1.1 Правова природа ухвал суду першої інстанції як виду судових актів

Під час правосуддя в цивільних справах суд здійснює значний обсяг процесуальних дій, які послідовно та логічно взаємопов’язані між собою, більшість з них втілюється у формі - судових актів.

Рішення суду безумовно займає виключне місце в складі актів суду. Водночас, слід визнати, що з моменту виникнення цивільного процесу і до його завершення, судом та учасниками процесу здійснюється значний обсяг процесуальних дій, які відповідно до вимог цивільної процесуальної форми потребують належного документального оформлення шляхом постановлення таких актів суду як ухвали.

В ухвалах акумулюються і наслідки різноманітних процесуальних дій суду, що ним вчинялися для досягнення проміжних цілей та завдань правосуддя, а не тільки кінцевої його мети. Так, деякі з них спрямовано на з’ясування складу осіб, які повинні брати участь у справі та їх своєчасне інформування, окремі - на витребування, дослідження та оцінку доказів; інші - на справедливий, своєчасний та неупереджений судовий розгляд тощо. І кожна окрема процесуальна дія знаходить своє формальне вираження в такому судовому акті як - ухвала. Більше того, саме в ухвалами оформляються межі процесуальних стадій цивільного судочинства. Інакше кажучи, кожна ухвала має власне унікальне значення. І від того наскільки конкретні ухвали відповідають вимогам чинного законодавства вони в сукупності визначають подальшу долю кінцевого акту правосуддя, а відтак від правильного оформлення та застосування ухвал в цивільному процесі може залежати ефективність судочинства в цілому.

Крім того, ухвалами оформляються не тільки результати вирішення проміжних питань цивільного судочинства, а й завершення процесу без вирішення справи по суті (а у деяких випадках, наприклад, передбачених статтями 389-6 та 389-11 ЦПК розгляд справи по суті закінчується постановленням ухвали), а в деяких випадках ухвалою можуть вирішуватись питання, які навіть виходять за межі позовних вимог (Мова йде, в першу чергу, про випадки постановлення окремих ухвал).

Більше того чітке розуміння сутності даного виду актів суду, їх юридичне обґрунтування, грамотне оформлення та мотивоване застосування відіграє важливе значення не тільки для постановлення законного та обґрунтованого рішення по суті, а й для можливої перевірки вищестоящим судом правильності вирішення справи. Адже, процесуальні документи мають важливе значення для оцінки правильного вирішення судами цивільних справ [89, с. 691]. Так, наприклад, перевіряючи обґрунтованість рішення по справі, суд апеляційної інстанції в першу чергу проаналізує, чи всі клопотання сторін щодо витребування або прийняття доказів судом належним чином вирішено, чи всім доказам надано належну оцінку. А з цією метою він буде аналізувати зміст відповідних процесуальних документів - ухвал суду.

Тобто між законністю та обґрунтованістю ухвал та рішень суду вбачається безпосередній зв'язок. З огляду на це очевидно, що можливість перевірки ухвал суду в порядку апеляційного провадження є додатковою гарантією законності та обґрунтованості кінцевого акту правосуддя.

Водночас для розкриття питання про можливість тих чи інших ухвал бути об’єктом апеляційного оскарження та перевірки, на нашу думку в першу чергу слід визначитись з правовою природою даних актів судової влади, вимогами, яким вони повинні відповідати та випадками в яких неотримання таких вимог може стати підставою для перевірки ухвали вищестоящим судом.

Тривалий час в юридичній науці акти суду, що постановлялися в порядку цивільного судочинства мали узагальнюючу назву - судові постанови, в той час як термін «судове рішення» використовувався виключно для позначення кінцевого акту правосуддя - рішення суду [121, с.316; 245, с. 3-5; 75, с. 62, 64; 8, с. 5; 197, с. 146; 172, с. 249; 38, с. 361; 258, с. 440]. Водночас при прийнятті ЦПК України 18.03.2004 року законодавець відступив від цієї традиції та кардинально по-іншому вирішив витання регламентації актів суду. Так, глава 7 розділу ІІІ чинного кодексу отримала назву «Судові рішення», відповідно ж до положення ч.

1) ухвали;

2) рішення;

3) постанови.

Це дозволяє зробити висновок про те, що законодавцем словосполучення «судове рішення» використовується як узагальнююче поняття для позначення всіх актів суду, що постановляються судом в порядку цивільного судочинства, і ним, охоплюються ухвали, рішення та постанови суду.

Аналіз чинного законодавства, дозволяє зробити висновок, що використання терміну „судові рішення” в якості узагальнюючого є характерним не тільки для ЦПК, а й для інших процесуальних кодексів. Такий стан речей І. В. Андронов [11, с. 17-18] пояснює прагненням законодавця уніфікувати термінологію, яка використовується в різних видах судочинства стосовно актів судової влади. Водночас з таким висновком важко погодитись з наступних підстав. Якщо уважно проаналізувати норми процесуальних кодексів, стає очевидним, що у всіх них по-різному інтерпретується поняття «судове рішення» Так, в главі 29 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) [96] має назву «Судові рішення» цим поняттям охоплюються вироки та ухвали суду. Статтею 4^-5 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК), яка так і називається «Судові рішення» закріплено, що господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. А Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС) [83] до складу судових рішень, відносить тільки постанови і ухвали суду (глава 5 Розділу ІІІ).

Непослідовність у використанні згаданих правових категорій спостерігається і в самому ЦПК. Так, в ст. 360-6 кодексу, яка має назву «Повідомлення про ухвалення рішення та його виготовлення» мова йде про постанову Верховного Суду України. Інакше кажучи, в даному випадку термін «рішення» використовується як синонім поняття «постанова», що не узгоджується із змістом ст. 208 ЦПК, відповідно до якої рішення і постанова є різними видами судових рішень.

Також в якості прикладу можна навести п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18.12.2009 року [151] який містить наступне положення: «Судові рішення викладаються у формі ухвали або рішення. Судовий наказ і заочне рішення є різновидами судового рішення». Із змісту вказаного пункту не зрозуміло, то чим є судовий наказ і заочне рішення різновидом судового рішення чи рішення суду.

Очевидно, що ситуація, яка склалась, не сприяє уніфікації термінології процесуальних кодексів. Більше того, така регламентація даного питання призвела до плутанини в розумінні сутності актів суду в цілому та ухвал зокрема. Адже з точки зору лексикології української мови словосполучення «судове рішення» та «рішення суду» можуть сприйматись як синонімічні [36]. В принципі саме так вони і використовувались тривалий час в юридичній науці. Невипадково в сучасній літературі має місце плутанина з термінами «судові рішення» і «рішення суду». Так, у підручнику «Курс цивільного процесу» за ред. В. В. Комарова [100, с. 625], розкриваючи питання про поняття і види судових рішень, спочатку автори зазначають, що «судові рішення - узагальнюючий термін судових актів, які суд приймає при вирішенні будь-якого питання». Але вже в наступному реченні зазначається «рішення суду залежно від питання, яке вирішується судом, поділяються на два види: ухвали і рішення». По суті в даному випадку обидва терміни використано як синоніми, при чому поняття «рішення суду» наділено ширшим змістом, адже традиційно ним охоплюється не всі акти суду, а лише та їх частина, якими справа вирішується по суті.

В іншій науковій праці [250, с. 123-125], присвяченій актам суду, що постановляються в порядку адміністративного судочинства термін «рішення суду» також використовується як узагальнюючий, хоча і в КАС відповідна глава має назву «Судові рішення» [83, гл. 5 розд. ІІІ].

Також часто помилки допускаються при використанні праць класиків процесуальної науки, які в переважній більшості випадків термін «судове рішення» використовували як синонім «рішення суду» для того, щоб уникнути повторів. Так, наприклад в одному з сучасних науково-практичних коментарів ЦПК при роз’ясненні змісту статті 208, яка має назву «Види судових рішень» автори наводять дефініцію «судових рішень», сформульовану М. Й. Штефаном для позначення «рішень суду» [259, с. 440; 120, с. 490].

Ототожнення термінів «судове рішення» і «рішення суду» можна зустріти і в сучасних дисертаційних дослідженнях, присвячених питанням цивільного процесуального права [228], і це логічно, адже як нами вказувалось вище ці терміни і є синонімами, попри те, що чинний ЦПК використовує їх як родове і видове поняття.

На нашу думку вищевказане яскраво свідчить про те, що відмова від позитивного досвіду використання в якості узагальнюючого поняття терміну «постанови» була не зовсім виваженою. З огляду на це деякі науковці пропонували для назви актів, які ухвалюються та постановляються судом використовувати класичні словосполучення «судові постанови» або «постанови суду»[231, с. 680; 128, с. 127; 248, с. 167].

Водночас, як вірно відмічає І. О. Колотілова [88, с. 32], після запровадження в 2010 році нового виду актів суду виключно для оформлення результатів перегляду судових рішень Верховним Судом України, який отримав назву «постанови», використання цього терміну як узагальнюючого стало неактуальним, оскільки не усуває термінологічної невизначеності.

Крім того, діапазон змісту, який вкладається науковцями в поняття «судові постанови» вельми різноманітний.

Так, О. Б. Олійник визначає судові постанови як процесуальну форму вираження діяльності із застосування права.

За таких обставин повернення до практики використання терміну «постанови» як узагальнюючого поняття не можна визнати прийнятним.

Нажаль сучасна доктрина наразі не може запропонувати єдине альтернативне родове поняття. Адже серед науковців немає єдності щодо розуміння терміну, який би позначав акти судової влади. В літературі висловлювалися різні пропозиції з цього приводу. Зокрема науковцями пропонується використовувати як узагальнюючі такі терміни, як, „судові акти” [66; 167, с. 106-109; 63, С. 10-11; 88, с. 32], «акти судової влади» [253, с. 30-33], „акти правосуддя” [11, с. 17-18; 13, с. 292; 66, с. 90], «процесуальні акти-документи» [250, с. 124; 133], тощо.

На нашу думку, єдність судової влади передбачає єдиний підхід до правової регламентації родового поняття тих актів, які постановляються органами судової влади в межах різноманітних типів судочинства. З огляду на це серед сформульованих в науці пропозицій з цього приводу найбільш аргументованою видається точка зору тих науковців, які вказують на доцільність використання в якості узагальнюючого поняття для позначення офіційних документів суду, в яких відображається його функція щодо здійснення правосуддя, терміну «судові акти» [88, с. 32; 66, с. 92-97; 116; 63]. Тим більше що цей термін вже широко застосовується в юридичній доктрині [26; 82; 87; 119; 132; 167; 210; 250; 255; 261; 18;115].

Таким чином надалі в роботі ми будемо використовувати в якості узагальнюючого поняття словосполучення «судові акти» та «акти суду».

С. К. Загайнова визначає судові акти в цивільному процесі - як встановлену цивільним процесуальним правом форму вираження судовими органами своєї волі, яка безпосередньо спрямована на забезпечення діючих прав, свобод та законних інтересів учасників цивільного обігу [66, с. 90].

На думку Ю. А. Широкопляс судові акти - це сукупність процесуальних актів, що постановляють ся судом в процесі здійснення правосуддя, які закріплюють підсумкові, організаційно-функціональні, допоміжні дії органу судової влади [257, с. 18].

Попри те, що вказані визначення достатньо універсальні, водночас вони не відображають в повній мірі всіх ознак притаманних даному виду юридичних документів.

Так, дещо ширший зміст вкладає у визначення загального поняття процесуальних актів-документів О. М. Перунова, яка вважає, що останні є системою актів, що мають правовий (офіційний) характер, закріплюють процесуальні дії суду й інших суб’єктів процесу на кожній стадії цивільного процесу, за своїм функціональним призначенням з дотриманням процесуальної форми і змісту виступають гарантом законності і правопорядку у суспільстві, стоять на захисті громадських інтересів і прав громадян, а також процесуальної діяльності судів та є проявом волі держави [133, с. 3-4].

Деякі науковці, в поняття судових актів включають акти, що постановляються на етапі виконання судових рішень. Так, наприклад, М. І. Ткачов характеризує родове поняття «судові постанови» як волевиявлення суду в процесі розгляду і вирішення цивільної справи, перегляд його в касаційному, наглядовому порядку або за нововиявленими обставинами, а також виконання судового рішення або іншого акта, що виносяться в установленому порядку та формі, на основі норм матеріального і процесуального права, спрямовані на захист прав і охоронюваних законом інтересів учасників цивільного процесу та відповідають цілям цивільного судочинства [203].

Крім того, в юридичній доктрині судові акти розглядаються не тільки як власне процесуальні документи, а й як аналітично узагальнений документальний вираз, повного, послідовного обліку і логічного завершення змагального судового процесу. [210, с. 3].

Серед науковців немає єдності в розумінні ознак, які притаманні актам суду першої інстанції. Узагальнюючі сформульовані в літературі точки зору [38, с. 361-362; 19, с. 490; 56; 66, с.156-171; 251; 202; 61; 210, с. 3-4; 133] можна констатувати, що до останніх відносять: індивідуальний та загальнообов’язковий характер; орієнтованість на конкретних адресатів; постановлення та ухвалення виключно органами судової влади у відповідному процесуальному порядку; відображається в їх змісті функціональних обов’язків відповідного державного органу (суду); виклад їх змісту в певній послідовності, властивість впливати на виникнення зміну чи припинення правовідносин; належність до актів застосування права; неможливість мати офіційного нормативного значення; знаходження в залежності від правових актів, що містять норми права, специфіку набуття ними законної сили тощо.

На нашу думку серед усіх сформульованих в доктрині ознак найбільше охарактеризують даний правовий інститут наступні:

1. На відміну від інших органів державної влади, повноваження яких можуть бути повністю або частково передано різним суб’єктам владних повноважень, відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Тому судові акти, на відміну від актів інших органів влади постановляються єдиним органом, уповноваженим державою здійснювати правосуддя - судом. Це з однієї сторони визначає офіційний, державно- владний, обов’язковий характер актів, що приймаються, а з іншої - їх підпорядкованість вимогам процесуальної форми, яка визначає порядок здійснення правосуддя, а отже і порядок прийняття судових актів, вимоги до їх змісту та особливий порядок перевірки та скасування (виключно судами).

2. Наступна ознака притаманна актам суду полягає в тому, що останні є актами індивідуального правозастосування, адже не тільки постановляються в порядку визначеному чинним цивільним процесуальним законодавством шляхом застосування норм чинного матеріального права але й завжди адресовані конкретним особам, які беруть участь в конкретній справі, з огляду на це вони завжди носять характер індивідуально-конкретного акту. З цього приводу С. К. Загайнова звертає увагу на наявність справ, в яких один із учасників правозастосування індивідуально не визначений, зокрема мова йде про позови на захист невизначеного кола осіб [66, с. 116]. В даному випадку на думку науковця судове рішення не є актом індивідуального правозастосування, оскільки поширює свою дію на певну групу осіб, склад якої невизначений. Проте, з такою точкою зору не можна погодитись в повній мірі. Як аргументовано вказував в свій час М. А. Гурвіч, важливо враховувати співвідношення між тим юридичним фактом, опис якого наведено в постійній його характеристиці гіпотезної норми права, і нетиповими, нестабільними обставинами, за яких юридичний факт проявляється. [48, с. 570] Інакше кажучи, навіть у випадках, коли склад суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин чітко неперсоніфікований, акт суду завжди ґрунтується на конкретних обставинах справи, які в кожному випадку є індивідуальними та непотворними.

3. Акти суду завжди оформляються в письмовій формі (якщо не окремим документом, то у вигляді запису в журналі судового засідання) з додержанням вимог визначених процесуальним законом. На перший погляд ця ознака обумовлена підпорядкованістю діяльності щодо здійснення правосуддя процесуальній формі, проте остання допускає використання в процесі усних пояснень, відповідей, а також відео-, фото-, електронних документів тощо. Судові акти мають особливий порядок виконання, який характеризується не тільки забезпеченням мірами державного примусу (через примусове виконання), але й наявністю судового контролю за таким виконанням, крім того вони мають транскордонну дію, адже можуть виконуватись за межами держави суду. Оскільки саме письмова форма документа найбільш оптимально забезпечує збереження та передачу інформації, та ускладнює можливість спотворення перекручення відомостей зафіксованих в ньому, на нашу думку, саме необхідність забезпечення ефективного виконання обумовило обов’язкову письмову форму судових актів.

4. Ще однією ознакою, ви вирізняють судові акти є їх властивість виступати юридичним фактами. Адже з однієї сторони ними оформляється рух процесу, а з іншої саме вони виступають підставою для відповідних змін в процесуальній діяльності. Так, наприклад, цивільне судочинство виникає на підставі ухвали суду про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК України), може бути зупинено у випадку постановлення судом відповідної ухвали у випадку призначення експертизи (п. 5 ч.1 ст. 202 ЦПК України), звершено - шляхом ухвалення рішення по суті справи чи постановлення ухвали про закриття провадження у справі у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди (п. 4 ч.1 ст. 205 ЦПК України).

Відповідно до ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Як вбачається із змісту ст. 16 ЦК України [230] способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. При чому цей перелік ЦК, не є вичерпним.

Розглядаючи справу за зверненням особи щодо захисту її прав та інтересів, суд своїм рішенням застосовує чи не застосовує відповідний спосіб захисту, і рішення суду стає юридичним фактом на підставі якого визнається, змінюється, припиняється чи залишається без змін певне правовідношення. Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 574 ЦК України застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду [230]; згідно п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 105 СК України рішення суду є підставою припинення шлюбу внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя або за позовом одного з подружжя [169]; в трудових правовідносинах рішення суду може бути підставою, наприклад для застосування санкцій за порушення законодавства про працю (ст. 265 КЗпП України) [84] тощо.

Водночас властивість впливати на матеріальні правовідносини, мають не тільки кінцеві акти правосуддя, а й проміжні акти суду. Так, наприклад, ухвала суду про вжиття заходів забезпечення позову може бути підставою для накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать особі (відповідачеві) і знаходяться у нього або в інших осіб; заборони вчиняти певні дії або встановленням обов'язку вчинити певні дії; зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам тощо (ст. 151, 152 ЦПК України).

Тобто судові акти витупають в якості юридичних фактів, що спричиняють виникнення, зміну чи припинення як процесуальних, так і матеріально-правових правовідносин

На підставі вищевказаних ознак поняття акту суду першої інстанції, як узагальнюючого поняття, можна сформулювати наступним чином - це викладений в письмовій формі індивідуально-конкретний процесуальний документ державно-владного характеру, який приймається судом загальної юрисдикції в порядку визначеному законом в процесі здійснення правосуддя в цивільних справах і є обов’язковим до виконання як на території України так і за її межами.

Таким чином, на нашу думку, доцільно внести зміни в чинний ЦПК України, замінивши назву глави 7 розділу ІІІ ЦПК “Судові рішення” на “Акти суду”.

Слід визнати, що попри виключне значення судових ухвал чинний ЦПК не регламентує їх визначення, натомість лише вказує на випадки, що також конкретно не визначені, у яких вона може постановлятись. Так, за правилом ст. 208 ЦПК ухвали розглядаються як форма судових рішень, якими вирішуються питання пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції; клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду тощо. В ст. ст. 209-211 кодексу наводяться загальні вимоги щодо форми, змісту та порядку постановлення ухвал.

Дискусійним питання про поняття та сутність ухвал залишається і в науці цивільного процесуального права. Зокрема, попри те, що ухвали суду в тій чи іншій мірі були об’єктом наукових досліджень в юридичній літературі існують різні підходи до визначення поняття даного судового акту.

Так, Д. М. Чечот вважав, що судові ухвали - це постанови суду, якими суд вирішує питання, що виникають в зв’язку і з приводу розгляду та вирішення по суті матеріально-правового спору, який є об’єктом процесу [245, с. 6, 132].

Судові ухвали на думку М. Б.Зейдера, так само як і рішення суду являють собою судження суду або судді в процесі провадження у справі. так само як і рішення суду вони мають обов’язків характер та є результатом розгляду певних обставин справи в порядку встановленому процесуальним законом. [75, с. 62].

М. А. Вікут та І. М. Зайцев вважали, що ухвалами називаються постанови, які постановляє суд першої інстанції щодо всіх питань, які виникають у зв’язку з провадженням в цивільній справі [30, с. 258].

С. І. Чорнооченко визначає ухвали як процесуальні документи, якими вирішуються різноманітні питання, що виникають в ході розгляду справи чи у випадку її закінчення без винесення рішення [248, с. 178]. Подібне визначення ухвал сформульовано Я. П. Зейканом, який вказує, що вона є видом постанови суду першої інстанції, яким справа не вирішується по суті [76, с. 311].

На думку деяких науковців, ухвали це специфічні акти суду, які створюють цілісність та єдність здійснення правосуддя [157, с. 214]. Шляхом постановлення ухвал суд реалізує норми цивільного процесуального право, а тому вони, як і рішення суду є правозастосовчими актами, в яких відображена владна воля суду як органу судової влади. При цьому владна воля суду проявляється не стосовно позовних вимог та заперечень проти них, а щодо різних питань, які виникають в процесі здійснення правосуддя в конкретній цивільній справі. [157, с. 215]

Також в підручниках можна зустріти визначення ухвали суду першої інстанції як постанови суду першої інстанції або судді, якою справа не вирішується по суті [38, с. 386] або постанови суду, якою владно, імперативно підтверджується, встановлюється виникнення, існування, зміна та припинення цивільних процесуальних правовідносин [170].

Штефан М.Й. називав ухвалами постанови суду, якими вирішуються окремі питання, заявлені перед судом особами, котрі беруть участь у справі, в заявах і клопотаннях, і що виникли самостійно в процесі порушення, розвитку і припинення судочинства у справі. [259, с. 440]. Частково розвиває це положення О. М. Шиманович, яка вказує що судові ухвали - це постанови суду, що вирішують окремі питання процесуального характеру, поставлені перед судом у заявах і клопотаннях особами, які беруть участь у справі, і що виникають в процесі порушення, розвитку й припинення судочинства в справі, а також у зв'язку з виявленням суттєвих недоліків у роботі державних та інших органів або порушенням законів окремими особами [255, с. 49].

B. М. Кравчук та О.І. Угриновська зазначають, що ухвалою є акт суду, який вирішує питання, пов’язані із рухом справи та інші питання, що виникають під час розгляду справи [94, с. 503].

C. Л. Лисенко формулює визначення ухвали суду як універсального акта, яким забезпечується вирішення всіх процесуальних питань, пов’язаних з рухом справи і належним оформленням відповідей суду на клопотання осіб, які беруть участь у справі, та інших питань, що потребують реакції суду згідно із законом [107].

Деякі науковці визначають ухвали як судові рішення, якими вирішуються питання, пов’язані з виникненням цивільного процесу, його розвитком та закінченням без ухвалення рішення суду. [120, с. 490]. Інші вказують, що ухвали суду першої інстанції - це акти, якими справа по суті не вирішується, але якими оформляються процесуальні правомочності суду в ході розгляду цивільної справи [232].

Цікаву дефініцію ухвали можна зустріти в підручниках з адміністративного судочинства, де поняття даного виду судових актів формулюється через використання поняття «рішення суду». Так, на думку окремих науковців ухвала - це письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов’язані з процедурою розгляду адміністративної справи та інші процесуальні питання [10, с. 165].

Вбачається, що для вирішення питання, яка ж дефініція найбільш повно відображає сутність ухвал слід визначити їх характерні ознаки, які дозволяють відмежувати ухвали від інших актів суду.

В юридичній доктрині тривалий час традиційно виділяли дві форми судових актів: рішення і ухвала. В умовах оновленого цивільного процесуального законодавства (Законом України від 20.10.2011 року в ст. 208 ЦПК внесено зміни) форми судових актів доповнено постановами (п. 3 ч. 1 ст. 208 ЦПК). Це обумовило дискусійність питання про форми актів суду. Так, окремі науковці поставили на обговорення питання про необхідність доповнення переліку форм судовим наказом [229, с. 546] та заочним рішенням [112]. Натомість російські процесуалісти не підтримують віднесення до складу актів суду як окремого виду постанов ВСУ і ця точка зору знайшла своє закріплення в ЦПК РФ, де в ст. 13 вказуються наступні види актів суду: судові накази, рішення суду, ухвали суду [90, с. 44].

Попри існуючу в доктрині дискусію, ми будемо орієнтуватись на положення чинного ЦПК, який наразі передбачає тільки три види актів, які виносяться судом: ухвали, рішення та постанови. Крім того в ч. 1 ст. 95 ЦПК закріплено положення про судовий наказ, який визначається як особлива форма судового рішення. А оскільки тут вжито не термін «рішення суду», а «судове рішення», який в статті 208 ЦПК застосовано як узагальнюючий, отже судовий наказ теж слід віднести до видів актів суду. Отже усім вищевказаним видам судових актів притаманні спільні ознаки. Таким чином логічно постає питання чим же ухвали відрізняються від інших судових актів.

Оскільки рішення суду було предметом достатньо ґрунтовних наукових досліджень [7; 8] як в умовах чинного цивільного процесуального законодавства, так і задовго до його прийняття, окремі аспекти питання про співвідношення рішень і ухвал були предметом наукових досліджень і з цього приводу мають місце певні напрацювання науковців. Тому в першу чергу, на нашу думку, слід співставити ухвали саме з рішеннями суду.

Традиційно рішення суду визначають як - акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального та процесуального права [259, с. 440;]; акти суду, якими вирішується спір/справа по суті [90, с. 44; 158, с. 37]. Підкреслимо, що питання про його сутність цікавить нас тільки в контексті відмежування рішень від ухвал суду з метою визначення місця останніх в системі актів суду.

Щодо питання про те як співвідносяться рішення та ухвали суду висловлювались різні точки зору [267, с. 176-180; 245; 115]. На нашу думку, найбільш обґрунтованими з цього приводу залишаються висновки М. Б. Зейдера [75, с. 64-65], який розмежовуючи рішення суду та ухвали вказував на наступні їх відмінні ознаки:

а) рішення направлене на вирішення справи по суті. Судові ухвали, що постановляються по окремим приватним питання справи не дають відповіді по суті спору, що вирішується. При цьому автор звертав увагу, що вирішуючи питання про припинення справи у зв’язку з відмовою від позову чи укладенням мирової угоди, суд не може пройти повз суті справи: як відомо прийняття судом відмови від позову або затвердження мирової угоди залежать від оцінки судом низки питань, які відносяться до самої суті справи, що вирішується. Однак і в таких випадках суд торкається питань сутності справи лише для того, щоб вирішити питання, чи може бути ліквідовано подальше провадження по справі, кінцевою метою якого є винесення судового рішення. Припиняючи в таких випадках справу, суд не дає своєї відповіді по суті справи;

б) рішення є актом суду, який завжди закінчує провадження по справі в суді першої інстанції. Ухвала, як правило, не закінчує провадження по справі в суді першої інстанції. Вона в більшості випадків лише вирішує окремі питання, що постали перед судом задля кращого розгляду справи, кращого виконання рішення або в зв’язку з необхідністю застосування спеціальних заходів проти порушника закону тощо. Лише в тих випадках, коли мають місце попереджувальні та заключні ухвали, суд закінчує ними провадження;

в) рішення являє собою той процесуальний акт, на отримання якого в кінцевому підрахунку спрямоване все провадження у справі, усі процесуальні дії суду, сторін та інших учасників справи. Таким чином, рішення є актом, що вінчає все провадження у справі в суді першої інстанції, а, отже, єдиним таким актом у всьому цьому провадженні. Що ж стосується ухвал суду першої інстанції, то по кожній справі може бути постановлено судом кілька ухвал. Цю ознаку виділяють і інші автори [255, с. 52; 47, с. 149 ];

г) рішення приймається тільки колегіальним складом суду. В той же час допускається постановлення деяких ухвал суддею одноособово;

д) рішення постановляється тільки в нарадчій кімнаті, судова ж ухвала може бути постановлена судом як в нарадчій кімнаті, так і в залі судового засідання без видалення до нарадчої кімнати.

Разом з тим, слід визнати, що цивільний процес на час написання праці М. Б. Зейдера, відрізнявся від сучасного, тому постає питання чи всі вказані аргументи зберегли свою актуальність.

Зокрема раніше виключалася можливість постановлення рішення суду одноособово суддею, як це відбувається в умовах чинного цивільного процесуального законодавства. Наразі ухвали суду першої інстанції постановляються в тому ж складі суду, що і рішення суду. І тільки при перегляді судових актів попри те, що рішення ухвалюється колегіально, зберігалась можливість постановлення ухвал одноособово.

Крім того, чинний процесуальний закон передбачає випадки, коли допускається постановлення ухвали за результатами судового розгляду, зокрема статтями 389-6 389-11 ЦПК передбачено, що за наслідками розгляду справи про оскарження рішення третейського суду та заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду суд постановляє ухвалу. Також, відповідно до положень чинного ЦПК, за результатами апеляційного та касаційного перегляду судових актів у випадку виявлення відповідності актів вимогам закону суди апеляційної та касаційної інстанції за результатами перегляду також постановляють ухвалу. І хоча такі ухвали не змінюють змісту оскаржуваних актів, фактично вони є результатом розгляду справи.

У зв’язку з вищевказаним, на перший погляд, складається враження, що така ознака як вирішення справи по суті притаманна не тільки рішенням суду, а й судовим ухвалам. Щоб цього уникнути в літературі навіть пропонувалось щоб акти суду першої інстанції, якими цивільні справи вирішуються по суті, виносилися тільки у формі рішень, а ухвалами повинні оформлятися тільки процесуальні дії суду, пов'язані з вирішенням окремих питань, що виникають у зв'язку з розглядом і вирішенням цивільної справи та у зв'язку з виконанням рішення [255, с. 46].

Водночас на нашу думку у згаданих вище випадках немає потреби оформляти результат провадження рішенням хоча б тому, що детальний аналіз положень чинного ЦПК свідчить, що при вирішенні питання оскарження рішення третейського суду чи видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, а також при перегляді актів суду першої інстанції вищестоящими судами предметом судового розгляду

виступають не сама суть справи, а обґрунтованість та/або законність актів судів нижчестоящих інстанцій чи рішення третейського суду.

З огляду на це на нашу думку, в умовах чинного законодавства точка зору тих науковців [257, с. 24, 31, с. 285], що ухвалами суду першої інстанції не оформляється вирішення справи по суті, залишається актуальною.

Крім того, в юридичній доктрині при розмежуванні ухвал і рішень наводяться і інші аргументи, зокрема:

Рішенням суду оформлюються матеріально-правові повноваження суду пов’язані безпосередньо з вирішенням по суті позовних вимог. Більшість судових ухвал орієнтовано на здійснення та захист процесуальних прав осіб, які беруть участь у процесі, але деякі ухвали захищають і матеріальні права сторін (ухвали про забезпечення позову, про затвердження мирової угоди) [245, с. 9]. Шляхом постановлення ухвали суду першої інстанції реалізуються цивільні процесуальні повноваження суду, регулюється рух справи, визначається процедура розгляду [ 85, с. 82]. Ухвали постановляються з питань процесуального права, що виникли від пред’явлення позову (а в окремих випадках і до подання позовної заяви - ч. 4 ст. 133 ЦПК України) і до його вирішення в суді першої інстанції, після ухвалення рішення, а також на стадії виконання судового рішення. Рішення, в свою чергу, є кінцевим актом суду, яким спір вирішується по суті. Судові ухвали в значній кількості випадків мають чисто службовий характер (ухвала про призначення експертизи, про виклик свідків, про відкладення розгляду справи тощо). [245, с. 9], в них відображається вирішення проміжних питань [66, с.158].

Ухвали, на відміну від рішення суду, постановляються з різних питань процесуального права, що виникли під час усього провадження [236, с. 550]. Рішення ж ухвалюється на основі норм матеріального права - стосуються матеріально-правового спору, а не відноситься до питань процедури вирішення цього спору.

Крім того, рішення суду завжди унікальне в кожній справі в той час шляхом постановлення ухвал, ті самі клопотання справи можуть мати місце у судах як апеляційної, так і касаційної інстанції (наприклад, зупинення провадження у справі та відкладення судового розгляду [229, с. 546]).

Окремо слід відмітити ще деякі особливості ухвал, які залишались поза належною увагою науковців. Ухвали можуть постановлятися судом у всіх стадіях цивільного провадження, тоді як рішення виноситься судом тільки на завершальному етапі процесу в стадії судового розгляду. Крім того, як свідчить аналіз судової практики, рішення суду не може вирішувати питань, які виходять за межі позовних вимог (вимог заявлених ініціатором процесу). Натомість ухвали можуть постановлятися як до відкриття провадження, коли позовні вимоги ще не конкретизовано (про забезпечення позову, забезпечення доказів), так і щодо питань, які безпосередньо не витікають з позовних вимог (окрема ухвала).

Отже, до складу характерних ознак ухвал суду першої інстанції, які дозволяють їх відмежувати від рішень можна включити наступні:

- Ухвали постановляються з питань процесуального права, що виникли як до так і під час пред’явлення позову, в процесі розвитку судового провадження і після ухвалення рішення. Рішенням суду оформляється результат правозастосування як норм матеріального та процесуального пов’язаний з вирішенням по суті позовних вимог.

- Судові ухвали, не дають повної відповіді по суті спору, що вирішується. На вирішення спору по суті направлене рішення суду;

- Ухвалою, в більшості випадків суд вирішує поточні питання, що постали перед судом в процесі розгляду та вирішення справи. Лише в тих випадках, коли мають місце попереджувальні та заключні ухвали, суд закінчує ними провадження. Рішення є актом суду, який завжди закінчує провадження по справі в суді першої інстанції;

- Зміст рішення обмежений межами позовних вимог, натомість ухвали можуть постановляти ся з приводу питань, які виходять за межі таких вимог;

- По кожній справі на різних стадіях процесу може бути постановлено судом кілька ухвал, в той час як в одному провадженні може бути постановлене лише одне рішення на кінцевому етапі стадії судового розгляду;

- Рішення приймається тільки всім складом суду. В той же час допускається постановлення деяких ухвал суддею одноособово навіть якщо розгляд справи здійснюється в колегіальному складі суду;

- Судова ж ухвала може бути постановлена судом як в нарадчій кімнаті, так і в залі судового засідання без видалення до нарадчої кімнати. Натомість рішення постановляються тільки в нарадчій кімнаті.

На підставі вищевказаних ознак, можна стверджувати, що в умовах сьогодення залишається вірним та актуальним доктринальний висновок про те, що ухвала і рішення суду - це різні за правовою природою процесуальні документи, і ухвала є самостійним видом судового акту, а не видом рішення суду. Отже застосування до ухвал словосполучення «судове рішення», яке, як нами відмічалось вище, з точки зору лексикології української мови рівнозначно за змістом терміну «рішення суду» є на нашу думку неприпустимим.

З огляду на це вбачається доцільним внести зміни в чинний ЦПК України, замінивши в назві глави 7 розділу ІІІ ЦПК та статтях кодексу словосполучення “судові рішення”, у випадках, коли воно використовується як узагальнюючий термін на словосполучення “акти суду” або “судові акти”.

Щодо співвідношення ухвали та судового наказу, то аналіз норм ЦПК про наказне провадження дозволяє нам зробити висновок, що судовому наказу притаманні характерні риси рішення суду. Від останнього судовий наказ відрізняється властивими йому якостями виконавчого документа. В літературі висловлювались точки зору про те, що між рішенням та наказом мають місце і інші відмінності [29], проте в переважній більшості випадків мова йде про процедурні особливості (строки провадження, склад суду, особливості доказування тощо). З цього приводу варто згадати про заочне рішення, яке також різниться порядком прийняття та набуття законної сили, проте це не змінює його правової природи як рішення суду. З огляду на це, на нашу думку можна стверджувати, що ухвали відрізняються від судового наказу за тими самими ознаками, що і від рішення суду. Єдина специфічна риса, яка не притаманна рішенню суду і може слугувати додатковою ознакою, що відрізняє судовий наказ і ухвалу це властивість останнього бути виконавчим документом.

Щодо постанов, то відповідно до положень глави 3 розділу V ЦПК, вони постановляються за результатами перегляду судових актів Верховним Судом України. Із змісту ст. ст. 360-3 ЦПК вбачається, що постанова суду приймається за наслідками розгляду справи, тобто є кінцевим актом провадження.

В ст. 360-6 ЦПК, яка має назву «Повідомлення про ухвалення рішення та його виготовлення містить положення наступного змісту: «Постанова Верховного Суду України повинна бути виготовлена та направлена особам, які беруть участь у справі, не пізніше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи». Таким чином на перший погляд може скластися враження, що законодавець ототожнює поняття «рішення» та «постанова».

Водночас якщо порівняти норми ЦПК 2004 і 1963 років, то стає очевидним, що регламентований главою 3 розділу IV чинного кодексу порядок перегляду судових рішень Верховним судом України кодексу охоплює справи, які за кодексом 1963 року розглядались в порядку перегляду у зв'язку з винятковими обставинами, розгляд яких який відповідно до ст. 347-6 кодексу 1963 року здійснювався за правилами касаційного провадження. Таким чином за результатами перегляду у зв’язку з винятковими обставинами судом постановлялись рішення і ухвали, а не постанови. Реформа структури судів загальної юрисдикції, яка відбулась в 2010 році призвела до розмежування функцій щодо касаційного перегляду і перегляду у зв’язку з винятковими обставинами між Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховним судом України. При цьому, якщо зміну назви провадження можна пояснити прагненням законодавця підкреслити виключну компетенцію Верховного Суду України щодо розгляду та вирішення справ цієї категорії, то заміну найменувань процесуальних документів, які постановляються за результатами провадження навряд чи можна визнати обґрунтованою, адже правова природа таких справ не змінилася.

Проаналізувавши зміст Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [155], яким було започатковано відповідні нововведення, ми теж не виявили норм, які б могли слугувати підставою для запровадження нового виду актів суду (постанов) в цивільний процес. Вказаний закон передбачає винесення постанов тільки Пленумом ВСУ, в той час як розгляду справи в порядку визначеному главою 3 розділу IV ЦПК здійснюється палатами ВСУ. Крім того, у вказаному законі згадуються «постанови вищого спеціалізованого суду» (ст. 37), що ще раз свідчить про термінологічні помилки в чинному законодавстві в частині позначення актів суду.

Нажаль, навіть Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р не усунув зазначених недоліків, цей нормативний акт, традиційно зберігає всі термінологічні помилки які існували, до набуття ним законної сили, в частині позначення актів суду [152].

Системний аналіз норм ЦПК дозволяє нам зробити висновок, що терміном «постанови» в даному випадку підміняються два види судових актів - рішення суду і ухвали, які постановляються ВСУ в порядку визначеному главою 3 розділу IV ЦПК. Так, за правилом ст. 360-3 ЦПК судові акти ВСУ постановляються в двох випадках: при повному або частковому задоволення заяви, якою ініційовано перегляд та у відмови в її задоволенні. За своєю правовою природою акти ВСУ в даному випадку тотожні ухвалам. При цьому у випадку задоволення заяви про перегляд відповідно до ст. 360-4 ЦПК суд може постановити по справі нове рішення, а якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК, суд може направити справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення. Тобто в першому випадку мова йде про класичне рішення суду, а у випадку направлення справи на новий розгляд акт ВСУ по аналогії з касаційним провадженням має оформлятися ухвалою. Очевидно, що положення чинного ЦПК в цій частині потребують узгодження. На нашу думку, потрібно або повернутися до класичної назви актів суду Рішення та ухвали ВСУ, або розмежувати як мінімум два види постанов: постанови-ухвали і постанови-рішення.

Таким чином вирішуючи витання про співвідношення ухвал суду і судових актів, пойменованих в ЦПК як постанови, можна констатувати, що ухвали відрізняються від постанов ВСУ, якими вирішується справа по суті за тими ж ознаками, що і від рішення суду. Натомість ухвали суду першої інстанції і постанови ВСУ про повне або часткове задоволення заяви про перегляд рішення в порядку визначеному главою 3 розділу IV ЦПК, про відмову в задоволенні такої заяви та про направлення справи на новий розгляд мають спільні риси, притаманні всім судовим ухвалам. Різняться склад суду та порядок постановлення таких актів. Крім того, ухвали суду першої інстанції можуть постановлятися: зі всіх процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах (розділ VI ЦПК України); - за результатами розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби (ч. 1 ст. 387 ЦПК України); - в порядку визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню і що не підлягає примусовому виконанню (глави 1 і 2 розділу VII ЦПК України); - про закриття розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження (ч. 3 ст. 408 ЦПК України) [111, с. 401]. Постановам ВСУ не притаманна така властивість ухвал суду першої інстанції як можливість вирішення питань процесуального права, які виникають після ухвалення рішення в т.ч. на етапі його виконання.

Таким чином поняття ухвали суду першої інстанції можна сформулювати наступним чином - це викладений в письмовій формі індивідуально-конкретний процесуальний документ державно-владного характеру, який приймається судом загальної юрисдикції в порядку визначеному законом з питань застосування норм процесуального права, що направлені на виникнення процесу, його розвиток та закінчення без вирішення справи по суті, а також щодо вирішення питань процесуального права, які виникають після ухвалення рішення в т.ч. на етапі його виконання.

Роль судових ухвал в захисті прав та інтересів сторін багатогранна. В судових ухвалах як і в судових рішеннях фіксується воля суду однак в цьому випадку вона спрямована не на вирішення спору між сторонами по суті, а в основному на вирішення побічних питань, що виникають в процесі розгляду справи.

Як вказувалось вище, рішення судом постановляються по справі лише одне, в той час як ухвали суду можуть бути вельми багатоманітні як за змістом так і за процесуальною метою їх створення. Ухвалами суду першої інстанції вирішуються питання, спрямовані на виникнення, розвиток та/або припинення цивільних процесуальних правовідносин, на створення належних умов для виконання завдань та досягнення мети цивільного судочинства.