Проблемні питання розгляду цивільних справ у Верховному Суді України та шляхи їх вирішення

У теорії судового права особливе місце посідає принцип інстанційності, який відіграє ключову роль у побудові судової системи. Даний принцип тісно пов'язаний з іншим унікальним принципом - принципом спеціалізації судів.

Процесуальний статус Верховного Суду України ґрунтується на консолідації його правових інститутів з інститутами судоустрою. Проте саме правовий статус Верховного Суду України сьогодні є предметом численних наукових дискусій, оскільки на конституційному рівні він визначений найвищим судовим органом у судовій системі (ст. 125 Конституції України), у законопроекті Президента України «Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій незалежності суддів» ^[478] [256] (зміни до ст. 125 Конституції України) зазначено, що як найвищий судовий орган Верховний Суд «у визначені законом порядку та спосіб забезпечує однакове застосування норм законодавства України всіма судами загальної юрисдикції, а також здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією та законами України», а насправді останній є квазісудом, позбавленим реальних можливостей впливу на поточну судову практику та усунутим з реального судочинства. «Позбавлення найвищого судового органу права здійснювати касацію і тлумачити закон, - справедливо стверджує С.

Розглянемо етапи становлення інституту Верховного Суду України.

У грудні 1922 р. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет прийняв постанову «Про введення в дію Положення про судоустрій УРСР», відповідно до якої судову систему УРСР очолив Верховний Суд, який розпочав свою діяльність 11 березня 1923 року.

Безумовно, Верховний Суд тієї епохи працював з огляду на ідеологічні складові державної політики, яка характеризувалася постійною зміною поточного законодавства, судоустрою та судової практики.

З 28 квітня 1992 року починається реформування судової системи як складової державної влади, коли Верховна Рада України прийняла Концепцію судово-правової реформи (далі - Концепція), за якою судова влада звільнялася від контролю за судочинством з боку політичних інститутів України. Саме в Концепції судово -правової реформи гарантувалися самостійність та незалежність суддів, у тому числі й суддів Верховного Суду України.

Відповідно до Концепції Верховний Суд України став найвищою судовою інстанцією в системі загальних судів, до підсудності яких належали цивільні справи та справи, які випливали з публічно-правових відносин.

Конституція України 1996 року закріпила принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Конституції України). Щодо найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, то ним проголошувався Верховний Суд України (ч. 2 ст. 125 Конституції України).

Вищими спеціалізованими судами проголошувалися відповідні вищі суди (ч. 3 ст. 125 Конституції України).

Таким чином, на конституційному рівні було визначено статус Верховного Суду України як найвищого органу в системі судів загальної юрисдикції, що визначалося навіть порядком розташування частин ст. 125 Конституції України, якою регулювалася система майбутнього судоустрою. Такий підхід мав місце і в Законі України «Про судоустрій України», прийнятому Верховною Радою 7 лютого 2002 року.

У липні 2010 року в Україні було прийнято новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон), відповідно до якого змінилися повноваження та структура Верховного Суду України. Верховний Суд України тепер позбавлений процесуальних можливостей перегляду справ у касаційному порядку. Сьогодні він не має права надавати роз’яснення судам з питань застосування законодавства на підставі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, визнавати нечинними роз’яснення пленумів вищих спеціалізованих судів.

Таким чином, Верховний Суд України з найвищого судового органу перетворився у квазісуд із позбавленням його реальних можливостей впливу на поточну судову практику та відстороненням його від реального судочинства. У зв’язку з цим Закон обмежив можливості доступу громадян до правосуддя в найвищому судовому органі країни. У той же час правові положення Верховного Суду України вперше отримали новий статус, статус прецедентних рішень. Так, відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України «Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України». Ідентичні 318

вимоги до обов’язковості судових рішень Верховного Суду України отримали своє закріплення й у ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України та у ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Як бачимо, законодавець уніфікував процесуальне законодавство в частині судових рішень вищих спеціалізованих судів, яке стосується повноважень, підстав перегляду, увівши в усі процесуальні кодекси дослівно одинакові процесуальні норми, посиливши таким чином роль Верховного Суду України в питаннях обов’язковості судових рішень.

Якщо проаналізувати судову статистику на предмет ефективності роботи Верховного Суду України, його завантаженості порівняно із завантаженістю Вищого господарського суду України, то привертає увагу той факт, що з кожним роком кількість звернень до цих судів постійно зростала. Так, у 2001 році Верховний Суд України розглянув 17 336 справ та матеріалів. Вищий господарський суд України розглянув 2124 справи. Відповідно у 2002 р. у цих же судах було 31 812 та 16 988 справ. У 2003 р. цими ж судами було розглянуто 39 694 справи та 23 549 справ. У 2004 році - відповідно 51 289 та 25 703 справи. У 2005 відповідно - 52 493 та 25 698 справи. При цьому у 2005 році Верховним Судом України було скасовано 194 ухвали та 271 рішення Вищого господарського суду України. У 2006 році відповідно було скасовано 224 ухвали та 255 рішень, при цьому 129 рішень було скасовано з підстав різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж матеріального законодавства ^[480] [19, 33-47].

У 2006 році до Верховного Суду України, незважаючи на роботу Вищих спеціалізованих судів з господарських та адміністративних справ, надійшло 66 900 справ та матеріалів, з яких 993 рішення у цивільних справах та 445 ухвал судів було скасовано. Було скасовано 77 постанов Вищого адміністративного суду України та 361 постанова Вищого господарського суду України ^[481] [17, 30-44]. У 2009 р. Верховний Суд України розглянув 60, 6 тис. справ і

матеріалів, з яких скасував 3,8 тис. судових рішень у цивільних справах, 164 постанови Вищого адміністративного суду України та 275 рішень Вищого господарського суду України ^[482] [14, 20-35].

Отже, якість роботи квазісудів, якими на той час були Вищі спеціалізовані суди України, була не найкращою, і в цьому аспекті Верховний Суд України, незважаючи на по суті подвійну касацію, відігравав роль останньої інстанції, після якої справа набувала остаточності у своєму розгляді й вирішенні її по суті. Разом із тим ще Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року № 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України) по суті було розставлено акценти, за якими касаційна функція організаційно не могла бути поширеною, оскільки касаційна розгалуженість повноважень, на думку Конституційного суду України, є проблематичною. Таким чином, у 2003 році було закладено питання про неможливість подвійної касації. Така суперечлива, на нашу думку, концепція була реалізована в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» у 2010 році. У зв’язку з цим Верховний Суд України сьогодні має право розглядати цивільні, господарські, адміністративні справи лише за умови допуску такої справи Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ (ст. 360 ЦПК), Вищим господарським судом України (ст. 111-21 ГПК), Вищим адміністративним судом України (ст. 240 КАС).

Таким чином, Верховний Суд України втратив власне начало, характерне для нього як для найвищого судового органу. На думку В.В. Сердюка, Верховний Суд України став винятковою інстанцією, що втратила свої завдання і повноваження з питань забезпечення однакового застосування судами законодавства. Реорганізація ж Верховного Суду України призвела до появи «визначеної кількості почесних сенаторів, які в судочинстві виконуватимуть роль «весільних генералів» з позбавленням будь-яких дієвих процесуальних повноважень» ^[484] [303, 41].

Відповідно до ст. 360-3 ЦПК України до повноважень Верховного Суду України віднесено право повного або часткового задоволення заяви або відмова в задоволенні такої заяви.

Як бачимо, у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві на рівні Верховного Суду України склалася парадоксальна ситуація: рішення Верховного Суду України є обов’язковим не лише для судів, а й для всіх органів, які займаються правозастосовною діяльністю, і в той же час Верховний Суд України не може скасувати судові рішення нижчестоящих судів, навіть якщо відповідно до правових позицій Верховного Суду України вони є незаконними. У зв’язку з цим такі судові рішення продовжують своє існування у просторі й часі. Так, у 2012 році Верховний Суд України переглянув 250 справ, але лише у двох випадках удалося ухвалити

нові судові рішення. У зв’язку з цим відсутність повноважень для скасування незаконних судових рішень дає можливість залишатися таким рішенням у силі ^[485] [287, 15]. Безумовно, така ситуація є

проблемною, разом з тим її можна вирішити шляхом уніфікації процесуального законодавства з метою внесення подальших змін до ЗУ «Про судоустрій і статус суддів». З урахуванням даних обставин є доцільним внести зміни до ч. 1 ст. 360-3 Цивільного процесуального кодексу України, виклавши частину першу даної норми в такій редакції: «1. За наслідками розгляду справи Верховний Суд України більшістю голосів від складу суду приймає постанову:

1) про повне або часткове скасування всіх судових рішень і прийняття на цій основі нового судового рішення;

2) про скасування повністю чи частково рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ і залишення в силі рішення апеляційного суду;

3) про відмову в задоволенні заяви».

Такий підхід до повної ревізії всіх судових рішень Верховним Судом України є, безумовно, необхідним, особливо сьогодні, коли судочинство переживає кризу, коли довіра до суду падає. Так, довіра українців до судів за європейським соціальним дослідженням становить 2,1 бала за 5-ти бальною шкалою ^[486] [220,17]. Така ситуація призвела до того, що у 2010 році до Європейського суду з прав людини звернулося 61 тис. 300 українців, а у 2011 році вже було 64 тис. 500 таких звернень. При цьому за рішенням Європейського суду з державного бюджету у 2010 році було сплачено 29 174 853 грн. 54 коп., а в 2011 році такі сплати склали 25 021 734 грн. 79 коп. ^[487] [251, 24].

Ми вже говорили про закритість Вищих спеціалізованих судів, які розглядають справи в касаційному порядку, оскільки розгляд касаційних скарг суди проводять без виклику касаторів та інших осіб, які брали участь у розгляді справи, а відповідно до цього по суті відсутнє процесуальне законодавство, яке повинно регулювати порядок розгляду касаційних справ. Чинне процесуальне законодавство в усіх процесуальних кодексах регулює лише ті випадки, коли касаційний суд викликає сторони для надання пояснень. У цьому зв’язку ч.5 ст. 360-2 ЦПК України зазначає, що «особа, яка подала заяву про перегляд судових рішень, та особи, що приєдналися до неї, у разі їх прибуття в судове засідання мають право надати пояснення по суті заявлених вимог. Якщо такі заяви подали обидві сторони, першими дає пояснення позивач. Для з’ясування сутності норми матеріального права, яка неоднаково застосована, можуть заслуховуватися пояснення представників органів державної влади». Порівнюючи в цій частині касаційну і екстраординарну інстанції, ми, безумовно, доходимо висновку про більшу демократичність судової процедури екстраординарного суду, оскільки чинне процесуальне законодавство надає можливість доступу до правосуддя в найвищу судову інстанцію - Верховний Суд України, на відміну від вибірковості касаційної процедури.

Безумовно, фактична втрата Верховним Судом України права на правосуддя негативно позначилася на міжнародному іміджі України ⁴⁸⁹ [234, 12], оскільки кожна гілка судової влади, діючи відокремлено, обирає сьогодні самостійний шлях розвитку. Такий підхід є небезпечним, особливо за проголошеного принципу верховенства права, коли право ґрунтується не лише на праві закону, але й на звичаях, природних правах, справедливості. Це потребує безумовної синхронізації судової практики в єдиному центрі, щоб судові рішення в усіх видах судочинства ґрунтувалися на єдиних підходах і процесуальних принципах, поняттях, процедурі. Замість цього

⁴⁸⁹ Онопенко В. В. Верховний Суд України і демократичне суспільство: витоки та перспективи : Виступ на науково-практичній конференції / В. В. Онопенко // Вісник Верховного Суду України. - 2013. - № 2.

сьогодні кожна судова гілка формує свою судову практику, що призводить не до синхронізації, а до розбалансованості судової практики в Україні. Сьогодні ж Верховний Суд України має можливість скеровувати судову практику лише у вузькому процесуально-правовому сегменті. Так, відповідно до ч.1 ст. 355 ЦПК України «Заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визначена Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом».

Такий же підхід до цього питання мають Господарський процесуальний кодекс та Кодекс адміністративного судочинства України, дублюючи дану норму із Цивільного процесуального кодексу (ст. 111-16 ГПК, ст. 237 КАС). Таким чином, законодавець у цій частині вже уніфікував процесуальне законодавство, увівши в усі процесуальні кодекси однакові за змістом глави, які мають одну й ту ж назву: «Перегляд судових рішень Верховним Судом України», зазначаючи при цьому, що перегляд судових рішень можливий потягом одного місяця із дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання на підтвердження підстав щодо неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Таке рішення повинно бути ухвалене не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява (ч. 1 ст. 356 ЦПК).

Заява про перегляд судових рішень на підставі встановлення міжнародною установою, юрисдикція якої визначена Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, може бути подана не пізніше одного місяця з дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною установою, стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного (ч. 2 324

ст. 356 ЦПК). Безумовно, такі строки обмежують право особи на судовий захист. Разом з тим такий підхід є необхідністю, оскільки це диктується оперативністю судового розгляду справ, необхідністю збереження доказів, швидкоплинністю змін у законодавстві тощо. На нашу думку, «розширення повноважень Верховного Суду України в частині формування в Україні прецедентного права, з одного боку, призведе до стабільності матеріального законодавства, а з іншого - надасть Верховному Суду України всіх повноважень найвищого судового органу в країні» ^[488] [176, 134], оскільки лише одне

положення про обов’язковість судових рішень Верховного Суду України для всіх судів України ще не можна розглядати як наявність прецедентного права в Україні. Це лише пролог, оскільки прецедентне право є джерелом права. Звичайно, ми говоримо про право як цілісний комплекс, який об’єднує в собі матеріальне і процесуальне право. Діяльність Верховного Суду України пов’язана з дозвільним правом, обмеженим лише двома повноваженнями Верховного Суду України. З цих підстав ми говоримо про обмежений прецедент, в основу якого покладаються лише ті випадки, з якими вимушені погоджуватися вищі спеціалізовані суди. Але якщо є хоча б найменша можливість полеміки щодо неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, касаційні інстанції відмовляють у дозволі на перегляд своїх рішень, що, безумовно, призводить до порушень принципу верховенства права. Разом з тим позиції Верховного Суду України по суті не є судовими рішеннями в розумінні ст. 215 ЦПК України. Це лише Постанови судових палат Верховного Суду України, які ухвалюються від імені держави з викладенням своєї правової позиції. Наприклад: Постанова Верховного Суду України від 12 березня 2011 року щодо заяви ПАТ «Лігобуд» і ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про виконання зобов’язань за гарантією перед ТОВ «Іст Гейт Логістик» у зв’язку з різним застосуванням касаційним судом ст. 200 та ч.1-3 ст. 563 ЦК України. У своєму правовому висновку Верховний Суд України зазначив: «Обов’язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначенням в гарантії документів. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає» ^[489] [249, 20]. Такою є, наприклад, і Постанова Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року, де Верховний Суд надав правовий висновок по заяві М.О.С., який діяв в інтересах В.Д. та В.К. щодо встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, поділу спільного майна подружжя, визнання недійсним договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, визнання права власності на ½ частину житлового будинку та земельної ділянки.

На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права заявник надав рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 серпня 2011 р., ухвали колегії суддів цієї ж судової палати від 13 липня 2011 р. та від 25 серпня 2011р., правовідносини в яких подібні до правовідносин у справі. З урахуванням даних обставин Верховний Суд України у своїй Постанові від 20 лютого 2012 року висловив правову позицію, яка в подальшому стала обов’язковою для судової практики. Зокрема, Верховний Суд України зазначив, що згідно зі ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь- якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Отже, застосовуючи ст. 74 СК України, слід виходити з того, що ця норма стосується випадків, коли чоловік і жінка не перебувають у будь - якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, які притаманні подружжю ^[490] [249,26]. У подальшому Верховний Суд України, об’єднуючи справи єдиної категорії, публікує найсуттєвіші рішення в об’єднаних висновках. Так, Верховний Суд України опублікував свої правові висновки, викладені, наприклад, у прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС України за 1 півріччя 2012 року ^[491] [78, 30].

Треба зазначити, що кожна постанова Верховного Суду України є спеціальним процесуальним документом, у змісті якого виражено правило правової поведінки, обов’язкове для нижчестоящих судів, оскільки Постанова надає такому правилу сили норми права. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що сьогодні в Україні діє кодексове право і прецедентне право. Якщо кодексове право має своє закріплення в нормах права, то прецедентне право утворюється шляхом тлумачення норм права, розширення сфери їх правозастосування. На цій підставі формується не лише судова практика, а й закладаються основи судової правотворчості, які в подальшому сприяють появі нових норм права. Усе це має місце через прийняття Верховним Судом України своїх постанов, рішень Конституційного Суду України, рішень Європейського суду з прав людини. Кожне з таких рішень є джерелом права. У зв’язку з цим ми погоджуємося з О.Ф. Скакун, яка стверджує, що наслідком визнання прецеденту джерелом права є констатація того факту, що судові органи здійснюють не тільки юрисдикційну функцію, але й займаються правотворчістю ^[492] [307, 593]. Разом з тим ми не можемо сказати, що прецедентні рішення, у яких сформовані правові позиції найвищих судових органів у країні, можуть підміняти чинне законодавство і бути панацеєю в питаннях стабільності судової

практики. Безумовно, суспільні відносини у країні розвиваються стрімко. З урахуванням даних обставин змінюється і чинне законодавство. Наявні правові позиції вищих судових органів через три-п’ять років можуть не відповідати фактичним законодавчим позиціям, але ж вони не скасовуються і будуть діяти. У цій частині слушним є зауваження С.І. Запари про те, що законодавчо неврегульованим залишається питання, як діяти тоді, коли правові позиції Верховного Суду України не будуть відповідати вже зміненому чинному законодавству. У зв’язку з цим «виникають серйозні ризики прийняття значної кількості судових рішень, які можуть суперечити одне одному та можуть зробити національну систему ще більш відкритою до прийняття «неправових рішень» ^[493] [453, 664]. З урахуванням даних обставин необхідно розширити

повноваження Верховного Суду України для того, щоб на цій підставі Верховний Суд України мав право змінювати свої правові позиції за своєю ініціативою, як це робить Європейський суд з прав людини. Відповідно до цього необхідно доповнити Цивільний процесуальний кодекс України ( та інші процесуальні кодекси ) новою статтею - 355-1, яка матиме назву «Право Верховного Суду України щодо зміни своїх правових позицій», оскільки в усіх цих кодексах глави про перегляд судових рішень Верховним Судом України є ідентичними. Таким чином, дану норму необхідно викласти в такій редакції: «У разі зміни матеріального чи процесуального законодавства, якому будуть суперечити правові позиції Верховного Суду України, які були висловлені за раніше чинного законодавства, Верховний Суд України за своєї ініціативи може змінювати свої правові позиції під час розгляду нових справ відповідно до його юрисдикції». Такий підхід дасть можливість усунути із правового поля ті правові позиції, які не відповідають суспільним відносинам, що мають місце в країні на день розгляду справ. Безумовно, це буде сприяти оновленню судової практики та скасуванню абстракції судових рішень, прагматичності судових рішень та поєднанню наукових досліджень із чинною практикою судочинства.

Разом з тим, аналізуючи сучасний стан цивільного, господарського, адміністративного судочинства, ми дійшли висновку, що прецедентне право з його високим ступенем застосування принципу верховенства права поступово буде залучати до своєї «орбіти» положення звичаїв, традицій, які мають місце на території України, оскільки саме в Україні надзвичайно високий рівень суспільного відчуття доброти, справедливості, чесності. Такий стиль є суто англійським підходом до формування прецедентного права, яке формувалося на основі загального права ще з давніх часів ^[494] [3, 41]. Україна може досягти в цьому напрямі значних успіхів, оскільки має потужний науковий потенціал, сучасне законодавство і високого рівня спеціалістів у вищих судових органах.

Отже, Верховний Суд України не створює нових законів. У своїх правових позиціях він декларує суть і зміст норм права, тлумачить їх з точки зору справедливого правозастосування. При цьому тлумачення норм права не є абстрактним. Воно здійснюється відповідно до встановлених фактів, схожих за своєю суттю і змістом з іншими судовими справами, поєднуючи їх і пропонуючи єдиний підхід до розгляду однотипних справ однієї і тієї ж категорії справ, які ґрунтуються на одних і тих же матеріальних нормах права, єдиних принципах, єдиному розумінні справедливості. При цьому, якщо парламент створює норми права, урегульовуючи правовідносини на майбутнє, то суд, застосовуючи такі норми, поступово напрацьовує практику їх правозастосування ^[495] [441, 104]. Разом з тим сьогодні ми маємо парадоксальну ситуацію, коли Верховний Суд України, маючи можливості, пов’язані з обов’язковістю своїх правових позицій для нижчестоящих судів, цими ж судами обмежується у своїх повноваженнях. Це прослідковується навіть у тому, що Верховний Суд України не має права приймати безпосередньо заяви до свого провадження, оскільки відповідно до ч.1 ст. 358 ЦПК України заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ та інші Вищі спеціалізовані суди. Таким чином, Верховний Суд України перебуває за межами безпосереднього реального судочинства. Він уводиться в його межі лише тоді, коли це дозволить йому один із Вищих спеціалізованих судів. Такий підхід щодо надання або відмови в наданні права на перегляд своїх судових рішень Вищими спеціалізованими судами дає привід підозрювати суддів цих судів у можливих зловживаннях, оскільки Верховний Суд України може скасувати їх рішення. А це означає, що такі судді допустили порушення у своїй роботі. Такий підхід підриває довіру до судової системи. Принцип верховенства права застосовується тоді, коли для цього дається дозвіл нижчестоящого суду.

Безперечно, з огляду на це вважаємо доцільним і актуальним законопроект Президента України «Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій незалежності суддів» ^[496] [256]

(зміни до ст. 125 Конституції України), у якому зазначено, що як найвищий судовий орган Верховний Суд «у визначені законом порядку та спосіб забезпечує однакове застосування норм законодавства України всіма судами загальної юрисдикції, а також здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією та законами України». Ми, без сумніву, підтримуємо запропоноване президентом повернення Верховному Суду його повноважень.

Безумовно, «право судді на ухвалення судових рішень усіма судовими інстанціями повинно ґрунтуватися на вимогах принципу верховенства права, який полягає в інтерпретації суддями принципів матеріального і процесуального права з урахуванням нових, установлених у судових засіданнях фактів, їх аналізу з точки зору правових позицій Верховного Суду України. Такими правовими

позиціями ущільнюється зміст норм права, що усуває правовий «люфт» під час правозастосування таких норм»^[497] [176, 135]. З

урахуванням даних обставин рішення Верховного Суду України повинні: а) відповідати принципам справедливості; б) бути суспільно доцільними; в) ураховувати наявні прецеденти; г) бути раціональними; д) відповідати здоровому глузду.

З урахуванням критеріїв, які висуваються до рішень Верховного Суду України, необхідна: а) наявність високого професійного рівня суддів; б) незалежність суддів, у тому числі й у питаннях матеріального забезпечення; в) уміння акумулювати різні точки зору при колегіальній формі прийняття рішення.

Незмінною повинна залишатися лише доктрина судового прецеденту, за якою судді зобов’язані вирішувати те чи інше правове питання таким же чином, як воно було вирішено раніше ^[498] [1, 173­174]. У той же час необхідно зауважити, що за відсутності певного прецеденту судді, безумовно, повинні ухвалювати судові рішення, виходячи із «власного розуміння справедливості та суспільної доцільності» ^[499] [67, 76].

Доктрина сучасного прецедентного права в Україні, незважаючи на те, що таке право лише починає формуватися в Україні Верховним Судом, полягає в тому, що не лише суддя пов'язаний із судовими прецедентами вищих судів (Верховного Суду України, Конституційного суду України, Європейського суду з прав людини), але такі рішення є обов’язковими і для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно - правовий акт, що містить зазначену норму права. Таким чином, прецедентне право в Україні вже сьогодні виходить за межі поняття «судовий прецедент» і формує поняття «адміністративний прецедент», за яким рішення державних органів, їх службових та посадових осіб повинні ґрунтуватися на правових позиціях Верховного Суду України. Отже, прецедентні рішення ретранслюються не лише на судові рішення, але й на адміністративні рішення, які приймаються в нашій державі. Безумовно, це нові, ще досконало не досліджені інститути, які в даній главі отримали лише схематичні доктринальні напрями.

4.4