Сторони в судовому процесі, їхні спеціальні процесуальні права та обов'язки. Процесуальна співучасть

Відповідно до положень статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Реалізація права на судовий захист цивільних, житлових, трудових, земельних, сімейних прав відбувається в порядку, передбаченому ЦПК України. Засобом реалізації права на судовий захист в цивільному судочинстві виступає позов.

Позов - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд.

Основні характеристики сторін як учасників цивільного процесу:

1) сторони є основними учасниками цивільного процесу, їх участь у ньому обумовлена існування спору про право матеріально. Таким чином, позивач і відповідач є (або уявляються такими, що є) учасниками матеріальних правовідносин, з яких виник спір;

2) сторони мають пряму юридичну зацікавленість в

результатах вирішення спору. Зацікавленість є

процесуальною (винесення рішення на свою користь) та матеріальною (отримання матеріальних благ, за якими звертається позивач, або підтвердження відсутності обов'язку у відповідача);

3) на сторін покладено судові витрати.

Сторонами у справах позовного провадження є позивач та відповідач.

Позивачем є особа, яка звертається за захистом своїх невизнаних, оспорюваних або порушених прав, свобод та інтересів, або на захист прав якої відкрито провадження у цивільній справі.

Право на звернення до суду з позовом включає матеріальний і процесуальний аспекти.

Матеріальний аспект права на звернення до суду можна по суті розкрити через сукупність двох умов: по-перше, особа, яка звертається до суду, має бути суб'єктом правовідносини, з яких виник спір; по-друге, у такої особи повинні бути порушені або оспорені права, свободи чи законні інтереси. Це так звані факти активної легітимації, які мають бути насамперед встановлені судом під час встановлення обставин та дослідження доказів.

Процесуальний аспект права на звернення до суду пов'язаний з наявністю у особи цивільної процесуальної дієздатності.

Відповідач - це особа, яка за заявою ініціатора цивільного процесу притягається до участі в процесі задля вирішення питання про застосування до неї заходів державно-правового примусу.

У цивільному процесі може мати місце процесуальна співучасть - участь у справі кількох позивачів та (або) кількох відповідачів.

У теорії процесуального права під процесуальною співучастю розуміють обумовлену нормами матеріального права множинність осіб на тій чи іншій стороні у цивільному процесі в силу наявності спільного права чи спільного обов'язку. Від співучасті слід відрізняти об'єднання позовів судом, за якого суб'єктивні права та обов'язки не залежать один від одного, а множинність утворюється на розсуд суду (судді) з метою процесуальної економії.

Процесуальна співучасть допускається за наявності хоча б однієї умови:

1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів;

2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;

3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.

Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність.

Процесуальне законодавство передбачає можливість виникнення активної процесуальної співучасті (декілька осіб на стороні позивача) лише під час відкриття провадження у справі, коли позов подається від імені кількох осіб. В той час як на наступних стадіях процесу особа, яка має самостійні вимоги до відповідача, може вступити до процесу в якості третьої особи. Натомість судова практика показує, що суди задовольняють клопотання позивачів та відповідних осіб та залучають таких осіб у якості співпозивачів до участі в розгляді справи.

Права та обов'язки сторін:

1) загальні права та обов'язки учасників справи;

2) спеціальні права: позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково.

Це так звані розпорядчі права, які є проявом реалізації принципу диспозитивності:

- право позивача змінити предмет або підстави позову. Позивач має право до закінчення підготовчого засідання змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше, ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі. Позивач може змінити предмет АБО підставу позову. Якщо в процесі розгляду справи позивач змінює предмет і підставу позову, це має розцінюватися як новий позов.

Законодавство не обмежує кількість змін предмету або підстави. Однак змінювати підстави позову можна тільки у разі залишення незмінної вимоги позивача, відображеної у предметі позову, і, навпаки, предмет позову можна змінювати необмежену кількість разів залишаючись в межах викладених обставин. Не можна вважати зміною підстави позову посилання на нові докази. Якщо позивач подає письмову заяву про зміну і предмета, і підстави позову, або спочатку подає письмову заяву про зміну предмета, а потім - про зміну підстави позову чи навпаки, то це варто розглядати як нову самостійну вимогу. У такому випадку суд повинен відмовити у задоволенні такої заяви та роз'яснити позивачу право звернутися зі самостійним позовом.

Непоодинокими в судовій практиці є випадки подання «уточненого позову», «уточнень до позовних вимог», «доповнень до

позову», «додаткових позовів». Такі звернення суди розглядають по- різному: одні відмовляють у розгляді таких заяв або повертають їх позивачам, мотивуючи своє рішення тим, що цивільним процесуальним законом доповнення чи уточнення позовних вимог не передбачено; інші - приймають такі заяви до розгляду. Дійсно, у цивільному процесуальному законі не передбачена можливість доповнення чи уточнення позовної заяви при розгляді справ у судах першої інстанції.

- право позивача на збільшення або зменшення розміру позовних вимог. Зміна розміру позовних вимог нерозривно пов’язана із розміром сплаченого судового збору. Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» у разі, якщо розмір позовних вимог збільшено або пред’явлено нові позовні вимоги, недоплачену суму судового збору необхідно сплатити до звернення до суду з відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог, питання щодо повернення переплаченої суми судового збору вирішується ухвалою суду.

Змінити розмір позовних вимог позивач управі до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справу розглядають у порядку спрощеного позовного провадження. Право позивача на збільшення або зменшення розміру позовних вимог не повинно ототожнюватися з кількісними або якісними змінами предмета позову. Реалізація цього права стосується тільки вимоги (предмета спору), що вже була заявлена 73 позивачем. Тому заяву позивача про збільшення позовних вимог на розмір пені або іншої штрафної санкції за прострочення платежу, які випливають з того ж договору, доцільно вважати заявою про зміну предмета позову, оскільки вона містить нові вимоги^[8].

- право позивача відмовитися від позову.

Позивач може відмовитися від усіх або частини вимог. Якщо позивач відмовляється від частини позовних вимог, суд повинен роз'єднати вимоги позивача на два провадження. У провадженні з вимогами, від яких позивач відмовився, суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Невизнані вимоги розглядають у другому провадженні, відповідно до загальноприйнятих правил позовного провадження.

Якщо у справі, де позивач заявив відмову від позову, участь також бере третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, щодо предмета спору, то суд вимоги такої третьої особи повинен виділити в самостійне провадження, постановивши ухвалу про роз'єднання позовів.

- право відповідача визнати позов повністю або частково. Визнання позову слід відрізняти від визнання окремих фактів чи обставин справи. Наслідком визнання позову є ухвалення рішення про задоволення позову, а наслідком визнання обставини є звільнення цієї обставини від доказування. Пленум Верховного Суду України наголошує, що визнання позову має бути безумовним, а у разі участі у справі кількох відповідачів ухвалення рішення про задоволення позову за наявності для цього законних

підстав можливе лише у випадку визнання позову всіма відповідачами.

Часткове визнання позову полягає у визнанні однієї з кількох вимог, пред'явлених позивачем. У такому випадку, суд повинен уточнити обсяг вимог, що визнані відповідачем, і розглянути спір по суті заявлених вимог у частині, яку відповідач не визнав. Під час ухвалення рішення, суд задовольняє вимоги, які були визнані відповідачем, і приймає рішення про задоволення або відмову у задоволенні вимог, з якими відповідач не погоджувався.

Відповідно до ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Відповідно до ч. 6 ст. 49 та ч. 5 ст. 206 ЦПК України суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

- право відповідача подати зустрічний позов. У строк, встановлений судом для подачі відзиву, відповідач має право подати зустрічний позов. Зустрічний позов незалежно від підсудності пред'являються в суді за місцем розгляду первісного позову. Це правило не застосовується, коли відповідно до інших визначених у цій статті правил виключної підсудності такий позов має розглядатися іншим судом, ніж тим, що розглядає первісний позов.

Зустрічний позов є водночас самостійним позовом і засобом захисту відповідача проти вимог позивача, тому він повинен відповідати усім вимогам, які ставлять до позовних заяв.

Відповідно до ч. 2 ст. 193 ЦПК України зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об'єднуються в одне провадження з первісним позовом. У випадку подання зустрічного позову у справі, яка розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, суд постановляє ухвалу про перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

При поданні зустрічного позову відповідач набуває прав позивача стосовно своєї вимоги, крім права заміни відповідача та обрання підсудності.

- право сторін на укладення мирової угоди. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії судового процесу.

Відповідно до ст. 373 ЦПК України в суді апеляційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу.

Якщо заява про відмову від позову чи мирова угода сторін відповідають вимогам статей 206, 207 ЦПК України, суд постановляє ухвалу про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, якою одночасно визнає нечинним судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, та закриває провадження у справі.

4.5.