Апеляційне провадження як складова уніфікованого судового процесу

Апеляція (appelatio) - це один із найпоширеніших способів оскарження судових рішень судів першої інстанції, які ще не вступили в законну силу. Апеляційне провадження, незалежно від структури системи апеляційних судів різних видів судочинства, є однотипним як для цивільного, так і для господарського та адміністративного виду судових процесів.

Відповідно до міжнародних стандартів правосуддя вважається забезпеченим, достатнім і обов’язковим, коли є дві інстанції судового розгляду: перша стадія та апеляційна процедура судової перевірки рішення, прийнятого місцевим судом. Конституційний Суд України в мотивувальній частині Рішення від 2 листопада 2011 року звернув увагу на те, що ці засади є конституційними гарантіями права кожного на судовий захист *. В інших рішеннях суд зазначав, що особа має право процесуально реалізувати конституційне право на судовий захист на трьох стадіях. Перш за все мова йде про можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанції. При цьому Конституційний суд України виказав свою правову позицію в частині охоронюваних законом інтересів людини і громадянина**.

* Рішення Конституційного суду України №3-рп/2010 від 27 січня 2010 р.; Рішення Конституційного суду України № 11-рп/2012 від 25 квітня 2012 р.; Рішення Конституційного суду України № 16-рп/2012 від 29 серпня 2012 року.

** Рішення Конституційного суду України №11-рп/2007 від 11 грудня 2007 р., абз. 3 підп.3.1 п.3 мотивувальної частини.

При цьому Конституційний суд України у своєму рішенні від 14 жовтня 1997 р. №44-3 виклав свою правову позицію щодо поняття правосуддя, зазначивши, що правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, установленій законом процесуальній формі цивільних справ.

Право на апеляційне оскарження в усіх вищезазначених видах судочинства сторони, треті особи, їхні представники, прокурор, якщо останній брав участь у справі, відповідно до ст.

Подання апеляційної скарги зупиняє набуття рішенням суду законної сили. Таке рішення набуває чинності лише після розгляду апеляційної скарги апеляційним судом. При цьому судове рішення може бути оскарженим як повністю, так і частково.

Кожна апеляційна скарга відповідно до Закону України «Про судовий збір» ^[416] [265] від 08 липня 2011 року повинна бути оплачена судовим збором у розмірі 50 % від суми судового збору, який сплатив позивач під час звернення до суду першої інстанції.

Апеляційне оскарження починається із дня подання апеляційної скарги, яка складається в письмовій формі і має свою структуру. Така скарга являє собою процесуальний документ, який і зупиняє набирання судовим рішенням суду першої інстанції чинності. Кожна апеляційна скарга в цивільному, господарському та

адміністративному судочинстві має чотири частини: а) вступну; б) описову; в) мотивувальну і г) резолютивну. При цьому скарга закінчується додатками (копіями письмових доказів, квитанцією про сплату судового збору, копією скарги), які прикладає апелянт до кожної копії апеляційної скарги.

Безумовно, апеляційна скарга є основним процесуальним документом, оскільки в ній апелянт піддає критиці законність і обґрунтованість судових рішень судів першої інстанції з проханням скасування чи зміни даного рішення (ст. 213 ЦПК, ч. 1 ст. 159 КАС).

Іноді критика апелянтів стосується питань дотримання судом форми судового рішення, його структури, реквізитів - дати ухвалення судових рішень, підписів, місця їх ухвалення.

Так, у мотивувальній частині рішення у справі № 1817/2578/12, розглянутої 15 травня 2013 року Апеляційним судом Сумської області за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2-ОСОБА_3 на рішення Сумського районного суду Сумської області у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором оренди, зазначено:

«В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2-ОСОБА_3 посилається на порушення судом першої інстанції при ухваленні рішення норм матеріального і процесуального права. Просить скасувати рішення Сумського районного суду Сумської області від 29 серпня 2012 року та ухвалити нове з тих підстав, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального права, а тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про 274

відмову в задоволенні зазначеного позову...» ^[417] [333]. Такі ж

підстави для скасування рішень суду першої інстанції знаходимо в рішеннях і постановах справ № 585/558/13 ^[418] [404], № 584/346/13^{[419] [420] [421] [422] [423]} [397], № 48/410 ^[421] [384], № 174781/12/9104 ^[422] [324], № 2-2220/11 ^[423] [348], № 2а-5064/10/0870 ^[424] [378].

Рідше апелянти посилаються на порушення судами норм процесуального права.

Прикладом може бути справа № 2-859/11, розглянута

Апеляційним судом Сумської області 20 травня 2012 року за апеляційною скаргою ТОВ «Кредекс Фінанс» на ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської обслаті про зміну сторони виконавчого провадження у справі позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. У мотивувальній частині ухвали зазначено: «В апеляційній скарзі ТОВ «Кредекс Фінанс», посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати зазначену ухвалу та постановити нову ухвалу про заміну стягувача з ПАТ «УкрСиббанк» на ТОВ «Кредекс Фінанс» ^[424] [368].

№ 22-Ц-203/12 ^[425] [357], № 22 ц - 420∖09 ^[426] [344], № 22ц -

2190/1930/2012 ^[427] [352] тощо.

Такі підходи апелянтів до оскарження судових рішень у всіх судових провадженнях є типовими. При цьому апелянти, оскаржуючи рішення судів першої інстанції, часом переслідують різний інтерес. Одні дійсно доводять те, що суд першої інстанції допустив помилку, не врахувавши певні докази, давши їм неправильну юридичну оцінку, неправильно визначивши зміст правовідносин, і з цих підстав неправильно застосував норми матеріального права. Інші, оскаржуючи судові рішення, звертають увагу апеляційних судів на непереконливість висновків суду, оскільки вони прийняті без відповідного аналізу форми і змісту доказів, їх належності до тих правовідносин матеріально-правового спору, які були предметом дослідження в суді першої інстанції. Треба сказати, що апелянти сподіваються на те, що суд апеляційної інстанції сам розбереться в усіх обставинах справи і відповідно ухвалить рішення на їх користь. Треті - їх незначна кількість - оскаржують судові рішення судів першої інстанції навмисне з метою затягнути набуття судовим рішенням чинності, чітко розуміючи безперспективність такого оскарження.

Оскаржуючи судові рішення судів першої інстанції, необхідно розуміти, що апеляційні суди, по-перше, розглядають справи, використовуючи об’єктивно наявні факти, які встановлені в суді першої інстанції, виходячи з вимог принципу верховенства права, по­друге, розгляд апеляційних скарг відбувається лише в межах доказів апеляційної скарги (ст. 303 ЦПК, ст. 101 ГПК), по-третє, суд апеляційної інстанції під час розгляду справи особливу увагу приділяє дотриманню судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до цього кожна апеляційна інстанція цивільного, господарського чи адміністративного виду судового провадження має право під час розгляду апеляції на судове рішення суду першої інстанції:

а) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін;

б) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог;

в) змінити рішення;

г) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду (ч.

За наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право:

1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення ухвали без змін;

2) скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу;

3) змінити ухвалу;

4) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції (ч. 2 ст. 307 ЦПК, ч. 1 ст. 199 КАС).

Як бачимо, «законодатель по сути унифицировал процессуальное законодательство во всех трех процессуальных отраслях права в вопросах доступа к апелляционному правосудию, требований к апелляционным жалобам, полномочий апелляционных судов относительно рассмотрения апелляционных жалоб на решения и постановления судов первой инстанции. Таким образом, апелляционные суды гражданской, хозяйственной и

административной юрисдикции рассматривают дела по единым процессуальными правилами, имея идентичные по содержанию процессуальные нормы права, хотя они и закрепляются в различных процессуальных кодексах» ^[428] [200, 231].

Отже, сторони, треті особи, їхні представники, прокурор, Уповноважений з прав людини, особи, які хоч і не брали участі в розгляді справи, але суд вирішив питання про їх права та обов’язки, можуть оскаржувати всі без винятку судові рішення*. Такий підхід законодавця призводить до того, що кожного року апеляційні суди розглядають десятки тисяч цивільних справ. Так, у 2009 року до апеляційних судів областей було спрямовано 112,3 тис. апеляційних скарг. У господарські апеляційні суди таких скарг було подано

42.2 тис., а в адміністративні апеляційні суди надійшло 554,2 тис. апеляційних скарг ^[429] [14, 27]. У 2010 році до апеляційних судів надійшло відповідно 341,7 тис., 189,9 тис. та 48,2 тис. апеляційних скарг ^[430] [18, 25], а у 2011 р. відповідно - 97,1 тис., 153,2 тис. та

47.3 тис. апеляційних скарг ^[431] [15, 38]. У 2012 році в апеляційні суди надійшло 105,5 тис.

Разом з тим такого суцільного апелювання можна уникнути, якщо встановити розумні межі для вирішення матеріально-правових спорів, які стануть предметом для апелювання після їх розгляду в суді першої інстанції. Ми вважаємо, що необхідно приділити більше уваги вартості предмета спору, оскільки безмежне право на апелювання не є благом. На нашу думку, до даної стадії судових процесів сьогодні потрібні нестандартні, креативні підходи. З урахуванням даних обставин наша пропозиція полягає в тому, що в судовий процес необхідно ввести, так званий, рівень «правової безпеки». суть якого полягає в обумовленому ціною позову доступі до апелювання, тобто необхідності встановити граничний процесуальний поріг, з якого може допускатись апелювання. Так, заяви з ціною позову в межах законодавчо встановленого мінімуму заробітної плати повинні мати остаточне своє вирішення на рівні суду першої інстанції і в апеляційному порядку оскарженню не повинні підлягати. Цей граничний процесуальний поріг доступу до апеляції з часом може змінюватися. Разом з тим цивільно-правові, господарсько-правові та адміністративно-правові спори з ціною позову, що не перевищує розмір трьох установлених законом мінімумів заробітної плати, можуть бути предметом оскарження в апеляційному порядку, але після усної перевірки законності судових рішень. Спори з ціною позову, що перевищує три мінімальні заробітні плати, є предметом оскарження в апеляційному порядку завжди. Такий підхід дасть можливість зменшити навантаження на апеляційні суди. Як зазначає Грегор Гальке, суддя Федерального Верховного Суду ФРН, у правовій державі це досягається через застосування закону права ^[433] [80, 3]. Таким чином, рівень правової безпеки в судочинстві повинен досягатися не лише через верховенство закону, а в першу чергу, через верховенство права та широке застосування в судовій практиці прецедентного права. Так, у Німеччині до апеляційного провадження можуть бути допущені справи з ціною позову, що перевищує 600 євро, якщо ціна позову є нижчою, то апеляційна скарга може бути допущена лише в тому разі, коли справа має суспільне значення чи є гострою потреба у захисті такого права. Відразу можна подумати, що такий підхід порушує принцип доступу до правосуддя. Проте більш прискіплива увага до даного питання доводить, що порушень принципу доступу до правосуддя не відбувається. Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права, свободи чи інтересу, тобто процесуальний закон точно відтворює підстави звернення до суду першої інстанції і надає особі таку можливість.

Апеляційне ж провадження не є в кожному випадку обов’язковим. Звернення до апеляційної інстанції повинно бути дійсно поважним і мати підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, або його зміни. Такі підстави чітко визначені процесуальним законодавством. Зокрема, у ч.1 ст. 309 ЦПК України передбачено низку підстав для визнання судового рішення суду першої інстанції незаконним та його скасування чи зміни. Такі підстави чітко визначені процесуальним законодавством, як, наприклад, неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи. Дана підстава є основою 90 % апеляційних скарг,

оскільки вона є надто широкою як з погляду логіки, так і з погляду права, що дає підстави апелянту завжди говорити про те, що суд неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи, а апеляційному суду говорити у своїй ухвалі, що суд повно і всебічно дослідив усі обставини у справі, давши їм правильну оцінку.

Треба зазначити, що сьогодні судовий процес ґрунтується на змагальній основі, тому відповідно до ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Таким чином, суд першої інстанції завжди досліджує всі докази, які надають сторони. На їх зміст сторони, треті особи, їхні представники, прокурори, Уповноважений з прав людини звертають увагу суду в судових дебатах. За яких же тоді обставин суд неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи? Ми вважаємо, що таке положення процесуального закону, яке було ключовим для апелювання за радянського періоду і яке автоматично перейшло до нового ЦПК, є настільки відносним, що, виходячи з нього, можна скасувати будь-яке судове рішення суду першої інстанції, що і робилося в разі «необхідності». Залишаючи таке положення, законодавець не наважився відійти від радянських канонів, які завжди мали формулу «так потрібно про всяк випадок». Аналогічно це положення зазначено і в п. 1 ч. 1 ст. 104 ГПК та п. 1 ч. 1 ст. 202 КАС України. Таким чином, це положення дає підставу для захисту свого права не стільки апелянту, скільки надає можливість суддям апеляційних судів за 280

наявності відповідних обставин зловживати своїм правом, посилаючись на процесуальне законодавство, яке лише на перший погляд здається законним.

Так, колегією суддів Харківського апеляційного господарського суду від 05 лютого 2013 року було розглянуто апеляційну скаргу позивача на рішення Господарського суду Сумської області від 10 грудня 2012 року по справі № 5021/1546/12 за позовом фізичної особи-підприємця Синиці О.О. до Сумської міської ради про скасування рішення, визнання протиправною бездіяльність та зобов’язання вчинити певні дії. У своїй ухвалі суд зазначив:

«В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення».

Колегія суддів дійшла висновку, що господарським судом порушено норми матеріального права, оскільки на думку суду суд першої інстанції не в повній мірі з’ясував та неправильно оцінив обставини справи в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування рішення відповідача від 27.04.2011. З цих підстав рішення господарського суду Сумської області від 10.12.2012 не може вважатися обґрунтованим та підлягає скасуванню в зазначеній частині, як таке, що прийнято з порушенням норм матеріального права та при неповному з’ясуванні обставин, що мають значення для справи, у зв’язку з чим колегія суддів знаходить підстави для часткового задоволення апеляційної скарги позивача» ^[434] [387].

Аналогічне мотивування міститься в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області від 06 червня 2013 року (справа №1806/11281/12) за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Єрмак», фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про визнання незаконним штрафу та відшкодування майнової шкоди.

У мотивувальній частині судового рішення зазначено: «В апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення суду і постановлення нового рішення про задоволення позовних вимог з тих підстав, що судом неповно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, що у справі не були доведені обставини, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, що висновки суду не відповідають обставинам справи та що судом були порушені норми матеріального і процесуального права. ?....?

Проте погодитися з такими висновками суду не можна, оскільки суд дійшов їх без повного і всебічного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін у даних правовідносинах, належної правової оцінки зібраних у справі доказів.» ^[435] [326].

Аналогічно здійснено мотивування колегією суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Сумської області під час розгляду цивільної справи № 813/5223/2012 за апеляційними скаргами ОСОБА_З та ОСОБА_4 на рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 25 квітня 2013 року щодо припинення права власності на частку у спільному частковому майні, визнання права власності та відшкодування витрат по орендній платі.

У мотивувальній частині судового рішення колегія зазначила:

«В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на незаконність та необґрунтованість ухваленого рішення, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить зазначене рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити скасовуючи рішення суду першої інстанції».

Колегія зазначила, що суд першої інстанції у порушення вимог ст. 212-214 ЦПК України належним чином не з'ясував фактичних обставин справи щодо заявлених вимог; чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги й заперечення сторін, та якими доказами вони підтверджуються, що має суттєве значення для правильного вирішення даного спору ^[436] [332]. Такі ж підстави для скасування рішень суду першої інстанції знаходимо у постановах справ № 22ц-14380/11 ^[437] [355], № 22ц-11210/10 ^[438] [353], № 40/5005/9554/2011 ^[439] [383], № 21/149-12 ^[440] [340].

Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові № 12 від 24.10.2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» в п.19 зазначає, що під «неповним з’ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, слід вважати неправильне визначення предмета доказування чи нез’ясування обставин, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, або інших фактичних даних (пропущення строку позовної давності тощо), неправильну кваліфікацію правовідносин, які випливають із установлених обставин тощо» ^[441] [266].

Разом з тим Верховний Суд України в цій же постанові зазначає, що «апеляційним судам необхідно враховувати, що законне, обґрунтоване та правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань». До таких формальних міркувань як формального недоліку суд відніс «відсутність технічного запису» (п.18 Постанови). Якщо це так, то яким чином апеляційний суд може встановити «неповне з’ясування обставин». У практичній площині все це призводить до того, що судді апеляційних судів практично не слухають (можливо за винятком окремих справ) технічні записи судових засідань. Це призводить до того, що судді починають орієнтуватися в тих правовідносинах і доказах, які зазначені безпосередньо в матеріалах справи та судових рішеннях.

Якщо раніше під час фіксування судових процесів письмовими протоколами судових засідань судді апеляційних інстанцій мали можливість прочитати та усвідомити реальну суть тих правовідносин, які були встановлені судом у судових засіданнях судів першої інстанції, то сьогодні таку суть вловити на слух чи відтворити уявно на основі свого досвіду є завданням непосильним, оскільки правовідносини настільки ускладнилися, що не вислухавши пояснень сторін, кваліфікувати їх занадто складно.

В апеляційних же судах склалася практика, при якій судді ще не вислухали суті справи, але вже написали ухвалу суду. За таких обставин переписувати її не завжди є бажання. Тому судді роблять усе можливе для того, щоб підвести сторони до вже прийнятого ними рішення. Такі висновки підтверджуються судовою статистикою. Якщо Верховним Судом України в 1991 р. було скасовано 3,5 % судових рішень після їх розгляду обласними судами, то 1995 та 2000 роках такий відсоток становив 5,4 та 5,3 ^[442] [286, 15]. Така

статистика підтверджує той факт, що процесуальне законодавство повинно бути не лише красиво сформульованим, але й точним, відтворюючи практичну реальність, а не теоретичні роздуми, які потім ще потрібно постійно уточнювати за допомогою постанов, пленумів вищестоящих судів, які віддзеркалюють суб’єктивне розуміння закону суддями цих судів.

З урахуванням даних обставин ми вважаємо, що кожен суд першої інстанції, спрямовуючи справу до апеляційної інстанції,

зобов’язаний надати суду письмово зафіксований хід усього судового засідання. Такий підхід повинен стосуватися лише тих справ, у яких оскаржуються судові рішення. Це дасть можливість апеляційним та касаційним судам не лише точно зрозуміти зміст тих правовідносин, про які говорили сторони в судових засіданнях, а не тих, які визначив сам суд першої інстанції. Крім того, це надасть особам, які не брали участь у розгляді справ, але їх права і обов’язки були вирішені судом без «оббивання порогів судів» про надання їм технічних засобів для прослуховування записів, які завжди є занятими, оскільки вони використовуються одночасно і для записів судових засідань, і для прослуховування записів судових засідань. Ми вважаємо, що є доцільним доповнити Цивільний процесуальний кодекс України новою статтею 296-1, виклавши її в такій редакції: «Направлення справи до апеляційного суду».

«1. Суд першої інстанції, отримавши апеляційну скаргу на рішення суду, зобов’язаний упродовж трьох днів роздрукувати на письмових носіях увесь хід судового засідання, створивши письмову копію електронної версії запису судового засідання.

2. Письмова копія всього ходу судового засідання приєднується до справи і разом з нею та електронною версією спрямовується до апеляційного суду».

З урахуванням даних обставин ми вважаємо, що в п.1 ч.1 ст. 309, як і п.1 ч.1 ст. 104 ГПК та п.1 ч.1 ст. 202 КАС України слова «неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи» підлягає усуненню із процесуальних кодексів. Отже, поняття «неповне з’ясування» можна розуміти так: суд мав можливість повного з’ясування обставин, але не захотів чи не зміг цього зробити. Разом з тим таке поняття, безумовно, пов’язується із «недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими» (п. 2 ч. 1 ст. 309 ЦПК, ч. 1 п. 2 ст. 104 ГПК, ч. 1 п. 2 ст. 202 КАС України), оскільки «недоведеність обставин» і їх «неповне з’ясування» законодавець ділить за суб’єктами цивільних правовідносин, адресуючи поняття «недоведеності» до сторін, третіх осіб, їхніх представників, прокурора, а поняття «неповного 285

з’ясування» - до суду. Таким чином, законодавець на рівні апеляційного провадження по суті розриває поняття процесуальних правовідносин, у яких завжди наявні дві сторони: суд і учасники процесу.

Так, 30 травня 2013 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Сумської області розглянула цивільну справу № 573/220/13-ц за апеляційною скаргою

представника позивачки ОСОБА_3-ОСОБА_4 на рішення

Білопільського районного суду Сумської області від 03 травня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним.

В апеляційній скарзі представник позивачки ОСОБА_3- ОСОБА_4, посилаючись на неповне з’ясування судом обставин, які мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд вважав встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить суду скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. При цьому вказує, що судом не було належним чином оцінено пояснення свідків, та не взято до уваги ту обставину, що при укладанні договору дарування будинку...позивачка помилялась щодо правових наслідків договору, оскільки вважала, що укладає заповіт, через що позбавлена права власності на житловий будинок, в якому проживає.

У мотивувальній частині рішення зазначено, що «відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не надала переконливих доказів того, що уклала договір дарування внаслідок помилки. У той же час, висновки суду не відповідають зібраним у справі доказам та обставинам.» [^[443]][395].

Аналогічно 06 червня 2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області розглянула цивільну справу №583/1167/13-ц. «В апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення суду і постановлення нового

рішення про відмову у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що судом неповно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, що у справі не були доведені обставини, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, що висновки суду не відповідають обставинам справи та що судом були порушені норми матеріального і процесуального права ? ?.

Проте погодитися з такими висновками суду не можна, оскільки суд дійшов їх без повного і всебічного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін у даних правовідносинах, належної правової оцінки зібраних у справі доказів...» ^[444] [396]. Такі ж підстави для скасування рішень суду першої інстанції знаходимо в постановах і рішеннях справ № 5027/1311-б/2011 ^[445][393], № 22­

6457/08 ^{[446] [447] [350], № 22-ц-194/2012 448 [356] тощо.}

Іншою підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або його зміни є невідповідність висновків суду обставинам справи (п. 3 ч. 1 ст. 309 ЦПК, п. 3 ч. 1 ст. 104 ГПК, п. 3 ч. 1 ст. 202 КАС). Безумовно, дана підстава часто має місце в апеляційних скаргах, оскільки апелянти за допомогою цієї підстави намагаються «виправити» судові помилки суддів, які змогли акумулювати зміст усіх доказів і встановлених у судових засіданнях фактів, зіставити їх з тими правовідносинами, які об’єктивно мали місце і, виходячи із цих обставин, ухвалити рішення.

Таким чином, відсутність комплексного підходу до оцінки доказів і призводить суддів до судових помилок, часто це трапляється з «молодими» суддями, які не мають досвіду роботи. Проте і «досвідчені» судді, навіть маючи відповідний практичний досвід роботи, можуть неправильно оцінювати правову ситуацію.

Так, колегією суддів Харківського апеляційного господарського суду 18 грудня 2012 року було розглянуто апеляційну скаргу фізичної особи- підприємця Аліфанової Т.М. на рішення Господарського суду Сумської області від 26. 09. 2012 року по справі № 5021/992/12 про визнання договору недійсним. При цьому відповідач за первісним позовом зазначає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права. Свої мотиви до задоволення скарги колегія суддів виклала просто: «Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та докази по справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку та доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст..101 ГПК України... колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.» ^[448] [391].

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Сумської області 05 червня 2013 року, розглянувши цивільну справу № 1804/3312/12 за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 24 грудня 2012 року про стягнення заборгованості за кредитним договором, свої мотиви при скасуванні рішення суду першої інстанції наводить узагальнено: «При розгляді справи суд першої інстанції належним чином не з’ясував та не перевірив доводи та заперечення сторін, не дав належної оцінки зібраним у справі доказам та дійшов неправильного висновку про відмову позовних вимог в частині стягнення з відповідачки комісії та безпідставно стягнув з ОСОБА_2 150 грн. пені, а тому суд першої інстанції при ухваленні рішення дійшов до необгрунтованого висновку про відмову в частині позову про стягнення з відповідачки комісійних нарахувань, посилаючись на те, що договором укладеним між сторонами і тарифами не передбачено комісійні нарахування.

Таким чином, суд першої інстанції ухвалив рішення, яке не в повній мірі відповідає обставинам справи, а тому підлягає частковому скасуванню з ухваленням нового рішення по суті позовних вимог». ^[449] [325]. Такі ж підстави для скасування рішень судів першої інстанції знаходимо у постановах справ № 22 -ц- 2937/11 ^[450]][358], № 22ц-14380/11 ^[451] [355], № 22ц-1426/2011р ^[452]

[354], № 2а/2570/1550/12 ^[453] [370].

Суттєве значення мають підстави пов’язані з порушенням або неправильним застосуванням норм матеріального або процесуального права, чи розгляд і вирішення справи неповноважним судом, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, при цьому заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою. До цих обставин належить і ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу (п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК, п. 4 ч. 1 ст. 104 ГПК, п. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України).

Що ж стосується підстав, пов’язаних із відводом судді та підписанням судових рішень не тим суддею, який розглядав справу, то такі підстави є поодинокими, оскільки підстави для відводу судді чітко сформульовані у ст. 20 ЦПК, ст. 20 ГПК, ст. 29 КАС України. Судді, як правило, чітко дотримуються в цій частині процесуального законодавства, бо за даними судової статистики за останні чотири роки жодних скасувань судових рішень з цих підстав в Україні не

виявлено, як не виявлено і скасування судових рішень з підстав підписання судових рішень не тим суддею, який розглядав справи.

Безумовно, суди часто порушують або неправильно застосовують норми матеріального права. Разом з тим є надія на зменшення кількості таких випадків, оскільки в Україні запроваджується прецедентне право, джерелом якого є внутрішні та зовнішні чинники. Так, до внутрішніх джерел прецедентного права необхідно віднести рішення Верховного Суду України, рішення Конституційного Суду України (ст. 360-7 ЦПК, ст. 11-28 ГПК, ст. 244-2 КАС України). До зовнішніх - рішення Європейського Суду з прав людини. На нашу думку, дані прецедентні рішення судів будуть сприяти стабілізації судової практики, у тому числі й судів апеляційної інстанції.

У той же час порушення норм процесуального права можуть бути підставами для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Процесуальні норми були об’єктом уваги багатьох представників галузевих юридичних наук. Так, у господарському процесуальному праві процесуальні норми визначено як встановлені чи санкціоновані державою та забезпечені засобами державного примусу визначені правила поведінки у сфері здійснення господарського судочинства^[454] [88, 50].

Норми процесуального права в адміністративному праві - це встановлені державою та забезпечені її примусом (організаційними заходами) формально визначені, загальнообов'язкові правила поведінки, які регулюють суспільні відносини щодо визнання, реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, а також інтересів держави в публічній сфері, розгляду і вирішення адміністративних справ^[455] [123, 55].

Отже, під процесуальними нормами треба розуміти чітко сформульовані правила поведінки, зумовлені необхідністю забезпечення прав учасників у сфері того чи іншого виду судочинства. Процесуальні норми призначені для регулювання суспільних відносин і містять у собі правила поведінки ( у тому числі й строки, форми документів, види прийнятих рішень) суб’єктів, спеціально уповноважених державою на здійснення юрисдикційної діяльності, а також інших учасників процесу.

Під порушенням або неправильним застосуванням норм процесуального права Верховний Суд України пропонує розуміти порушення вимог ст. 59 ЦПК України щодо допустимості засобів доказування, необгрунтованої відмови суду в задоволенні клопотання осіб, які беруть участь у справі, дослідження доказів (ст. 60 ЦПК), порушення вимог ст. 215 ЦПК України щодо змісту рішення суду тощо (ч. 3 ст. 309 ЦПК).

Якщо порівняти таке розуміння порушення норм процесуального права з вимогами в цій частині Цивільного процесуального кодексу 1963 року, то ми звернемо увагу на те, що частина вимог чинного на той час ЦПК України дійсно є виваженою і такою, що потребує повернення до ч.3 ст. 309 ЦПК України. Так, ст. 314 ЦПК України 1963 року під порушенням та неправильним застосуванням норм процесуального права визнавала випадки коли справу розглянуто не уповноваженим на те складом суду. У цій частині п. 6 ч.3 ст. 104 ГПК України, яка діє й сьогодні, більш точно розкриває це питання, зазначаючи, що порушенням норм процесуального права є прийняття рішення «господарським судом з порушенням правил предметної або територіальної підсудності». Таке формулювання повинно ввійти і до Судового процесуального кодексу, оскільки воно ставить процесуальну «стіну» для прийняття рішень у «рейдерських» справах. Це повинно посилити вимоги ст. 109 ЦПК України в тій частині, що справи повинні розглядатися за місцезнаходженням відповідача, а не там, де «необхідно».

Крім того, п.2 ст. 314 ЦПК України 1963 року відносив до порушень процесуального законодавства випадки, коли «справу 291

розглянуто з порушенням таємниці нарадчої кімнати». Сьогодні ж ч. 6 ст. 304 ЦПК України лише дипломатично констатує, що «після закінчення дебатів суд виходить до нарадчої кімнати». Такий підхід до цієї частини судового процесу у практичній площині сьогодення призводить до того, що судді апеляційних судів здебільшого йдуть у судове засідання вже із заздалегідь написаним рішенням. Судове засідання стає лише простою формальністю, оскільки пояснення сторін жодного значення не мають. Їх просто вислуховують через те, що вони з’явилися в судове засідання. Після цього суд іде до нарадчої кімнати, з якої повертається за хвилину і тут же зачитує ухвалу чи рішення суду впродовж 10-15 хвилин. Після цього сторони розуміють, що їх присутність по суті й не була обов’язковою, оскільки судове рішення вже було ухвалено до судового розгляду справи. Сьогодні це вважається формальністю. Якщо це так, то тоді й у суді першої інстанції можна ухвалювати судові рішення на підставі лише тих доказів, які надали сторони. Судові ж засідання можна проводити швидко без жодних затримок. Ми вважаємо, що оперативність у розгляді справ, безумовно, є першоосновою, але якщо вона не сприяє якості розгляду справ, то така «оперативність» надає сторонам ще більше проблем, оскільки в подальшому особа звертається до касаційного суду. Так, у 2009 році в касаційний суд надійшло 33,7 тис. справ, із яких було скасовано 3,7 тис. рішень. ^[456] [14]. У 2010, 2011 та 2012 роках відповідно 11,5 тис., 52 тис.,

54,9 тис. касаційних скарг, із яких було скасовано відповідно 3,2 тис., 8 тис., 2,4 тис. судових рішень. Аналогічна ситуація і в адміністративному судочинстві. Так, у 2009 році в адміністративні апеляційні суди надійшло 539,4 тис. апеляційних скарг. У 2010 ^[457] [18], 2011 ^[458] [15] та 2012 ^[459] [16] роках відповідно таких скарг надійшло 189,9 тис., 1 млн. 154 тис. скарг, 1 млн. 239 тис. справ. Після цього в касаційному порядку надійшло відповідно 84,1 тис., 96 тис., 49,5 тис. касаційних скарг.

Таким чином, судова статистика свідчить про те, що судова система, маючи розрізнене процесуальне законодавство, працює неефективно. У зв’язку з цим необхідна уніфікація процесуального законодавства з формуванням єдиного Судового процесуального кодексу, оскільки країні необхідне законодавство, яке б не потребувало постійних роз’яснень щодо його правозастосування розрізненими вищими судовими інстанціями.

Як бачимо, сьогодні процесуальне законодавство є розрізненим, що по суті ігнорує його порушення, не передбачаючи жодної відповідальності за недотримання процесуальних норм. На нашу думку, «такий підхід дає можливість судам виконувати вимоги процесуальних норм формально, іноді - спрощувати судові процедури, а іноді - затягувати судові процеси. При цьому жодної відповідальності за це судді не несуть. Лозунг, який сьогодні культивується, «оперативність понад усе», призводить до того, що суди, часто ігноруючи процесуальне законодавство, поступово стають адміністративними органами, оскільки ігнорують судові процедури»^[460] [199, 101].

Крім того, ми вважаємо, що положення п. 3 ч. 1 ст. 314 ЦПК України 1963 року є актуальним і сьогодні, оскільки дана норма відносила до порушень процесуального законодавства: «порушення правил про мову». Сьогодні ми можемо сказати, що Закон України «Про мови» є складовою частиною всіх видів процесуального законодавства, оскільки підстави до його застосування є складовими принципу мови ^[461] [261]. Порушення законодавства про мову в судових засіданнях є порушенням процесуального закону, оскільки відповідно до ст. 7 ЦПК «цивільне, господарське, адміністративне судочинство здійснюється державною мовою. Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою... мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою».

Так, окремою ухвалою апеляційного суду Сумської області від 19 січня 2012 року колегія суддів з розгляду справ цивільного судочинства апеляційного суду Сумської області (справа № 2-0­129/11) відреагувала на адресу судді при розгляді апеляційної скарги Терентьєвої Вікторії Михайлівни на ухвалу судді Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 28 листопада 2011 року зазначивши, що: «Оскаржувана ухвала судді складена іноземною мовою - російською.

Цивільне судочинство здійснюється і судові документи складаються державною мовою. ЦПК України не містить винятків із зазначених положень.

Складення ухвали російською мовою є грубим порушенням процесуального закону» [337J.

Так, ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 липня 2013 року було залишено без руху позовну заяву у справі за позовом Інспекції з питань захисту прав споживачів в Автономній Республіці Крим до повного товариства «Золотий ломбард «Фінансовий супермаркет «Аріс» і компанія на підставі того, що адміністративний позов було подано "на російській мові, що суперечить.... положенням чинного законодавства та зумовлює порушення відповідних прав іншого учасника судового процесу - відповідача, що є не припустимим для органу держаної влади - суб’єкта владних повноважень", що було визнано грубим порушенням ст. 15, 104, 105 та 106 Кодексу адміністративного судочинства України ^{[462] [463] [433]. Такі ж підстави для залишення позову без руху знаходимо і в ухвалах Личаківського районного суду м. Львова від 16 травня 2013 року [464] [432] та Приморського районного суду м. Одеси від 12 травня 2011 року [465] [434] тощо}

До порушень процесуального законодавства законодавець відносив і відсутність протоколу судового засідання (п. 6 ч. 1 ст. 314 ЦПК України 1963 року), оскільки відсутність протоколу судового засідання не давала можливості реально перевірити, які факти були встановлені, а які не отримали свого підтвердження в судовому засіданні ^[466] [456]. Безумовно, складання письмових протоколів

судових засідань має свої недоліки, оскільки в них не в повному обсязі фіксуються всі події, які мали місце в судовому засіданні. Але й повне фіксування судового процесу технічними засобами також має свої недоліки, незважаючи на те, що для відправлення правосуддя дуже важливим є повне збереження словесної інформації. Так, використовуючи звукозаписувальні прилади, може фіксуватися багато зайвої, незначної інформації, вся багатослівність живої мови, повтори, жаргонна лексика тощо ^[467] [500, 45].

Ми вважаємо, що до явних порушень процесуального законодавства належить і розгляд справ за відсутністю будь-якої зі сторін, не повідомленої належним чином про час і місце розгляду справи. Поверненням такої вимоги процесуальний закон посилив би дію принципу безпосередності в усіх видах судових процесів (ст. 159 ЦПК України). Крім того, це має збалансувати процесуальне законодавство, оскільки проголосивши процесуальні принципи і закріпивши їх у процесуальному законодавстві в окремих нормах, законодавець не ввів процесуальної відповідальності за їх порушення, чим послабив дію як процесуальних принципів, так і процесуального

закону. У практичній площині це призвело до того, що суди почали формально підходити до виклику сторін. Практика показує, що судові повістки відповідачі часто отримують після ухвалення рішень, яке за неявки, наприклад, відповідача ухвалюється в порядку заочного провадження. Судова статистика показує, що кількість заочних рішень із року в рік зростає. Разом з тим даній тенденції увага взагалі не приділяється, вона ніким не аналізується, хоча ця тенденція пов’язується саме з порушенням судами процесуальних прав відповідачів, оскільки останні в таких випадках не мають реальної можливості захистити свої права.

З урахуванням даних обставин ми вважаємо, що ч.3 ст. 309 ЦПК України необхідно викласти в новій редакції: «Порушеннями норм процесуального права є:

1) розгляд справи в незаконному складі суду;

2) розгляд справи без належного повідомлення сторін про час і місце розгляду справи;

3) рішення суду не підписане судом, або підписано не тим складом суду, які розглядали справу;

4) рішення суду прийнято з порушенням правил предметної або територіальної підсудності чи правил виключної підсудності». Такі підстави для скасування судових рішень існують у господарському судочинстві (ч.3 ст. 104 ГПК України). Вони є логічними і стосуються процесуального законодавства всіх видів судових проваджень, а тому в порядку уніфікації процесуального законодавства можуть мати своє закріплення в Судовому процесуальному кодексі України.

Ми вже говорили про межу доступу до апеляції, оскільки, на нашу думку, не всі судові справи потрібно вносити до апеляційного розгляду. Так, заяви з ціною позову в межах 1147 грн., тобто в межах законодавчо встановленого мінімуму заробітної плати, повинні мати остаточне своє вирішення на рівні суду першої інстанції і в апеляційному порядку оскарженню не повинні підлягати. Цей граничний процесуальний поріг доступу до апеляції з часом може змінюватися. Разом з тим цивільно-правові, господарсько-правові та 296

адміністративно-правові спори з ціною позову, що не перевищує розмір трьох установлених законом мінімумів заробітної плати, можуть бути предметом оскарження в апеляційному порядку, але після усної перевірки законності судових рішень. Апеляційним судом вони можуть бути допущеними або не допущеними до апеляції. У таких випадках справи не вносяться до судового засідання і ухвалою про усний розгляд апеляції остання повертається до суду першої інстанції з направленням копії ухвали про усний перегляд справи лише апелянту. Під час виявлення порушень норм матеріального чи процесуального права апеляційний суд відкриває апеляційне провадження і розглядає апеляцію по суті. Крім того, така справа може бути допущена до апеляції в разі суспільної значущості чи для відпрацювання єдиної судової практики з таких категорій справ. Спори з ціною позову, що перевищує три мінімальні заробітні плати, є предметом оскарження в апеляційному порядку завжди.

Такий підхід дає можливість систематизувати справи на: а) справи, які не є складними і мають ціну позову не більше ніж 1147 гривень; б) справи, середньої складності з ціною позову, що не перевищує розмір трьох установлених законом мінімумів заробітної плати на час його розгляду; в) складні справи, ціна позову яких перевищує розмір трьох установлених законом мінімумів заробітної плати.

З урахуванням даних обставин є всі підстави доповнити ч. 3 ст. 296 ЦПК України: «Судові рішення суду першої інстанції, у яких ціна позову визначена в межах мінімальної заробітної плати в державі, апеляційному оскарженню не підлягають і набувають чинності одразу після проголошення судового рішення».

Крім того, Цивільний процесуальний кодекс України необхідно доповнити новою статтею 301-1, яка має назву «Усне апеляційне провадження», виклавши її в такій редакції: «1. Судові рішення суду першої інстанції, у яких ціна позову визначена в межах трьох мінімальних заробітних плат, установлених у державі, розглядаються колегією апеляційного суду в порядку усного провадження За наявності порушень матеріального чи процесуального законодавства 297

відкривається апеляційне провадження і справа розглядається за всіма правилами апеляційного судочинства. Якщо жодних порушень не встановлено, апеляційним судом приймається ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження, а справа повертається до суду першої інстанції з повідомленням про це апелянта.

Судові рішення суду першої інстанції, у яких ціна позову перевищує три мінімальні заробітні плати, підлягають обов’язковому розгляду в апеляційному провадженні за умови подання апеляційної скарги».

Як бачимо, апеляційне провадження має місце в кожній процесуальній галузі права незалежно від предмета розгляду справ.

Право на апеляційне оскарження судових рішень у всіх трьох процесуальних галузях права мають одні й ті ж суб’єкти в одні й ті ж процесуальні строки. Однотипними є і вимоги до всіх апеляційних скарг відповідно до їх форми, структури та змісту. Однаковими є процедура та межі розгляду справ, а також підстави для скасування судових рішень та ухвал судів першої інстанції. Ідентичними є повноваження апеляційних судів.

Ухвали апеляційних судів є однаковими за формою, структурою та підставами щодо розгляду апеляційних скарг та скасування судових рішень. Усе це дає можливість і підстави говорити про безумовні уніфікаційні можливості процесуального законодавства, яке регулює апеляційне провадження. Уніфікований підхід до процесуальних норм надасть можливість не просто створити єдине процесуальне законодавство з можливістю оперативного внесення до нього змін, але й напрацювати єдину судову практику, єдине застосування прецедентних рішень, точно визначити процесуальні поняття для всіх процесуальних галузей права, спростити праворозуміння процесуального законодавства населенням і спеціалістами.

4.2