1.3 Вимоги, яким повинні відповідати ухвали суду. Способи усунення недоліків ухвал суду

Впродовж тривалого часу основана увага науковців зосереджувалась на визначенні вимог, яким має задовольняти рішення суду як кінцевий акт правосуддя [49, с. 365-411; 5, с. 48; 243, с.

На нашу думку, вимоги, яким повинні відповідати ухвали суду обумовлені метою та завданнями цивільного судочинства та власне задачами, які виконуються шляхом постановлення ухвал.

Так, зокрема відповідно до ст. 1 ЦПК завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Очевидно, що для досягнення цієї мети та виконання завдань ухвали як і будь-який інший акт суду повинні бути законними й обґрунтованими. І хоча законодавство не містить конкретних вказівок із цього приводу, проте вимога законності й обґрунтованості ухвали випливає із самої природи цього судового акту, адже як вірно відмічається окремими науковцями вимозі законності повинна відповідати будь-яка процесуальна дія, яка здійснюється суддею [255, с. 163], а отже ї її документальний вираз - теж.

Законність - найважливіша вимога, яка висувається до судових актів.

Аналізуючи законність рішення, М. А. Гурвіч аргументовано вказував, що остання полягає суворому та неухильному застосуванні закону відповідно до його змісту та мети, а також обов’язку суду ґрунтувати свої рішення на чинних нормативно-правових актах [49, с. 367-368]. В тій чи іншій мірі подібної точки зору притримується більшість процесуалістів [¹, с.69, 65, с. 56; 93, с.591]. Разом з тим, питання про те, застосування або дотримання яких саме норм права є складовою законності тривалий час залишається дискусійним.

Так, М. А. Гурвіч вважав, що вимога законності охоплює дотримання рішенням як матеріального цивільного права, так і процесуальної форми [49, с. 368].

Розвиваючи цю точку зору А. Ф. Клейман обґрунтовував, що для законності рішення суду необхідним є дотримання не тільки процесуальної форми, а й процесуальних норм [80, С. 73-74].

Дещо інакше законність судового рішення визначав Є. Г. Пушкар, який вважав, що остання передбачає точне та неухильне дотримання судом при розгляді та вирішенні цивільної справ чинних норм як матеріального так і процесуального права [159, с. 24].

Автори одного з науково-практичних коментарів ЦПК Української РСР вказували, що законним вважається рішення, яким суд, виконавши усі вимоги цивільного процесуального законодавства та усесторонньо дослідивши обставини справи, вирішив її у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даного правовідношення, а у випадку їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібне правовідношення, або виходячи з загальних засад та змісту радянського законодавства [42, с. 254]. Тобто вимога законності пов’язувалась з дотриманням норм процесуального права і застосуванням матеріально-правових норм.

Подібним чином законність визначалась і В. М. Шерстюком, який вказував, що рішення є законним, якщо воно винесене в суворій відповідності з нормами матеріального права, які підлягають застосуванню та при точному дотриманні норм процесуального права [172, с.

Водночас аналіз судової практики свідчить, що вищевказані визначення законності судового рішення не в повній мірі характеризують цей правовий інститут. Поряд із застосуванням матеріально-правових норм суд ще і застосовує норми процесуального права. Так, наприклад, як вбачається з листів Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ № 6-47/0/9-12 від 10.07.2012 «Щодо деяких спірних питань застосування норм цивільного процесуального права» року та № 4-183/0/4-12 від 13.02.2012 року «Щодо деяких спірних питань застосування процесуальних норм у зв'язку зі змінами до Цивільного процесуального кодексу України» перед судами часто постає питання застосування процесуальних норм щодо підсудності справ, процесуальних строків, судових витрат [262; 263]. Вочевидь, реалізація процесуальних норм у різних формах забезпечує правомірність судової юрисдикції [203], і від того наскільки вірно це буде зроблено також залежить кінцевий результат судового провадження.

Також, як переконливо вказують окремі науковці, на законність судового рішення безпосередньо впливає хід судового засідання, і діяльність суду в нарадчій кімнаті [57, с. 180]. На наш погляд, варто погодитися з точкою зору В. Н. Бутова, який вказує, що законність ухвал залежить від виконання ряду умов: постановлення ухвали компетентним органом, який діяв у законному складі; вказівка на можливість винесення у відповідній процесуальній формі, правильність застосування норм, наявність необхідних умов, наявність необхідних процесуальних дій, дотримання встановленої форми та реквізитів [28, с. 12]. Тобто законність ухвал зумовлена, також правомірною діяльністю суду щодо реалізації відповідних процесуальних норм, що регулюють цю діяльність.

Це підтверджує і аналіз змісту норм ст. ст. 309, 311 ЦПК якими врегульовано підстави скасування судових рішень свідчать що на законність рішення впливає дотримання вимог процесуальної форми (розгляд справ в належному складі суду, дотримання вимог щодо інформування учасників процесу та фіксування процесу технічними засобами тощо).

Таким чином вимогу законності судового рішення слід формулювати через необхідність правильного застосування чинних норм матеріального та процесуального права та дотримання вимог процесуальної форми.

Законність ухвал є самостійною вимогою даного виду актів суду, а не складовою законності рішення суду, це скоріше її передумова. Адже як вірно відмічається окремими науковцями вимога законності щодо рішення суду не може бути поширена повною мірою на ухвали суду[255, с. 163], хоча б тому, що скасування рішення з підстав його незаконності не означає, що всі ухвали, які постановлялися у справі були незаконними.

Слід звернути увагу, що порівняно з законністю рішень суду, законність ухвал має свою специфіку, яка зумовлена характером реалізованих норм [255, с. 163-165]. Зокрема сучасні дослідники вказують на існування проблеми співвідношення «процесуального» та «матеріального» в ухвалі [55]. Адже найчастіше у формі ухвал виражається застосування норм процесуального права. Даний акт суду як правило постановляється при вирішенні судом процесуальних питань, які пов'язані з виникненням, зміною та припиненням цивільних процесуальних правовідносин.

Законність ухвал суду першої інстанції на відміну від законності рішення, дійсно в першу чергу зумовлена правомірною діяльністю суду по реалізації відповідних процесуальних норм і залежить від правильного застосування норм процесуального права і лише іноді матеріального [239, с. 92-93]. Водночас на нашу думку було б невірним виключити вимогу правильності застосування норм матеріального права з ознак законності ухвал тільки на тій підставі, що останні рідше застосовуються ніж процесуальні.

Як вірно вказує О. В. Дем’янова ухвали мають кумулятивне значення актів правосуддя і виступають юридичними фактами не тільки процесуального, а й матеріального права. Суд застосовує матеріальні норми не тільки на стадії постановлення рішення, а й протягом усього розгляду справи: при прийнятті позовної заяви - встановлюючи сутність спірних відносин та підсудність їх суду загальної юрисдикції, дієздатність особи, яка звернулась із заявою; при проведенні попереднього судового засідання - виокремлюючи спірне питання, його можливих учасників, докази, які можуть підтверджувати позовні вимоги або заперечення проти них; при забезпеченні позову - з’ясовуючи правовий режим майна, компетенцію відповідних органів на проведення певних дій і т.

Переконливою видається і точка розу тих науковців які вказують, що за своєю суттю діяльність апеляційного суду з перевірки законності ухвал суду першої інстанції відповідає аналогічному провадженню щодо рішень суду, тому при вирішенні питання щодо додержання вимог закону при постановленні ухвали судом першої інстанції апеляційний суд, зокрема, зобов’язаний перевірити матеріали цивільної справи, а також відповідність процедури постановлення і змісту оскаржуваної ухвали вимогам норм і процесуального, і матеріального права [19, с. 630; 229, с. 825].

Водночас не можна повністю погодитись з висновком О. М. Шиманович, яка зазначає, що законність ухвал суду першої інстанції забезпечується правильним застосуванням судом, насамперед, норм процесуального і матеріального права, а також дотриманням встановлених законом процесуальної форми й порядку винесення ухвал [256, с. 501]. Адже, як обґрунтовує в своєму дисертаційному дослідженні О. В. Єгорова, процесуальна форма це встановлений нормами цивільного процесуального права порядок здійснення правосуддя, який характеризується системністю, відповідністю цивільним процесуальним принципам та наданням процесуальних гарантій учасникам цивільного процесу [62., с. 17]. Тобто порядок винесення ухвал є складовою процесуальної форми.

Також привертає увагу точка зору О. В. Дем’янової яка виділяє такий аспект законності ухвал, як відповідність їх судовій практиці. Науковець вказує, що внаслідок процесів інтеграції відбувається зближення світових правових систем, що впливає і на зростання ролі судової практики в Україні. Не тільки Постанови Пленуму Верховного Суду України, а й рішення, постановлені Верховним Судом України, все частіше відіграють суттєву роль у формуванні судової практики [55, с.

Інакше кажучи законність ухвали визначається правильністю застосування чинних норм насамперед процесуального та матеріального права та дотриманням вимог процесуальної форми при постановленні ухвал.

Однак, очевидно що чинне цивільне процесуальне законодавство не відображає в повній мірі складових законності ухвал. Так, у п. 2 ч. 1 ст. 312 ЦПК України зазначається, що апеляційний суд змінює або скасовує ухвалу суду першої інстанції і постановляє ухвалу з цього питання, якщо воно було вирішено судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права або при правильному вирішенні було помилково сформульовано суть процесуальної дії чи підстави її застосування. Із змісту вказаної норми можна зробити помилковий висновок, що дотримання судом першої інстанції при постановленні ухвал норм матеріального права не є обов’язковим, не важливо чи зазначено в змісті ухвали статті, її частини, абзаци, пункти, підпункти закону, на підставі якого дана ухвала постановляється.

Критично сприймається і редакція п. 3 ч. 1 ст. 312 ЦПК із змісту якого вбачається, що підставою для скасування ухвали та передачі питання щодо якого її постановлено на новий розгляд до суду першої інстанції є порушення останнім порядку встановленого для вирішення такого питання. Зважаючи на те, що з приводу одних і тих самих питань суд в різних випадках може постановляти різні ухвали, на нашу думку у вказаній нормі мова повинна йти про порушення не порядку вирішення питань, а вимог процесуальної форми щодо постановлення ухвал.

Так, наприклад, за правилом ч. 5 ст. 175 ЦПК у випадку укладення сторонами мирової угоди закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо ж умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. У випадку затвердження судом мирової угоди, умови якої порушують права інших осіб, відповідна ухвала суду має бути скасована з підстав неправильного застосування судом як норм процесуального, так і матеріального права адже саме останні визначають права таких осіб. А у випадку постановлення ухвали про затвердження мирової угоди без відповідного клопотання сторін хоча і матиме місце порушення порядку вирішення вказаного питання, проте навряд чи таке порушення стане підставою для оскарження відповідної ухвали. Натомість після визнання мирової угоди на підставі клопотання сторін суд повинен постановити ухвалу про закриття провадження у справі, якщо замість цього він постановить будь-яку іншу ухвалу, наприклад про забезпечення доказів, то матиме місце порушення не порядку вирішення відповідного питання (адже формально воно може вирішуватись на будь- якому етапі судочинства), а порядку постановлення ухвал.

Більше того, в ч. 2 ст. 307 ЦПК зазначено, що суд вправі скасувати ухвалу і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, тільки якщо вона перешкоджає подальшому провадженню у справі. А порушення порядку встановленого для вирішення того чи іншого питання не завжди перешкоджає подальшому провадженню. Тобто зміст норми п. 3 ч. 1 ст. 312 не відповідає нормі ч. 2 ст. 307.

З огляду на це вбачається за необхідне внести відповідні зміни до п. 2, 3 ч. 1 ст. 312 ЦПК викласти його в наступній редакції:

змінює або скасовує ухвалу суду першої інстанції і постановляє ухвалу з цього питання, якщо воно було вирішено судом першої інстанції з порушенням норм процесуального або матеріального права або при правильному вирішенні було помилково сформульовано суть процесуальної дії чи підстави її застосування

скасовує ухвалу, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі і передає питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, що як аргументовано вказується в літературі судові ухвали так само як і рішення суду, є судженнями суду щодо питань, що виникають в процесі провадження у справі, як і рішення вони мають обов’язковий характер та є результатом розгляду судом певних обставин справи в порядку встановленому законом [75, с. 64-65], наступною вимогою, якій повинні відповідати ухвали як юрисдикційні акти є обґрунтованість.

В юридичній літературі довгий час вважалось, що ухвали повинні бути об'єктивно-істинними, а їх обґрунтованість немає ніякої специфіки у порівнянні з обґрунтованістю рішень [105, с. 185; 33, с. 17-18; 175, с. 311]. В результаті обґрунтованість судової ухвали не була об'єктом самостійного дослідження. Однак у 80-х роках дане положення було заперечене [255, с. 169]. Адже вимога обґрунтованості є не менш важливою для ухвал, ніж вимога законності.

У ч. 3 ст. 213 ЦПК міститься позиція законодавця щодо критеріїв обґрунтованості рішення суду, які, на нашу думку є актуальними і для ухвал, зокрема обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Постанова Пленуму Верховного суду України «Про судове рішення в цивільній справі» № 14 від 18.12.2009 р. (п. 2) дає дещо ширше визначення поняття обґрунтованого рішення. Так, обґрунтованим визнається рішення, яке ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставин, які мають значення для вирішення справи [151].

Тобто, обґрунтованість рішення полягає у правильності встановлення фактичних обставин справи та правильній оцінці доказів [94, с. 511]. Під терміном «обґрунтованість» слід розуміти відповідність висновків суду по суті позову фактичним обставинам справи, встановленим на підставі повної і всебічної перевірки доказів, їх дослідження і правильної оцінки [46, с. 280].

Щодо ухвал, то О. М. Шиманович обґрунтованою називає ухвали, постановлені на основі повно і всебічно з'ясованих всіх юридично значимих фактів, а також необхідних обставин доведених у встановленому законом порядку особами, які беруть участь у справі, й висновків зроблених у точній відповідності з матеріалами справи” [255, с. 175].

Інакше кажучи обґрунтованість ухвал суду першої інстанції, як і будь- яких інших актів судів загальної юрисдикції, відображає результати пізнання судом обставин досліджених в ході судового провадження, щодо яких суд виносить даний акт.

Разом з тим, слід визнати, що судове пізнання при постановленні ухвал має свої особливості, що визначають специфіку такої властивості ухвал як обґрунтованість.

По-перше, більшість ухвал виносяться з процесуальних питань, тому об'єктом пізнання в них виступають процесуальні факти [255, с. 170]. Вони мають процесуально - правове значення і здійснюються у судочинстві. У зв'язку з цим багато фактів, що лежать в основі ухвал, пізнаються судом як шляхом доказування, так і шляхом безпосереднього пізнання фактичних обставин, що мають процесуальне значення.

Так, вирішуючи питання про застосування до учасника процесу заходів процесуального примусу, суд не посилається на будь-які засоби доказування, оскільки порушення, що стали підставою для постановлення відповідної ухвали спостерігаються судом безпосередньо в ході судового провадження. Або, наприклад, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. При цьому суду для постановлення відповідної ухвали не потрібні ніякі додаткові докази, адже він сам спостерігає за процесом допиту і убачає вплив на неповнолітнього.

По-друге, суть правозастосування при здійсненні правосуддя виключає можливість неповного й приблизного з'ясування обставин, що мають юридичне значення. Утім, як вірно відмічається в доктрині [239, с. 96], якщо судові рішення можуть розглядатися як обґрунтовані лише тоді, коли вони ґрунтуються на дійсних висновках про обставини справи, то ухвали можуть виноситись і на основі припущень, ймовірності наявності обставин, що мають значення для їх винесення.

Так, постановляючи ухвалу про задоволення клопотання сторони про виклик свідка в судове засідання, суд не має достовірних даних для висновку, що цей свідок справді має необхідні й важливі свідчення в справі. Це, свідчить про те, що суд обґрунтовує ухвалу про задоволення клопотання про виклик свідка припущенням щодо ймовірного значення свідчень відповідної особи для з’ясування обставин справи. Або вирішуючи питання про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно відповідача, суди часто не мають конкретних доказів того, що відповідач дійсно відчужуватиме майно або іншим чином перешкоджатиме в майбутньому виконанню рішення, проте задовольняють відповідні клопотання позивача зважаючи по суті лише на ймовірність таких дій.

Разом з тим, було б помилкою стверджувати, що якщо факти, необхідні для застосування цивільного процесуального права доступні безпосередньому сприйняттю суддів, то немає необхідності в доказуванні їх існування. В літературі було висловлено точку зору про те, що при постановленні ухвал, якими вирішуються процесуальні питання під час розгляду справи, суд повинен їх обґрунтовувати, використовуючи ті засоби і способи, які застосовуються при обґрунтуванні рішень суду [116, С. 24]. І це цілком логічно, адже при безпосередньому пізнанні необхідно з'ясувати всі обставини, які мають значення для справи та сформулювати висновки, які відповідають з'ясованим фактам при цьому суд орієнтується, принаймні, на такий засіб доказування як пояснення сторін у справі.

Крім того, слід пам’ятати, що попри те, що більшість ухвал виносяться з процесуальних питань, ухвалами можуть вирішуватись і питання матеріального права. Наприклад, розглядаючи клопотання позивача про заміну неналежного відповідача, суд в першу має здійснити кваліфікацію спірного правовідношення і на підставі норми матеріального права визначитись з тим, хто є належним відповідачем. В даному випадку оскільки суду потрібно пізнати обставини, що відбуваються за межами процесу, як правило, для встановлення таких фактів суд використовує такі засоби доказування: як пояснення осіб, які беруть участь у справі, й письмові докази.

Отже, при винесенні ухвал суд зобов'язаний встановлювати дійсні обставини в справі, але робить це як шляхом доказування, так і безпосереднього пізнання. Саме тому, що ухвали можуть виноситися не тільки на підставі доказів, можна пояснити, чому стосовно цих судових актів не встановлений прямий обов'язок суду ґрунтуватися на досліджених у процесі доказах, як це встановлено відносно рішень.

Інакше кажучи обґрунтованість ухвали визначається відповідністю висновків суду фактам з’ясованим судом як шляхом доказування, так і шляхом безпосереднього пізнання фактичних обставин справи.

Проаналізувавши поняття обґрунтованості, вважаємо за необхідне виокремити умови обґрунтованості ухвал суду:

1. Повне, всебічне та своєчасне з’ясування юридично значимих обставин справи.

2. Встановлення наявності або відсутності таких обставин.

3. Формування висновків суду, які б відповідали встановленим обставинам.

Таким чином, ухвала суду може бути необґрунтованою у двох випадках: якщо суд неповно з'ясував юридично значимі факти і якщо висновки суду, які викладені в ухвалі, не відповідають встановленим обставинам справи [255, с. 172].

Вимога обґрунтованості, як і законності поширюється як на ухвали, що оформляються окремим документом, так і на журнальні ухвали, хоча і виражатиметься дещо по-різному.

Так, в ухвалах, що заносяться до журналу судового засідання фактично відсутня детальна мотивувальна частина, на практиці в журналі судового засідання суд не конкретизує ті обставини, що стали підставою для постановлення відповідної журнальної ухвали. Про обґрунтованість такої ухвали будуть свідчити інші матеріали судової справи (технічний запис, в якому зафіксовано пояснення сторін та інші обставини, що обумовили відповідні висновки суду; можливо письмові та інші докази). Ухвали, що оформляються окремим процесуальним документом мають містити мотивувальну частину, в якій повинно бути відображено обставини, що обумовили прийняття судом відповідної ухвали.

Як вірно відмічається в юридичній доктрині виходячи із сутності і призначення судових актів до них висувають різні вимоги: не тільки як до юрисдикційного акту (законність і обґрунтованість) але й як до акта вирішення процесуального питання (категоричність, безумовність, вичерпний характер у вирішенні спору і повнота; як до офіційного акту - документа (сучасність і правильність стилю, логічність і чіткість викладу, грамотність, коректність [203], а також відповідна мова та стиль викладу, точність та ін. [66, с. 145-150]), як до процесуального документу, до якого процесуальне ж право пред’являє вимоги щодо форми та змісту[158, С. 34].

Тобто окрім законності та обґрунтованості, судовий акт повинен відповідати й іншим вимогам, до яких належать виклад змісту ухвал державною мовою, вичерпність (повнота), вмотивованість, винесення відповідного акту у встановленій законом форм тощо. На відміну від законності та обґрунтованості, порушення цих вимог може виправити сам суд, який виніс даний судовий акт.

Ухвали, як будь-які інші юридичні документи відрізняються особливими мовними засобами.

Оскільки судочинство в Україні здійснюється державною мовою, якою є українська мова (ст. 10 Конституції України, ст. 7 ЦПК, ч. 2 ст. 6, ст. 14 Закону України «Про засади державної мовної політики» [143]), тому за загальним правилом текст ухвал повинно бути викладено українською мовою. Як виняток, відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону України «Про засади державної мовної політики» у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами). В такому випадку зміст ухвали викладається державною мовою але з обов’язковим використанням перекладу, адже за правилом ч. 5, 6 ст. 14 вказаного судові документи складаються державною мовою і відповідно до встановленого процесуальним законодавством порядку вручаються особам, які беруть участь у справі державною мовою, або в перекладі їх рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють.

Нажаль на практиці суди на територіях, на яких поширена регіональна мова часто не дотримуються цієї вимоги і оформляють судові акти загалом і ухвали зокрема тільки регіональною мовою, як правило російською, при чому в такій редакції вносять їх і до Єдиного державного реєстру судових рішень [224; 219; 223; 218, 225] (Хоча офіційна статистика таких порушень відсутня, проте наведенні посилання на конкретні судові акти свідчать про їх поширеність, адже відповідні акти судами з різних регіонів України і в різний час).

Водночас чинне законодавство не передбачає наслідків недотримання при оформленні судових актів вимоги щодо державної мови судочинства. Це в свою чергу стає сприяє подальшим порушенням.

Вичерпність - це така властивість, яка характеризує ступінь відповіді суду на всі заявлені вимоги, а також на інші питання, що виникли під час розгляду справи і вирішення яких має бути відображене у рішенні суду [19, с. 500]. Тому в теорії процесу цю вимогу називають ще повнотою. Вичерпним судове рішення вважатиметься тоді, коли ним буде вирішено повністю спір між сторонами і дано відповідь на всі вимоги позивача та заперечення відповідача. Поза судовим рішенням, постановленим у конкретній справі, не повинно залишатися невирішених питань, які ставились на його розгляд [94, с. 512].

Як акт правосуддя, рішення суду повинно чітко підтвердити існування і суть спірних правовідносин, які права визнаються за особою, що пред’явила до суду вимогу, а які ні; які обов’язки належить виконати відповідачу; чи є підстави для встановлення юридичних фактів і яких саме у справах окремого провадження.

Ухвала суду як вид судового акту також повинна відповідати вимозі повноти. Ухвала суду, що постановляється як окремий процесуальний документ повинна містити в собі відповідь на заявлені вимоги та на інші запитання, що виникли під час вирішення конкретного питання, що знаходить свій прояв шляхом постановлення відповідної ухвали.

Якщо неповнота рішення суду усувається шляхом постановлення додаткового рішення (ст. 220 ЦПК України), то способи усунення такого недоліку як неповнота ухвал суду закон не містить чітких вказівок. Зважаючи на редакцію ст. 219 ЦПК, яка передбачає можливість виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні, а не рішенні суду, можна зробити висновок про те, що єдиними доступними способами виправлення неповноти ухвал може слугувати механізм виправлення описок та арифметичних помилок. Але очевидно, що цього механізму недостатньо для усунення порушення прав учасників процесу пов’язаних з неповнотою процесуального документа.

Так, наприклад, в провадженні Замостянського районного суду м. Вінниці знаходилась справа за позовом про стягнення боргу за договором позики. В ході судового провадження судом було розглянуто питання про вжиття заходів забезпечення позову за результатами якого 16.12.2009 року постановлено ухвалу про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку відповідача, яка заносилась в АР Крим і вартість якої була спів мірна з сумою позовних вимог.

Коли ухвалу було передано на виконання за місцем знаходження земельної ділянки, з’ясувалось, що в ній відсутні наступні відомості: кадастровий номер земельної ділянки та відмітка про те, що вона набула законної сили, а за адресою вказаною в ухвалі зареєстровано дві земельні ділянки, які належать відповідачу і третій особі. У зв’язку з чим ухвалу було залишено без виконання.

В зв’язку з цим позивач звернувся до суду з клопотанням про виправлення недоліків в ухвалі, але оскільки постановлення додаткової ухвали ЦПК не передбачено, а вказані відомості не належать до арифметичних помилок чи описок суд відмовив в задоволенні клопотання, залишивши права позивача незахищеними [186]. І такі випадки непоодинокі в судовій практиці.

Вказана ситуація ілюструє недосконалість чинного цивільного процесуального законодавства в частині забезпечення такої важливої вимоги до змісту ухвал як вичерпність (повнота). Оскільки неповнота ухвали не означає її необґрунтованість і не може бути підставою для апеляційного перегляду ухвали, проте може перешкодити ефективному та своєчасному виконанню останньої, на нашу думку вказана судова помилка повинна усуватись судом, що її допустив. Це можна було б забезпечити, наприклад шляхом запровадження інституту додаткових ухвал.

Повнота ухвали тісно переплітається і з такою невід’ємною складовою будь-якого судового акту як вмотивованість.

Мотивування - це відображення логічної, розумової діяльності суду при реалізації в конкретному судовому акті вимог законності та обґрунтованості, які будуть мати належний характер тільки тоді, коли в цих вимогах буде чітко відображатися алгоритм міркувань. Цей алгоритм судової розумової діяльності щодо питань застосування права, питань оцінки фактичних обставин справи, оцінки доказів і складає таку властивість судового акта як вмотивованість [66, с. 299].

Утім вмотивованість судових актів лише частково співпадає з законністю та обґрунтованістю.

Вимога вмотивованості є радше гарантією законності та обґрунтованості при ухваленні судового рішення. Адже як аргументовано вказує М. О. Тузов, логічно необхідним (вихідним) для законності та обґрунтованості судового акту є вибір судом відповідних фактичних обставин, доказів, що їх підтверджують.. А такий вибір є суть мотивування судового акта, тобто в першу чергу саме цей вибір виражає його мотивування (вмотивованість) [210, с. 12].

Мотиви визначають механіку прийняття судового рішення за допомогою співвіднесення встановлених обставин з нормою права, яка підлягає застосуванню. Вимога мотивувати судові рішення зобов'язує суддів ще раз продумати і пояснити хід і результат своїх міркувань. Вмотивованість рішення виражається не тільки в аналізі доказів, на яких воно ґрунтується, а й у приведенні у вирішенні фактичної, логічної аргументації, що обґрунтовує рішення [266, с. 36-40].

Особливо актуальним останнє твердження є для ухвал, які, як нами вказувалось вище, можуть ґрунтуватися не тільки на власне доказах, а й на результатах безпосереднього пізнання судом певних обставин в ході судового провадження. Як вірно зазначає С.С. Бичкова, мотивувальна частина ухвали суду є зразком юридичного обґрунтування процесуального документа, змістом якого є вичерпні відповіді суду на всі доводи та заперечення сторін, що супроводжується правовим обґрунтуванням - посиланням на норми матеріального та процесуального права [19, с. 495].

На нашу думку, тільки з дотриманням вимоги вмотивованості судової ухвали вона буде зрозуміла іншим.

В доктрині неодноразово висловлювались пропозиції щодо виділення вмотивованості як самостійного вимоги, що пред'являється до судового рішення у цивільній справі та необхідності її законодавчого закріплення [136; 27; 67]. Вбачається, що актуальним ці міркування є і для ухвал.

Утім закон лише в поодиноких випадках вказує на необхідність мотивування судом постановленої ухвали. Так, згідно із 7 ст. 6 ЦПК суд зобов'язаний постановити мотивовану ухвалу про розгляд справи в закритому судовому засіданні; за правилом ч. 3 ст. 23 ЦПК вмотивованим повинен бути відвід (самовідвід); крім того, відповідно до ч. 7 ст. 147 ЦПК мотивована в рішенні або ухвалі повинна бути незгода суду з висновком експерта. Вказаними нормами вичерпуються прямі вказівки закону на необхідність постановлення судом вмотивованих ухвал.

Окрема згадка про вмотивованість ухвал міститься в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», відповідно до п. 33 якої, закінчення провадження у справі з цих підстав без ухвалення рішення має бути належно вмотивовано в ухвалах, постановлених з цього приводу [144]. Вочевидь цього недостатньо.

На нашу думку, вмотивованість є необхідною вимогою, що повинна висуватися до ухвал суду, особливо тих з них, що можуть виступати самостійним об’єктом апеляційного оскарження. Адже це дозволить як сторонам сприймати мотиви з яких суд постановив ухвали, і в разі необхідності їх спростовувати при оскарженні, так і суду вищестоящої інстанції розуміти логіку прийняття оскаржуваної ухвали. Тому відповідно вимога до ухвал повинна бути чітко законодавчо закріплена в чинному ЦПК України.

Що стосується журнальних ухвал, то відповідно ч. 2 ст. 210 ЦПК України, попри те, що такі судові акти постановляються судом не виходячи до нарадчої кімнати і не оформляються окремим процесуальним документом (а заносяться до журналу судового засідання), вони повинні містити мотивувальну та резолютивну частину. Це вказує на обов’язковість зазначення в журналі судового засідання при викладі змісту журнальної ухвали мотивів, з яких суд дійшов висновків з відповідного питання та зазначенням закону, яким суд керувався, постановляючи таку ухвалу (На практиці нажаль ця вимога часто порушується і в журналі судового засідання здебільшого фіксується тільки резолютивна частина журнальної ухвали.).

Також не може йти мова про ефективність судових актів загалом і ухвал зокрема, якщо не дотримано встановлених законом вимог щодо форми судового акту та порядку його постановлення.

Так, чинний ЦПК України містить вимогу постановлення ухвал тільки в письмовій формі двома способами: шляхом складання окремого процесуального документу, такі ухвали постановляють ся в нарадчій кімнаті; та шляхом внесення відомостей про зміст ухвали до журналу судового засідання без виходу суду до нарадчої кімнати.

Доречи, ЦПК України не дає відповіді на питання, які саме ухвали обов’язково постановляються в нарадчій кімнаті і оформляються окремим процесуальним документом, а які постановляються без виходу до нарадчої кімнати. В ч. 2 ст. 208 ЦПК України лише зазначається, що шляхом постановлення ухвал судом вирішуються питання пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції; клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі; про відкладення розгляду справи, оголошення перерви; зупинення або закриття провадження у справі; залишення заяви без розгляду, крім того ухвали можуть постановлятись і в інших випадках передбачених кодексом.

Із змісту в ч. 4, 5 ст. 209 ЦПК вбачається, що ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом, постановляються в нарадчій кімнаті, а ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання. Вказані норми дозволяють зробити висновок, що обов’язковою ознакою самостійних ухвал є їх постановлення в нарадчій кімнаті. Водночас в самому ЦПК вихід суду до нарадчої кімнати передбачено для вирішення тільки трьох груп питань, що можуть оформлятися ухвалами: про розгляд справи в закритому судовому засіданні (ч. 7 ст. 6 ЦПК); про розгляд заяви про відвід (ч.2 ст. 24 ЦПК); та після судових дебатів для ухвалення рішення (ст. 195 ЦПК), що також може бути оформлено заключною ухвалою.

Певним орієнтиром для визначення переліку ухвал, що мають оформлятися окремим процесуальним документом могла б слугувати ст. 293 ЦПК, яка передбачає перелік ухвал, які можуть оскаржуватись окремо від рішення суду, а значить мають самостійний документальний носій. Проте як нами буде аргументовано в наступному розділі, перелік закріплений в ч. 1 ст. 293 ЦПК є не вичерпним, а отже до самостійних можуть належати і інші ухвали, які не включено до цієї норми.

Виникає запитання, яким же чином визначати, які ухвали повинні оформлятися як окремий процесуальний документ і відповідно за формою та порядком постановлення відповідати вимогам ч. 4 ст. 209, ч. 1 ст. 210 ЦПК, а які ухвали повинні вноситись до журналу судового засідання. На практиці невирішеність цього питання часто призводить до порушення прав учасників процесу.

Так, наприклад, у провадженні Шевченківського районного суду справі м. Києва знаходилась справа за позовом про захист прав власників, стягнення збитків та компенсацію завданої моральної шкоди. У ході судового провадження позивачами було заявлено клопотання про забезпечення позову. Суд відмовив в забезпеченні позову, проте оформив відповідну ухвалу не окремим процесуальним документом, а шляхом фіксації її змісту в журналі судового засідання. Коли ж позивачі звернулися з апеляційною скаргою на ухвалу про відмову в забезпеченні позову, суд першої інстанції повернув заявникам апеляційну скаргу, посилаючись на ч. 2 ст. 293 ЦПК з тих міркувань, що журнальні ухвали не підлягають оскарженню окремо від рішення суду [226].

І це при тому, що ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову можуть оскаржуватись окремо від рішення суду в апеляційному порядку, відповідно до Рішення Конституційного суду № 12-рп/2010 від 28.04.2010 у справі 1-30/2010 за конституційним зверненням громадянина Суботи Артема Анатолійовича щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду) [162].

Наведений приклад яскраво ілюструє, що питання форми ухвали має важливе практичне значення, адже порушення вимог щодо способу та порядку оформлення ували може призвести до порушення прав учасників процесу в т.ч. права на апеляційне оскарження судового акту.

Аналіз чинного ЦПК, Інструкції з діловодства у місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, апеляційному суді Автономної Республіки Крим та вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ [146] та судової практики, дозволяє нам зробити висновок про те, що до переліку таких ухвал поряд з вказаними вище, повинні належати ті судові акти, які відповідають хоча б одному з наступних критеріям:

По-перше це ті ухвали, щодо яких закон містить вказівку про необхідність надіслання їх копій учасникам процесу, адже, копія повинна робитись з відповідного носія. Це зокрема ухвали: про відкриття провадження у справі про повернення позивачеві заяви у зв’язку з непідсудністю справи суду (ст. 115 ЦПК); про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу або ухвала про скасування судового наказу (ч. 6 ст. 119 ЦПК); про залишення заяви без руху (ч. 1 ст. 121 ЦПК); про відкриття провадження у справі (ст. 127 ЦПК), про призначення експертизи (чт 144 ЦПК); про вжиття заходів забезпечення позову (ч. 5 ст. 153 ЦПК); про участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції (ч. 5 ст. 158¹ ЦПК): про роз'яснення рішення суду (ч. 4 ст. 221 ЦПК); про публікацію про виклик держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя до суду та заборону здійснювати будь-які операції за втраченим цінним папером на пред'явника або за векселем (ст. 262 ЦПК); тощо.

По-друге, це судові акти, із змістом яких, відповідно до закону, мають бути ознайомлені особи, які на момент їх постановлення ще не беруть участь у справі, наприклад ухвали: про залучення або допуску до участі у справі третьої особи (ч. 6 ст. 36 ЦПК); про призначення опікуна або піклувальника стороні або третій особі та залучення їх до участі у справі як законних представників (ч. 1 ст. 43 ЦПК); про залучення до участі у справі спеціаліста (ст. 54 ЦПК); про допуск у справу перекладача (ч. 2 ст. 55 ЦПК); про допуск у справу особи, яка надає правову допомогу (ч. 2 ст. 56 ЦПК); про забезпечення доказів до подання позовної заяви (ч. 4 ст. 133 ЦПК) тощо.

По-третє, це ухвали, які потребують виконання за межами суду або судового засідання, а тому логічно, що владний припис суду повинен бути оформлений окремим документом для забезпечення можливості його пред’явлення суб’єкту виконання: ухвала про визначення підсудності справи (ч. 3 ст. 25 ЦПК); про припинення проведення експертизи (ч. 7 ст. 53 ЦПК); про розшук відповідача (ст. 78 ЦПК); про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом (ст. 93 ЦПК); про привід свідка (ст. 94 ЦПК); про процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду (ч. 10 ст. 130 ЦПК); про судове доручення (ст. 132 ЦПК); про витребування доказів (ст. 137 ЦПК); про примусовий привід на проведення такої експертизи (ч. 2 ст. 146 ЦПК) тощо.

По-четверте, це судові ухвали, які спричиняють матеріально правові наслідки (виступають підставою виникнення, зміни або припинення матеріально-правових відносин). В даному випадку владний припис суду як юридичний факт повинен бути уречевлений в самостійній ухвалі для того, щоб суб’єкти матеріальних правовідносин мали документальне підтвердження правомірності виникнення, зміни або припинення відповідних відносин. До таких ухвал можна віднести: ухвали про дозвіл на експертне дослідження пов'язане з повним або частковим знищенням об'єкта експертизи або зміною його властивостей (ч. 4 ст. 53 ЦПК); про відстрочення або розстрочку сплати судового збору (ч. 1 ст. 82 ЦПК); про збереження речових доказів за їх місцезнаходженням (ч. 2 ст. 139 ЦПК); про забезпечення позову, про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення іншим (ст. 153 ЦПК); про визнання мирової угоди, про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (ст. 175 ЦПК); про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу (ст. 239 ЦПК); про зняття заборони здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред'явника або за векселем (ч. 4 ст. 265 ЦПК) тощо.

До п’ятого критерію, на нашу думку, можна віднести згадану вище властивість деяких ухвал перешкоджати провадженню в справі. Адже як вірно вказує О. В. Дем’янова, при винесенні ухвали, яка перешкоджає участі в справі, учасники процесу позбавляються права отримати рішення, яке б розв’язало спір по суті, наявність такої ухвали унеможливлює також повторне звернення до суду із аналогічним позовом. Тому єдиний шлях досягти розв’язання судом спірного питання є скасування винесеної ухвали вищестоящим судом внаслідок оскарження [55, с. 40]. А отже для того, щоб учасники процесу могли такі ухвали оскаржити, вони повинні мати окремий документальний носій, це зокрема ухвали: про повернення заяви про видачу судового наказу (ч. 2 ст. 100 ЦПК); про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу (ч. 4 ст. 100 ЦПК); Про залишення заяви про скасування судового наказу без розгляду (ч. 3 ст. 105¹ ЦПК); про повернення позовної заяви (ч. 4 ст. 121 ЦПК); про відмову у відкритті провадження у справі (ст. 122 ЦПК); про зупинення провадження у справі (ст. ст. 201, 202 ЦПК); про закриття провадження у справі (ст. ст. 20, 206 ЦПК); про залишення заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК); про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення (ч. 4 ст. 231 ЦПК) тощо.

Конкретні ухвали суду можуть відповідати одному або кільком критеріям одразу, але в будь-якому разі такі ухвали повинні оформлятись окремим процесуальним документом, а отже і відповідати вимогам ч. 1 ст. 210 ЦПК постановлятися в нарадчій кімнаті та складається з чотирьох частин: вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.

У вступній частині ухвали зазначаються: час і місце її постановлення; прізвище та ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; предмет позовних вимог (п. 1 ч. 1 ст. 210 ЦПК). Крім того, попри те, що про це немає прямої вказівки в ЦПК в цій частині ухвал також зазначається номер цивільної справи. функцій, сприяє правильному вирішенню різних процесуальних питань, що виникають при розгляді справи, зокрема пов'язаних із оскарженням ухвали. Наявність цих даних ідентифікує конкретну ухвалу серед інших, вказує на її приналежність до конкретної справи, адресність.

У описовій частині ухвали зазначається суть питання, що вирішується ухвалою (п. 2 ч. 1 ст. 210 ЦПК). Із змісту цієї частини можна зробити висновок про питання, що були предметом судового розгляду і щодо яких постановлено ухвалу.

У мотивувальній частині ухвали мають зазначатися мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу (п. 3 ч. 1 ст. 210 ЦПК). Саме тут має бути відображено результати пізнання судом обставин справи, аналізу доказів, на яких воно ґрунтується, й логіка аргументації, що обґрунтовує рішення.

Натомість резолютивна частина ухвали має містити вказівку на висновки суду, строки і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 210 ЦПК).

Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок про те, що найбільше труднощів при оформленні самостійних ухвал виникає при формулюванні судами саме мотивувальної частини судових актів.

Часто суди обмежуються вказівкою на нормою права, на підставі якої постановляється ухвала, не розкриваючи при цьому ті обставини, на підставі яких суд дійшов висновку про доцільність постановлення відповідного акту суду.

Так, наприклад, ухвалою Чорноморського районного суду Автономної Республіки Крим від 11.04.2012 року було задоволено заяву відділу Державної виконавчої служби Чорноморського районного управління юстиції про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника. Як вбачається з матеріалів справи, представником ВДВС Чорноморського РУЮ на обґрунтування свого звернення було надано копію рішення суду, що набуло законної сили про стягнення з боржника аліментів наперед у зв’язку з наміром останнього виїхати на постійне місце проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги. Це і стало підставою для перестороги державних виконавців і підставою для ініціювання ними питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника на час необхідний для вирішення питання про погашення заборгованості по виконавчому провадженню. Водночас в мотивувальній частині ухвали Чорноморського районного суду відсутні вказівки на даний доказ і міститься лише посилання на норму ст. 377-1 ЦПК як на підставу постановлення ухвали [185].

В іншій справі, яка перебувала в провадженні Шахтарського міськрайонного суду Донецької області суд своєю ухвалою від 4.09.2013 року відмовив в задоволенні заяви громадянки Д. про поворот виконання судового наказу. В мотивувальній частині суд обґрунтовував свої висновки лише одним посиланням на норму ст. 381 ЦПК при цьому в ухвалі відсутні посилання на будь-які докази, на підставі яких суд дійшов висновків, сформульованих в резолютивній частині. Невипадково вказану ухвалу було скасовано Апеляційним судом Донецької області, а справу направлено на новий розгляд [191].

Непоодинокими є випадки коли в мотивувальній частині ухвали зазначаються лише на ті докази, на яких ґрунтується акт суду при цьому не зазначаючи з яких підстав суд не взяв до уваги інші докази, що досліджувались ним в ході розгляду та вирішення справи в цілому чи конкретного питання в ході судового провадження.

Як приклад можна навести ухвалу Замостянського районного суду м. Вінниці від 16.06.2009 року про забезпечення позову у справі № 2-2463 2009 р. Так, своєю ухвалою суд задовольнив клопотання позивача про забезпечення позову та наклав арешт на все майно та грошові кошти, що знаходяться на рахунках боржника, та встановив заборону відчуження арештованого майна. В мотивувальній частині своєї ухвали суд посилався на кредитний договір та додаткову угоду до нього, як докази існування заборгованості відповідача перед позивачем та норму ст. 152 ЦПК. При цьому в ухвалі не відображено з яких міркувань суд проігнорував інші докази, що надавались відповідачем на обґрунтування заперечень проти забезпечення позову.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач надав суду докази, які свідчили про те, що вартість всього його майна в 60 (шістдесят) разів перевищує ціну позову і задоволення клопотання про забезпечення позову шляхом накладення арешту на все майно порушуватиме вимогу ч. 3 ст. 152 ЦПК щодо того, що види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Крім того, відповідач вказував, що серед рахунків вказаних позивачем, на які останній просив накласти арешт вказано рахунок, яким обслуговується заробітна плата відповідача. Оскільки відповідно до ч. 4 ст. 152 ЦПК не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною, відповідач просив виключити цей рахунок з переліку тих, щодо яких вирішується питання про забезпечення позову.

Вказані докази не було взято до уваги судом і в мотивувальній частині так і не було відображено чому суд їх проігнорував. Недивно, що в перспективі вказану ухвалу було скасовано судом апеляційної інстанції як незаконну та необґрунтовану [189].

Наведені приклади можуть слугувати додатковим аргументом на підтвердження висловленої нами вище пропозиції щодо необхідності чіткого законодавчо закріплення в чинному ЦПК України вимоги вмотивованості судових ухвал.

Невідповідність ухвал вищевказаним вимогам є підставою для їх перевірки та виправлення відповідних недоліків як судом, що їх постановив, так і судами вищестоящих інстанцій. Вирішення питання про доцільність застосування апеляційного провадження як способу перевірки судової ухвали в першу чергу повинно залежати від характеру помилок ймовірно допущених при її постановленні.