§ 3. ПРЕДМЕТ ТА МЕЖІ ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Як у пізнанні, так і в доказуванні слід розрізняти предмет та об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження є сама подія злочину в усіх її численних проявах, якостях та деталях. Предме­том пізнання є включені в процес практичної діяльності людини сторони, якості та відносини об’єктів, що досліджуються з певною метою за даних умов та обставин.

При цьому, як у будь-якому юридичному пізнанні взагалі, так і в кримінально-процесуальному доказуванні зокрема, важливо, щоб з безлічі якостей, станів та інших особливостей об’єкта дослі­дження наша думка вирізняла найбільш важливі, юридично значу­щі і вирізняла таким чином, щоб кожна з них була б безперечно не­обхідною, а всі вони разом узяті були б безперечно достатніми для здійснення правосуддя та розв’язання справи по суті. Сукупність таких елементів і утворює предмет доказування.

Якщо метою доказування є встановлення об’єктивної істини, то предмет доказування вказує на те коло обставин, які утворюють юридично значимі елементи такої істини, а їх встановлення дозво­ляє розв’язати справу по суті.

В.П. Гмирко пише, що «було б логічніше вважати, що пред­метом доказування є не така собі сукупність “застиглих” у мину­лому правнорелевантних фактів і обставин кримінальної справи, а знаннєва юридична конструкція - процесуальна норма, яка являє собою, так би мовити, юридичний проект продукту діяльности до­казування, нормативний схематизм організації правного інобуття правнорелевантної події минулого^[58]».

Предмет доказування, - зазначає В. А. Банін^[59], - це певний «зріз» якостей, відносин злочину як явища об’єктивної дійсності, пізнання яких необхідне для вирішення завдань судочинства. При цьому, природно, предмет пізнання при розслідуванні та судовому розгляді може бути ширшим за предмет доказування.

Предмет доказування - це певна квінтесенція обставин події, яка в сукупності розкриває елементи складу злочину, це юридично значущі обставини та сторони розслідуваної події, з’ясування яких необхідне для прийняття підсумкових рішень у справі.

З’ясування обставин, що входять до предмета доказування, має послідовно давати відповідь на запитання класичної формули юри­спруденції: «Що, де, коли, ким, яким чином?»

Основу предмета доказування утворює головний факт - наяв­ність чи відсутність складу злочину: об ’єкт посягання, об ’активна сторона (спосіб злочинного діяння, час, місце, наслідки, причин­ний зв’язок між діянням і наслідками), суб’єкт, суб’єктивна сто­рона (винність чи невинність, форми вини).

При цьому проблематично стверджувати про можливість вста­новлення істини щодо цілей та мотивів вчинення злочину. Вони ма­ють виявлятись з найвищим ступенем імовірності. Виявити - озна­чає викрити, знайти, показати, проявити, зробити явним. «Доказати (довести)» - означає підтвердити істинність, правильність будь-чо­го фактами, незаперечними доводами.

Предметом доказування у кримінальній справі є:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального пра­вопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушен­ням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кри­мінального правопорушення, характеризують особу обвинувачено­го, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримі­нальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання;

6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше

майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування 39

та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушен­ня чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засо­би чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення;

7) обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.

Безсумнівно, предмет доказування має безпосередній зв’язок з нор­мами кримінального права. Останні визначають об’єкт, об’єктивну сто­рону, суб’єкт та суб’єктивну сторону складу злочину, можуть вказувати на низку окремих обставин, за наявності яких те чи інше діяння може розглядатися як злочин. По суті, норми кримінального права визнача­ють уявну модель діянь, за вчинення яких має настати конкретна кри­мінальна відповідальність. Елементи цієї моделі вказують на обстави­ни, наявність або відсутність яких необхідно доводити, для того, щоб мати можливість розв’язати справу по суті відповідно до закону.

Ознаками злочинності діяння є його суспільна небезпечність та протиправність й кримінальна карність (Nullum crimen, nulla poena sine lege - «Нема злочину й покарання, якщо вони не перед­бачені в законі»), деліктоздатність суб’єкта та його винність.

Основу предмета доказування, безумовно, утворює головний факт - наявність чи відсутність складу злочину: об ’єкт посягання, об ’активна сторона, су б ’єкт, су б ’активна сторона.

Об ’єкт злочину - це життя та здоров’я людини; воля, честь і гідність людини; статева свобода та статева недоторканність осо­би; права і свободи людини; право власності, екологічно безпечне довкілля; громадський порядок і моральність та інші цінності, що захищаються кримінальним законом.

Об ’активна сторона злочину проявляється в протизаконному та суспільно небезпечному діянні (дії чи бездіяльності), його на­слідках та наявності причинного зв’язку між діянням і негативни­ми наслідками.

Відсутність відповідного причинного зв’язку виключає кримі­нальну відповідальність. Необхідний причинний зв’язок між зло­чинним діянням і наслідками характеризується тим, що діяння:

1) має передувати наслідкам; 2) має бути умовою, без якої не було б наслідку (принцип conditio sine qua non); 3) наслідки мають бути закономірним результатом вчиненого діяння.

40

Характерні для окремих кримінальних правопорушень осо­бливості об’єктивної сторони злочинів традиційно розкриваються в роботах з проблем методики розслідування злочинів.

До обставин, що виключають злочинність діяння, належать: необхідна оборона, уявна оборона, крайня необхідність, затриман­ня злочинця, фізичний або психічний примус, виконання законно­го наказу, дія в стані ризику та виконання спеціального завдання (ст. 36-43 KK України).

Діяння, пов’язане з ризиком, вперше визнане законом як обста­вина, що виключає кримінальну відповідальність ст. 42 KK Укра­їни, згідно з якою не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення знач­ної суспільно корисної мети.

Не є злочином відповідно до положень ст. 43 KK України вико­нання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочин­ної діяльності організованої групи чи злочинної організації, тобто вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам осо­бою, яка згідно з чинним законом виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з ме­тою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

Суб ’єкт злочину - фізична осудна особа, яка досягла певного віку. Суб’єктом злочину може бути лише фізична особа - громадя­нин України, іноземний громадянин, особа без громадянства. Так звані юридичні особи - підприємства, установи, організації за за­подіяну шкоду кримінальній відповідальності не підлягають. За за­гальним правилом кримінальна відповідальність настає з 16-річно- го віку, але за деякі злочини відповідальність настає з 14 років.

Суб’єктом злочину може бути лише осудна особа. Неосудність особи виключає можливість визнання її суб’єктом злочину.

Поняття неосудності визначається на основі двох критеріїв: медичного; юридичного.

Медичний, критерій визначає можливі душевні (психічні) хво­роби:

а)хронічна душевна хвороба (шизофренія, параноя, маніакаль­но-депресивний психоз, прогресивний параліч, епілепсія);

б)тимчасовий розлад душевної діяльності (алкогольний пси­хоз, біла гарячка, патологічні афекти, патологічне сп’яніння тощо);

в)олігофренія, яка має три стадії: дебільність, імбецильність, ідіотизм;

г)інший хворобливий розлад психіки.

Медичний критерій є лише можливим і необхідним джерелом неосудності, який не вирішує повністю встановлення факту не­осудності особи.

Юридичний критерій неосудності зводиться до того, що особа не здатна внаслідок душевної хвороби усвідомлювати свої дії, пе­редбачати їх наслідки або керувати ними.

Згідно зі ст. 19 KK України «Осудною визнається особа, яка під час вчинення діяння, передбаченого цим Кодексом, могла усвідом­лювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Ко­дексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідом­лювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хро­нічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудно­сті, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть засто­совуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужан­ня така особа може підлягати покаранню».

Чинне кримінальне право знає поняття обмеженої осудності. Так, згідно зі ст. 20 KK України «підлягає кримінальній відпові­дальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, у повній мірі була не здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною врахо- 42 вується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру».

Особа може бути визнана неосудною або обмежено осудною лише на підставі рішення суду, який враховує під час розв’язання таких питань висновок судово-психіатричної експертизи.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи безді­яльності, передбаченої кримінальним кодексом, та її наслідків, ви­ражене у формі умислу або необережності.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небез­печні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо осо­ба усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслід­ки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпев­неністю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але лег­коважно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочин­ною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльно­сті), хоча повинна була і могла їх передбачати. З’ясування форми вини має важливе значення для правильної кваліфікації злочину та визначення покарання.

Під час розгляду цієї проблеми не можна не звернути уваги на те, що багато положень закону ще не сприяють здійсненню пра­восуддя.

У цьому зв’язку доречним буде навести один характерний при­клад. Під час розслідування кримінальної справи було встановле­но, що керівник будівельної організації, зловживаючи своїм поса­довим становищем, отримав на складі без оплати різні дефіцитні будівельні матеріали: паркет, сантехнічні вироби, облицювальну плитку тощо. Все це він привіз до себе додому та використав для ремонту квартири. У процесі розслідування йому було висунуто обвинувачення у вчиненні крадіжки. Суд визнав підсудного неви­нуватим, роз’яснивши, що дії обвинуваченого не мали корисливої мети, бо вилучені незаконним шляхом матеріали він використав 43

для ремонту квартири, яка не є його власністю, а належить державі. Сам мешканець є лише орендарем квартири. Тобто вилучені в од­ній державній установі матеріали були, по суті, передані у відання іншої організації, що ставить під сумнів наявність у підсудного ко­рисливої мети.

Для притягнення особи до кримінальної відповідальності за розкрадання за чинним законодавством теорією та практикою правосуддя необхідно довести не тільки звернення вилученого майна на свою користь, але й наявність при цьому корисливої мети.

Мета - уявна модель бажаного результату. Це абстрактний ре­зультат мислення, власне, задум. Чи можливо це довести? Частіше за все, самі думки є недоказуваними, бо «не залишають слідів». Слі­ди залишають діяння, а зовсім не думки. З іншого боку, покарання має наставати не за думки і незалежно від думок (цілей та мотивів), а за дії або бездіяльність. Цілі та мотиви, на наш погляд, треба ви­ключити з використання в законі як необхідні та юридично значимі обставини, що характеризують конкретний склад злочину.

Обставини, що впливають на ступінь та характер відпові­дальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характери­зують особистість обвинуваченого. Згідно зі ст. 66 KK України під час здійснення правосуддя обставинами, які пом’якшують пока­рання, визнаються:

1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімей­них чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилю­вання, викликаного неправомірними чи аморальними діями потер­пілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи роз­

криття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної ор- 44

ганізації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.

Під час призначення покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті. Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз вра­ховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує.

Обставинами, які обтяжують покарання, згідно зі ст. 67 KK України визнаються:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігій­ної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим служ­бового або громадського обов’язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного пе­ребувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або осо­би, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або над­звичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкоголь­ного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Під час призначення покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в статті 67 KK України. Більше того, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, пе­редбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака зло­чину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахо­вувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Характер та розмір збитку, заподіяного злочином. Злочином може бути заподіяна фізична, матеріальна і моральна шкода.

До матеріальних збитків слід відносити як пряму шкоду, так і упущену вигоду. Необхідно довести, яке майно було незаконно вилучене, пошкоджене чи знешкоджене злочином, на яку суму зни­жена вартість майна, яке було пошкоджене. Під час розкрадання, нестачі, умисного знищення або умисного псування матеріальних цінностей шкода визначається за державними роздрібними чи рин­ковими цінами. Для визначення розміру завданої злочином матері­альної шкоди слід керуватись Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цін­ностей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 116 з урахуванням загального індексу інфляції.

Розмір, умови і порядок відшкодування матеріальної шко­ди визначається відповідно до правил і принципів, викладених у ст. 1166-1194 Цивільного кодексу України.

Моральна шкода - це втрати немайнового характеру внаслідок страждань, приниження честі, гідності та ділової репутації, усклад­нень особистого життя, що викликані фізичним болем та страж­даннями, які особа зазнала, ушкодженням здоров’я, знищенням, пошкодженням чи незаконним вилученням майна в процесі зло­чину чи інших протиправних дій. Доказуванню підлягає сам факт та характер моральної шкоди, що настала внаслідок злочинних дій. Розмір компенсації моральної шкоди визначається судом, виходячи з оцінки усіх обставин справи.

Розмір і порядок компенсації моральної шкоди визначається від­повідно до правил і принципів, викладених у ст. 23 та ст. 1167-1168 Цивільного кодексу України.

Розмір, умови і порядок відшкодування шкоди, завданої каліц­твом, іншими ушкодженнями здоров ’я або смертю потерпілого, визначається відповідно до правил, викладених уст. 1195-1208 Цивільного кодексу України. Має бути встановлений ступінь тяж­кості тілесних ушкоджень, а разом з тим і розмір витрат на лікуван­ня особи.

Кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, стягуються судом з об­винуваченого при поставленні вироку за позовом закладу охорони здоров’я, органу Міністерства фінансів України або прокурора. 46 Заклад охорони здоров’я визнається цивільним позивачем, а його представник може брати участь у справі для захисту майнових прав позивача.

Доказування обставини, які підтверджують, що гроші, цінно­сті та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є дохо­дами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фі­нансування та/або матеріального забезпечення кримінального право­порушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримі­нального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, необхідно для вирішення питання про можливість застосування конфіскації та інших заходів кримінальної відповідальності, що мо­жуть застосовуватись до юридичних осіб відповідно до ст. 96-6 КПК України: 1) штраф; 2) конфіскація майна; 3) ліквідація.

Доказування обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру, спрямовується на з’ясування обставин, що указують на вчинення її уповноваженою особою: від імені та в інтересах юридичної осо­би, визначених в ст. 96-3 KK України злочинів в інтересах юридич­ної особи, якщо вони спрямовані на отримання нею неправомірної вигоди або створення умов для отримання такої вигоди, а так само на ухилення від передбаченої законом відповідальності.

Межі доказування більшість дослідників пов’язують з обсягом доказів, необхідних для правильного розв’язання справи.

В. Т. Hop під межами доказування розуміє такі межі, які забезпе­чують повне і достовірне встановлення всіх обставин, що можуть мати значення для справи, необхідну і достатню сукупність дока­зів, зібрання яких забезпечують вияснення всіх обставин предмета доказування, а отже, і правильне вирішення кримінальної справи^[61].

Межі доказування, як зазначають Ю. М. Грошевий та С. М. Ста- хівський, - це лише та сукупність доказів, яка дозволяє повністю дослідити всі обставини, що підлягають доказуванню у криміналь­ній справі, та прийняти законне рішення у справі. Інакше кажучи, обсяг доказування - це наявність усіх доказів у справі, а межі - їх

мінімальна сукупність, яка дозволяє ясно і ґрунтовно дослідити об­ставини, які входять до предмета доказування^[62].

Межі доказування, на думку Л. М. Карнєєвої, визначають гли­бину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розгля­дати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то до­казування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити як межі по вертикалі^[63].

Якщо предмет доказування - це сукупність відшукуваних фактів, то межі доказування - це такий ступінь достатності та до­стовірності системи доказів, який дозволяє зробити однозначний і неспростовний висновок як за кожним із елементів предмета до­казування, так і у справі загалом.

Достатність доказів обумовлює можливість здійснення на під­ставі даної їх сукупності достовірного висновку і прийняття відпо­відного рішення^[64].

Межі доказування характеризуються достатністю та вичерп­ністю усіх можливих засобів, таким дослідженням, яке дає мож­ливість зробити беззаперечний і неспростовний висновок щодо предмета доказування або яке вичерпало усі передбачені законом засоби і форми щодо збирання, дослідження і перевірки доказів, необхідних для встановлення істини у справі.