демонстрував разючу стабільність і в середньому перевищував 50 %, що є яскравим доказом неефективності державного механізму недопущення фактичного банкрутства підприємств.

Це в цілому відповідає тій ситуації, що склалася на сьогоднішній день.

Реально основна маса зусиль докладається не на відновлення платоспроможності і функціональності роботи підприємства, а на погашення вимог кредиторів, яких цікавить повернення власних грошей, а доля самого підприємства і його майбутнє їм байдужі. Таким чином, отримуємо замкнуте коло для підприємств, що зіткнулися із серйозними проблемами, практично єдиним виходом з якого є їхнє банкрутство.

І справа тут не в поганому законодавстві, більшість експертів відзначає значний прогрес і позитивні зміни на краще, але ситуація при цьому не змінюється. Про це свідчать цифри статистики по закінченні справ про банкрутство: ліквідація чи санація підприємства. Якби дійсно вся проблема була в нормативній базі, то з урахуванням змін, що відбулися в ній, і орієнтації на відновлення платоспроможності підприємства відсоток ліквідованих підприємств повинний був знизитися, а частка справ, що закінчилися санацією, навпаки, збільшитися. Але цифри свідчать, скоріше за все, про зворотну ситуацію (рис. 1.6).

Рис. 1.6. Закінчення справ про банкрутство підприємств протягом 2000-2004 років, %

Як бачимо, частка підприємств-банкрутів, що були ліквідовані, неухильно зросла протягом 2000-2003 років, а частка справ, що завершилися санацією, за 2002-2004 роки зменшилася.

Перехідний період в економіці України. Отже, проблема недосконалості законодавства в сфері банкрутства на Україні не є тим фактором, що обумовлює її граничну проблематичність.

Наступною поширеною думкою, що пояснює незадовільний стан у сфері банкрутства в Україні, є перебування економіки нашої країни на стадії перехідного періоду, в результаті остання знаходиться в стані системної кризи. Таким чином, загальна криза в економіці обумовлює значну кількість мікрокриз на підприємствах і, як наслідок, їхнє банкрутство.

У свій час (90-ті роки ХХ ст.) це було абсолютно справедливим твердженням. Спробуємо оцінити його за станом на сьогоднішній день. Для цього проаналізуємо індекси основних соціально-економічних показників України за період з 1995 до 2005 року (додаток А).

Дані статистики свідчать, що останні кілька років відбуваються позитивні зміни в економіці країни, збільшується наростаючими темпами ВВП, інвестиції в основний капітал, товарообіг держави і реальні доходи населення - усе це навряд чи могло б відбуватися, якби країна продовжувала знаходитися в стані глибокої системної кризи. Скоріше за все, аналіз показав, що перехідний період в економіці закінчився, почалося її нормальне ринкове функціонування.

Таким чином, на сьогоднішній день аргументи про перехідний період в економіці і макроекономічну кризу не можна назвати серйозними. Мабуть, причина масових банкрутств підприємств криється не в цьому.

Недостатня підтримка з боку держави. Ще однією розповсюдженою проблемою вважається недостатній ступінь підтримки, участі з боку держави.

Проблемами банкрутства в Україні і його регулюванням займається Міністерство економіки України.

На думку криз-менеджерів, роль міністерства поки що зводиться лише до видачі й анулювання ліцензій арбітражних керуючих і узгодження їхніх кандидатур для роботи на підприємствах, де є державна частка. Побоювання експертів викликає також робота Агентства з питань банкрутства, що має монопольне право на продаж майна підпри- ємств-банкрутів. На думку учасників ринку, державний бізнес створює реальний ґрунт для зловживань з боку чиновників. Спілка криз-мене- джерів України вважає, що за п’ять років свого існування агентство остаточно втратило своє значення. Пропонуємо ліквідувати Міністерство економіки і створити Держкомітет з фінансового оздоровлення та банкрутства, що комплексно займався б тими проблемами, що виникають. У результаті структура фінансового оздоровлення підприємств країни стане більш чіткою.

Спеціалісти відзначають необхідність збалансування функцій дер - жави як боржника, кредитора, акціонера. Це дозволить змінити ставлення до банкрутства в країні. Крім того, необхідно створити умови для ефективного захисту права власності і протидії недружнім корпоративним поглинанням. Мають бути уточнені норми, що визначають карну й адміністративну відповідальність за фіктивне чи навмисне банкрутство. Також пропонується змінити порядок виявлення кредиторів і повідомлення зацікавлених осіб про порушення справи про банкрутство. Необхідно удосконалити порядок проведення зборів кредиторів, обрання комітету кредиторів і його компетенції, упорядкувати участь різних держорганів у процедурі банкрутства. Комплексне використання всіх цих способів, на думку експертів, дозволить економіці і державі одержувати від банкрутства не лише збитки, а й користь.

Державі варто більше уваги приділяти досудовим механізмам поновлення платоспроможності, зокрема досудовій санації, реструктуризації. Зараз цей метод фактично не застосовується, тому що вимагає виділення коштів з бюджету або залучення інвестора.

Для того ж, щоб вчасно застосовувати механізми досудового оздоровлення, необхідно володіти інформацією про фінансовий стан підприємств, стан їхньої платоспроможності. Насамперед це стосується державних підприємств чи підприємств із часткою держвласності в статутному фонді, а також підприємств, що мають стратегічне значення. Ще кілька років тому вівся реєстр неплатоспроможних підприємств. Міністерства і відомства надавали інформацію агентству про стан платоспроможності об’єктів. Якщо агентство бачило, що підприємство має потребу в оздоровленні, тому чи іншому міністерству надавалася пропозиція проводити процедуру санації. Але, на жаль, на сьогоднішній день такі можливості відсутні, як і ведення реєстру неплатоспроможних підприємств.

Незважаючи на те, що державою приділяється явно недостатньо уваги регулюванню сфери банкрутства в Україні, проте навряд чи можна вважати саме державу головним винуватцем банкрутства підприємств.

Одним з найбільш серйозних наслідків недостатньої уваги держави до сфери банкрутства є її тінізація і поява практики фіктивних банкрутств.

Тінізація процесу банкрутства. Тінізація процесу банкрутства відбулася внаслідок невідрегульованих механізмів впливу держави на ці процеси. Вона нерозривно пов’язана з тінізацією всієї економіки країни.

Тіньова схема передбачає такий механізм: є комітет кредиторів, що домовляються між собою, є “кишеньковий” арбітражний керуючий, є покупець, що бажає придбати підприємство. Оскільки це процедура банкрутства, то виникає можливість дешево оцінити майно (з’являється оцінна фірма, яку теж можна купити). Покупець пропонує явно занижену ціну, але обіцяє певну винагороду кожному з учасників угоди. У результаті підприємство продається значно дешевше його реальної вартості.

Частково цю проблему вирішує Агентство з питань банкрутства, працівники якого проводять власний аналіз. Якщо в результаті аналізу доходять до висновку про явно занижену вартість угоди, замовляється рецензія на оцінку. Але досить часто дії агентства є недостатньо ефективними.

Проблема тінізації банкрутства в Україні, а також деякі недоліки в законодавчій базі привели до появи і широкого поширення так званих фіктивних банкрутств.

Фіктивне банкрутство. Незважаючи на те, що в Кримінальному кодексі України передбачена стаття за фіктивне банкрутство, жодна справа за цією статтею порушена не була (за станом на першу половину 2004 р. у прес-службі податкової міліції послалися на відсутність оперативних даних, але навряд чи ситуація кардинально змінилася з того часу). Імовірно, схеми організації банкрутства не вступають у конфлікт із далеким від досконалості українським законодавством, бо ж факт фіктивності банкрутства довести дуже важко. Так чи інакше відпрацьовані та перевірені схеми працюють безвідмовно.

У результаті їхньої реалізації “замовник” одержує контроль над підприємством ціною ”малої крові” - найчастіше це 5-10 % від реальної вартості. Причому левова частка цих коштів витрачається на організацію банкрутства, забезпечення контролю просування справи, вплив на прийняття арбітражним керуючим “правильних” рішень і доведення підприємства до необхідної “кондиції”.

Стосовно конкретних схем при проведенні фіктивних банкрутств, то вони відрізняються лише в деталях їхнього застосування. Загальний принцип один: скинути підприємство в боргову яму, ініціювати порушення справи про банкрутство і домогтися призначення як арбітражного керуючого людини, деякою мірою “лояльної” до ініціатора процесу. Подальший результат - це справа часу.

Проаналізуємо основні складові процесу доведення підприємства до банкрутства. Чи легко скинути підприємство в боргову яму? Виявляється, не так вже і складно, з огляду на законодавчо визначену суму боргу (300 мінімальних заробітних плат). На цей випадок існують дві розповсюджені схеми. Перша - скупка боргів. Реальність така, що навіть у стабільних великих підприємств завжди можна відшукати декілька прострочених боргів, перевести їх на себе і зажадати через суд порушення справи про банкрутство. Справа до того ж порушується суддею одноосібно, не виходячи з кабінету і без повідомлення відповідача, у такий же спосіб здійснюється процедура розпорядження майном і призначається арбітражний керуючий. Отже, цілком законно можна втягнути в процедуру банкрутства навіть великі стратегічні підприємства. А втім, зовсім не обов’язково витрачати час і зусилля на пошуки боргів. Досить їх “створити”, причому формально на цілком законних підставах. На цьому ґрунтується друга схема. Зацікавлена в банкрутстві сторона вступає в змову з топ-менеджером підприємства, що уповноважений організовувати його господарську діяльність і підписувати договір. У цьому випадку укладається договір із драконівськими штрафними санкціями у разі невиконання таких же нереальних зобов’язань. Після чого залишається чекати, “поки лічильник крутить”, і при потрібному “витку” звернутися в той же господарський суд.

Зовсім не обов’язково доводити підприємство до стадії “торгів з молотка” і розподілу майна в рахунок виплати боргів, серед яких, напевно, виявляться борги в бюджет, погашенню яких держава, природно, віддала б пріоритет (після компенсацій за саму процедуру, погашення боргів за соціальними виплатами, забезпеченими заставою зобов’язань, і заробітній платі). Сторона, що атакує, може отримати його цілком. Головне - перешкоджати спробам ефективного антикри- зового керування (що можливо ще перед порушенням справи про банкрутство чи у випадку форсу-мажору: призначення “неправильного” арбітражного керуючого). Тут можуть допомогти методи інформаційної атаки - за допомогою інтенсивної PR-кампанії в ЗМІ можна “розмити” образ успішного підприємства, девальвувати у свідомості споживачів його напрацьовані цілеспрямованою інформаційною політикою цінності. Масштаб кампанії залежить від масштабу підприємства. Мета одна - знизити обсяги реалізації продукції (послуг) підприємства і не дати йому шансів розрахуватися з боргами коштами від їхньої реалізації.

Подальші дії залежать від цілей зацікавленої сторони і позиції власників підприємства, що банкрутує. Можна викупити акції підприємства в акціонерів. Налякані й обеззброєні, ті погодяться розстатися з ними за дуже вигідну ціну. Можна через арбітражного керуючого провести додаткову емісію акцій (під виглядом залучення засобів для санації підприємства) і одержати контрольний пакет, підтвердивши де-юре свій статус хазяїна де-факто. У будь-якому випадку, навіть при не дуже вдалому розкладі, гра все рівно буде на користь сторони, що атакує.

Павло Михайліді, президент Спілки криз-менеджерів України (СКМУ), назвав процедуру регульованого чинним законодавством банкрутства інструментом для розправи з небажаними на ринку [183].

Одним з наслідків і в той же час причиною фіктивних банкрутств є діяльність несумлінних арбітражних керуючих.

Несумлінні арбітражні керуючі. Порушення справи про банкрутство - прерогатива господарського суду. Сама процедура банкрутства в ідеалі повинна привести до висновку з економічного простору країни неефективно діючих суб’єктів. При цьому процес банкрутства повинний розставити всі крапки над “і”: якщо підприємство можна удержати на плаву - реабілітувати його і відновити платоспроможність (санація) чи ж “пустити до дна” (ліквідація). В обох випадках наріжним каменем є захист прав кредиторів, серед яких часто виявляється і держава (бюджетні борги).

Законодавчо затверджена схема банкрутства, на перший погляд, не складна. Найпростіший випадок (коли підприємство саме оголошує себе банкрутом). А при наявності боргів, що перевищують 300 мінімальних розмірів заробітної плати, термін погашення яких перевищує три місяці, господарський суд порушує справу про банкрутство відповідно до заяви кредитора (чи кредиторів. У такому випадку береться до уваги сумарна сума боргу). Суд уводить на підприємстві процедуру розпорядження майном, при цьому уся влада передається в руки арбітражного керуючого.

Посада арбітражного керуючого - ключова на підприємстві в стадії банкрутства, він наділений практично необмеженими повноваженнями, одноосібно заміняє і директора, і голову правління, і саме правління.

Якщо врахувати, що тривалість виробництва справ про банкрутство в Україні в деяких випадках становить 4-5 років, ця “тимчасова” посада перетворюється в постійну. За цей час цілком реально і активи вивести, і власність переділити. Крім того, так звані українські “банкрути” найчастіше являють собою цілком життєздатні підприємства, а арбітражні керуючі, розпоряджаючись величезними активами, за наслідки своєї діяльності особистим майном не відповідають.

Арбітражний керуючий - менеджер, який не зацікавлений у подальшій долі підприємства. Особливо, якщо воно належить державі. По суті, керуючий виконує волю кредиторів, що вимагають або проведення процедури банкрутства підприємства, для того, щоб виручити максимальну суму від продажу основних фондів, або санації.

Поняття “банкрутство” в Україні нерідко ототожнюється з такими негативними явищами, як перерозподіл власності, корпоративні конфлікти, ухилення від сплати податків, невиплата заробітної плати, виведення активів з підприємства. Усі ці недоліки супроводжують процедуру банкрутства в Україні. Проте в розвинутих країнах банкрутство - це звичайне явище ринкової економіки, яке використовують для перерозподілу капіталу.

Як бачимо, проблем накопичилося чимало. Хоча багато з них є скоріше відгомонами минулого, ніж сьогоднішньою реальністю.

При цьому практично неможливо знайти фахівців, які намагалися б аналізувати ситуацію не з погляду законодавства, державного регулювання, а щодо самих підприємств. Адже на сьогоднішній день більшість з аналізованих нами проблем належать безпосередньо до процесу банкрутства підприємств. І ніхто не говорить про причини, що призвели до нього.

Ми ж вбачаємо основну причину банкрутства в Україні насамперед у тому, що самі підприємства не приділяють даному питанню достатньо уваги, що, у свою чергу, пов’язано з недоліками в методології стосовно попередження банкрутства підприємств. Підприємству в його проблемах може допомогти тільки воно саме. Держава, незважаючи на задекларовані й оформлені законодавчо комплексні заходи, спрямовані на допомогу підприємствам щодо виходу з кризи, може допомогти хіба що більш швидко збанкрутувати.

Наші висновки підтверджуються і тією статистикою, що приводилася нами вище.

Таким чином, основні зусилля (як теоретичні, так і практичні) варто спрямувати на боротьбу з кризовими явищами на самих підприємствах. Зауважимо, що поки підприємства самі не усвідомлять необхідність боротьби з потенційним банкрутством, доти в Україні будуть боротися з “вітряними млинами” законодавства, державної політики в сфері банкрутства тощо, ігноруючи реальний стан справ.

Результати аналізу банкрутств в Україні свідчать, що при виникненні проблем у суб’єктів підприємництва, допомагати їх розв’язувати не буде ані держава, ані інститути, формально створені для допомоги щодо виходу із кризової ситуації. У кращому випадку компанія залишається наодинці зі своїми проблемами, в гіршому - їй “допомагають” остаточно втратити шанси на вихід із кризової ситуації. Отже, суб’єктам підприємництва необхідно самостійно вирішувати питання щодо виходу з кризових ситуацій. Кращим виходом з кризових ситуацій є їх недопущення. Попередити виникнення криз можна шляхом забезпечення належного рівня фінансової безпеки.

Основні загрози фінансової безпеки суб’єктів підприємництва: недостатній рівень контролю за ризиками та неефективна діяльність суб’єктів підприємництва. З метою полегшення контролю за ризиками запропоновано використання поняття критичних ризиків та рекомендовано поділити кризове середовище суб’єктів підприємництва на два рівні.

Таким чином, за умови здійснення постійного контролю за критичними ризиками та забезпечення ефективної діяльності суб’єкти під - приємництва можуть забезпечити рівноважний фінансово-економічний стан. Саме ці функції, на нашу думку, і мають бути покладені на систему фінансової безпеки суб’єктів підприємництва.