2.3 Ухвали, які можуть бути об’єктом апеляційного оскарження окремо від рішення суду

За загальним правилом основним об’єктом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили. Окремим об’єктом апеляційного оскарження, можуть бути і ухвали суду першої інстанції, якщо вони безпосередньо передбачені в ст.

Питання про перелік ухвал, які можуть бути об’єктом апеляційного оскарження та питання про те, які з них, що можуть оскаржуватись окремо від рішення суду, а які повинні оскаржуватись разом з ним, є надзвичайно дискусійним в юридичній науці.

Відповідно до ч. 2 ст. 292 ЦПК України «ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених статтею 293 цього Кодексу». З приводу цієї норми в літературі висловлено занепокоєння, що «в її змісті не закладено альтернативи. Отже із змісту цієї норми можна зробити помилковий висновок про те, що за загальним правилом ухвала суду першої інстанції оскаржується окремо від рішення суду» [229, с. 784]. Вбачається, що для занепокоєння є причини, адже дійсно, характер норми ч. 2 ст. 292 ЦПК дещо ультимативний, проте, на нашу думку вона створює дещо протилежні проблеми правозастосування.

Так, в ч. 1 ст. 293 ЦПК зазначено, що «окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо: 1) відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу; 2) забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову; 3) повернення заяви позивачеві (заявникові); 4) відмови у відкритті провадження у справі; 5) відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності; 6) передачі справи на розгляд іншому суду; 7) відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк; 8) визнання мирової угоди за клопотанням сторін; 9) визначення розміру судових витрат; 10) внесення виправлень у рішення; 11) відмови ухвалити додаткове рішення; 12) роз'яснення рішення; 13) зупинення провадження у справі; 14) закриття провадження у справі; 15) залишення заяви без розгляду; 16) залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду; 17) відмови у відкритті провадження за нововиявленими обставинами; 18) видачі дубліката виконавчого листа; 19) поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання; 20) відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення; 21) тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу; 22) оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини; 23) примусового проникнення до житла; 24) звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках; 24-1) тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України; 25) заміни сторони виконавчого провадження; 26) визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами; 27) рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; 28) повороту виконання рішення суду; 28-1) виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню; 29) відмови в поновленні втраченого судового провадження; 30) звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника; 31) відмови у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду; 32) повернення заяви про скасування рішення третейського суду; 33) повернення заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.» В той час як частина друга цієї статті містить положення наступного змісту: «заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду».

В сукупності вказані положення статей 292 та 293 ЦПК частіше наштовхують юристів на інший спірний висновок про те, що шляхом подання самостійної апеляційної скарги можуть оскаржуватись тільки ухвали вичерпний перелік яких наведено в ст. 293 ЦПК, а всі інші мають оскаржуватись у інший спосіб - разом з рішенням суду. При чому в тій чи іншій інтерпретації з таким висновком погоджуються як теоретики, так і практики [234, с. 645; 14; 154, п. 4, п. 8].

Більше того в п. 4 Π0290∕310114.pdf постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" № 12 від 24.10.2008 року [154] знайшла своє формальне закріплення точка зору, що «окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції, зазначені в статті 293 ЦПК відповідно до буквального змісту кожного із пунктів». І хоча постанова Пленуму ВСУ в Україні не є джерелом права, вказівки, які в ній містяться є обов’язковими для національних судів [255], тому останні намагаються їх сумлінно дотримуватись.

До прикладу можна згадати ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва у справі №2к-1/10 про повернення заявнику апеляційної скарги на ухвали суду [220]; ухвалу Дарницького районного суду м. Києва у справі №2­2861/11 про повернення відповідачу апеляційної скарги на ухвали суду [223] ухвалу Апеляційного суду Київської області по справі №22-6686/2010 про закриття провадження у справі [215]; ухвалу Апеляційного суду Запорізької області у справі 22-7296/10 про закриття провадження у справі [214] та інші подібні акти суду, які об’єднує те, що в їх в мотивувальній частині міститься посилання на постанову Пленуму ВСУ № 12 від 24.10.2008 року та на процитоване вище положення щодо буквального змісту кожного з пунктів ст. 293 ЦПК.

Як відмічалось вище, прагнення України наблизити національний механізм захисту прав людини до Європейських стандартів обумовило зокрема реформування цивільного процесуального законодавства з метою створенням оптимальної та ефективної процедури здійснення правосуддя.

Так, напевне не потребує додаткового обґрунтування твердження, що не тільки неможливість подальшого провадження у справі може порушувати права та законні інтереси учасників процесу, а й безпідставний процес сам по собі або окремі процесуальні дії, якщо вони вчиняються без необхідності

визначеної об’єктивними причинами. Варто згадати хоча б про безпідставне порушення цивільної справи. Це призводить не тільки до невиправданого витрачання ресурсів суду, на фактично безспірну справу або таку, що не належить до його юрисдикції, а й змушує відповідача зазнавати додаткових затрат.

Так, Чорноморським районним судом АР Крим було відкрито провадження по справі № 2-856/11 за позовом Особа_1, до відділу ДВС Чорноморського районного управління юстиції АР Крим, Особи_2 про визнання земельної ділянки АДРЕСА_1, розташованого на ній незавершеного будівництва будинку спільною сумісною власністю подружжя, про розділ спільно нажитого майна про зняття арешту з частини спільно нажитого майна. В якості третьої особи боці відповідача до участі у справі на було залучено Особу_3.

Як вбачається з матеріалів справи і сторони (крім відділу ДВС), і третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, проживають у Вінницькій області. Провадження у справі за правилами виключної підсудності було ініційовано за місцем знаходження майна в АР Крим. І на перший погляд вимоги чинного законодавства дотримано, тому підстав для апеляційного оскарження ухвали про відкриття провадження у справі відсутні. Нагадаємо, що за правилом п. 5 ч. 1 ст. 293 ЦПК окремо від рішення суду може оскаржуватись ухвала про відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності.

Водночас як було повідомлено третьою особою по справі, позивач раніше вже зверталась через суд до відповідача Особи_2 з позовом про поділ майна подружжя, набутого у спільну сумісну власність за час шлюбу. І в цьому позові Особа_1 вимагала визнати за нею право власності серед іншого нерухомого майна і на земельну ділянку, розташовану в АР Крим АДРЕСА_1. Дане питання було предметом судового розгляду місцевого суду м. Вінниці. І рішенням Апеляційного суду Вінницької області (копію якого було передано в справу) позивачці було відмовлено в задоволенні позовних вимог щодо визнання за нею права власності на вказану земельну ділянку. При чому як вбачається із змісту судових рішень на момент звернення позивачки з позовом про поділ майна подружжя, незавершеного будівництва на земельній ділянці не було і виникло воно майже через рік після розірвання шлюбу між Особою_1 та Особою_2.

По суті з матеріалів справи вбачається, що позивач зловживає своїм правом на судовий захист. Проте щоб оскаржити таку ухвалу, не очікуючи рішення по суті, з точки зору буквального тлумачення змісту ст. 293 ЦПК, не можна. Отже заінтересовані особи змушені нести майнові затрати пов’язані з провадженням яке відбувається в іншому регіоні України і в порядку якого розглядаються питання, щодо яких вже є рішення суду, що набуло законної сили [182].

Наведений приклад яскраво ілюструє, що для ефективного захисту прав особи, вона не тільки повинна мати доступ до суду для захисту свого порушеного, невизнаного або оспорюваного матеріального права, а й повинна мати можливість звернутися до суду і для превенції порушень, які можуть мати місце безпосередньо в процесі, в т.ч. і від безпідставного залучення до участі в судовому провадженні.

Таким чином, в даному випадку, якщо застосовувати ч. 1 ст. 293 ЦПК «відповідно до буквального змісту кожного із пунктів» безпідставно звужується коло актів суду, які можуть оскаржуватись окремо від рішення суду та обмежуються конституційні права громадян (в т ч. право на апеляційне оскарження судових рішень).

Крім того, варто згадати і про зміст ч. 4 ст. 135, ч. 2 ст. 211, ст. 397 ЦПК, які також містять норми щодо можливості оскарження ухвал в т.ч. таких, які не входять до переліку визначеного статтею 293 кодексу.

Так, наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 135 ЦПК «Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справ.» Виходячи із змісту ст. 293 ЦПК тільки ухвала про забезпечення доказів шляхом призначення експертизи та зупинення у зв’язку з цим провадження у справі може бути оскаржена відповідно до п. 13 ч.1 вказаної статті в частині власне зупинення провадження. Щодо усіх інших випадків забезпечення доказів така можливість не передбачена.

Згідно положення ч. 2 ст. 211 ЦПК «окрему ухвалу може бути оскаржено особами, інтересів яких вона стосується, у загальному порядку, встановленому цим Кодексом». Проте, знову ж таки, жодну із підстав визначених ч. 1 ст. 293 ЦПК не може бути застосовано до даного виду актів суду.

Тобто, формально процесуальний закон передбачає можливість апеляційного оскарження окремо від рішення суду і інших ухвал.

Водночас, на практиці, орієнтуючись на вищевказане розуміння змісту ст. ст. 292, 293 ЦПК суди відмовляються приймати до розгляду апеляційні скарги на ухвали, які не включено до вищезгаданого переліку або закривають провадження як помилково відкриті, що призводить до порушення конституційного права особи, яка бере участь у справі, на апеляційне оскарження ухвали.

Неоднозначне законодавче регулювання способів оскарження ухвал суду першої інстанції стало підставою для неоднакової правозастосовної практики в частині надання заявникам можливості оскаржувати окремо від рішення суду ухвали, які буквально не передбачено ч. 1 ст. 293 ЦПК. Це в свою чергу призвело до того, що заінтересовані особи, були змушені відстоювати своє право на апеляційне оскарження ухвал шляхом звернення до Конституційного Суду України з проханням офіційного тлумаченням низки положень ст.

Першим кроком стало рішення Конституційного Суду України № 3- рп/2010 від 27 січня 2010 року по справі № 1-7/2010 за конституційним зверненням громадянина Заїченка Володимира Георгійовича щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку зі статтею 129 Конституції України (Про апеляційне оскарження ухвал суду) [164 п. 3.2.]. Попри те, що п. 18 ч.1 ст. 293 ЦПК передбачає можливість оскарження окремо від рішення суду тільки ухвали про видачу дубліката виконавчого листа, КСУ було обґрунтовано можливість апеляційного оскарження і ухвали суду про відмову у його видачі.

В своєму Рішенні № 12-рп/2010 від 28.04.2010 у справі 1-30/2010 за конституційним зверненням громадянина Суботи Артема Анатолійовича щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду) Конституційний Суд України розтлумачив, що положення пункту 2 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України стосовно можливості апеляційного оскарження ухвал суду щодо забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України необхідно розуміти як такі, що передбачають право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухвали про відмову в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову [162].

Розширив межі «буквального змісту кожного із пунктів» Конституційний Суд України і в своєму рішенні № 18-рп/2010 від 08.07.2010 у справі за конституційним зверненням громадянина Слободянюка Івана Івановича щодо офіційного тлумачення положення пункту 12 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України [163], яким роз’яснено, що відповідне положення ЦПК необхідно розуміти як таке, що передбачає право оскаржувати в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвали суду першої інстанції не тільки про роз'яснення рішення, а й про відмову в роз'ясненні рішення.

Водночас, як вірно відмічається окремими юристами, КСУ не постановляв рішень щодо інших видів ухвал, які також прямо не вказано в ст. 293 ЦПК. Що дає підстави ставити під сумнів можливість оскарження їх окремо від апеляції на рішення по справі [34].

Не вніс ясності в це питання і Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних та кримінальних справ (далі - ВССУ України), який відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" з листопада 2010 року виконує в Україні функції суду касаційної інстанції і наділений повноваженнями щодо ухвалення постанов із питань застосування судами законодавства при вирішенні справ. В своєму листі від 12.07.2011 року адресованому головам апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, апеляційного суду Автономної Республіки Крим він зазначив, що «враховуючи логіку тлумачення Конституційним Судом України пунктів 2, 12, 18 частини 1 статті 293 ЦПК України, ВССУ повідомляє про необхідність застосування аналогічного підходу при вирішенні питання про прийняття до розгляду апеляційних скарг і щодо інших пунктів частини 1 статті 293 ЦПК України» [108]. Разом з тим таке роз’яснення ВСС України не можна визнати прийнятним з наступних підстав:

По-перше, не зрозуміло, про яку «логіку тлумачення» йде мова та що суд касаційної інстанції має на увазі під словосполученнями «аналогічний підхід». Стосовно ухвал коло яких окреслив в своїх рішеннях КСУ, то, як орган касаційної юрисдикції, останній чітко мотивував підстави у зв’язку з якими, такі ухвали можуть оскаржуватись окремо від рішення суду. При цьому здійснювалось не тільки посилання на норми права й, в необхідних випадках їх тлумачення. Національні суди не мають повноважень щодо тлумачення правових норм. В той же час будь-яких ознак, орієнтуючись на які, суди могли б визначати, чи може конкретна ухвала бути визнана самостійним об’єктом апеляційного оскарження в Листі ВССУ від 12.07.2011 року не наводиться.

По-друге, положення ч. 4 ст. 135, ч. 11 ст. 153 (щодо заміни одного виду забезпечення іншим), ч. 2 ст. 211, ст. 397 ЦПК, також містять норми щодо можливості оскарження ухвал в т.ч. таких, які не входять до переліку визначеного статтею 293 кодексу у зв’язку з чим виникає питання яким з двох способів вони повинні оскаржуватись. Водночас із змісту вказаного Листа не можна зробити однозначного висновку про те, чи можуть ухвали, яких взагалі не передбачено ч. 1 ст. 293 процесуального кодексу бути самостійним предметом апеляційного перегляду.

По-третє, посилаючись на рішення органу конституційної юрисдикції, ВСС України аналізує тільки регулятивну їх частину, залишаючи поза увагою ті положення, які викладено в мотивувальній частині, і які також не можуть ігноруватися судами України.

Так вищезгадане рішення № 3-рп/2010 від 27 січня 2010 року [164, п. 3.2.] взагалі спричинило зміну уявлень про ухвалу як об’єкт апеляційного оскарження. Так, в мотивувальній частині зазначеного акту Конституційного тлумачення наведений у ст. 293 ЦПК перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду КСУ визнав невичерпним та зазначив, що положення цієї статті слід розуміти так, що «будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду». В той же час далі по тексту вищезгаданого акту конституційного тлумачення зазначено, що п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України слід розуміти так, що «у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом».

Вказане тлумачення дало багатьом учасникам цивільних процесуальних правовідносин можливість зловживати своїми процесуальними правами з метою затягування строків судового провадження, адже дозволило ставити перед судами загальної юрисдикції питання про апеляційний перегляд ухвал суду, які не те, що не входять до переліку визначеному в ст. 293 ЦПК, а взагалі, з точки зору вимог раціональної процесуальної форми, не повинні оскаржуватись. Більше того, орієнтуючись на положення вищевказаного рішення КСУ № 3-рп/2010 від 27 січня 2010 року [164 п. 3.2.] самі суди апеляційної інстанції почали окремо від рішення суду скасовувати ухвали, які повинні оскаржуватись тільки разом із рішенням суду.

Для наочності можна навести наступний приклад. Так, ст. 231 ЦПК визначено порядок розгляду заяви про перегляд заочного рішення, і передбачено, що за результатами розгляду такого звернення суд може своєю ухвалою: залишити заяву без задоволення або скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку (ч. 3). У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення в порядку апеляційного провадження може бути оскаржене не відповідну ухвалу, а заочне рішення (ч. 4 ст. 231 ЦПК). У ст. 293 ЦПК серед ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду, не вказано ухвалу про залишення заяви відповідача про перегляд заочного рішення без задоволення або про визнання заяви про перегляд заочного рішення неподаною та повернення її заявникові. Натомість передбачено лише можливість апеляційного оскарження ухвал щодо повернення заяви позивачеві (заявникові) - п. 3 ч. 1 ст. 293 та щодо залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду - п. 16 ч. 1 ст. 293. Водночас самим ЦПК постановлення такої ухвали прямо не передбачено (фактично процесуальним законом чітко регламентовано підстави для повернення або залишення без розгляду тільки тих заяв, якими ініціюється судове провадження). У зв’язку з чим заінтересовані особи намагаються в порядку визначеному ч. 1 ст. 293 ЦПК оскаржувати ухвалу про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Так, по справі № 2-1880/11 за позовом ВАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - Шевченківського відділення № 5441 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки Голосіївський районний суд м. Києва постановив заочне рішення, яким задовольнив позов. У задоволенні заяви представника відповідача ОСОБИ_2 про перегляд вказаного заочного рішення судом було відмовлено. Заявник не погоджуючись з такою ухвалою подав на неї апеляційну скаргу, яку суд першої інстанції повернув заявникові в порядку визначеному ч. 2 ст. 293 ЦПК.[221].

На нашу думку, є цілком вірною позиція суду першої інстанції, оскільки в даному випадку розширене тлумачення змісту п. п. 3 та 16 ч. 1 ст. 293 ЦПК тут не відповідало б засадам цивільного судочинства. Адже по суті відмінність заочного рішення від кінцевого акту правосуддя постановленого в порядку повної процедури полягає лише в обсязі проаналізованої судом доказової інформації. Очевидно, що у випадку залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення сама заява та додані на її обґрунтування документи залишаються в матеріалах справи. Таким чином, у випадку оскарження заочного рішення, суд апеляційної інстанції має доступ, до доказів обох сторін. Якщо буде виявлено, що суд першої інстанції безпідставно залишив без уваги аргументи відповідача, суд апеляційної інстанції змінить чи скасує таке рішення по справі. А оскільки завданням цивільного судочинства є не тільки справедливий та неупереджений але й своєчасний розгляд і вирішення цивільної справи (ст. 1 ЦПК). То саме така процедура, на нашу думку, найбільше сприятиме оперативному захисту прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі.

В той же час ми не можемо не погодитись з позицією суддів ВСУ, висловленою при аналізі практики ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах [140], які вказують на те, що неможливість оскарження окремо від рішення суду ухвали повернення заяви про перегляд заочного рішення заявникові призвело б до позбавлення його права на апеляційне оскарження заочного рішення, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 231 ЦПК відповідач може оскаржити заочне рішення в загальному порядку лише після залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення. У зв’язку з цим практика апеляційних судів, які розглядають апеляційні скарги на ухвали про визнання заяви про перегляд заочного рішення неподаними та повернення їх заявникові, виходячи з аналогії закону відповідно до ч. 7 ст. 8 ЦПК вбачається правильною.

Більше того, орієнтуючись на положення вищевказаного рішення КСУ № 3-рп/2010 від 27 січня 2010 року [164, п. 3.2.] самі суди апеляційної інстанції почали окремо від рішення суду скасовувати ухвали, які повинні оскаржуватись тільки разом із рішенням суду.

З огляду на вищевказане вбачається, що конкретний склад ухвал суду першої інстанції, які можуть оскаржуватись в порядку апеляційного провадження окремо від рішення суду або разом з ним, наразі залишається невизначеним. Це обумовлює необхідність більш детального його дослідження.

Звісно, після аналізу мотивувальної частини рішення КСУ № 3-рп/2010 від 27 січня 2010 року [164, п. 3.2.] на перший погляд може складатись враження, що об’єктом апеляційного перегляду, є будь-які ухвали щодо яких в законі немає прямої заборони оскарження. А оскільки чинний ЦПК містить лише кілька норм, в яких прямо передбачено неможливість оскарження деяких ухвал (наприклад ч. 2 ст. 293) (В тих поодиноких випадках, коли ЦПК регламентує обмеження можливості оскарження певної ухвали відповідні норми не містять прямої заборони, як правило в них лише зазначається, що та чи інші ухвала «оскарженню не підлягає»), вищевказані особи вважають, що у суду відсутні правові підстави відмовити особі в апеляційному оскарженні тієї чи іншої ухвали.

На нашу думку таку вільну інтерпретацію змісту акту конституційного тлумачення окремими суб’єктами судового процесу слід визнати безпідставною, оскільки визнаючи будь-яку ухвалу об’єктом апеляційного перегляду КСУ в той же час не конкретизує, які з актів суду можуть оскаржуватись окремо від рішення суду, а які разом з ним. Водночас слід визнати, що така ситуація обумовлена в першу чергу неузгодженістю окремих положень рішення КСУ № 3-рп/2010 від 27 січня 2010 року.

Зокрема навряд чи можна впевнено стверджувати, що абсолютно будь- яка ухвала може бути переглянута в апеляційному порядку, адже:

По-перше суд апеляційної інстанції відповідно до його компетенції уповноважений здійснювати перевірку законності та обґрунтованості судових рішень, які не набули законної сили, а це вже звужує коло ухвал, до тих лише з них, що постановляються судом першої інстанції.

По-друге, Основний закон держави має вищу юридичну силу, і якщо відповідно ч. 8 ст. 129 КУ «апеляційному оскарженню підлягають ухвали за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом», то логічно, що не будь-яка ухвала може бути об’єктом апеляційного перегляду, не кажучи вже про те, щоб оскаржуватись разом чи окремо від рішення суду.

По третє, на нашу думку, не всі ухвали доцільно переглядати навіть, якщо закон і не містить відповідної заборони. Адже в цивільному процесі існують ухвали які носять так би мовити «екстрений характер» і з плином часу вони втрачають свою актуальність. Наприклад у випадку постановлення судом ухвали про забезпечення доказів, навіть якщо в перспективі при оскаржені рішення апелянт поставить питання про відсутність підстав для такої ухвали її скасування (якби воно було можливим) не мало б жодного юридичного ефекту.

Слід також відмітити, що хоча КСУ, посилаючись на норму ч. 8 ст. 129 КУ і вказує як на умову, яка виключає можливість апеляційного оскарження - на заборону оскарження законом [164, п. 3.2.], водночас, аналіз змісту чинного ЦПК не дозволяє нам навести хоча б одну процесуальну норму, яка б прямо забороняла апеляційне чи навіть касаційне оскарження. Інакше кажучи, позицію КСУ в частині визначення об’єктом апеляційного перегляду «будь-якої ухвали суду» ми не можемо визнати обґрунтованою і такою, що відповідає принципам цивільного процесуального права (принципам законності, оперативності, раціональної процесуальної форми).

Водночас конкретний склад ухвал суду першої інстанції, які можуть оскаржуватись в порядку апеляційного провадження окремо від рішення суду або разом з ним, наразі залишається невизначеним. Це обумовлює необхідність більш детального його дослідження в перспективі, але відправною точкою цього дослідження буде наш висновок про те, що об’єктом апеляційного перегляду слід визнати акти суду (в т.ч. ухвали), щодо яких в законі відсутня вказівка про неможливість їх оскарження.

Які ж саме ухвали можуть оскаржуватись окремо від рішення суду?

В юридичній науці тривалий час домінувала точка зору про те, що ухвали повинні оскаржуватись разом з рішенням суду і тільки як виключення окремо.

Так, ще в дореволюційний період Енгельман І.Е. з цього приводу зазначав [264, с. 184-185]: «частная жалоба есть средство исправления невыгодного стороне упущения, неправильного распоряжения или определения по вопросам производства суда и исполнения судебных решений. В русском У.Г.С. с целью ускорения производства, принято общее правило, что частные жалобы должны быть приносимы вместе с апелляцией. Однако, в виду того, что некоторые упущения, распоряжения и определения делаются неисправимыми, если не будут немедленно исправлены, или могут быть исправлены только отменой всего производства, или же пресекают дальнейшее производство, частная жалоба в подобных случаях допускается независимо от апелляции».

Інший видатний представник науки цивільного процесуального права того часу Є.О. Нєфєдьєв притримувався подібної точки зору, з тією різницею що до підстав подання «частных жалоб» окремо від апеляції він відносив випадки, коли такі скарги стосуються питань, що вимагають негайного вирішення, або які за своїм значенням повинні вирішуватись раніш ніж розгляд справи по суті [121, с. 321]. А його не менш відомий колега професор Т. М. Яблочков [227, с. 178-179] уточнював, що окремо від апеляції можуть бути оскаржені лише ті ухвали, які повинні оскаржуватись окремо в зв’язку, наприклад, з тим, що затримка в оскарженні могла б серйозно порушити інтереси особи (в силу специфіки старослов’янської мови, якою написано працю не видавалося можливим дослівно процитувати точку зору проф. Т. М. Яблочкова, проте сподіваємось, що нам вдалось передати її суть максимально наближено до оригіналу).

Така позиція домінувала і в радянській юридичній доктрині. Радянські процесуалісти підтримували ідею того, що окремо від рішення суду можуть оскаржуватись лише деякі ухвали: прямо передбачені законом та ухвали суду, які перешкоджають можливості подальшого руху справи [173, с. 267]. Ті ж ухвали суду першої інстанції, що безпосередньо не впливають на правильність вирішення справи по суті, оскаржувати до ухвалення рішення немає необхідності. Як немає необхідності оскаржувати окремо від рішення і ухвали, що не перешкоджають руху справи [172, С. 328-329].

І хоча в радянській науці мова йшла про ухвали як об’єкти касаційного оскарження, ці аргументи залишаються актуальними і в умовах сьогодення, оскільки, як відмічалось вище, радянська касація та сучасна апеляція мають багато спільного.

В сучасній доктрині, особливо в світлі вищевказаних рішень Конституційного Суду України все більше розмов йде про розширення переліку ухвал, які можуть оскаржуватись окремо від рішення суду.

Так, О. В. Дем’янова, пропонує розширити перелік ухвал, які складають самостійний об’єкт апеляційного оскарження, і виділяє три групи таких актів суду: ухвали, що перешкоджають провадженню в справі; ухвали, що створюють значний негативний наслідок процесуального характеру для заінтересованої особи; ухвали, які створюють додатковий матеріальний об’єкт незадоволення. Причиною окремого оскарження першої групи ухвал автор називає те, що названі ухвали замінюють рішення, закривають шлях до його постановлення та до подання апеляції на нього. Дозвіл щодо окремого оскарження другої групи ухвал автор тим, що вони створюють значні процесуальні перешкоди на шляху до вирішення справи. Останню групу складають ухвали, постановлені з приводу питань, які стосуються матеріальних інтересів учасників процесу. Оскарження таких ухвал дозволено з причини створення ними додаткових об’єктів незадоволення, які відрізняються від основного спору. [55,с. 5, 72].

Частково така точка зору збігається з тими висновками до яких ми прийшли в ході дослідження, проте не з всіма.

Дійсно Конституційний Суд України в своїх рішеннях орієнтував юристів на розширене тлумачення змісту ст. 293 ЦПК України, але, зрозуміло, що все повинно бути в розумних межах. Логічно, що навряд чи можливо з технічної точки зору оскаржити окремо від рішення суду журнальну ухвалу, навіть попри те, що закон не містить прямої вказівки щодо заборони оскарження таких ухвал. Та й не всі судові полики допущені при постановленні самостійних судових ухвал, які оформляються окремим процесуальним документом, потребують застосування такого способу виправлення як апеляційне провадження, а тільки ті з них, що спричиняють такі значні негативні наслідки як незаконність, необґрунтованість, невмотивованість судових актів, а також порушення або загрозу порушення прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, в т.ч. права на ефективний судовий захист. Всі інші помилки повинні виправлятись судом, що постановив відповідний судовий акт.

З огляду на це, на нашу думку, аргументованими можна визнати твердження науковців щодо можливості та доцільності оскарження окремо від рішення суду ухвал, що перешкоджають провадженню в справі. На користь цього твердження свідчать як історичні реалії (успішна практика оскарження таких ухвал в порядку радянського касаційного провадження), так і той факт, що такі ухвали унеможливлюють провадження в конкретній справі, а отже можуть призвести до порушення прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, в т.ч. права на ефективний судовий захист.

Попри те, що в ст. 293 ЦПК не містить вказівки на ухвали, що перешкоджають провадженню у справі як самостійний об’єкт апеляційного оскарження, фактично в цій статті міститься посилання на окремі з перешкоджаючих ухвал: про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу (п. 1 ч. 1); про повернення заяви позивачеві (заявникові)(п. 3 ч. 1); про відмову у відкритті провадження у справі (п. 4 ч. 1); передачі справи на розгляд іншому суду (п. 6 ч. 1); про зупинення провадження у справі (п. 13 ч. 1); про закриття провадження у справі (п. 14 ч. 1); про залишення заяви без розгляду (п. 15 ч. 1) тощо.

Крім того, в ст. 307 ЦПК прямо вказано на можливість скасування ухвалу, що перешкоджають подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Тому, на нашу думку, тут слід згадати позитивний досвід правового регулювання цього питання ЦПК 1963 року в редакції після 29 червня 2001 року. З цього приводу на нашу думку, заслуговує на згадку приклад статті 291, якою поряд з посиланням на статті кодексу, які регламентували ухвали, що могли оскаржуватись окремо від рішення суду до самостійних об’єктів апеляційного оскарження відносились і інші ухвали, які відповідали одній і тій самій умові - перешкоджали подальшому провадженню справи [235]. З огляду на зміст ч. 2 ст. 307 ЦПК відновлення відповідного положення в ст. 293 ЦПК, видається нам цілком логічним.

В той же час критично сприймаються пропозиції О. В. Дем’янової щодо визнання самостійним об’єктом апеляційного оскарження ухвал, що створюють значний негативний наслідок процесуального характеру для заінтересованої особи (значні процесуальні перешкоди на шляху до вирішення справи), а також ухвал, що створюють додаткові матеріальні об’єкти незадоволення, які відрізняються від основного спору. [55, с. 72].

По-перше, як вказував М. Й. Штефан, перешкоджаючі ухвали включають в себе заключні ухвали, які унеможливлюють вирішення справи по суті та перетинальні, які створюють перешкоди такому вирішенню [258, с. 461-462]. Тому важко зрозуміти мотиви з яких О. В. Дем’янова ухвали, що створюють значні процесуальні перешкоди на шляху до вирішення справи виділяє в самостійну групу від тих, що перешкоджають провадженню у справі.

По-друге, не зовсім зрозуміло, що мається на увазі під додатковими матеріальними об’єктами незадоволення, які відрізняються від основного спору. Як і що це за ухвали, постановлені з приводу питань, які стосуються матеріальних інтересів учасників процесу.

На нашу думку, крім ухвал, що перешкоджають провадженню у справі, можуть потребувати невідкладного апеляційного перегляду ухвали, які спричиняють негативні матеріально правові наслідки (призводять до порушення матеріальних прав та інтересів як учасників процесу так і осіб, які не брали участі у справі).

Деякі з ухвал даного виду також вже передбачено в ст. 293 ЦПК: ухвали про забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову (п.2 ч. 1); визнання мирової угоди за клопотанням сторін (п. 8 ч. 1); визначення розміру судових витрат (п. 9 ч. 1); тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу (п. 21 ч. 1); оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини (п. 22 ч. 1); примусового проникнення до житла (п. 23 ч. 1); звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках (п. 24 ч. 1); тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (п. 24-1 ч. 1); визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами (п. 26 ч. 1) тощо, проте не всі.

Очевидно, що до даного списку варто було б додати окрему ухвалу (ч. 2 ст. 211 ЦПК); про призначення опікуна або піклувальника стороні або третій особі та залучення їх до участі у справі як законних представників (ч. 1 ст. 43 ЦПК); ухвали про дозвіл на експертне дослідження пов'язане з повним або частковим знищенням об'єкта експертизи або зміною його властивостей (ч. 4 ст. 53 ЦПК); про збереження речових доказів за їх місцезнаходженням (ч. 2 ст. 139 ЦПК); про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу (ст. 239 ЦПК) тощо.

Ще однією групою ухвал без своєчасної перевірки яких в порядку апеляційного провадження не можна говорити про досягнення цілей та завдань цивільного судочинства є ухвали, які можуть призвести до недосягнення мети та завдань цивільного судочинства, у зв’язку з порушенням або створенням загрози порушення права на ефективний судовий захист.

Серед судових актів, передбачених ст. 293 ЦПК до даної групи належать: ухвали передачі справи на розгляд іншому суду (п. 6 ч. 1); відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення (п. 20 ч. 1); заміни сторони виконавчого провадження (п. 25 ч. 1); рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби (п. 27 ч. 1); виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню(п. 28-1 ч. 1) тощо.

Також такі негативні наслідки можуть спричинити незаконні та необгрунтовані ухвали про: визначення підсудності справи (ч. 3 ст. 25 ЦПК); про припинення проведення експертизи (ч. 7 ст. 53 ЦПК); про залучення до участі у справі спеціаліста (ст. 54 ЦРК); про забезпечення доказів до подання позовної заяви (ч. 4 ст. 133 ЦПК); про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом (ст. 93 ЦПК); про привід свідка (ст. 94 ЦПК); про витребування доказів (ст. 137 ЦПК); про примусовий привід на проведення експертизи (ч. 2 ст. 146 ЦПК) тощо.

Отже передбачений ст. 293 ЦПК перелік ухвал, які можливо оскаржувати в порядку апеляційного провадження окремо від рішення по справі потребує розширення, шляхом включення до нього ухвал, що перешкоджають провадженню у справі; ухвал, шо спричиняють негативні матеріально правові наслідки (призводять до порушення матеріальних прав та інтересів як учасників процесу так і осіб, які не брали участі у справі) та ухвали, які можуть призвести до порушення або створюють загрозу порушення права на ефективний судовий захист.