Процесуальні строки в різних процесуальних галузях права, їх характерні риси та уніфікаційні можливості

Ефективність судового захисту прав, свобод та інтересів як фізичних, так і юридичних осіб забезпечується не лише правильним, але й насамперед своєчасним розглядом та вирішенням усіх судових справ незалежно від їх юрисдикційної приналежності.

Установлення процесуальних строків для розгляду справи по суті має на меті забезпечити оперативне ухвалення судового рішення, яке відповідає фактичним обставинам справи. Слушною з цього приводу є думка Є. А. Нефедьєва, який стверджував: «для того, чтобы дела не затягивались и чтобы не нарушалась последовательность

процессуальных действий, закон указывает на время их совершения»^[178] [435, 140]. Цілком підтримує цю думку і

Є. В. Васьковський, який, визначаючи обмеження процесуальних дій у часі одним із принципів здійснення правосуддя, стверджував, що саме швидкість необхідна для правильності судових рішень ^[179] [73, 465].

Безумовно, наше життя, технологічні, юридичні процеси тісно пов’язані з часом. Час визначає все. Його не можна зупинити, продовжити чи скасувати. Разом з тим вимір фізичного часу в повсякденному житті для нас є звичною справою. У той же час у судочинстві це питання є більш складним, оскільки тут час є процесуальною категорією. Він регулюється процесуальними нормами права, тому процесуальний час, його межі пов’язуються з певними умовностями. Разом з тим ми не можемо змінити час, ми можемо змінити лише швидкість процесуальних дій у часі. Це питання повністю залежить від людини. Так, в античному Римі з метою встановлення процесуальних обмежень, пов’язаних із розглядом цивільної справи, застосовували природні явища.

Відповідно до §9 першої таблиці Закону ХІІ таблиць: «Если на судоговорении присутствуют обе стороны, пусть заход солнца будет крайним сроком судоговорения» ^[180] [134].

Сьогодні в юриспруденції, зокрема у процесуальних науках, строки також регулюють плинність судових процедур чи настання певних юридичних фактів, наявність права чи його втрату, час переходу судового процесу від однієї його стадії до іншої.

процесуальних строків взагалі. Натомість вони дають визначення їх видів і зазначають, що процесуальні строки встановлюються судом і законом. Цивільний процесуальний кодекс Німеччини також містить поняття процесуальних строків, визначаючи їх законом лише в межах певних процесуальних дій. Наприклад, §516 встановлює строки для подання апеляції на рішення суду першої інстанції ^[183] [117].

У той же час ч.1 ст. 101 КАС України дає визначення поняття процесуальних строків, зазначаючи, що «це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії». На перший погляд, поняття «процесуальні строки» є досить простим, а сам інститут відіграє допоміжну роль у правосудді. Проте, ми вважаємо, така думка є помилковою. Поняття процесуальних строків є предметом численних дискусій представників різних процесуальних галузей. Кожен науковець, дослідження якого стосуються процесуальних наук, незалежно від того чи це цивільне, чи господарське, чи адміністративне процесуальне право, дає своє визначення цього поняття.

Так, К.С. Юдельсон ^[184] [489, 176], Ю.К. Осипов ^[185] [310, 128], М. С. Шакарян ^[186] [469, 138] вважали, що процесуальний строк - це встановлений законом або судом час, протягом якого суд, сторони та інші учасники процесу вправі або зобов’язані вчинити певні процесуальні дії.

В.В. Комаров, О.В. Рожнов ^[187] [155, 698], В.І. Тертишніков ^[188] [421, 111], М.К. Треушніков ^[189] [95, 84], С.Я. Фурса ^[190] [452, 275] зазначають, що процесуальний строк - це проміжок часу, встановлений законом або судом для здійснення процесуальних дій судом та особами, які беруть участь у справі, у результаті чого настають певні правові наслідки.

Відомий дослідник цивільного процесуального права М.М. Ясинок вказує, що, визначаючи поняття процесуальних строків, необхідно брати до уваги поняття часу як категорії, яка є об’єктивно незалежною. Час як необмежена природна категорія не може пов’язуватися з поняттям «процесуальні строки», оскільки час пов’язується із природним рухом матерії, а процесуальні строки є штучною категорією. У зв’язку з цим процесуальні строки за своїм змістом є юридичними фактами, а за своєю формою - установленими законом чи судом часовими обмеженнями, у межах яких суд, сторони, 3-і особи, заінтересовані особи повинні виконати певні процесуальні дії ^[191] [501, 74].

М.Й. Штефан зазначає, що категорія «строк» у ЦПК України визначається як момент часу (dies in guo, terminus) - останній день строку триває до 24-ї години (ч. 5 ст. 70 ЦПК України) і як проміжок часу (dies intra guem, dilatio) - строк обчислюється роками, місяцями і днями (ст. 68 ЦПК України). За його визначенням цивільно- процесуальні строки - це строки, встановлені ЦПК України для вчинення процесуальних дій судом і учасниками процесу в цивільному судочинстві^[192] [482, 179].

Отже, на нашу думку, «незважаючи на різні думки щодо поняття «процесуальні строки», їх визначення є однотипними, оскільки їх суттю є «проміжок», «період», «момент» процесуального часу, який встановлюється законом або судом для вчинення учасниками судового процесу процесуальних дій. Таке поняття процесуальних строків характерно для всіх процесуальних галузей права, оскільки всі судові процеси є рухом процедури у просторі й часі» ^[193] [187, 114]. Безумовно, кожен процес, незалежно від того є він юридичним (процесуальним) чи виробничим або технологічним, пов'язаний із рухом справи вперед. При цьому сам час як фізична категорія є безупинним і безмежним. Його не можна уповільнити чи відновити як процесуальну категорію, бо процесуальні строки - це певна умовність, яку прийнято в судочинстві з метою спонукання учасників судових процесів до певних дій, а в разі його ігнорування - до обмеження чи втрати процесуальних прав.

Зрозуміло, що процесуальний строк є завжди визначеним часовим проміжком із чіткими межами, конкретним часовим параметром, що має свій початок і закінчення.

Інша справа, скористається така особа своїм правом чи ні (принцип диспозитивності). Якщо ж позивач чи відповідач використає своє право, він отримає певний юридично-процесуальний результат. Якщо ж ні позивач, ні відповідач не скористаються своїм правом, то за межами процесуального строку вони втрачають своє право на вчинення процесуальних дій, а тому й не матимуть процесуального результату.

Безумовно, час (строк) як фізична категорія не може зменшуватися чи збільшуватися. Ми у своєму дослідженні говоримо про процесуальний строк як про статичну категорію, яка хоча і має свою плинність, але обумовлена судовим процесом, тому вона не може збігатися з реальним часом.

У частині класифікації процесуальних строків необхідно звернути увагу на роботу Г.П. Бужинскаса «Процесуальні строки в радянському судочинстві», у якій автор, на нашу думку, дає найбільш широку характеристику видам процесуальних строків. Так, він поділяє строки за такими категоріями: 1) за формою вираження у нормах права (імперативні, диспозитивні процесуальні строки); 2) за способом визначення тривалості (визначені, невизначені 142

процесуальні строки); 3) за тривалістю (строки-моменти, строки- періоди); 4) строки, які з урахуванням окремих елементів створюють у цілому цивільний процес (строки вчинення певних процесуальних дій, строки розгляду і вирішення цивільних справ, строки, що визначають можливість заінтересованих осіб подати скаргу чи внести подання на рішення, строки виконання рішень); 5) за характером виникнення (строки, що спливають, строки, що настають); 6) за суб’єктами процесуальних правовідносин, яким вони адресовані (строки, яких зобов’язаний дотримуватися суд (суддя), строки, яких зобов’язані дотримуватися особи, що беруть участь у справі, строки, що впливають на діяльність інших суб’єктів процесуальних відносин, строки, адресовані особам і органам, які не беруть участі у справі); 7) за ступенем впливу на інтенсивність процесу (строки, що безпосередньо впливають на інтенсивність процесу, строки, що забезпечують динамізм справи); 8) за способом реалізації юридичних норм, у яких закріплені процесуальні строки (строки, що реалізуються у правовідносинах як обов’язок або право суб’єкта вчинити певну процесуальну дію) ^[194] [71, 78-98].

За нині чинною теорією процесуального права, незалежно від процесуальної галузі, процесуальні строки поділяються на ті, що визначаються законом, і ті, що встановлюються судом.

Якщо ми говоримо про строки, які встановлюються законом, то такі строки з точки зору їх конкретики можна поділити на а) точно визначені і б) неуточнювані строки. За спеціалізацією їх ще поділяють на загальні і спеціальні. У цій частині С.В. Васильєв ^[195] [72, 109-111], С.С. Бичкова ^[196] [63] вказують, що за способом їх

встановлення строки поділяються на законні і судові. Залежно від суб’єктів, яким вони адресовані, дослідники поділяють їх на три групи: а) процесуальні строки, які стосуються всіх суб’єктів на різних стадіях судового процесу; б) процесуальні строки, які встановлюються для певних дій учасників процесу; в) процесуальні строки, які стосуються інших учасників процесу. С.С. Бичкова, крім того, поділяє процесуальні строки на абсолютно визначені і відносно визначені^[197] [63, 149-150]. Цю думку підтримує і С.І. Чернооченко ^[198] [461, 105-106]. Ми вважаємо, що назва строків «абсолютно визначені» і «відносно визначені» є більш вдалою, а тому під абсолютно визначеними строками розуміємо ті, що визначені цифрами. Разом з тим вони супроводжуються обов’язковими прив’язками, які вказують на певний юридичний факт, який сприймається як початок їх витоку.

Наприклад, відповідно до ч.1 ст. 129 ЦПК України «попереднє судове засідання повинно бути призначено і проведено протягом десяти днів з дня відкриття провадження у справі». «Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п’яти днів з дня її надходження» (ч.2 ст. 135 ЦПК). «Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд... зобов’язані повідомити про це суд... протягом п’яти днів з дня отримання ухвали» (ч.4 ст.137 ЦПК). «Суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі» (ч.1 ст.157 ЦПК).

Аналогічну технологію щодо встановлення точних - абсолютно визначених - строків мають як Господарський процесуальний, так і Кодекс адміністративного судочинства.

Так, ч.1 ст. 69 ГПК України зазначає, що «спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви». У ч.1 ст. 122 КАС передбачено, що «адміністративна справа має бути розглянута і вирішена протягом розумного строку, але не більше місяця з дня відкриття провадження у справі».

Отже, точні - абсолютно визначені строки - це такі строки, які встановлюються законом і відіграють роль конкретних процесуальних обмежень, що спонукають особу до вчинення певних процесуальних дій під страхом втрати процесуального права. При цьому абсолютно визначені строки, які встановлюються законом, характеризуються їх ідеальним виміром і адресуються в першу чергу суду для їх дотримання та здійснення контролю в дотриманні таких строків іншими суб’єктами процесуального права.

У той же час неуточнені - відносно визначені - строки характеризуються своєю неоднозначністю як щодо назв, так і щодо часу їх дії. Незважаючи на це, такі строки є швидкоплинними, вони як процесуальна пружина спонукають суд у безумовному порядку до обов’язкового їх дотримання, виходячи з логіки та змісту конкретної процесуальної норми. Неуточнені - відносно визначені - строки мають місце в усіх процесуальних галузях права. Наприклад, ч. 7 ст. 6 ЦПК України закріплює строк «негайно». Це ж має місце і в ч. 3 ст. 117, ч. 5 ст. 118, ч. 1 ст. 133, ч. 2 ст. 134 КАС України та у ст. 43-6 ГПК України. У ч. 1 ст. 104 та ч. 5 ст. 105 ЦПК вжито термін «не пізніше наступного дня», це ж має місце і в ч. 2 ст. 188 та ч. 1 ст. 189 КАС, а ч. 1 ст. 105 ЦПК передбачає «у день надходження». Такі неуточнені - відносно визначені - строки, як «під час розгляду» (ч. 3 ст.8 ЦПК); «невідкладно» (ч. 4 ст. 108 та ч. 3 ст.109 КАС); «протягом розумного строку» (ч. 1 ст. 111 КАС, ч. 1 ст. 122 КАС, ч. 1 ст. 157 ЦПК); «під час розгляду» (ч. 1 ст. 19 ЦПК); «до початку з’ясування» (ч. 3 ст. 23 ЦПК); «протягом всього часу» (ч. 1 ст. 137 КАС); «під час ухвалення судового рішення» (ст. 82-1 ГПК); «будь-який час» (ч. 1 ст. 194 КАС) характеризують не стільки процесуальний час, скільки швидкість реагування суду та інших учасників судового процесу на ті чи інші процесуальні моменти. Такий підхід посилює контролюючі функції суду щодо учасників судового процесу і навпаки.

У судовій стадії розгляду справ, яка починається з відкриття судового засідання, як правило, діють процесуальні строки, які встановлюються судом. При цьому межі таких строків установлюються судом, виходячи із розумності та об’єктивної 145

доцільності. Так, «у разі неможливості продовження розгляду справи... суд оголошує перерву на час, необхідний для цього» (ч. 2 ст. 191 ЦПК). «Суд, відкладаючи розгляд справи або оголошуючи перерву в її розгляді, призначає відповідно день нового судового засідання або його продовження» (ч. 3 ст. 191 ЦПК). Однією з підстав для оголошення перерв чи відкладення засідання є необхідність надання доказів, на що звертає увагу і п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. №5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» чи проведення експертиз ^[199] [258]. Аналогічні підходи до встановлення процесуальних строків під час судового засідання знаходимо і в ч. 3 і ч. 4 ст. 77 ГПК та ч. 2 і 3 ст. 150 КАС України.

Відповідно до ч.6 ст. 152 ГПК України: «Суд може встановити регламент промов осіб, які беруть участь у справі, який визначає їх тривалість». Частина ч.7 ст.193 ЦПК України зазначає, що:«Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом». Разом з тим суд може зупинити провадження у справі в передбачених законом випадках. (ст. 202 ЦПК, 79 ГПК, 156 КАС). При цьому плин процесуальних строків зупиняється (ст. 203 ЦПК). У той же час суд зобов’язаний відновити такі провадження після закінчення обставин, що були підставою для їх зупинення, і з цього часу плин процесуальних строків продовжується (ст. 204 ЦПК, ст. 79 ГПК, ч. 5 ст. 156 КАС).

Таким чином, судом установлюються лише ті процесуальні строки, які мають місце в розпочатому судовому процесі, оскільки вони пов’язані виключно з рухом справи чи певними процесуальними діями. Як бачимо, законодавець не втручається безпосередньо в судовий процес, надавши право його ведення виключно суду. У той же час через процесуальні строки законодавець контролює і спрямовує процесуальні дії суду. Такий підхід до регулювання процесуальних строків є логічним, а тому аналогічну концепцію процесуальних строків було застосовано і в КАС та ГПК України.

Крім того, із точних - абсолютно визначених - строків необхідно виокремити інстанційні строки, оскільки вони жодним чином не регулюють судовий процес і не впливають на його оперативність. Такі строки відіграють роль процесуальних «шлюзів», через які поєднуються різні судові інстанції. Так, апеляційна скарга подається до суду впродовж 10 днів із дня проголошення рішення суду першої інстанції (ч. 1 ст. 294 ЦПК), касаційна скарга подається впродовж 20 днів після розгляду справи апеляційним судом (ч. 1 ст. 325 ЦПК).

Разом з тим, незважаючи на те, що такі строки є статичними та мають чітко визначену законом тривалість, у межах якої за особою зберігається право на виконання певних процесуальних дій, після закінчення таких строків особа втрачає таке право. Саме такі строки можуть бути подовженими. І це має місце не лише в цивільному (ч. 3 ст.294 ЦПК), але і в господарському (ч.2 ст.93 ГПК) та

адміністративному (ч. 4 ст.186 КАС) судочинстві. Такий підхід

законодавця до можливостей продовження процесуально- інстанційних строків пов’язується із доступом особи до суду апеляційної та касаційної інстанції.

Питання міжінстанційних строків висвітлювалося в науковій статті Л.А. Терехової «Межинстанционные периоды в гражданском процессе и их фиксация» ^[200] [420, 60-62], але в цій праці зазначалися лише вади таких строків та їх нормативне закріплення, їх значення та поняття. Разом з тим науковці не звернули уваги на такий поділ загальних строків і це питання залишилося поза їх увагою, хоча насправді такі строки є відокремленими, вони мають виключно обмежувальний характер, що, безумовно, спонукає особу до цілої низки процесуальних дій, незважаючи на те, що такі дії і перебувають за межами не лише процесуальної форми судових процесів, але й усіх підготовчих дій, які пов’язані з діями суду та контролюючими його

функціями. Дані строки делегуються, у першу чергу, апелянтам та касаторам, але контролюються апеляційною та касаційною інстанціями на предмет дотримання таких строків.

Разом з тим процесуальні строки не є безкінечними, їх плинність передбачена процесуальними нормами права і такі строки закінчуються. Ураховуючи той факт, що це штучні категорії, їх можна подовжити. При цьому інститут подовження процесуальних строків може мати місце незалежно від того, законом чи судом такі строки встановлені. Відновлення таких строків пов’язується з їх поновленням. Поновлення інстанційних строків є процесуальними гарантіями законодавця на отримання особою судового захисту на всіх рівнях судової системи. У той же час такі гарантії не є загальними. Вони повязуються з поважністю причин пропуску інстанційних строків, які пов’язані з: а) непереборною силою (землетруси, шторми, хвороби тощо); б) життєвими ускладненнями (смерть близьких, травми тощо); в) порушенням процесуальних прав апелянта. В іншому випадку апеляційна скарга залишається без розгляду (ч. 3 ст. 294 ЦПК, ч. 2 ст. 93 ГПК), а касаційна скарга підлягає поверненню (ч. 3 ст.325 ЦПК). Таким чином, апеляційна чи касаційна інстанції не розглядають апеляційні чи касаційні скарги по суті при пропущенні особою інстанційних строків.

Разом з тим у судових процесах існують і строки, які не є визначеними. Вони складають собою невидиму матерію судових процесів. Це ті процесуальні строки, у межах яких здійснюються певні процесуальні дії. Наприклад, законодавець не встановлює час для роз’яснення процесуальних прав, час для пояснень сторін, 3-х осіб, їхніх представників тощо.

Усі вищезазначені види строків ми можемо узагальнити в понятті розумних строків, які обмежені в цивільному і господарському процесі двома місяцями (ст. 157 ЦПК, ст. 69 ГПК), а в адміністративному процесі одним місяцем (ч. 1 ст. 122 КАС).

Безумовно, уніфікація всіх видів процесуального законодавства можлива лише тоді, коли їх основоположні процесуальні принципи та процесуальні інститути аналогічні за своєю формою і змістом чи 148

збігаються за своїми ознаками. Процесуальні строки - це один із основоположних процесуальних інститутів, який регулює плинність судових процедур, зберігає процесуальне право у своїх межах і обмежує процесуальне право із закінченням строку. Таким чином, ми говоримо про загальні процесуальні строки, які мають місце в судах першої інстанції незалежно від процесуальних галузей права.

Отже, ми «можемо класифікувати процесуальні строки за їх функціями:

а) загальні процесуальні строки (такі, які встановлюються судом для всіх учасників судового процесу в межах процесуальної форми судових процесів);

б) точні - абсолютно визначені - строки, встановлені законом (такі, що встановлюються законом у цифровому вимірі з метою контролюючих функцій);

в) неуточнені - відносно визначені - строки (такі, що не обумовлені в процесуальних нормах, але впливають на динаміку процесуальних дій і є їх часовим відображенням);

г) індивідуальні процесуальні строки (такі, що визначають загальний обсяг усіх процесуальних дій суду і кожного учасника судового процесу від початку до закінчення судової справи);

д) інстанційні процесуальні строки (такі, що пов’язані з переходом судового процесу від однієї стадії до іншої)»^[201] [196, 104].

Безумовно, процесуальні строки мають своє закріплення не лише в різних процесуальних кодексах нашої держави, але й мають закріплення і на рівні міжнародного права. Так, ст. 6 Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод людини зазначає, що «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом». Така позиція міжнародного права стосується не лише України, а всіх європейських країн, які ратифікували дану Конвенцію ²⁰¹ [131]. Неналежне виконання процесуального законодавства судами різних країн, у тому числі й у питаннях строків розгляду справ, неналежне дотримання Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод людини щодо цього питання призвело до того, що в 2011 році до Європейського суду надійшло 139 650 звернень, із яких 28, 9% припадало на Росію, 10, 9% - на Туреччину, 8, 6% - на Румунію, 7, 5 % - на Україну.

У 2012 році кількість таких звернень склала 152 000 (практика Євросуду) ^{[202] [203]. Переважна більшість таких звернень пов’язана з надмірно довгими розглядами судових справ, які перебувають за межами розумних строків. Щодо змісту поняття розумних строків, зазначимо, що в п.11 ч.1 ст. 3 КАС України дається по суті розширене його визначення: розумний строк - це найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів. Інші процесуальні кодекси взагалі не дають визначення поняття розумних строків.}

На нашу думку, розумні строки - це такі строки, у межах яких розглядається і вирішується кожна справа з позицій логічного, чітко обумовленого законом і судом процесуального часу, який витрачається на кожну процесуальну дію і в цілому на весь розгляд справи.

Незважаючи на те, що в теорії судового процесу питання «розумних строків» є оціночним поняттям ^[204] [473, 32], усе ж воно, як бачимо, має свій технічний зміст. Поняття розумних строків - це не лише процесуальна категорія, але й одночасно індивідуалізовано- психологічна категорія, яка, безумовно, залежить від індивідуальності конкретного судді. Це пов’язано перш за все з оперативністю проведення технічно-процесуальних дій, а саме з: а) оперативним відкриттям провадження у справі; б) чіткою організацією судового процесу; в) умінням швидко приймати рішення; г) умінням оперативно аналізувати докази; д) знанням чинного матеріального і процесуального законодавства; є) умінням логічно, точно і лаконічно викласти свою позицію в письмовій формі судового рішення.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що «процесуальні строки - це проміжки процесуального часу, які обумовлені процесуальними нормами права чи на встановлення яких суд отримав дозвіл законодавця, у межах яких здійснюється охорона процесуального права суб’єктів судового процесу і з завершенням яких така охорона закінчується» ^[205] [187, 115]. Процесуальні строки, що безпосередньо стосуються правосуддя, не лише встановлюються судом, але й регулюються та контролюються ним. Такі процесуальні строки, незважаючи на їх самостійне місце в процесуальних кодексах, відіграють роль доповнень до розпорядчих процесуальних строків, які характеризуються чіткими обмеженнями їх початку і закінчення. Синтез таких строків впливає на щільність судових процесів, оскільки чим щільніше відбуваються на процесуальній часовій прямій процесуальні правовідносини незалежно від галузей процесуального права, тим коротшими стають судові процеси, чим забезпечується прискорення захисту або відновлення порушених прав та законних інтересів учасників процесу.

Дію процесуальних строків можна назвати процесуальною гравітацією, яка утримує справу між її зупиненням і поновленням у межах процесуальної форми судових процесів, що не дає можливості процесуальній формі судових процесів перебувати в аморфному стані, підтримуючи її через особисту імперативність у межах такої форми.

Разом з тим ми говорили про те, що процесуальні строки не є динамічною категорією, як фізичний час, оскільки процесуальні строки - це штучні утворення, які виникають не природно, а на основі норм процесуального права. У зв’язку з цим такі строки є процесуальними фікціями, а тому вони регулюють лише динаміку судових процедур, які можуть зупинятися, поновлюватися, подовжуватися у зв’язку з об’єктивними обставинами, які мають місце у процесуальному праві і називаються процесуальними ускладненнями. Наприклад: неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського чи кримінального або адміністративного судочинства (п.4 ч.1 ст. 201 ЦПК). Аналогічний підхід до застосування процесуальних строків при процесуальних ускладненнях мають як господарський (ч.1ст.79 ГПК), так і адміністративний кодекси (п. 3 ч. 1 ст. 156 КАС).

Отже, аналіз процесуального законодавства різних галузей права свідчить, що процесуальні строки є процесуальними фікціями, оскільки вони не збігаються і не пов’язуються з реальним фізичним часом. Це той процесуальний механізм, який встановлює межі процесуальної форми судових процесів. Залежно від тривалості процесуальних строків визначається і тривалість процесуальної форми судових процесів. Ось чому процесуальні строки впливають не лише на оперативність розгляду справ, а й на межі можливих процесуальних форм на кожній стадії судового процесу. Так, у 2010 році з порушенням процесуальних строків було розглянуто 213 тис. цивільних справ, 11 тис. судових наказів, 34 тис. господарських справ та 169,5 тис. адміністративних справ^[206] [18, 17­33].

У 2011 році відповідно було 116,6 тисяч цивільних справ, 207,4 тис. адміністративних справ, 34 тис. господарських справ ^[207] [15]. У 2012 році було 85,4 тис. цивільних справ, 69,4 тис. адміністративних справ, 29 тис. господарських справ ^[208] [16].

Безумовно, інститут процесуальних строків є спільним для всіх процесуальних галузей права. Ураховуючи те, що зміст поняття процесуальних строків ідентичний у всіх процесуальних галузях права, вважаємо, що його можна уніфікувати в єдиному Судовому процесуальному кодексі. Процесуальні строки в такому кодексі повинні виконувати не лише функцію оперативності в розгляді справ, але й функцію процесуальної безпеки, суть якої полягає в тому, щоб закріпити в кодексі цілу низку понять, наприклад, розумних строків, робочих строків, поважності причин, які б дали можливість особі поновити процесуальний строк тощо.

Необхідно переглянути строки апеляційного і особливо касаційного оскарження судових рішень у напрямі їх збільшення. Наприклад, оптимальний строк апеляційного оскарження - 15 днів, а строк касаційного оскарження - один місяць. Скорочення таких строків впливає на доступ особи до правосуддя, оскільки такі строки характеризуються своєю остаточністю, а тому саме вони впливають на можливість розгляду справ в апеляційному та касаційному провадженнях. Вони виходять за межі процесуальних процедур, тому особі самій доводиться отримувати судові рішення під час звернення до касаційного суду. При цьому такі рішення повинні мати «мокрі» печатки. Практика показує, що після розгляду справ в апеляційних інстанціях відразу отримати судові рішення практично неможливо, оскільки суди посилаються на необхідність їх оформлення, але коли до них звертаються вдруге, то з’ясовується, що справу вже відправлено до суду першої інстанції. У спеціалізованих судах ще складніше, оскільки апеляційні суди є міжобласними, а тому через великі відстані до них сторони, треті особи, їх представники часто не беруть участі в судових процесах апеляційних інстанцій. Останні ж

через свою завантаженість дуже часто порушують строки розгляду справ, а строки повернення справ у місцеві суди закон не передбачає. Тому є нагальна необхідність збільшити процесуальні строки інстанційного характеру.

Безумовно, необхідно надати суддям можливість змінювати загальні строки, які встановлюються законом і мають місце не лише в підготовчій частині чи попередньому розгляді справ. Наприклад, ч. 1 ст. 121 ЦПК України зазначає, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, або без сплати судового збору, постановляє ухвалу, у якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів із дня отримання позивачем ухвали.

Такий строк необхідно розглядати як робочий. Він не впливає на загальний строк розгляду справ, передбачений ст. 157 ЦПК України. Але, отримавши таку ухвалу суду в п’ятницю в селі за п’ятдесят- шістдесят кілометрів від райцентру, де знаходиться суд, намагатися сплатити недоплачений судовий збір марно. Особі доведеться витратити ще один день на поїздку до райцентру для сплати судового збору. Це є настільки незручним, що люди не мають можливості це зробити, а суди майже завжди за таких обставин відмовляють особі у відкритті проваджень у справі, порушуючи з формальних причин право особи на правосуддя. Такі строки повинні встановлюватися судом, оскільки судді на місці мають реально оцінити в кожному випадку віддаленість особи від суду, можливі строки отримання ухвали суду, можливі строки виконання ухвали суду, строки подання документів до суду.

На нашу думку, "в ухвалі про відкриття провадження у справі суддя може надати строк відповідачу на подання зустрічного позову. Такий підхід сприятиме оперативності, оскільки сьогодні «відповідач має право пред’явити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті» (ч.1 ст.123 ЦПК). Якщо ж це сприйняти так, як зазначено в даній нормі, то відповідач за день до розгляду справи, на яку вже викликані всі учасники судового процесу, подає зустрічний позов. Це 154

означає, що справу потрібно відкладати для вручення позивачеві зустрічного позову і надання йому часу для свого захисту. Це ж саме стосується і третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. З урахуванням даних обставин судовий процес уже з вини законодавця починає затягуватися"^[209] [198, 168].

Аналогічно повинна мати процесуальні строки і процедура направлення заперечення відповідача проти позову (ст.128 ЦПК), оскільки сьогодні суди не направляють заперечень позивачам, бо закон не зобов’язує до цього. Отже, заперечення по суті є таємницею для позивача.

Сьогодні в усіх процесуальних галузях права відсутня процедура обміну сторін змагальними паперами, тобто сторони не зобов’язані всі докази, які вони хочуть надати суду, направити іншій стороні для ознайомлення. Необхідно, щоб докази, які не отримала інша сторона, не могли фігурувати в поточному судовому засіданні, оскільки це зумовлює відкладення розгляду справи для ознайомлення з доказами і підготовки до захисту в разі заявленого про це клопотання. Установлення судом процесуального строку в таких випадках сприятиме логічності й безумовній оперативності в розгляді справи.

Крім того, строк проведення попереднього судового засідання повинен установлюватися не законом «протягом десяти днів з дня відкриття провадження у справі» (ст.129 ЦПК), а судом, оскільки суд реально невзмозі провести такі судові процеси в занадто короткі строки. Аналогію вбачаємо в ЦПК 1963 року, згідно з яким суд зобов’язували розглянути справу про поновлення на роботі у 7-ми денний строк, а про стягнення аліментів - у 10-ти денний строк (ст.148 ЦПК 1963 р.) ^[210] [456].

На нашу думку, необхідно надати судам більшої самостійності в регулюванні процесуальних строків, обмежившись лише загальним строком розгляду справи, який встановлюється законом, та інстанційними строками. Ми не заперечуємо процесуальні строки, які встановлюються законом, але їх регламентація кожного разу повинна носити логічний характер. Так, законодавець, установлюючи строки попереднього розгляду справ, тут же їх і скасовує через те, що попередній розгляд справ тепер є необов’язковим (ч.7 ст. 130 ЦПК). Як бачимо, у ЦПК має місце нелогічна наявність процесуальних строків, які регламентують проведення попередніх судових засідань, і необов’язковість таких процесуальних дій.

Така ж нелогічність має місце і під час розгляду заяв про забезпечення доказів (ч.2 ст.135 ЦПК), коли законодавець зазначає, що «заява про забезпечення доказів розглядається протягом п’яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов’язковою».

У даному випадку ч.2 ст.135 ЦПК за своїм змістом є нелогічною щодо строків розгляду і явки осіб, присутність яких не є обов’язковою.

Безумовно, змістовно нелогічною є і ст.157 ЦПК України, яка регулює загальні строки розгляду цивільних справ, оскільки поняття розумних строків регламентується строками, які встановлено законом. У зв’язку з цим логічно говорити про те, що таке поняття не є оціночним. Якщо ж це строки робочі, про що говорить В.І. Тертишніков ^[211] [421, 115], то тоді потрібно про це повідомити

суб’єктів процесуального права. Ми вважаємо, що строки розгляду справ жорстко не можуть регламентуватися законом, оскільки ми кожного разу будемо мати справу з поняттями «порушення процесуальних строків», що є природно незрозумілим і нелогічним, бо підігнати всі справи до строків, які пропонуються «зверху», неможливо. Це призводить до поспіху в роботі суддів. Порушення встановлених, навіть робочих строків, створює відчуття провини судді, а тому більшість суддів, намагаючись укластись у відведені законом строки, ігнорують об’єктивні обставини, відмовляють у задоволенні логічних і обґрунтованих клопотань, що призводить до скасування великої кількості судових рішень не лише судів першої, але й апеляційної інстанцій. Сьогодні лозунгом правосуддя є: «швидкість розгляду справ понад усе». Але швидкість без якості призводить до ще більшого затягування розгляду справ. Так, у 2010 році понад 1 рік не було розглянуто 17 тис. справ ^[212] [18, 17]. Але ж потрібно зазначити, що ці цифри є відносними і не відтворюють реальний стан речей зі строками розгляду справ, оскільки такі дані надають самі суди, приховуючи частину справ, які розглянуто з порушенням строків у частині виконання процесуальних дій загальних строків на день, два чи на тиждень.

Не викликає заперечень, що на строки розгляду справ впливає завантаженість суддів. Наприклад, у Канаді суддя місцевого суду не може розглянути більше 200 цивільних справ на рік. В Україні у 2010 році на суддю припадало 121,1 справи на місяць, а в 2011 році таких справ вже було 139,6. У Київській, Чернігівській, Тернопільській, Черкаській, Вінницькій областях такий показник складав відповідно 198, 193, 175, 173, та 165 справ відповідно на одного суддю ^[213] [18].

З урахуванням даних обставин необхідно визначити критерії нормування навантаження суддів. Система нормування дасть змогу врегулювати кількість справ, які суддя зможе розглянути за певний час із дотриманням норм процесуального закону. Наявність чітко визначеної норми праці для судді дасть можливість установити, наскільки ефективно організовано судовий процес як тим чи іншим суддею зокрема, так і судом взагалі. Ці питання організаційного характеру прямо пов’язуються із загальними процесуальними строками і вимагають уваги сучасних дослідників.

2.3