2.2 Підстави застосування апеляційного способу перевірки судових ухвал

Зокрема наразі чітко законодавчо невизначеним залишається питання про те, в яких же випадках слід звертатися до апеляційного провадження як способу усунення недоліків судових ухвал, а в яких випадках недоліки судових ухвал повинен виправляти суд, що їх постановив.

В юридичній літературі було висловлено точку зору, що контроль за законністю власне судових актів і виправлення судових помилок є метою ієрархічного судового контролю в апеляційному чи касаційному порядку [122, с. 6]. А деякі науковці навіть наполягають, що виявлення судової помилки (або її відсутності) є метою доказування в судах другої інстанції [200, С. 9].

Водночас попри те, що у багатьох юристів виправлення недоліків судових актів загалом та ухвал зокрема асоціюється саме з апеляційним провадженням [55, с. 68; 71], а отже, переглядом судового рішення судом вищестоящої інстанції, з такою точкою зору навряд чи можна погодитись в повній мірі. Адже суд, що постановив ухвалу, теж має відповідні повноваження щодо контролю за власними актами. Такий самоконтроль сприяє найбільш своєчасному захисту суспільних відносин, а при виявлені помилки суд першої інстанції одразу, не звертаючись за допомогою вищестоящих органів, має можливість корегувати свої дії та акті [114, с. 270]. Тому не завжди виникає потреба використовувати ресурси апеляційного провадження, адже в деяких випадках недоліки в ухвалі може виправити сам суд, що її постановив. Звісно не всі недоліки можуть бути виправлені судом першої інстанції, оскільки сам факт помилки може бути неочевидний суду, який постановив ухвалу, проте законодавець невипадково надає таку можливість саме суду першої інстанції. По-перше, щорічна судова статистика свідчить про те, що оскаржуються до вищих судових інстанцій не більше 3 % ухвалених судами першої інстанції судових рішень [149], таким чином саме на суди першої інстанції припадає максимальний контроль за якістю їх судових актів.

Тому необхідною умовою ефективного функціонування процедури здійснення правосуддя є правильний вибір способу перевірки судових актів забезпечення їх законності та обґрунтованості.

На нашу думку вирішення питання про доцільність застосування апеляційного провадження як способу перевірки судових ухвал та забезпечення їх законності та обґрунтованості в першу чергу повинно залежати від характеру недоліків (судових помилок) ймовірно допущених при її постановленні.

В сучасному українському законодавстві відсутня офіційна дефініція поняття «судова помилка» чи «недолік судового акту». Юридична доктрина натомість пересичена суперечливими науковими концепціями, що не дозволяє сформувати цілісний єдиний підхід щодо розуміння правової природи судових помилок.

Так, М. М. Вопленко розумів під «судовою помилкою» результат владної діяльності спеціальних суб’єктів правозастосування, що суперечить нормам матеріального або процесуального права і що не досягає дійсних цілей правового регулювання та кваліфікується як помилковий компетентним органом в особливому акті [32, С. 41].

Зайцев І. М. визначає судову помилку як таку, що не відповідає цілям правосуддя діяльність працівників суду або наслідки такої діяльності [69, С. 5-6]. Подібної точки зору притримується і Л. М. Ніколенко, яка зазначає, що судова помилка - це така, що не відповідає меті та завданням правосуддя діяльність судді або наслідки такої діяльності [123, с. 175].

На думку Г. О. Жиліна судовою помилкою у цивільній справі є ні що інше, як невідповідність результату процесуальної діяльності суду з цільовими установками судочинства, закріпленими в нормах цивільного процесуального права [64, С.

Розвиваючи цю точку зору Б. В. Красильников, стверджує, що судова помилка, це допущений судом відступ від цілей і завдань цивільного судочинства, що встановлений в процесуальному порядку уповноваженою судовою інстанцією. Причому явище «судова помилка» розглядається ним у двох аспектах: у фактичному і юридичному [95, С. 76]. Розмежовує фактичну і юридичну площину судових помилок і А. А. Устюгов [212].

Є. Г. Трішина сформулювала визначення судової помилки як погрішність в діяльності уповноваженого суду, що порушує норми процесуального і (або) матеріального права, та не досягає цілей цивільного судочинства, в результаті чого акт правосуддя або окрема процесуальна дія стає неправомірною [208, С. 11].

Н. М. Кушнір розглядає судову помилку як дефектний юридичний факт - процесуальну дію, яка порушує правові норми; неправильне знання про фактичні обставини, правову норму, а також права та обов’язки суду на здійснення процесуальної дії, результатом чого виступає незаконна процесуальна дія [102, С. 176].

Цікаве визначення пропонує і О. А Сичова, яка досліджуючи судові помилки в кримінальному процесі визначає останні це ненавмисні істотні порушення норм закону, науково - методичних рекомендацій, а також недоліки і упущення, допущені при застосування або незастосування тактичних засобів і прийомів дослідження доказів у суді компетентною особою, яка є носієм процесуальних прав і обов'язків у даній сфері правозастосування, що порушують або створюють загрозу порушення нормального ходу центральній частини судового розгляду, викликані як поведінковими відхиленнями суб'єкта дослідження від суворо регламентованих законом процедур або їх спотворенням, так і деформаціями розумового процесу відповідного суб'єкта, або одночасною наявністю обох негативних складових [199].

Аналіз наведених та інших визначень судової помилки, що формулювались науковцями на різних етапах розвитку процесуальної науки дозволяють виділити певні спільні риси, які притаманні досліджуваному явищу:

По-перше, судові помилки - це відступ від правил (встановлених законом чи процесуальною формою) або їх порушення.

По-друге, судові помилки - це фактор, що призводить до недосягнення мети та завдань цивільного судочинства, до неспівпадіння результату судової діяльності з цільовими установками цивільного процесу. Так, відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тобто не будь-який недолік допущений судом в ході процесуальної діяльності чи при постановленні судового акту автоматично призводить до судової помилки, а лише те, що спричиняє обмеження можливості або унеможливлення ефективного захисту прав та інтересів учасників процесу. Так наприклад, якщо у зв’язку з закінченням робочого дня суд оголосить у справі перерву і призначить продовження судового засідання не на наступний день, а через два тижні (про що постановить відповідну ухвалу), то таке порушення не можна буде розцінювати як судову помилку, якщо таке перенесення судового розгляду в часі не порушує права учасників процесу і збігається з їх розумінням справедливості та своєчасності розгляду.

По-третє, судова помилка виникає в результаті тільки процесуальної діяльності суду, адже саме така діяльність підпорядковується меті судочинства і зорієнтована на виконання його завдань. У літературі, було висловлено точку зору про те, що судову помилку слід розглядати як помилкові дії в широкому сенсі, що включають всю неправильність, яка підлягає усуненню [123, с.

По-четверте, судова помилка безпосередньо впливає на судовий акт, яким оформляються результати здійсненої процесуальної діяльності та що спричиняє негативні юридично значимі наслідки. Наслідком судової помилки завжди є повна або часткова неправомірність судового акту (невідповідність такого акту вимогам, що до нього зазвичай висуваються, часто це невідповідність вимогам законності та/або необґрунтованості). Тому наслідком судової помилки є необхідність перегляду судового акту на предмет відповідності його вимогам. Такий перегляд може здійснюватись як судом, що постановив судовий акт, так і вищестоящим судом.

Окремі науковці стверджують, помилки, здійснені судом до винесення остаточного рішення по суті справи, - ще не судові помилки, вони ще не покладені в основу судового акту по суті справи і ще можуть бути виправлені судом першої інстанції [200, С. 13]. Звісно, до тих пір поки триває провадження у справі говорити про те наскільки конкретні судові помилки впливають на кінцевий результат правосуддя передчасно. Проте це не означає, що порушення прав особи, якщо воно має місце у зв’язку з судовою помилкою не може бути очевидним і не повинно бути виправлено, адже як вірно відмічається окремими науковцями, судові помилки представляють найбільшу небезпеку, саме коли вони вчасно не виявляються і не виправляються [101, С. 78]. Наприклад, якщо суд застосував до особи неспівмірні заходи забезпечення позову чи застосував їх безпідставно не потрібно чекати кінцевого акту правосуддя по справі щоб бачити факт порушення прав учасників процесу.

З огляду на вищевказані ознаки, вбачається що «судові помилки» - це недоліки та упущення в процесуальній та пізнавальній (розумовій) діяльності суду, обумовлені ігноруванням або порушенням встановлених законом чи процесуальною формою правил, що спричиняє негативні юридично значимі наслідки: недосягнення мети та завдань цивільного судочинства, неправомірність судового акту або окремої процесуальної дії.

Різні судові помилки призводять до різного ступеня неправомірності судового акту чи процесуальної дій, отже і спосіб виправлення таких помилок повинен різнитися.

Науковці по-різному класифікують судові помилки. Основним є поділ судових помилок на такі, що обумовлені об’єктивними та суб’єктивними причинами [68; 117; 86; 199]. В основу цієї класифікація закладаються причини, що обумовили судову помилку та ступінь винуватості в цьому суду. Разом з тим навряд чи ці критерії можуть слугувати підставою для розмежування способів виправлення судових помилок, адже ступінь неправомірності судового акту чи процесуальної дії спричинена судовою помилкою не залежить від об’єктивності чи суб’єктивності причин її допущення.

Також в доктрині висловлювались пропозиції щодо поділу судових помилок на такі, що виникають при тлумаченні норм законодавства, та помилки, які виникають в процесі правозастосування [102, С. 176-177]. Виділяють також: 1) помилки організаційного характеру - пов'язані з підготовкою та своєчасністю проведення судових дій; 2) тактичні помилки, що допускаються в ході дослідження доказів, які поділяються на: гносеологічні (пов'язані з процесом пізнання), поведінкові (не обрання потрібного тактичного засобу або вибір такого, не підлягає застосуванню в даній ситуації, не підходящого до неї, помилки в процесуальному спілкуванні), процесуальні ( виражаються в порушенні норм процесуального права), правові ( пов'язані з невірним застосуванням норм матеріального права); 3 ) допущені в процесі фіксації ходу і результату дослідження доказів [199]; помилки технічні, помилки доказування, помилки оцінки, фальсифікації, помилки правозастосування [160].

В контексті досліджуваної проблематики, серед всіх можливих класифікацій нас цікавить тільки поділ судових помилок залежно від способу їх виправлення на такі: які можуть бути виправлені судом, що їх допустив, та які потребують перевірки вищестоящим судом, зокрема в порядку апеляційного провадження.

Наразі в юридичній доктрині така градація судових помилок не проводиться, що спонукає нас до пошуку тих критеріїв, які б дозволили розмежувати вказані види.

Історико-правовий аналіз виникнення та розвитку апеляційного провадження на території України, його характерних ознак дозволив нам зробити висновок про те, що метою апеляційного провадження є перевірка законності і обґрунтованості судових актів, які не вступили в законну силу.

Разом з тим, аналізуючи такі вимоги як законність та обґрунтованість ухвал суду, нами було зроблено висновок про те, що останні неможливі без дотримання такої вимоги, як вмотивованість. Крім того логічно, що навряд чи можна говорити про законність того чи іншого судового акту, якщо ним оформляються процесуальні дії, що суперечать меті та завданням цивільного судочинства, закріпленим в ст. 1 ЦПК України.

З огляду на це, можна констатувати, що апеляційне провадження як спосіб виправлення судових помилок повинно застосовуватись до тих з них, що спричиняють такі значні негативні наслідки як незаконність, необґрунтованість, невмотивованість судових актів, а також порушення або загрозу порушення прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, в т.ч. права на ефективний судовий захист. Всі інші помилки повинні виправлятись судом, що постановив відповідний судовий акт.

Так, наприклад, відповідно до чинного законодавства судові документи в т.ч. ухвали, повинні складатися державною мовою. Відповідно до вимог Закону України «Про засади державної мовної політики» у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами). В такому випадку зміст ухвали викладається державною мовою але з обов’язковим використанням перекладу. На практиці вказана норма часто порушується і судами допускається судова помилка, коли ухвали оформляються тільки регіональною мовою. В даному випадку має місце порушення вимог щодо форми судового акту, але таке порушення не призводить до неправильності висновків сформульованих судом в акті суду, не перешкоджає досягненню мети правосуддя - захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи. Тому такий недолік має виправлятися судом, який постановив акт, шляхом оформлення відповідної ухвали державною мовою, а застосовувати в даному випадку апеляційний спосіб виправлення помилок, очевидно, є недоцільним.

Поряд з тим, що допущені при постановлені судової ухвали помилки повинні спричиняти вищевказані негативні наслідки, для застосування апеляційного способу перевірки судових ухвал необхідна одночасна наявність комплексу встановлених нормами цивільного процесуального права передумов до яких можна віднести наступні:

По-перше, повинна бути наявність об’єкту апеляційного оскарження, тобто процесуальний закон повинен допускати можливість оскарження відповідного судового акту (в даному випадку ухвали) і така можливість повинна бути реально можлива. Так, якщо закон містить пряму заборону оскарження тієї чи іншої ухвали, то зрозуміло, що застосувати перевірку акту вищестоящим судом неможливо. Або якщо відсутня технічна можливість відповідної перевірки. Наприклад, якщо особою було заявлено клопотання про огляд речових доказів, що швидко псуються і воно було відхилено судом першої інстанції, то логічно, що за той час, поки апеляційна скарга на ухвалу суду про відмову в огляді доказів дійде до апеляційного суду, речовий доказ буде відсутній і технічно здійснити його огляд буде неможливо.

Також особливість апеляційного провадження полягає ще й у тому, що оскарженню підлягають тільки ті судові акти, які не набрали законної сили.

Наразі питання про конкретний склад ухвал, які можуть бути об’єктом апеляційного оскарження та питання про те, які з них можуть оскаржуватись окремо від рішення суду, а які повинні оскаржуватись разом з ним є законодавчо невизначеним та надзвичайно дискусійним в юридичній науці залишається.

По-друге, особа, яка ініціює перевірку судового акту в порядку апеляційного провадження повинна мати необхідний обсяг цивільної процесуальної правосуб’єктності. Відповідно до ст. 292 ЦПК України суб’єктами права на апеляційне оскарження є сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки.

За загальним правилом сторонам та третім особам надано право апеляційного оскарження рішень суду незалежно від їх особистої участі у розгляді справи судом першої інстанції, оскільки кінцевий акт правосуддя завжди стосується їх прав і обов'язків. Таким же правом наділені і співучасники, які можуть оскаржити рішення суду самостійно, а можуть приєднатися до скарги, поданої відповідною стороною. Разом з тим, оскарження ухвал має свою специфіку, адже конкретна ухвала може порушувати права тільки окремого учасника процесу. Так наприклад безпідставна ухвала про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу буде порушувати тільки права стягувача і логічно, що тільки останній може виступати суб’єктом права апеляційного оскарження відповідної ухвали.

Інакше кажучи для того, щоб ініціювати перевірку судової ухвали в порядку апеляційного провадження заінтересованій особі слід пам’ятати про необхідність додаткового обґрунтування власної заінтересованості в даному випадку, оскільки самого по собі статусу сторони чи третьої особи для цього є недостатнім.

До суб'єктів апеляційного оскарження належать також правонаступники. У відповідності із загальними правилами здійснення правонаступництва для допуску до участі у справі правонаступника необхідне надання доказів правонаступництва, тобто певних документів, які підтверджують законність правонаступництва. Усі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов'язковими для нього такою самою мірою, якою вони були б обов'язковими для особи, що він замінив. Якщо правонаступником стала особа, яка не має процесуальної правосуб’єктності, їй необхідно призначити законного представника. Порядок здійснення правонаступництва в суді апеляційної інстанції підкорюється правилам здійснення правонаступництва в місцевому суді. Втім особливістю ініціювання апеляційного провадження правонаступником є те, що не повинно бути фактів, які б свідчили про небажання попередника оскаржувати судовий акт. Інакше кажучи, якщо особа не оскаржила ухвалу впродовж передбаченого законом строку, то її правонаступник не матиме відповідного права на таке оскарження.

Законні представники наділені такими ж правами, як і сторони. Інші представники сторін і третіх осіб мають право апеляційного оскарження тільки за умови, коли це право не обмежене дорученням, виданим їм стороною або третьою особою чи іншим документом, який посвідчує повноваження представника.

Якщо після прийняття апеляційної скарги до розгляду виникнуть сумніви про наявність в особи, яка підписала скаргу, права на її підписання, заявнику пропонується надати відповідні докази. У разі ненадання таких доказів і підтвердження відсутності повноважень на підписання апеляційної скарги вона залишається без розгляду аналогічно до п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК, оскільки іншого ЦПК не передбачає [16].

По-третє, особа, яка ініціює перевірку судового акту повинна правильно обрати спосіб оскарження ухвали. Законодавець в ст. 293 ЦПК орієнтував юридично заінтересованих учасників процесу на два способи оскарження та перегляду ухвал: окремо від рішення суду; разом з рішенням суду.

В першому випадку ухвала оскаржується шляхом подання самостійної апеляційної скарги в порядку визначеному ч. 1, 3 ст. 293; ч. 2 ст. 294; ч. 1 ст. 303-1 ЦПК. В другому - обґрунтування незаконності та/або необґрунтованості відповідної ухвали здійснюється в апеляційній скарзі на рішення суду. При чому особливості оскарження ухвал разом з рішенням суду законодавчо не конкретизовано.

Правильний вибір способу оскарження ухвали є необхідною передумовою ефективного її апеляційного перегляду.

По-четверте, для усунення суддівської помилки шляхом перегляду оскарженого судового рішення апеляційний суд апеляційної інстанції повинен бути наділений відповідними повноваженнями. Повноваження суду апеляційної інстанції, як зазначає О.О. Борисова - це сукупність прав апеляційного суду на здійснення встановлених законом процесуальних дій відносно рішення, яке не набрало законної сили, що перевіряється за апеляційною скаргою [26, с. 125].

Відповідно до ЦПК усунути недоліки ухвал суду першої інстанції, апеляційний суд може шляхом скасування чи зміни такої ухвали. При чому, це можливо внаслідок перегляду ухвал, що оскаржуються окремо від рішення суду, перелік яких визначений ч. 1 ст. 293 ЦПК України або недоліки ухвал можуть бути виправлені під час перегляду самого рішення суду першої інстанції (якщо ухвали окремо від рішення суду не можуть бути оскаржені в апеляційному порядку). Разом з тим слід пам’ятати, що повноваження суду апеляційної інстанції не безмежні і вирішуючи питання про законність та обґрунтованість судового акту суд не може вирішити питання інакше ніж це передбачено законом.

Так, наприклад, за правилом п. 4 ч. 2 ст. 307 ЦПК за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, а відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 312 ЦПК розглянувши скаргу на ухвалу суду першої інстанції - скасувати ухвалу та передати питання на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо останній порушив порядок, встановлений для його вирішення. «Направлення справи для продовження розгляду» та «направлення справи на новий судовий розгляд» це різні повноваження суду апеляційної інстанції і вони здійснюються з різних підстав, що необхідною передумовою ініціювання апеляційного провадження є і правильна постановка питань перед судом апеляційної інстанції відповідно до його повноважень.

Тільки наявність вказаних умов в їх сукупності обумовлює можливість застосування апеляційного провадження як способу перевірки судових ухвал.