Проблемні питання розгляду цивільних справ у касаційному провадженні та шляхи їх уніфікації

Право на захист порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави пов’язується не лише з питаннями доступу до правосуддя, але і з можливістю оскарження судових рішень судів першої та другої інстанції в касаційному порядку.

Безумовно, не всі судові рішення цивільних, господарських та адміністративних судів будуть предметом такого оскарження. Як показує практика, в касаційному порядку оскаржуються лише 10 % від загальної кількості розглянутих справ у судах першої інстанції*. На сьогодні касаційними інстанціями є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України.

Як бачимо, касаційна інстанція сформована з цілої системи судів, які являють собою відокремлені спеціалізовані сегменти, кожен з яких у безумовному порядку самостійно визначає і формує судову практику свого сегменту, у який входять нижчі за своїм процесуальним статусом суди. Незважаючи на те, що судочинство в кожній процесуальній галузі права формується на основі однакових процесуальних принципів, процесуальних інститутів, однотипної процедури розгляду всіх судових справ незалежно від їх виду, усе ж визначення основних понять, оцінка тих чи інших доказів у кожному з вищих спеціалізованих судів неоднакові, що призводить не лише до розбалансованості самої системи вищих судів, але й до напружених відносин із Верховним Судом України, який фактично перебуває за межами безпосереднього судочинства.

* У 2011 році загальними судами України з урахуванням судових рішень розглянуто 756,3 тис. справ. У касаційному порядку оскаржено 50,3 тис. судових рішень // Вісник Верховного Суду України. - 2012. - №6. - С. 28-42.

У 2012 році загальними судами України з урахуванням судових рішень ухвалено 722,9 тис. цивільних справ.

До цього часу процесуальний статус останнього залишається невизначеним у жодному із процесуальних кодексів. Така ситуація зумовлює неконтрольовану судову практику, яка спрямовується самостійно кожним вищим спеціалізованим судом. Такий підхід до судочинства, на нашу думку, впливає на правову безпеку в державі, оскільки відсутність єдиного підходу до одних і тих же правових, процесуально-правових понять зумовлює прийняття різних за своїм змістом і суттю судових рішень в однотипних справах. Постійне збільшення кількості таких рішень може призвести до кризових ситуацій, оскільки Вищий спеціалізований суд як відокремлена самостійна касаційна інстанція не має права втручатися в роботу іншого Вищого спеціалізованого суду, який є також процесуально незалежним від інших вищих спеціальних судів. Намагання законодавця надати Верховному Суду України роль екстраординарного касаційного суду результатів не принесло, оскільки Верховний Суд України позбавлений права розглядати справи, які надходять на його адресу, оскільки може брати до розгляду лише ті справи, на які він отримав дозвіл Вищих спеціалізованих судів (ст. 360 ЦПК, ст. 111-21 ГПК, ст. 240 КАС України).

Отже, касаційне провадження - це спеціалізоване судове провадження, передбачене і врегульоване процесуальними кодексами (ЦПК, ГПК, КАС), у ході якого в ревізійному порядку від імені та іменем держави перевіряється законність судових рішень судів першої та другої інстанції на предмет відповідності таких рішень нормам матеріального і процесуального права. Треба зазначити, що можливість звернення до касаційної інстанції є правом, а не обов’язком сторін, третіх осіб, їхніх представників, прокурора, осіб, які хоча й не брали участі в розгляді справи, але суд з тих чи інших підстав вирішив їх права і обов’язки, інших осіб, які брали участь у справі (ст. 324 ЦПК, ст. 107 ГПК, ст. 211 КАС України).

У той же час умовами для виникнення касаційного провадження є не лише: а) диспозитивна воля суб’єктів, яким законом надано право на подання касаційної скарги, але і б) наявність перегляду 300

рішень чи ухвал суду першої інстанції в апеляційному порядку (ст.

Зазначимо, що касаційне провадження: а) не є обов’язковим; б) виникає на підставі процесуального законодавства, яким встановлено перелік осіб, що за законом мають право на подання касаційної скарги; в) виникає на підставі обов’язкового рішення апеляційного суду.

Разом з тим ч. 1 ст. 324 ЦПК, ст. 107 ГПК та ст. 211 КАС України зазначають, що в касаційному порядку мають право подати касаційні скарги «особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки». У той же час, у разі неподання сторонами, 3-ми особами чи їх представниками апеляційної скарги і закінчення строку на таке оскарження, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, не зможуть оскаржити судове рішення суду першої інстанції ні в апеляційному, ні в касаційному порядку, оскільки для апеляційного оскарження вони пропустили

десятиденний строк подання апеляційної скарги, а в касаційному порядку вони не можуть оскаржити судове рішення, оскільки останнє не розглядалося в апеляційному порядку.

Ми вважаємо, що в таких випадках апеляційні суди повинні поновлювати строки на оскарження судових рішень судів першої інстанції в межах річного строку. Такий підхід повинен бути винятком із загальних правил, оскільки про порушення своїх прав та обов’язків такі особи, як правило, дізнаються набагато пізніше ніж спливає строк на апеляційне та касаційне оскарження.

Історія свідчить, що в різні періоди розвитку нашої держави мали місце різні процесуальні строки, у межах яких сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, мали змогу оскаржувати судові рішення.

Так, згідно зі ст. 287 ЦПК УРСР 1929 року заяви про перегляд судових рішень у порядку нагляду (касаційних судів тоді не було) могли бути подані сторонами впродовж одного місяця від дня ухвалення рішення обласним судом (це по суті був суд апеляційної інстанції). Підставою для розгляду справ у порядку нагляду, коли рішення суду набирало чинності, була суперечливість судових рішень і засад радянського законодавства або загальної політики робітничо - селянського уряду чи взагалі порушення інтересів держави і трудящих (ст. 288 ЦПК УРСР 1929 р.). Такі рішення могли

оскаржуватися прокурором республіки, його заступниками, прокурором Верховного Суду УРСР, але могли й оскаржуватися сторонами. Оскаржити такі рішення можна було у тримісячний строк з дня винесення рішення (ст. 290 ЦПК УРСР 1929 року) ^[468] [457]. Законом СРСР від 8 грудня 1961 року було затверджено Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (далі - Основи) ^[469] [236]. Основами не встановлювалися строки для подання протестів прокурорами чи посадовими особами Верховного Суду УРСР в порядку судового нагляду на рішення, ухвали, постанови судів, які набули чинності, оскільки це обумовлювалося тим, що суд був підконтрольним органом прокуратури, яка, у свою чергу, була підконтрольна партійному керівництву. Такий підхід давав можливість за необхідності скасовувати будь-які рішення судів у будь-які строки з «метою охорони суспільного устрою СРСР, соціалістичної системи господарювання і соціалістичної власності, захисту соціально-економічних та політичних і особистих прав і свобод громадян,... їх інтересів,... а також прав і охоронюваних законом інтересів державних підприємств, установ, організацій, колгоспів» (ч. 1 ст. 2 Основ). Такий підхід до строків у наглядовому провадженні мав місце і в Цивільному процесуальному кодексі УРСР, у межах якого розглядалися цивільні справи і справи, які випливали з публічно-правових відносин. Таким чином, ми можемо говорити, що в наглядовому провадженні не існувало строків щодо перегляду цивільних справ, які набули чинності, оскільки це по суті диктувалося партійною доцільністю.

06 листопада 1991 року Постановою Верховної Ради України було прийнято Арбітражний процесуальний кодекс України, введений у дію 01 березня 1992 року, у якому також мало місце наглядове провадження, що також не мало строків для оскарження судових рішень, і лише Законом України від 21.06.2001 було внесено зміни до порядку судових рішень. Строк оскарження в касаційному порядку становив один місяць ^[470] [25]. Безумовно, радянський період розвитку процесуального права характеризувався повним контролем держави над судом і судочинством, оскільки, виходячи з державної, політичної чи економічної доцільності, можна було регулювати всю судову практику, усуваючи із правового поля ті судові рішення, які так чи інакше виходили за межі партійних настанов.

Наглядовий порядок у цивільному судочинстві, а відповідно і в питаннях публічно-правового характеру існував в Україні до 2001 року. Законом України від 21.06.2001 року в Україні було змінено порядок розгляду судових прав у справах цивільного та публічно-правового характеру.

Згідно з цим Законом для оскарження судового рішення в касаційному порядку відводилося три місяці з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції або один рік з дня проголошення ухвали чи рішення суду першої інстанції, якщо ці ухвали або рішення не були оскаржені в апеляційному порядку (ч. 1 ст. 321 ЦПК України) ^[471] [167]. Законодавець таким чином поєднав елементи наглядового і касаційного проваджень, намагаючись втілити новий для того часу процесуальний принцип доступу до правосуддя в життя. Разом з тим це призвело до того, що люди припинили звертатися до апеляційного суду, а зачекавши рік, зверталися зі скаргами безпосередньо до касаційного суду. З урахуванням даних обставин Верховний Суд України, який на той час був касаційним судом, отримав більше 60 тис. касаційних справ, а апеляційні суди по суті не працювали. Такі процесуальні недоліки було усунуто Законом України від 07.03.2002 року, опублікованим у газеті «Урядовий кур’єр» № 64 від 04.04.2002 року ^[472].

18 березня 2004 року Законом України № 1618-IV в Україні було прийнято новий Цивільний процесуальний кодекс України, у якому строк на касаційне оскарження становить один місяць. Ідентично строк на касаційне оскарження визначено і в Господарському процесуальному кодексі України, назву якого було змінено 21.06.2001 Законом України № 2539-ІІІ.

06 липня 2005 року в Україні було прийнято Кодекс адміністративного судочинства. Даний кодекс сприяв появі нової процесуальної галузі права - адміністративно-процесуальної.

Відповідно до ч. 2 ст. 212 КАС України касаційна скарга на судові рішення, які були предметом судового розгляду в апеляційному суді, подаються до касаційного суду протягом одного місяця після набрання законної сили судовим рішенням.

Таким чином, законодавець уніфікував строки оскарження судових рішень у касаційному порядку - один місяць - у всіх процесуальних галузях права. На нашу думку, це оптимальний процесуальний строк. Разом з тим Закон України від 07 липня 2010 року № 2453-V! установив для всіх процесуальних кодексів єдиний строк оскарження судових рішень у касаційному порядку, який сьогодні складає двадцять днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції (ч. 2 ст. 212 КАС, ч. 1 ст. 325 ЦПК, ст. 110 ГПК України). У той же час усі три процесуальні кодекси зазначають, що в разі пропущення строку, встановленого даними кодексами з причин, визнаних поважними, суддя касаційної

інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк. Треба зазначити, що касаційна скарга, подана після закінчення строку на касаційне оскарження, повертається особі, яка її подала, якщо вона не порушує питання про поновлення цього строку, а також коли в поновленні строку відмовлено (ч. 2 та 3 ст.325 ЦПК, п. 5 ч. 1 ст. 111-3 ГПК, ч. 3 ст. 212 КАС України).

Як бачимо, законодавець більш жорстко підходить до строків можливого подання касаційних скарг на судові рішення всіх видів судочинства, уніфікувавши їх, створивши в такий спосіб єдиний стандарт щодо дотримання процесуальних строків та порядку їх поновлення. Разом з тим ми вважаємо, що такі строки є надто незначними, оскільки отримати рішення апеляційного суду через адміністративні зволікання, які пов’язуються з їх «оформленням», пересиланням справ у суди першої інстанції, неприйомні дні в судах, вихідні, святкові дні у практичній площині призводять до того, що лише на ці організаційні питання людина витрачає від семи до десяти днів, а якщо це господарське чи адміністративне судочинство, то на організацію отримання судових рішень іноді недостатньо й місяця, оскільки апеляційні суди знаходяться, як правило, на значних відстанях від сторін і судів, які направили до них свої справи. Апеляційні суди, перш ніж повернути справи, накопичують їх і лише потім спрямовують до областей. Таким чином, установлення таких занадто коротких процесуальних строків для касаційного оскарження судових рішень явно звужує можливості доступу до правосуддя, а тому касаторам часто доводиться ставити питання про поновлення строків на оскарження судових рішень, доводячи те, що вони пропустили такі строки з вини попередніх судів.

Заслуговує на увагу й питання сплати єдиного розміру судового збору в усіх процесуальних галузях права, оскільки й це питання законодавець на сьогодні уніфікував, визначивши єдиний його розмір для всіх процесуальних галузей права. На сьогодні він складає 70% від суми судового збору, який сплачував позивач під час звернення до суду першої інстанції. Збільшення плати судового збору з 50 %, тобто суми, передбаченої Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 305

1993 р. №7-93 «Про державне мито», до 70 %, безумовно, звужує можливості для касаційного оскарження судових рішень, оскільки економічна криза призводить до зниження рівня заробітної плати. Так, у 2009 році до касаційних судів з розгляду цивільних справ (на той час це Верховний Суд України) звернулося 33,7 тис. громадян, з господарських справ - 6,2 тис. громадян, з адміністративних справ - 2,8 тис. ^[473] [14, 20-35]. У 2012 році Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ було відкрито

18,4 тис. касаційних проваджень, в адміністративних справах було -

44,2 тис. касаційних проваджень, а в господарських справах -

13,7 тис. касаційних проваджень ^[474] [16]. Крім того, необхідно

звернути увагу на необхідність і значення саме правової допомоги на стадії касаційного провадження, оскільки це є непростим питанням, так як підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (ч. 2 ст. 324 ЦПК, ч. 1 ст. 111-10 ГПК, ч. 3 ст. 211 КАС України). Для того, щоб визначити зміст і судову практику та практику прецедентних судових рішень у питаннях матеріального та процесуального права, безумовно, потрібні знання юриспруденції. Такі надто звужені підстави для касаційного оскарження, без сумніву, звужують і можливості для звернення з касаційною скаргою, оскільки іноді, навіть за явно несправедливого судового рішення, касатору складно без отримання правової допомоги визначити, які норми матеріального чи процесуального права порушено судом. У той же час законодавець взагалі не обмежує звернення до касаційних судів із підстав незначної ціни позовів. Разом з тим суд відмовляє у відкритті касаційного провадження в разі подання необгрунтованої скарги, при цьому викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи (п. 5 ч. 3

ст. 328 ЦПК, п. 6 ч. 1 ст. 111-3 ГПК, п. 5 ч. 4 ст. 214 КАС України). Як бачимо, усі організаційні питання, які стосуються касаційного провадження в усіх процесуальних галузях права вирішуються однаково з єдиними підходами і навіть однаковим змістом процесуальних норм, що вказує на те, що більшість норм цивільного, господарського та адміністративного судочинства є уніфікованими, хоча й містяться в різних процесуальних кодексах, що створює незручності для адвокатів, фахівців у галузі права, прокурорів, пересічних громадян. Це ж стосується і питань вивчення студентами на перший погляд різних процесуальних галузей права, які за своїм змістом є майже однаковими. Це сприяє плутанині та казуїстичності, витраті великої кількості навчального часу на вивчення однотипних процесуальних галузей права, незручності в користуванні процесуальним законодавством.

Як відомо, відповідно до ч. 1 ст. 330-1 ЦПК касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції має бути розглянута Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом місяця, а на ухвалу - протягом п’ятнадцяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження.

Аналогічний підхід до строків розгляду касаційних скарг на рішення судів і їх ухвал містить і Господарський процесуальний кодекс України (ст. 111-8 ГПК). Разом з тим Кодекс адміністративного судочинства України, передбачаючи місячний строк розгляду касаційної скарги, переносить початок дії такого строку на день одержання судом касаційної інстанції адміністративної справи (ч.1 ст. 214-1 КАС). Такий підхід до уніфікації строків розгляду лише на перший погляд є однотипним у частині самого строку розгляду касаційних скарг, але, маючи різний відлік початку місячного строку в різних процесуальних кодексах, призводить до того, що в різних Вищих спеціалізованих судах наявні різні підходи до строків розгляду касаційних справ. На нашу думку, вимоги Кодексу адміністративного судочинства, де строк розгляду касаційних скарг починає спливати із дня одержання судом касаційної скарги, а не з дня відкриття касаційного провадження, як 307

це має місце в Цивільному процесуальному та Господарському процесуальному кодексах, є доцільними. Це не дозволить суддям Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, як і суддям Вищого господарського суду України, на свій погляд регулювати строки розгляду справ у касаційній інстанції, не відкриваючи при цьому касаційного провадження.

З урахуванням даних обставин ми вважаємо, що процесуальний закон повинен бути не лише справедливим за змістом, але й має усувати з судочинства можливості до зловживання своїми процесуальними правами як судом, так і всіма іншими учасниками судового процесу. З цих підстав є необхідність внести зміни до ч.1 ст. 330-1 ЦПК України, усунувши з даної норми слова «постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження у справі» і доповнивши дану норму після слів «з дня» такими словами: «одержання судом касаційної інстанції касаційної скарги».

Відповідно до ст. 331 ЦПК України суддя-доповідач готує по справі доповідь, у якій зазначає обставини, необхідні для ухвалення рішення суду. Передбачає підготовку справи до касаційного розгляду і Кодекс адміністративного судочинства України (ст. 215 КАС). Господарський процесуальний кодексу не передбачає стадії підготовки справ до їх касаційного розгляду. Частина 1 ст. 111-4 ГПК надає право суду одразу виносити ухвалу про відкриття касаційного провадження, у якій зазначається час і місце розгляду скарги, а також вказівки про необхідність витребування справи чи копії матеріалів справи, необхідних для розгляду справи. Безумовно, ми надаємо перевагу позиції законодавця, викладеній у Цивільному процесуальному кодексі України та Кодексі адміністративного судочинства, оскільки кожна касаційна скарга, як і рішення суду, підлягає детальному вивченню. З урахуванням даних обставин ми вважаємо, що «касатор зобов’язаний подати не лише правильно складену касаційну скаргу, сплативши судовий збір та надавши копії судових рішень, але й надати до касаційної інстанції диск із технічним записом судових засідань суду першої та другої інстанції.

Це надасть можливість суду касаційної інстанції, не маючи матеріалів цивільної, господарської чи адміністративної справи, оперативно прослухати запис судових засідань як першоджерела і зробити точний висновок щодо порушень процесуального права чи неправильного застосування норм матеріального права» ^[475] [181, 169].

Це реальна гарантія для правильного розуміння дійсних правовідносин, які мали місце у справі та відповідної їх кваліфікації нормами матеріального права. Крім того, це допоможе уникнути критики процесуального законодавства щодо порушення принципу судової присутності касатора в ч. 1 ст. 332 ЦПК України, ч. 3 ст. 215 КАС України, згідно з якими попередній розгляд справи проводиться в «нарадчій кімнаті» без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. Більше того, ч. 1 ст. 333 ЦПК України, порушуючи процесуальні принципи безпосередності, змагальності, усності, зазначає, що касаційна справа розглядається колегією суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. А.О. Селіванов у цій частині зазначає, що присутність осіб, які мають право безпосередньо брати участь у судовому засіданні і виступати в суді, є їх невід’ємним правом, а для суддів усіх інстанцій - важливим елементом законного і справедливого правосуддя ^[476] [302, 25]. Ми підтримуємо таку думку, оскільки законодавець, приймаючи процесуальне законодавство, повинен створювати найбільш зручні для людини процесуальні закони для безумовного і належного захисту своїх приватних чи публічних прав.

За чинним процесуальним законодавством особи, які брали участь у справі, лише в разі необхідності можуть бути викликані для надання пояснень. При цьому судова процедура розгляду справ за участю осіб у судовому засіданні касаційної інстанції врегульована ч. 2, 3, 4, 5 та 6 ст. 333 ЦПК України і в той же час процедура розгляду касаційних скарг без участі осіб не є врегульованою.

Разом з тим ч. 1 ст. 111-5 ГПК України та ч. 1 ст. 221 КАС України зазначають, що справи в касаційній інстанції розглядаються колегією суддів за правилами розгляду справ у суді першої інстанції з урахуванням особливостей, установлених даними Кодексами.

Таким чином, уніфікуючи дані позиції ми більше схиляємося до редакції норм ГПК і КАС України, оскільки за Цивільним процесуальним кодексом України Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ розглядає справи навіть за участі осіб у спрощеній формі, не передбачаючи відводу суддів, роз’яснення процесуальних прав сторін тощо. Отже, ми вважаємо, що розгляд касаційних скарг без участі касатора та інших осіб не має своєї процедури розгляду, тобто справи розглядаються колегіями суддів кулуарно без жодного дотримання процесуального законодавства, оскільки процесуальний кодекс навіть формально не передбачає того, що даний суд розглядає справи за правилами, установленими для розгляду справ у суді першої чи другої інстанції. Таким чином, ця стадія судового процесу є по суті закритою не лише для суспільства, а і для самих сторін, які є заінтересованими особами в ході розгляду їх справи. З урахуванням даних обставин взагалі є незрозумілим, як процесуально працює касаційна інстанція Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Стаття 331 ЦПК України 1963 року зі змінами у ЦПК України 2001 року чітко визначала порядок розгляду касаційних справ, зокрема: головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа, за чиєю скаргою та на рішення якого суду розглядається, а також з’ясовує, хто з осіб, які брали участь у справі, з’явився, установлює їх особу.

Сьогодні ж відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції лише перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права.

Крім того, ч. 3 ст. 335 ЦПК України передбачає, що суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.

Господарський процесуальний кодекс України в ч. 1 ст. 111-7 повторює зміст ч. 1 ст. 335 ЦПК України. У той же час ч. 2 ст. 111-7 ГПК України зазначає, що «касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази». Аналогічні обмеження касаційної інстанції закріплені й у ст. 220 КАС України. Якщо порівняти в цій частині вимоги Болгарського Цивільного процесуального кодексу, то останній не підходить до цих питань узагальнено, а вводить обмеження на касаційне оскарження судових рішень. Так, процесуальне законодавство допускає до касаційного оскарження цивільні й торгові справи лише з ціною позову до 5000 левів. Крім того, сюди належать і колективні трудові спори, рішення по захисту від незаконного звільнення, інші трудові справи (ст. 218 ЦПК Болгарії).

На відміну від такого підходу Федеральний Верховний Суд Німеччини, являючи собою ревізійний суд, може розглянути будь-яку справу, якщо вона має принципове значення, або якщо прийняття рішення судом ревізійної інстанції вимагають інтереси забезпечення подальшого розвитку права або забезпечення єдності судової практики.

Така структура ревізії в першу чергу зорієнтована на вплив права на суспільство, на його розвиток та забезпечення єдності судової практики, надаючи ревізійному суду максимально широких можливостей. При цьому розмір вартості предмета спору не відіграє в цьому випадку важливої ролі ^[477] [80].

Такий підхід до касаційного провадження можна застосувати і в Україні, оскільки спрямування лише на відновлення матеріального чи виправлення порушень процесуального права є надто вузьким для повноважень касаційної інстанції.

Якщо ст. 338 Цивільного процесуального кодексу України зазначає загальні підстави для скасування рішення судів на підставі порушень норм матеріального чи процесуального права, то ст. 111 -10 ГПК України конкретно визначає, які порушення норм процесуального права є безумовними підставами для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного суду: 1) справу розглянуто в незаконному складі колегії суддів; 2) справу розглянуто судом за відсутності будь-якої зі сторін, не повідомленої належним чином про час і місце засідання суду; 3) суд прийняв рішення, що стосується прав і обов’язків осіб, які не були залучені до участі у справі; 4) рішення не підписані кимось із суддів або підписані не тими суддями, що зазначені в рішенні або постанові; 5) рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглядала справу; 6) рішення прийнято судом із порушенням правил предметної або територіальної підсудності чи з порушенням правил виключної підсудності.

З цього приводу Кодекс адміністративного судочинства України в ч. 2 ст. 224 зазначає, що не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Аналогічне правило закріплено й у ч.2 ст. 337 ЦПК України. Якщо порівняти дані правила з конкретизацією порушень процесуального законодавства, які законодавець відніс до суттєвих у ст. 110-10 ГПК України, то можна сказати, що судове рішення є «правильним по суті

і справедливим» (ч. 2 ст. 337 ЦПК України) навіть тоді, коли воно підписано іншими суддями чи в незаконному їх складі.

Практика показує, що суди часто розглядають непідвідомчі чи територіально непідсудні їм справи, заздалегідь знаючи, що це незаконно. Трапляється, що проекти рішень, написані помічниками суддів, містять прізвища суддів, які взагалі не приймали рішення у справі. Ці судді підписують такі рішення автоматично, оскільки кожен суддя кожного дня підписує стільки рішень, супровідних документів, їх копій, що в разі їх прочитання, суддя тільки тим і буде займатися, що читатиме документи, тому судді, як правило, довіряють своїм помічникам, підписуючи документи автоматично. Але, незважаючи на це, суд не звільняється від процесуальної відповідальності й такі рішення, безумовно, є незаконними і підлягають скасуванню.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 336 ЦПК України касаційна інстанція має право постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції. У той же час п. 5 ч. 1 ст. 336 ЦПК України надає право касаційній інстанції скасовувати судові рішення, ухвалювати нове рішення або змінювати рішення, не передаючи справу на новий розгляд.

Ми вважаємо, що ці два положення є нелогічними одне щодо одного. Якщо залишити чинним п. 2 ст. 336 ЦПК України, то суд касаційної інстанції здебільшого не прийматиме остаточних рішень, а намагатиметься спрямовувати справи на повторний розгляд, як правило, до апеляційного суду. Такий підхід затягує остаточний розгляд справ і збільшує судові витрати, пов’язані з наданням правової допомоги, витрати на дорогу, проживання тощо. Тому касаційна інстанція повинна діяти за правилами апеляційної, тобто під час скасування судового рішення касаційний суд в обов’язковому порядку повинен ухвалити нове рішення, не повертаючи справу на повторний розгляд. Тим більше, що таке право останній має відповідно до процесуального законодавства. З урахуванням даних обставин ми вважаємо, що п. 2 ч. 1 ст. 336 ЦПК України і ст. 338 313

ЦПК України, яка регулює порядок скасування рішення і передачі справ на новий розгляд, потрібно виключити з Цивільного процесуального кодексу України.

Треба зазначити, що касаційне провадження фактично не має своєї процесуальної процедури, тому весь процес проводиться без його технічної фіксації. Так, ч.1 ст. 332 ЦПК України зазначає, що «попередній розгляд справи має бути проведений протягом п’яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у нарадчій кімнаті без повідомлення осіб, які беруть участь у справі». З цього приводу виникають питання: як можна перевірити, що касаційний суд діє саме так? чи мало місце попереднє судове засідання і за якою процедурою воно проводилося? На ці питання ми отримати відповіді не зможемо, оскільки, по-перше, процесуальний закон обмежує доступ громадян до судочинства настільки, що весь процес є закритим, по-друге, касаційне провадження не має своєї процедури, а відповідно і фіксації судового процесу. Такий підхід дає можливість не вникати в суть касаційних скарг. Цей висновок підтверджується і судовою статистикою за 2011 рік, коли Верховним Судом України було скасовано 5,4 тис. судових рішень, які вже пройшли касаційну інстанцію. Такий показник неякісного судочинства в суді по суті останньої судової інстанції вказує на певні проблеми касаційного судочинства.

Ми вважаємо, що участь касатора в попередньому судовому засіданні дійсно може бути необов’язковою, що й закріплено в ч.1 ст. 332 ЦПК України, але за наявності клопотання касатора про розгляд справи за його участю касаційна інстанція зобов’язана допустити касатора до участі в судовому засіданні суду останньої інстанції. Про свою участь у судовому засіданні касаційного суду касатор повинен зазначати у своїй касаційній скарзі. Такий підхід, з одного боку, усуне закритість касаційної інстанції, а з іншого - надасть можливість сторонам бути вислуханими, що для демократичного суспільства є дуже важливим моментом. Небезпека того, що всі касатори та учасники процесу неодмінно скористаються таким правом, є передчасною, про що свідчить практика апеляційних 314

спеціалізованих судів. З урахуванням даних обставин ст. 326 ЦПК України можна доповнити частиною четвертою в такій редакції: «До касаційної скарги додається письмова заява, у якій зазначається, буде брати участь у розгляді своєї касаційної скарги касатор чи ні». У такому випадку частини 4 та 5 даної статті відповідно треба вважати частинами 5 та 6 даної норми.

Крім того, відповідно до ст. 347 ЦПК України «Про прийняте рішення (ухвалу) суд касаційної інстанції в судовому засіданні оголошує особам, які беруть участь у справі». Безумовно, це так, оскільки інститут оголошення судового рішення був обов’язковим ще з часів античного Риму. Він є обов’язковим і сьогодні як в суді першої, так і другої інстанції, оскільки неоголошене судове рішення є таким, що не ухвалено. На рівні касаційної інстанції рішення чи ухвала оголошуються лише в разі наявності осіб, які беруть участь у справі, але якщо такі особи не беруть участі в розгляді справи, то судові рішення за змістом процесуальних норм касаційним судом не оголошуються. І це дійсно так, оскільки за змістом ч. 6 ст. 333 ЦПК України суд касаційної інстанції, «вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, виходить до нарадчої кімнати». У той же час за відсутності осіб, які беруть участь у справі, суд не перебуває в нарадчій кімнаті, а відповідно ухвалює судові рішення кулуарно, оскільки процесуальний закон не дає роз’яснень, як повинен діяти касаційний суд у подальшому. Таким чином, якщо суди першої та другої інстанції зобов’язані суворо дотримуватися норм процесуального законодавства, то касаційні суди можуть таке законодавство ігнорувати. У такому випадку суди касаційних інстанцій порушують принцип законності, оскільки касаційний суд у такому разі стає ще одним адміністративним органом, який просто відписує касаційні скарги. Безумовно, такий підхід необхідно змінити, що й повинно знайти своє відображення в Судовому процесуальному кодексі України.

4.3