1.2 Види ухвал суду

Для визначення специфіки ухвал в юридичній літературі здійснюється їх класифікація за різними критеріями, адже, як вірно вказується в літературі, саме класифікації дозволяють чітко розмістити правові акти в тій лінії, де кожен з них має своє місце та знаходить вірне співвідношення з іншими актами [257, с.

Слід відмітити, що в літературі було висловлено критику на адресу цієї класифікації. Так О. М. Шиманович зазначає, що оскільки відповідно до ст. 18 чинного ЦПК України цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду, тому проводити таку класифікацію наразі не доцільно [254, с. 95]. Зокрема Шевчук С. В. пропонує класифікувати акти суду за інстанційністю на акти судів першої, апеляційної та касаційної інстанції [253, с. 40-42]. З такою позицією навряд чи можна погодитись в повній мірі. Так, по-перше розмежування судових актів за критерієм суду, який їх постановив по суті приховує відмінності між ухвалами та іншими процесуальними документами; по-друге з точки зору актів суду першої інстанції задана класифікація дійсно втратила своє практичне значення але для загальної доктрини судових актів вона залишається актуальною зважаючи на те, що колегіальний розгляд зберігся в окремому провадженні та провадженнях по перегляду судових актів. При цьому, як відмічалось вище окремі питання тут вирішуються одноособово суддею, наприклад, про відкриття провадження у справі (ст.ст. 297, 328 ЦПК тощо).

Також ухвали суду класифікують за змістом та порядком постановлення [255, с. 148; 234, с. 491; 248, с. 178] або за процесуальною формою закріплення [233, с. 186; 158, с. 45; 37, с. 330] на:

- ухвали, що оформляються окремим процесуальним документом (самостійні). Вони постановляються у нарадчій кімнаті, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи (ухвала про закриття провадження у справі, про залучення до участі у справі співвідповідача [120, с. 491], про зупинення розгляду справи тощо.

- ухвали, які заносяться до журналу судового засідання (так звані протокольні (від назви документа в якому фіксувався їх зміст - протоколу судового засідання. Наразі в Україні таким документом є журнал судового засідання тому окремі науковці перейменували такі ухвали в «журнальні»/ Такі ухвали суд постановляє, не виходячи до нарадчої кімнати. На даний вид ухвал вказує ч. 4 ст. 209 ЦПК України. Це такі ухвали як: про відкладення розгляду справи або оголошення перерви в її розгляді; про відмову в задоволенні деяких клопотань

Деякі науковці окремим в цій класифікації підвидом виділяють - окремі ухвали - які постановляються у випадках виявлення під час розгляду справи порушення законності [120, с. 491].

Вказана класифікація має виключне значення для досліджуваної нами проблематики, адже очевидно, що самостійним об’єктом оскарження може бути лише та ухвала, яка має власну матеріальну форму, тобто оформляється окремим процесуальним документом.

В свій час М.Й. Штефан пропонував класифікувати ухвали залежно від вирішення вимоги, спрямованої на розвиток провадження у справі.

- ухвали, спрямовані на порушення цивільного процесу у справі, а також в питаннях виправлення описки і явної арифметичної помилки, постановлення додаткового справи, скасування обмеження дієздатності або поновлення громадянина в дієздатності;

- ухвали, які забезпечують розвиток процесу у справі - ними вирішуються окремі процесуальні питання, які виникають під час підготовки справи до розгляду, вирішення судом справи і виконання судового рішення - про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб, органів державного управління, про залучення додаткових доказів, призначення експертизи, відкладення розгляду у справі та ін.;

- ухвали, які перешкоджають виникненню цивільного процесу у справі (перетинальні) і дальшому його розвитку (заключні). Перешкоджаючі - ухвали про відмову в прийнятті заяви, зупинення провадження у справі, залишення заяви без руху; заключними ухвалами закінчується провадження у справі без винесення рішення - припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду;

- ухвали по застосуванню санкцій за цивільні процесуальні правопорушення - про притягнення до штрафної і майнової відповідальності, до кримінальної і громадської відповідальності;

- ухвали, які сигналізують про порушення законності й істотні недоліки в роботі підприємств, установ, організацій з метою вжиття заходів по їх усуненню - окремі ухвали [258, с. 461-462].

І хоча фактичний склад наведених в класифікації ухвал змінився в умовах чинного законодавства значення вказаної класифікації не варто недооцінювати, адже в ній зроблено акцент на дуже важливе питання - наслідки, до яких призводить постановлення тих чи інших ухвал суду. В сучасній юридичній доктрині вказана класифікація зазнала змін, обумовлених прийняттям нового ЦПК в 2004 році і наразі науковці за правовими наслідками виділяють від трьох до п’яти видів ухвал.

Підготовчі ухвали, що забезпечують нормальний перебіг процесу (про підготовку справи до судового розгляду, призначення експертизи, витребування доказів, залучення до участі у справі заінтересованих осіб і т.і.) [236, с.

Д. Д. Луспеник також виділяє ухвали, що перешкоджають подальшому рухові справи - припинювальні [111, с. 404]. Їх ще називають перетинаючими [19, с. 491] чи присікальними [236, с. 550]. Направленість таких ухвал - це створення необхідних умов для захисту права та для розгляду справи в першому ж судовому засіданні або недопущення виникнення процесу через недотримання позивачем встановленого законом порядку реалізації права на судовий захист чи відсутністю самого права на пред’явлення позову [111, с. 404].

Тобто це ухвали, що постановляються на стадіях відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду. Після пред’явлення позову суд може постановити ухвали про відкриття провадження у справі або ж про залишення заяви без руху для усунення її недоліків з подальшим поверненням заявникові, а також про відмову у відкритті провадження у справі.

На стадії підготовки справи до судового розгляду підготовчі ухвали оформлюють процесуальні дії, направлені на забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Це ухвали попереднього судового засідання, забезпечення позову, про судове доручення, про призначення справи до розгляду тощо.

Відповідно до ч. 10 ст. 130 ЦПК України, про процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду, суд постановляє також ухвалу. Проте, як зазначає Н.Л. Бондаренко-Зелінська, на практиці застосування даного положення викликає труднощі. Адже на момент відкриття провадження у справі суд володіє лише вірогідним знанням про обставини справи, яке базується на інформації, отриманій з позовної заяви. З огляду на це він не може передбачити весь комплекс підготовчих дій, які необхідно буде вчинити для забезпечення правильного та своєчасного розгляду та вирішення конкретної цивільної справи [24, с. 93-94].

Припинювальними ухвалами в стадії підготовки справи до судового розгляду є ухвали про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову, визнанням мирової угоди та залишенням без розгляду, якщо між сторонами укладено договір про передачу справи на вирішення третейського суду.

Також виділяють заключні ухвали, якими закінчується провадження у справі, але не у зв’язку з відсутністю у позивача права на звернення до суду або порушення ним порядку звернення, а у зв’язку з волевиявленням сторін. Наприклад, ухвали про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладення сторонами мирової угоди [236, с. 551]. Метою заключних ухвал суду першої інстанції є завершення процесу без вирішення судом питання по суті у зв’язку з добровільним вирішенням матеріально-правового спору [111, с. 405].

До ухвал, пов’язаних із розглядом справи відносять велику кількість ухвал, якими вирішуються різні клопотання учасників процесу та їх представників при реалізації ними своїх загальних процесуальних прав: про витребування доказів; про встановлення порядку з’ясування обставин справи та дослідження доказів; про застосування заходів процесуального примусу тощо. До таких ухвал можна віднести й ухвали, що постановляє суд внаслідок упущень на попередніх стадіях процесу, а саме - про заміну неналежного відповідача, залучення співвідповідача, про об’єднання чи роз’єднання позовів, забезпечення позову тощо.

Також виділяють ухвали з приводу винесення рішення або поновлювальні ухвали [111, с. 405]. Це ухвали щодо оформлення дій, направлених на усунення недоліків рішення і підвищення ефективності їх виконання. Вони постановляються після ухвалення рішення у справі, незважаючи на те, що тісно пов’язані з ними: про роз’яснення рішення суду, про виправлення описок чи арифметичних помилок, про розстрочку чи відстрочку виконання рішення тощо.

Часто як вид до різних класифікацій за такими критеріями як зміст або правовими наслідками впливу на процес включають окремі ухвали [258, с. 462; 248, с. 178; 254, с. 100; 100, с. 652; 130]. Окремі ухвали - це процесуальний засіб реагування суду на виявлені ним під час розгляду справи порушення закону з метою усунення існуючих причин та умов, що спряли порушенню та попередження в майбутньому недоліків у роботі установ і товариств будь-яких форм власності [236, с.

Теоретичне значення наведених класифікацій очевидне, утім, не зовсім зрозуміло, яке їх практичне значення. Адже виділені вище види ухвал з точки зору їх оформлення та виконання мають багато спільного. І навпаки, окремі виділені види ухвал є достатньо унікальними, проте класифікація цього не відображає.

Так, наприклад окрема ухвала є формою профілактичного впливу суддів на правопорушення [94, с. 508]. Даний вид актів суду є вельми специфічним. У відповідності до ст. 211 ЦПК України суд може постановити окрему ухвалу, у випадку виявлення під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що спряли вчиненню порушення. При цьому таке порушення може не випливати з тих вимог, що розглядаються судом.

Проілюструємо це на наступному прикладі. В провадженні Ковельського міськрайсуду Волинської області знаходилась справа № 0306/5424/2012 за позовом про розірвання шлюбу між подружжям, що має дитину. Рішенням вказаного суду від 5.09.2012 позов про розірвання шлюбу було задоволено. Утім в ході судового провадження було встановлено, що у сім’ї є неповнолітня дитина і позивачка неодноразово зверталась до правоохоронних органів з приводу негідної поведінки відповідача в сім’ї, однак це не дало бажаних результатів. Враховуючи це, суд визнав за доцільне постановити окрему ухвалу та довести її до відома начальника Ковельського МВ У МВС України у Волинській обл. в якій вказав на доцільність проведення з відповідачем профілактичної роботи з приводу недопущення насильства у сім’ї та вжиття відповідних заходів [126].

Як видно з наведеного прикладу, питання про вжиття заходів до відповідача позивачкою не ставилось перед судом. Суд з власної ініціативи виявивши порушення закону, зокрема порушення прав неповнолітньої дитини, постановив окрему ухвалу.

Така можливість суду вийти за межі позовних вимог обумовлена тим, що суд як орган правосуддя не може і не має права залишитись байдужим свідком виявлених при розгляді справи незаконних дій, порушення правових норм, він повинен активно протидіяти цьому. При цьому наслідки постановлення окремих ухвал, на відміну від всіх інших актів суду, не впливатимуть на судове провадження в порядку якого вони постановлені, адже ними вирішуються питання, що не входять до предмету судового розгляду конкретної справи і окремі ухвали однозначно не випливають із процесуальної діяльності учасників процесу.

Більше того, як аргументовано вказує Г. М. Мінасян, окремі ухвали, хоча і є наслідком встановлених судом обставин, однак ніякого відношення до руху і розвитку процесу не мають [116, С. 9].

Це і обумовлює специфіку окремих ухвал і недоцільність їх співставлення з іншими судовими актами, адже ми протиставлятимемо один вид ухвал всім іншим.

Окремі науковці класифікують ухвали за стадіями цивільного процесу. Так критикуючи класифікацію О. М. Перунової, яка розмежовує ухвали на: документи у стадії відкриття цивільної справи; документи у стадії провадження у справі до судового розгляду; документи у стадії судового розгляду і вирішення справи в судовому засіданні; документи у стадії апеляційного оскарження і перевірки рішень суду першої інстанції; документи у стадії касаційного оскарження і перевірки рішень суду першої та апеляційної інстанції; документи в стадії перегляду рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку з винятковими (за чинним ЦПК - провадження з перегляду судових рішень Верховним судом України) та нововиявленими обставинами; документи у стадії виконання судових актів, Л. С. Лисенко стверджує про доцільність виділення за згаданим критерієм тільки трьох видів ухвал:

- ухвали, що постановляються судом першої інстанції;

- ухвали суду апеляційної інстанції;

- ухвали суду касаційної інстанції. [106, с. 79].

На нашу думку, така класифікації також має швидше теоретичне, ніж практичне значення. Оскільки на практиці одні й ті ж самі ухвали можуть постановлятися на різних стадіях процесу (ухвала про закриття провадження у зв’язку з укладенням мирової угоди, окрема ухвала тощо), і навіть до пред'явлення позову (наприклад, ухвали про забезпечення позову, про забезпечення доказів). Крім того, тільки кінцеві ухвали судів різних інстанцій суттєво відрізняються виходячи з специфіки повноважень відповідного суду. Натомість проміжні акти судів різних інстанцій мають багато спільного. Так, наприклад ухвали про призначення справи до розгляду і в суді першої і апеляційної і касаційної інстанції мають однакову правову природу. Різниться тільки склад суду, який постановляє таку ухвалу.

Крім того Л. С. Лисенко пропонує окремо класифікувати ухвали, якими суд здійснює самоконтроль на такі види:

1) ухвали щодо самоконтролю суду власних дій (ухвала про виправлення описок/арифметичних помилок у судовому рішенні (ст. 219 ЦПК); ухвала про відмову в постановленні додаткового рішення (ст. 220 ЦПК); ухвала про роз'яснення рішення суду (ст. 221 ЦПК); ухвала про задаволення/відмову у задоволенні відводу (ст. 24 ЦПК); ухвала про відхилення/прийняття заперечень на дії головуючого (ч. 3 ст. 160 ЦПК); ухвала про зміну одного способу забезпечення іншим (ст. 154 ЦПК); ухвала про скасування заходів забезпечення позову (ст. 154 ЦПК); ухвала про задоволення/відмову в задоволенні клопотання (ст. 168 ЦПК); ухвала про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення (ст. 231 ЦПК); ухвала про скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду в загальному порядку (ст. 231 ЦПК); ухвала про залишення заяви про скасування судового наказу без задоволення (ст. 105-1 ЦПК); ухвала про скасування судового наказу (ст. 105-1 ЦПК); ухвала про зняття заборони здійснювати будь-які операції з цінним папером на пред'явника або за векселем (ст. 265 ЦПК); ухвала про виправлення помилки у виконавчому листі (ст. 369 ЦПК); ухвала про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню повністю/частково (ст. 369 ЦПК); ухвала про задоволення/відмову в задоволенні заяви по перегляд судового наказу, заочного рішення, рішення або ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 365 ЦПК).

2) ухвали щодо контролю судом дій судового розпорядника. Можливість контролю судом дій судового розпорядника забезпечується шляхом розгляду судом скарг на дії чи бездіяльність судового розпорядника, що передбачена ч. 3 ст. 49 ЦПК. Трохи детальніше про це йдеться в ч. 5 ст. 160 ЦПК, відповідно до якої головуючий розглядає скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника стосовно покладених на нього обов'язків, про що постановляє ухвалу.

3) ухвала щодо контролю судом дій секретаря судового засідання: ухвали про розгляд зауважень щодо технічного запису судового засідання, журналу судового засідання (ст. 199 ЦПК); ухвала про розгляд зауважень щодо протоколу огляду доказів за їх місцезнаходженням (ч. 5 ст.140 ЦПК) тощо.

4) ухвали щодо контролю за діями осіб, які беруть участь у справі та інших учасників процесу: ухвали, щодо застосування заходів процесуального примусу (ст. 91 ЦПК); ухвали суду про залишення заяви без руху з метою усунення недоліків заяви (ч. 1 ст. 121 ЦПК); ухвалу про скасування ухвали про призначення експертизи у разі не оплати судової експертизи у встановлений судом строк (ч. 2 ст. 86 ЦПК) [106, с. 79].

Загалом позитивно сприймаючи спробу автора акцентувати увагу на суддівському самоконтролі, як важливому інструменті забезпечення законності та обґрунтованості судових актів, вважаємо, що наведену класифікацію не можна визнати обґрунтованою. Так, по-перше, як вірно вказує Д. Д. Луспеник. самоконтролем є процесуальні повноваження суду першої інстанції щодо контролю за своїми процесуальними діями [113], а не діями інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин. По-друге одним з способів суддівського самоконтролю відповідно до ст. 220 чинного ЦПК є ухвалення додаткового рішення. З огляду на це класифікація актів суду за ознакою їх спрямованості на суддівський самоконтроль не може обмежуватись тільки ухвалами. По-третє, критично сприймається сам критерій класифікації, який наразі чітко невизначений ні в юридичній доктрині ні в законодавстві.

Також окремі науковці класифікують ухвали за критерієм їх обов’язковості. Зокрема О. М. Шиманович вказує, що існують обов'язкові ухвали суду, тобто такі ухвали, які повинні бути винесені в будь-якому цивільному процесі, а також такі ухвали суду, винесення яких залежить від настання ряду умов. Обов'язкових ухвал у зазначеному вище змісті може не бути в стадії судового розгляду справи. Тому що нерідко зустрічаються процеси, коли в стадії судового розгляду взагалі не виникає необхідності винесення будь-яких ухвал, оскільки відсутні перешкоди для розвитку процесу, які усуваються тільки шляхом постановлення ухвал. Але в перших двох стадіях будь-якого процесу процесуальні дії суду в прийнятті позовної заяви, призначенні підготовки справи до судового розгляду обов'язково підлягають об'єктивуванню у формі ухвал. Цими діями виникнення процесу підтверджується офіційно, процес переводиться з однієї стадії в іншу, таким чином, є значним владний вплив суду на хід процесу з метою своєчасної реалізації цивільно-процесуальних правовідносин і ухвалення законного й обґрунтованого рішення [254, с. 101-102].

На нашу думку, згадана класифікація ухвал є актуальною в умовах сьогодення адже, постановлення всіх обов’язкових ухвал в ході провадження у справі є одним з показників дотримання судом норм процесуального права в ході цивільного судочинства.

Утім, вбачається, що в контексті досліджуваної нами проблематики, важливе практичне значення має розмежування ухвал дещо за іншими критеріями, а саме: за формою закріплення владного припису суду, а також залежно від можливості, способу перевірки ухвал.

За формою закріплення владного припису суду в науці виділяють самостійні та журнальні ухвали.

Самостійні ухвали - це окремі процесуальні документи встановленої форми, в яких зазначаються владні вказівки суду щодо розвитку процесу у справі, вони постановляються в нарадчій кімнаті, підписуються судом (суддею) і приєднуються до справи.

Журнальні ухвали постановляються судом, не виходячи до нарадчої кімнати, з окремих нескладних питань і не оформлюються окремим процесуальним документом, а заносяться до журналу судового засідання (ч. 5 ст. 209 ЦПК).

Самостійні ухвали постановляються як окремий документ та мають містити повну й обґрунтовану відповідь на питання, що вирішується судом, тому закон (ст. 210 ЦПК)вимагає, щоб кожна подібна ухвала містила наступні частини: 1) вступну; 2) описову; 3) мотивувальну; 4) резолютивну. У вступній частині ухвали зазначаються: час і місце її постановлення; прізвище та ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; предмет позовних вимог. У описовій частині ухвали зазначається суть питання, що вирішується ухвалою. У мотивувальній частині ухвали мають зазначатися мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу. А резолютивна частина ухвали має містити вказівку на висновки суду (власне сам владний припис суду), строки і порядок набрання ухвали законної сили та можливість і спосіб її оскарження.

Журнальні ухвали складаються з двох частин: мотивувальної, в якій мають бути наведені мотиви, з яких суд дійшов висновків, і посилання на закон, яким він керувався; та резолютивної, де викладаються висновки суду. Журнальні ухвали не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, а включаються до апеляційної скарги на останнє [110].

Важливість цієї класифікації в тому, що вона дозволяє виділити групу ухвал щодо оформлення яких закон висуває чіткі вимоги, а також одразу відмежувати ті ухвали, що не можуть бути самостійним об’єктом апеляційного оскарження. Зокрема журнальні ухвали в будь-якому випадку не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, оскільки не мають самостійного документального носія, тому скарги на них включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

В той же час самостійні ухвали можуть бути оскаржені окремо від рішення суду, хоча і не всі.

Щодо класифікації ухвал залежно від можливості та способу їх оскарження, то на перший погляд розмежувати акти суду за цим критерієм не важко - це ухвали, які оскарженню не підлягають, ухвали, які можуть бути оскаржені разом з рішенням суду; ухвали, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду. Утім якщо говорити про конкретний перелік ухвал, які відносяться до кожного виду, то тут починають виникати суттєві труднощі. Зокрема, якщо щодо ухвал, які оскарженню не підлягають, завжди є пряма вказівка в законі (наприклад ч. 3 ст. 158¹, ч. 2 ст. 293, ч. 3 ст. 307, ч. 2 ст. 309¹ ЦПК), то чіткого розмежування ухвал, які можуть бути оскаржені окремо або тільки разом з рішенням суду процесуальний закон не здійснив.

Крім того, деякі науковці класифікують окремо ухвали які можуть бути самостійним об’єктом апеляційного оскарження, при цьому ігноруючи дві інших групи ухвал.

Так, О. В. Дем’яновою, ухвали, які складають об’єкт апеляційного оскарження поділяє на: ухвали, що перешкоджають провадженню в справі; ухвали, що створюють значний негативний наслідок процесуального характеру для заінтересованої особи; ухвали, які створюють додатковий матеріальний об’єкт незадоволення. [55, с. 5].

Запропоновану класифікацію ми не можемо визнати досконалою хоча б тому, що вона не охоплює всі судові ухвали. Крім того, якщо говорити про ухвали, які можуть виступати самостійним об’єктом апеляційного оскарження, то з їх складу не можна виключати, ще одну групу ухвал, про які говорилося вище - окремі ухвали. Адже попри те, що окремі ухвали є унікальним видом актів суду, відповідно до ч. 2 ст. 211 ЦПК вони можуть бути оскаржені в порядку апеляційного провадження.

Крім того, слід згадати, що ЦПК 2004 р., на відміну від ЦПК 1963 р., значно розширює коло повноважень апеляційного суду при розгляді скарг на ухвали суду першої інстанції. За раніше чинним законодавством повноваження щодо розгляду скарг на судові ухвали зводились до: 1) залишення ухвали без змін, а скаргу чи окреме подання прокурора - без задоволення; 2) скасування ухвали і передачі питання на розгляд суду першої інстанції; 3) скасування ухвали і вирішення ухвали по суті [235]. Відповідно до змін, внесених до ЦПК України Законом України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 р. [154], за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 307 ЦПК України, за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право: 1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення ухвали без змін; 2) скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу; 3) змінити ухвалу; 4) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Вказані зміни, зокрема запровадження такого повноваження суду апеляційної інстанції як скасування ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, змушує нас розмежувати ухвали за наслідками їх впливу на процес на такі, що перешкоджають подальшому провадженню у справі, і такі, що не перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Так, серед ухвал, які приймаються судом першої інстанції, є такі, що безпосередньо не впливають на правильність вирішення справи і оскарження яких до прийняття рішення не є необхідним. Наприклад, ухвала про відмову у наданні того чи іншого письмового доказу не може бути оскаржена до прийняття рішення, оскільки може виявитися, що він не стосується справи і без нього суд мав достатньо доказів для прийняття законного й обґрунтованого рішення. Такі ухвали не перешкоджають подальшому провадженню та їх недоцільно оскаржувати окремо від рішення. Не підлягають оскарженню окремо від рішення й інші ухвали, які не перешкоджають подальшому рухові справи (наприклад, ухвала про прийняття заяви до провадження суду, про підготовку справи до судового розгляду, про призначення справи до розгляду, про відкладення розгляду справи тощо) [103].

Якщо ж говорити про ухвали, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, то з цього приводу вірною видається характеристика таких актів суду К. В. Гусаровим, який вказує, що це ті ухвали, які унеможливлюють провадження по справі в силу того, що вони є юридичним фактом правопоглинаючого характеру з точки зору існування цивільного судочинства та цивільно-процесуальних правовідносин в межах того чи іншого судового провадження [50].

Важливість цієї класифікації обумовлена тим, що віднесення ухвали до того чи іншого виду дозволяє не тільки визначити можливість її самостійного оскарження, а й зобов’язує суд діяти певним чином відносно таких ухвал.