Судове процесуальне право як складова частина судового права

Наприкінці ХІХ століття, досліджуючи структуру та принципи побудови цивільного і кримінального процесів, В.А. Рязановський, М.М. Розін, І.В. Михайловський, І.Я. Фойницький звернули увагу на те, що ці судові процеси, незважаючи на різний предмет їх розгляду, є схожими, оскільки вони ґрунтуються на однакових процесуальних принципах та інститутах, мають подібну структуру судового процесу, єдину процесуальну форму - судове засідання.

зазначав, що завданням суду в усіх процесах (цивільному, господарському, кримінальному, адміністративному) є встановлення права і в разі необхідності його захист. Учений писав, що в усіх процесуальних галузях права збігаються не лише завдання й мета процесуальної діяльності, але і їх юридична природа (конструкція) процесу, основні принципи судоустрою та судочинства^[501] [294, 31].

До ідеї судового права вчені повернулися лише в 1927 році. Визначальною в цьому плані була робота М.М. Полянського «Очерки общей теории уголовного процесса», а в 1983 році, більше ніж через п'ятдесят років, до цієї ідеї звернувся авторитетний колектив науковців (М.М. Полянський, М.С. Строгович, В.М. Савицький, А.А. Мельников) у монографії «Проблемы судебного права»^[502] [269]. У даній роботі було зроблено спробу сформулювати єдине поняття юридичної процесуальної форми та широко інтерпретувати цивільне процесуальне право в межах єдиної науки судового права. Структура такого права обумовлювалася наявністю процесуальних галузей права та судоустрою. Незважаючи на те, що ця теорія зазнала критики^[503] [77], вона мала і своїх прихильників^[504] [280].

Сучасний об’єктивний процес розвитку цивільного процесуального права сприяв не лише виділенню з Цивільного процесуального кодексу господарських та адміністративно-правових відносин, а і утворенню на цій основі двох самостійних процесуальних галузей права: господарсько-процесуального та адміністративного процесуального права.

Сьогодні дані галузі процесуального права відповідно регулюються Цивільним процесуальним, Господарським

процесуальним кодексами України та Кодексом адміністративного судочинства. При цьому, незважаючи на різні предмети процесуального регулювання, усі три процесуальних кодекси ґрунтуються на одних і тих же принципах, маючи однакові процесуальні інститути, процедуру судового розгляду справ, інстанційність оскарження й розгляду справ в апеляційному і касаційному порядку.

У той же час розвиток процесуального права в Україні сприяв розвитку і судової системи, суть і зміст якої в 1996 р. було втілено в Законі України «Про судоустрій». Після прийняття у 2004 році нового Цивільного процесуального кодексу змінилися і підходи до судоустрою в державі, що втілено в новому Законі України «Про судоустрій і статус суддів». При цьому інстанційна система судочинства, яка має своє закріплення в кожному процесуальному кодексі, є відтворенням інстанційної структури судоустрою в Україні.

Разом з тим для процесуальної науки кінця ХХ століття суттєвим був «оновлений» підхід до співвідношення матеріального і процесуального права, згідно з яким за наявності процесуальних джерел, які випливають із матеріальних галузей права і регулюють їх, правомірним буде процес пошуку самостійної процесуальної форми для кожної такої галузі права ^[505] [107]. Такий концептуальний підхід сприяв появі цілої низки дисертацій із цивільного процесу, у яких критикувався Цивільний процесуальний кодекс України, а разом з тим і саме процесуальне право, яке ввібрало справи, що випливали з адміністративно-правових правовідносин, а також справи за участю колгоспів, оскільки останні були юридичними особами, а тому їх справи повинні були розглядатися в порядку арбітражного провадження (сьогодні господарського судочинства), хоча насправді вони розглядалися в загальному суді.

Розуміючи таку ситуацію, науковці ведуть пошук нових підходів як до питань судоустрою, так і до єдиних вимог і процедур судових засідань. При цьому науковці знову звернулися до ідеї створення нового напряму в юриспруденції, який отримав назву «судове право». Разом з тим, на нашу думку, така увага є надто звуженою. Так, Є. Кімінчіжі у своїй роботі «Судебное право: основные направления и тенденции развития» зазначає, що судове право являє собою юридичну науку, об’єктом вивчення якої є судова влада ^[506] [141]. Н.А. Колоколов стверджує, що об’єктом вивчення судового права все ж є знання про судову владу. При цьому це питання потребує загального тлумачення в межах єдиної фундаментальної науки ^[507] [152,6]. Звертає на себе увагу той факт, що питання Судового права завжди актуалізується в період становлення судової влади. Уперше про судове право заговорили після Судової реформи 1864 року. При цьому И. Я. Фойницький звертав увагу на тісний зв'язок кримінального судочинства з цивільним і адміністративним процесами. «Судебный порядок состоит в разбирательстве спорного вопроса судебными листами при участии заинтересованных в том сторон.

В.Н. Протасов у зв’язку з цим зазначає, що взагалі немає необхідності в окремій галузі судового права. Як теорія це допустимо, оскільки вона має свій предмет дослідження, а у практичному плані це не потрібно ^[509] [270, 20].

Разом з тим ще в 1919 році В.А. Рязановский стверджував, що на той час «говорити про єдиний процес і про єдину процесуальну науку... ще зарано, але разом з тим... тенденція розвитку сучасного процесу веде до об’єднання різних його видів і створення єдиного процесуального права» ^[510] [293].

Сьогодні цю думку в Україні підтримав А.О. Селіванов, який у своїй роботі «Судове право: нова галузь права чи теоретична думка» зазначає, що в сучасному вітчизняному правознавстві створено передумови для формування нових поглядів учених-юристів та суддів на зміст і форми судової діяльності, контрольні функції судової влади, застосування доктринальних підходів у здійсненні правосуддя як форми правозастосування і правотворчості. У той же час спрямування змісту судових актів пропонується розглядати як виконання безпосередньо регулюючої функції стосовно учасників (сторін) судового процесу. У сукупності це утворює цілісне правове явище, яке позитивно сприймається науковцями, суспільством і державою. Таким чином, є можливість об’єднати погляди вчених- юристів і практиків щодо предмета нової доктрини - судового права, що становить зміст вчення про судову сферу професійної діяльності ⁵¹³ [301, 77]

Ми підтримуємо думку А.О. Селіванова в цій частині, але зазначимо, що судове право необхідно розуміти як факт, який уже має місце в нашому суспільстві. На сьогодні науковці не надають йому значення, займаючись лише розбудовою судової системи та коригуванням чинних процесуальних кодексів. Безумовно, це питання, які також потребують вирішення, але вони не мають кардинального впливу на всю процесуальну систему у країні, оскільки такі дослідження стосуються лише окремих процесуальних галузей права.

Разом з тим процесуальна наука перебуває на тій стадії розвитку, коли потрібно не приймати все нові й нові процесуальні кодекси відповідно до кожної галузі матеріального права, як це робилося донедавна, а навпаки - необхідно розробити концепцію єдиного підходу до судового захисту. При цьому така концепція не повинна бути певним напрямом з удосконалення діяльності окремих спектрів судової влади чи судово-процесуальних кодексів, а єдиним функціональним судово-процесуальним законодавством, яке б застосовувалося однотипно в усіх судових процесах, незалежно від того це цивільне, господарське чи адміністративне судочинство. ^[511] Безумовно, можна заперечувати такий підхід, посилаючись на різні предмети спорів, які потребують регулювання різними процесуальними галузями права, але, крім цього, аргументів для заперечення об’єднання всіх процесуальних кодексів в єдиний Судовий процесуальний кодекс, який повинен діяти в галузі судового права, утворюючи собою підгалузі цивільного, господарського та адміністративного права, навести неможливо. Звичайно, не можна не погодитися, що і цивільний, і господарський, і адміністративний процес, а переважно і кримінальний процес, є спорідненими суміжними галузями права, які мають одні й ті ж правові завдання, принципи, інститути, інстанційну структуру, структуру і зміст процесуальних документів тощо.

З урахуванням даних обставин ми вважаємо, що «вчення про цивільне, господарське, адміністративне, кримінальне процесуальне право сьогодні не може вважатися перспективним, якщо ці галузі будуть розвиватися відокремлено. Таким чином, на нашу думку, структуру судового права повинні складати питання: а) судоустрою і статусу суддів; б) єдиного Судового процесуального кодексу; в) прецедентного та доказового права як самостійних дисциплін»^[512] [188, 228].

Безумовно, якщо поставитися до цього питання лише як до доктрини, то практичного результату це не принесе, оскільки це питання так і залишиться на рівні наукової полеміки, не впливаючи ні на конституційні норми в питання судоустрою, ні на розвиток і організацію судової влади, ні на саме процесуальне законодавство, яке й далі буде дублювати одне одного, але в різних судових процесах.

Разом з тим кодифікація єдиного Судового процесуального кодексу України, як і сама доктрина судового права «не має безпосереднього регулятивного впливу на відносини між суддями, між судами різної інстанції,... між судами та органами публічної влади» ^[513] [301, 78-79]. Разом з тим така позиція, безумовно, потребує змін великого кодифікованого масиву. Але це той перспективний шлях, який веде до застосування принципу верховенства права та єдиного процесуального підходу до всього судочинства як єдиного мегаінституту.

Якщо йти новим шляхом, який відкриває нові підходи та перспективи щодо зміни судоустрою та утворює єдині процедури в усіх судових процесах, то судове право потрібно розглядати як нову галузь права. Так, це буде мегагалузь, яка охоплюватиме всі чотири сьогоднішні процесуальні галузі, що в такому разі стануть самостійними підгалузями права. Безумовно, якщо розглядати судове право з позиції уніфікації процесуального права, що є неминучим, то можна говорити про судове право як про комплексну галузь права, яка буде формуватися із трьох складових, про які ми говорили вище. Разом з тим такий підхід не треба розглядати з точки зору посилення незалежності судової влади. Сьогодні суд уже отримав таку незалежність, якої ще ніколи не було на теренах України. Але це не призвело до оперативності та якості судочинства. Якщо додати до цього початок дії прецедентного права в Україні з постійним посиленням правових позицій через рішення Європейського суду з прав людини, Конституційного та Верховного Судів України за різних, хоча і схожих форм судочинства, то ми неодмінно в підсумку отримаємо хаос у судочинстві.

Безумовно, можна критикувати запропоновану концепцію створення мегагалузі права - Судового права через поєднання в ньому уніфікованого процесуального законодавства в цивільних,

господарських та адміністративних справах і законодавства про судоустрій з тих позицій, що судове право повинно об’єднувати в собі лише законодавство про судову владу. У цій частині навіть написаний проект Великого судового кодексу України (автор проекту М.І. Хандурін та М.Д. Катеринчук 2003 р.). Разом з тим це показує, що судова влада, з одного боку, і процесуальне законодавство як інструмент такої влади - з іншого, набувають свого відокремленого соціально-політичного статусу, який дає право і можливість даній концепції не лише посісти гідне місце в теоретично-прикладній сфері управління судом і судовими процесами, а й дозволяє поглянути на це з практичної точки зору. Це дає можливість говорити про те, що судове право і його складова частина Судове процесуальне право має реальну можливість посісти своє місце в публічно-правовій системі нашої держави. З прийняттям у 1996 році Конституції України конституційно було закріплено те, що «права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (ч. 1 ст. 55 Конституції України). «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі» (ч. 2 ст. 124 Конституції України). Таким чином, у державі поступово стираються пріоритети суспільного (публічного) над індивідуальним (приватним). У зв’язку з цим потребує універсальності судовий захист за єдиними уніфікованими правилами в усіх видах судових процесів. З урахуванням даних обставин можна сказати, що дане дослідження і сам Судовий процесуальний кодекс України дає початок для нових наукових досліджень, формування нової комплексної мегагалузі процесуального права - судового процесуального права, яка є складним синтезованим утворенням, що об’єднує в собі цілу низку суміжних підгалузей процесуального права.

Судовий процесуальний кодекс України в розділі, присвяченому провадженням по окремих категоріях справ, повинен містити розгляд цивільних справ із урахуванням особливостей їх предмета звернення, включаючи наступні провадження: наказне, заочне, окреме.

Необхідно приділити увагу особливостям розподілу рухомого та нерухомого майна, визнання права власності, справ у шлюбно - 340

сімейних відносинах та спорів у справах щодо житлових та земельних правовідносин. Окремий розділ повинен регулювати господарські правовідносини та спори, зокрема порядок розгляду справ про банкрутство, трудові правовідносини і спори; правовідносини і спори, які випливають із авторських і суміжних прав та справ з інтелектуальної власності. Безумовно, потребують виділення в окремий розділ адміністративні провадження. Зокрема, справи про визнання незаконними адміністративних актів, дій та бездіяльності посадових осіб та вищих державних органів; про особливості провадження у справах з питань виборів та референдуму, про дострокове припинення повноважень народних депутатів, про провадження щодо рішень, дій та бездіяльності державних виконавчих служб, про справи щодо реалізації прав на мирні зібрання, примусове відчуження земельної ділянки для суспільних потреб, скорочене провадження.

В окремому розділі Судового процесуального кодексу України необхідно закріпити питання апеляційного провадження з перевірки рішень судів першої інстанції, зокрема питань щодо права особи на апеляційне оскарження судових рішень та ухвал, строків такого оскарження, форми і змісту апеляційних скарг, порядку подання та прийняття апеляційних скарг, приєднання, доповнення, зміни або відкликання апеляційних скарг чи відмови від них, підготовки, призначення та меж розгляду апеляційних скарг, строків та порядку розгляду справ апеляційним судом, процедури розгляду апеляційних скарг по суті, змісту рішення та ухвали апеляційного суду.

Касаційне провадження по перевірці рішень судів першої та апеляційної інстанцій, які набули чинності, екстраординарне касаційне провадження Верховним Судом України, провадження по перевірці судових постанов у зв’язку з нововиявленими обставинами, а також справи, пов’язані з виконанням судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), як і провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів потребують окремих глав. Судовий контроль за виконанням судових рішень та за 341

визнанням і виконанням рішень іноземних судів в Україні та рішень Європейського суду з прав людини, а також провадження у справах за участю іноземних осіб також повинні бути закріплені в окремих главах.

Таким чином, за назвами розділів Судового процесуального кодексу України чітко простежується концепція судового захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб та інтересів держави з позицій єдності судових процедур, при цьому цивільні, господарські та адміністративні справи являють собою самостійні частини судово-процесуального права.

Методологія дослідження судового права і його складових частин у доктринальному їх розумінні полягає у виявленні тих гносеологічних зв’язків предмета і об’єкта, якими є ті управлінсько - правові функції суду як однієї з гілок державної влади, що потребують вивчення в питаннях судоустрою, його формування, функціонування та дії у сфері суспільних відносин. У той же час інша складова частина судового права - судове процесуальне право як комплексна галузь процесуального права регулює судову діяльність, яка спрямована на охорону прав, свобод та інтересів людини, прав та інтересів юридичних осіб та інтересів держави на рівні цивільного, господарського та адміністративного судочинства. Такий підхід ґрунтується на сутності єдиного процесуального регулювання міжгалузевої сфери судової діяльності, яка повинна стати предметом як вивчення, так і подальших наукових досліджень.

Таким чином, уніфікація процесуального законодавства в галузі цивільного, господарського, адміністративного процесуального права зумовлює інтеграційні процеси, які вже назріли в суспільстві, оскільки відносини, які регулюються у сфері публічного і приватного процесуального права, не пов’язані рівноправними відносинами суб’єктів. Такі суб’єкти, незалежно від місця їх процесуальних дій, діють виключно на підставі та в межах закону з урахуванням наданих їм повноважень. З урахуванням даних обставин вони повинні діяти не за розрізненим процесуальним законодавством, а за єдиним процесуальним кодексом.