Суб'єкти доказування в кримінальному провадженні

Як і будь-яка діяльність, доказування здійснюється уповнова­женими на те суб'єктами кримінального провадження. Слід зверну­ти увагу на те, що ані в КПК України 1960 р., ані в чинному КПК України поняття суб'єктів доказування нормативно не закріплено.

Дещо вужчим є розуміння значення терміна «учасники судово­го провадження», під яким законодавець розуміє сторони криміна­льного провадження, потерпілого, його представника та законного представника, цивільного позивача, його представника та законного представника, цивільного відповідача та його представника, а також інших осіб, за клопотанням або скаргою яких у випадках, передба­чених КПК України, здійснюється судове провадження (п. 26 ч. 1 ст. 3 КПК України).

Зважаючи на те, що в законі поняття та перелік кола суб'єктів доказування в кримінальному провадженні відсутні, в процесуаль­ній літературі склалися різні погляди щодо цього питання. Так, одні автори під суб'єктами доказування розуміють тих учасників кримі­нального процесу, на яких покладається обов'язок установлення об'єктивної істини^[32]. На думку інших правників, такими суб'єктами є органи й особи, які здійснюють доказування та є відповідальними за нього, мають право на активну й тривалу участь у процесі дока­зування для захисту своїх інтересів або інтересів, які вони представ- ляють^[33].

Визначаючи поняття суб'єктів доказування в кримінальному провадженні, вважаємо за необхідне дослідити питання класифікації суб'єктів доказування в кримінальному процесі. У процесуальній лі­тературі немає єдності думок щодо класифікації суб'єктів доказуван­ня в кримінальному провадженні. Так, В. М. Тертишник і С. В. Слінь- ко виділяють лише одну групу суб'єктів доказування в криміналь­ному процесі, - це органи дізнання, слідчий, прокурор і суд за учас­тю інших суб'єктів кримінально-процесуальних відносин^[37]. У свою чергу, Р. Ю.

доказування: 1) державні органи та посадові особи, на які покладено обов'язок здійснювати доказування; 2) особи, які мають право брати участь у процесі доказування^[39]. Такий підхід, як нам здається, най­більш точно відбиває гносеологічну та правову сутність участі су­б'єктів доказування в кримінальному провадженні. Безумовно, всі особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини, незалежно від обсягу їхніх прав та обов'язків і стадії кримінального процесу, в якій вони беруть участь є учасниками кримінального провадження. Разом із тим усі вони беруть участь у кримінальному провадженні лише на підставах та в порядку, передбачених КПК України, тобто діють відповідно до свого процесуального статусу. При цьому учасник кримінального провадження набуває статусу суб'єкта доказування лише у тому випадку, якщо його процесуаль­ний статус передбачає можливість участі у кримінально-проце­суальному доказуванні. Тобто суб'єкт доказування в кримінальному провадженні наділяється процесуальними правами чи обов'язками щодо отримання доказів - пошуку й виявлення (вилучення) факти­чних даних та їх джерел, перевірки, оцінки фактичних даних і їх джерел, їх процесуального оформлення (закріплення) й надання фактичним даним та їх джерелам значення доказу у кримінальному провадженні, а також використання цих доказів для обґрунтування свого рішення у кримінальному процесі - про проведення слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, про оголошення про пі­дозру, про обвинувачення особи, винесення вироку судом тощо, отримання інших доказів (з метою перевірки висунутих версій, фо­рмування необхідної і достатньої сукупності доказів тощо).

Пізнання у кримінальному провадженні здійснюється лише за допомогою кримінального процесуального доказування - врегу­льованої законом процесуальної діяльності, що полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (ч. 2 ст. 91 КПК України).

Під час визначення поняття «суб'єкт доказування» необхідно відштовхуватися й від поняття «доказування» або «процес доказу­вання». Елементами процесу доказування є збирання (закріплення), перевірка та оцінка доказів. Указані елементи є пов'язаними між собою, оскільки збирання та перевірку неможливо відділити від оцінки доказів. У свою чергу, останнє не завжди тягне за собою припинення процесу доказування, а може призвести до необхіднос­ті збирання та перевірки нових доказів. Доказування у криміналь­ному провадженні характеризується тим, що воно здійснюється від­повідно до законодавчої регламентації, тобто відповідно до кримі­нальної процесуальної форми визначеними в законі суб'єктами.

Першим елементом процесу доказування є збирання доказів - складна комплексна діяльність суб'єктів доказування з виявлення, витребування, отримання, закріплення та збереження у встановле­ному порядку доказів. Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження та потерпілим у порядку, передбаче­ному КПК (ч. 1 ст. 93 КПК України). Слід зауважити, що термін «збирання доказів» є умовним, оскільки сторони кримінального провадження не збирають вже готові докази, такі поступово фор­муються під час доказової діяльності.

Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення й стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України (ч. 1 ст. 22 КПК). Крім того, сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів та інших доказів (ч. 2 ст. 22 КПК). Саме ці законодавчі положення надають можли­вість зробити висновок, що під час досудового та судового прова­дження процес доказування має свої певні особливості.

1) покладення на сторону обвинувачення обов'язку доказуван­ня обставин, передбачених ст. 91 КПК України;

2) надання стороні обвинувачення більших повноважень, пов'я­заних із збиранням доказів, але з одночасним розширенням наданих стороні захисту та потерпілому прав, спрямованих на можливість їх збирання, у тому числі ініціювання проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, заявлення клопотань про за­стосування заходів забезпечення кримінального провадження, реалі­зації права бути присутніми під час проведення слідчих дій тощо, а також розширення сфери судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні;

3) недопустимість покладення на сторону захисту обов'язку дово­дити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення.

Під час судового провадження найбільш яскраво проявляється засада змагальності, що обумовлює:

1) процесуальне положення суду, який, зберігаючи об'єктив­ність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків (ч. 6 ст. 22 КПК України) та вирішує лише ті питання, які винесено на його розгляд сторонами (ч. 3 ст. 26 КПК України);

2) покладення на сторону обвинувачення обов'язку доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК України; у випадку відмови про­курора від підтримання державного обвинувачення такий обов'язок покладається на потерпілого (ч. 1 ст. 92, п. 4 ч. 3 ст. 5 КПК України);

3) покладення обов'язку доказування належності та допустимо­сті доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого на сторону, що їх подає (ч. 2 ст. 92 КПК України).

Активність сторони кримінального провадження та спрямова­ність її доказової діяльності визначаються тією функцією, яку вона виконує у кримінальному провадженні, тим напрямом процесуаль­ної діяльності, що здійснюється з метою реалізації завдань криміна­льного провадження суб'єктами, уповноваженими на ведення проце­су або наділеними правами для активної участі у кримінальному провадженні для захисту своїх прав та законних інтересів.

Закон не вимагає від сторони обвинувачення встановлення об­ставин, які виправдовують підозрюваного (обвинуваченого), але разом із тим прокурор і слідчий зобов'язані всебічно, повно та не- упереджено дослідити обставини кримінального провадження, ви­явити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного чи обвинуваченого, а також обставини, що пом'як­шують чи обтяжують його покарання (ч. 2 ст. 9 КПК України). Саме з метою недопущення обвинувального ухилу в процесі збирання доказів КПК України встановлює, що у разі отримання під час про­ведення слідчої (розшукової) дії доказів, які можуть указувати на невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий і прокурор зобов'язані провести відповідну слідчу (розшу- кову) дію в повному обсязі, долучити складені процесуальні доку­менти до матеріалів досудового розслідування та надати їх суду у випадку звернення з обвинувальним актом, клопотанням про засто­сування примусових заходів медичного чи виховного характеру або клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 223 КПК України).

Отже, суб'єктами доказування в кримінальному провадженні є такі: 1) суд (суддя); 2) сторони обвинувачення та захисту; 3) потерпі­лий; 4) представник юридичної особи, щодо якої здійснюється про­вадження.

Обов'язок доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК України, які становлять предмет доказування, за винятком випадків, зазначених у ч. 2 ст. 92 КПК України, покладається на слідчого та прокурора й, в установлених законом випадках - на потерпілого. Це означає, що сторона захисту та представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, вправі, але не зобов'язані доказува­ти вказані обставини.

Відповідно до ч. 2 ст. 92 КПК України обов'язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуа­льних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, по­кладається на сторону, що їх подає.

На підставі викладеного, виходячи з аналізу вказаних вище критеріїв, вважаємо, що суб'єктами доказування є учасники кримі­нального провадження, які, обстоюючи свій чи представлюваний правовий інтерес, здійснюють пізнавальну або обґрунтувальну до­казову діяльність, спрямуванням якої є виконання однієї з основних кримінально-процесуальних функцій. Таким чином, суб'єктами кримінального процесуального доказування є суд та сторони.